Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Публицистика
Показать все книги автора:
 

«Менше знаєш, краще спиш», Девід Саттер

Пам’яті жертв облоги театру на Дубровці, душогубства у школі в Беслані та підривів житлових будинків у містах Росії

Передмова до українського видання

Девід Саттер — публіцист яскравий, іронічний і легендарний. В радянські часи західні журналісти приїжджали час від часу у Радянський Союз і під наглядом псевдо-журналістів з АПН та інших філій КДБ записували інтерв’ю із спеціально відібраними для них співрозмовниками. Девід багато років жив у Москві, він вільно володіє російською. Це дозволило йому, на відміну від інших, справді розуміти та описувати радянську дійсність, товаришувати з дисидентами, намагатися допомогти людям, які мали сміливість боротися з тоталітаризмом в часи, коли це здавалося абсолютно не перспективним.

Ми познайомились з Девідом під час Революції гідності і я запросив його дати інтерв’ю для телеканалу «Еспресо», який тоді лише народився. Я був свідком його жалю, коли російська влада оголосила його персоною non-grata та відмовилася видати візу. Тому що Девід дуже любить Росію. Він не сприймає будь-яких утисків демократії, приниження людської гідності та знецінення людського життя. Саттер є одним з найбільших критиків не лише путінського режиму, а й клептократії Єльцина і радянського тоталітаризму, сталінської диктатури. Більшість його журналістської кар’єри пов’язана з викриттям «ват» російської влади і російського суспільства. Але викриття ці завжди пишуться не з ненавистю, а з любов’ю та співчуттям. Його предки походять з Чорнобиля. Девід часто любить згадувати про це і каже, що почувається в Україні, як вдома. Можливо тому, останній розділ цієї книжки присвячується Україні. Але він не про Україну. А про злочини та агресію росіян під час та після останньої революції. Саттер згадує, що Путін, прийшовши до влади, в першій же своїй промові наголосив, що турбуватиметься про росіян, які живуть за межами його країни. Уже тоді це мало багатьох насторожити і злякати. Але світ зрозумів небезпеку агресивного російського імперіалізму лише тоді, коли Україна дозволила собі вибороти справжню незалежність, а російські солдати зайшли в Крим і на Донбас.

Книжка, яку ви зараз будете читати, — це новітня історія Росії, історія сконцентрована і надзвичайно повчальна. Девід зумів знайти відповіді на ті питання, які турбують зараз українців. Росіяни хороші, а Путін поганий? Путін поганий, а російські ліберали хороші? Росія — потужна країна Сходу чи клептократична імперія, яка загниває? Саттер не теоретично розмірковує над цими питаннями, а пише про країну, яку глибоко знає та відчуває, з якою прожив власне журналістське життя. Ось як він пише про те, чому російські ліберали, трансформуючи країну, відразу заклали в неї міни, вибух яких привів до влади Путіна: «…ні Єльцин, ні «молоді реформатори», яким він доручив проведення реформ у Росії, не виказали жодного розуміння необхідності запровадження верховенства права та традиції поваги до людини. Для Єльцина та реформаторів мета полягала в досягненні «точки неповернення», коли реставрація соціалізму буде вже неможливою, незалежно від волі народу. Власність належало передати в приватні руки якомога швидше, й це зробили, не дуже переймаючись тим, хто і на яких підставах її отримував. Виникав капіталізм. Здійснивши наймасштабнішу в історії мирну незаконну передачу власності, так звані реформатори створили умови для криміналізації усієї країни…». Це чесна і точна характеристика, порівнюючи виникнення капіталізму в Україні, бачимо, що і наше суспільство майже не відрізняється від російського. З трьох характерних ознак цього пострадянського суспільства лише одної ми змогли позбутися. Українці на відміну від росіян знищують будь-яку авторитарну політичну систему, як тільки вона стає загрозою збереженню нашої незалежності. В усьому іншому і наші, і російські хвороби схожі, але ми намагаємося лікуватися, а росіяни не знаходять у собі і у своєму народові сил для цього.

Саттер послідовно описує правління Єльцина, його бажання уникнути відповідальності за власні злочини і перш за все за обмеження демократії, розстріл парламенту, що привело до влади Володимира Путіна. Цинізм російської системи призвів до знищення мирних громадян у будинках, що злітали в повітря, забираючи з собою сотні жертв, отруєння людей у концертному залі, розстріл школярів у Беслані. Але найстрашніше не в тому, що російська влада не цінує людського життя, а в тому, що російське суспільство після цих злочинів ще більше підтримує таку владу. І в цьому теж відмінність між росіянами та українцями, які здатні були під час Майдану мільйонами виходити на вулиці після побиття студентів, нападів та викрадень громадських активістів, спроб силою зупинити мирний протест. Звичайно, Девід Саттер мріє, щоб і в Росії нарешті народилось демократичне європейське суспільство. І тут значна роль відводиться нам, українцям. Наш успіх повинен стати прикладом для росіян. Саттер критикує російську опозицію за нерозуміння діагнозу їхнього суспільства. Він пише: «Російська опозиція охоче критикує корупцію. Але корупція є лише одним із симптомів глибшої хвороби — нехтування цінністю окремої людини заради гаданих потреб держави. Боротьба з корупцією без урахування цього засадничого принципу ризикує завершитися усуненням однієї групи корумпованих керівників і заміною їх іншою групою — такою самою чи ще гіршою…» Читаєш таке про Росію і мимоволі думаєш ніби про нас, українців, написано.

Уже після мого знайомства з Девідом я прочитав про його пригоди в Радянському Союзі в книжці Олександра Подрабінека «Дисиденти». Серед людей, про яких пише відомий дисидент, правозахисник і журналіст, — Андрій Сахаров, В’ячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович. Подрабінек описує щиру і чесну боротьбу та самопожертву радянських дисидентів, серед яких було багато українців. Один з цього покоління — Девід Саттер. Він чесно розповідав світові про злочини радянської імперії. Завдяки його розповідям декілька камінців з фундаменту цієї імперії було вибито. В книжці, які Ви зараз читатимете, Девід чесно і глибоко описує природу режиму, падіння якого принесе мир багатьом народам і дозволить нарешті народитися ще одній цивілізованій європейській нації.

Микола Княжицький,

Народний депутат України,

Голова Комітету Верховної Ради України

з питань культури і духовності,

засновник телеканалу «Еспресо»

Подяки

Маючи на меті описати, що в Росії пішло не так після розпаду СРСР, я користувався підтримкою певного числа інституцій, без яких здійснення цього задуму було б неможливим. Тому хочу висловити глибоку вдячність Фонду Сари Скайф, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Вільяма Г. Доннера та Фонду Ергарта, а також Майклу Глебі, Наді Шадлов, Маріну Стрмекі, Інгрід Грегг, Монтгомері Брауну та Кертіну Вінзору. Також хочу згадати свого давнього доброчинця та друга Деніела Мак-Майкла, який помер 23 вересня 2013 року.

Мої сини, Рафаель і Марк, читали перші редакції рукопису й допомагали мені корисними пропозиціями та зауваженнями. Дякую також Товариству Генрі Джексона, яке допомогло мені з отриманням дозволу на перебування у Великій Британії після мого вигнання з Росії у грудні 2013 року.

  • Здолавши півпуті життя земного,
  • я раптом опинився в темній хащі,
  • бо втратив правоту шляху прямого.
  • О, як повім про ті місця пропащі,
  • бо дебр така постала непроглядна,
  • що й згадку страх не полиша нізащо!
  • Страшніш од неї смерть лише всевладна;
  • але й добро там довелося стріти,
  • тому про все я оповім докладно.

Данте Аліг’єрі, Пекло

(пер. Максима Стріхи)

Передмова

23 грудня 2013 року мені повідомили, що російське МЗС нарешті дозволило видати мені візу й надало номер листа-підтвердження. Я тоді жив в орендованій квартирі в Києві, на вулицях якого розгорталася революція, і писав щоденник для радіо «Свобода» та інші тексти про ті надзвичайні події, які водночас надавали одному народу свободу й штовхали світ до нової кризи.

Попри всю винятковість подій в Україні, я дуже прагнув завершення бюрократичних процедур у Росії. Я чекав на російську візу вже три тижні і хотів повернутися до Москви, де сподівався осісти принаймні на кілька років після того, як мав лише короткотермінові відрядження зі Сполучених Штатів. Після отримання звістки про дозвіл мені залишалося тільки піти до російського консульства й повідомити номер листа-підтвердження разом із заявою та фотографією.

Напередодні Різдва я прийшов до консульства, його співробітники провели мене до консула, який тепло привітав мене й попросив зачекати, поки він знайде лист-підтвердження. За півтори години він повернувся й сказав, що знайшов номер листа у журналі консульства, але самого документа там немає. На моє прохання він ще двічі пошукав листа, але марно. Тоді я запитав його:

«Чи пам’ятаєте ви якийсь випадок, коли МЗС видавало номер дозволу без супровідного листа?» — «Ні, — відповів він, — ніколи».

Повернувшись додому, я зателефонував до МЗС у Москві й пояснив ситуацію Льву Львовичу — співробітнику департаменту інформації і преси. Було схоже на те, що його це здивувало, він сказав, що має проконсультуватися з начальством. За півгодини він порадив мені наступного дня знов зателефонувати до посольства й попросити першого секретаря Олексія Грубого. «Сталася якась помилка, — сказав він, — але Грубий потурбується, аби я отримав візу».

Того вечора на майдані Незалежності — в епіцентрі київського повстання проти режиму — демонстрували мій документальний фільм про крах СРСР «Доба безумства». Близько ста чоловік простояли годину і сорок хвилин за температури нижче нуля в імпровізованому відкритому кінотеатрі, спостерігаючи за розповіддю про долі звичайних людей під час розвалу Радянського Союзу. Наступного ранку я давав інтерв’ю київському «Еспресо ТВ» — телевізійному та інтернет-каналу, що висвітлював події на Майдані. Після інтерв’ю я зателефонував до посольства, й мене з’єднали з Грубим.

Україна святкує Різдво за православним календарем, тож усі установи, зокрема, посольство Росії, 25 грудня працювали. Грубий, який чекав на мій дзвінок, сказав, що має зачитати мені офіційне повідомлення: «Компетентні органи вирішили, що ваша присутність на території Російської Федерації є небажаною». Моє клопотання про в’їзд до Росії було відхилено. Вислів «компетентні органи» вживається в Росії для позначення Федеральної служби безпеки (ФСБ). Формула «ваша присутність є небажаною» застосовується у випадках, коли йдеться про шпигунів. Я ніколи раніше не чув, щоб її застосовували до журналістів.

Російська влада не висловила заперечень проти жодної з моїх публікацій. Моє попереднє перебування в Москві тривало лише три місяці, впродовж яких я встиг лише відкрити банківський рахунок, познайомитися з роботою Російської служби радіо «Свобода», де мав працювати консультантом, та знайти собі квартиру. Єдина велика моя стаття про Росію стосувалася знищення Єльциним російського парламенту двадцять років тому, в 1993-му році. І все ж таки моє вигнання не було цілковитою несподіванкою. Як написав у газеті «The Moscow Times» Віктор Давидов, дивним було не моє вигнання, а «те, що воно не відбулося набагато раніше»[?].

Коли в 1976 році я вперше почав працювати в Росії кореспондентом лондонської газети «Financial Times», я швидко усвідомив, що Росія — це якийсь інший світ, і зрозуміти його можна, лише вивчаючи подробиці життя окремих росіян. Ці мої спроби осмислення долі Росії завершилися моїм вигнанням з країни 1979 року за «хуліганство». Уникнути цього мені вдалося завдяки тому, що британський і американський уряди пообіцяли вислати у відповідь радянських кореспондентів, тож я залишався в СРСР до 1982 року, а потім поїхав писати свою першу книжку «Доба безумства»: занепад і крах Радянського Союзу». Саме її було покладено в основу фільму, показаного напередодні Різдва на Майдані.

У 1980-х роках мені відмовляли у радянських візах, і потрапити до країни в рамках репортерського відрядження мені вдалося лише двічі, і знов після погрози Госдепартаменту США застосувати такі самі заходи проти радянських кореспондентів, якщо мене не пустять до СРСР. У 1990 році, коли вже йшла «перебудова», я надалі залишався в «чорному списку», я був, мабуть, останнім журналістом, з якого все ще не зняли заборону на роботу. У разі її подовження часопис «Reader’s Digest», для якого я писав статті про Росію, погрожував скасувати плани щодо свого російськомовного видання. Радянські органи влади заохочували західні інституції працювати в Москві, тож, зіткнувшись із ультиматумом часопису, вони вирішили поступитися.

Впродовж наступних двох десятиліть я вільно подорожував Росією, написавши в підсумку дві книжки та сотні статей. У 1999 році, після того як у Росії було висаджено в повітря чотири житлових будинки, що вбило уві сні сотні мешканців і дало привід для початку другої Чеченської війни. Ця війна привела до влади Володимира Путіна. У своїх статтях я висловлював думку, що підриви було здійснено не чеченськими бойовиками, а ФСБ. Я стверджував також, що в 2004 році рішення російських військових відкрити вогонь із вогнеметів по спортивному залу школи в Беслані, захопленої терористами, внаслідок чого загинуло 338 заручників, було злочином проти людяності[?].

Попри всі свої критичні оцінки ситуації в Росії, я регулярно отримував візи, і люди, пов’язані з російською владою, вказували на мене як на приклад толерантності режиму до свободи слова. Насправді ж ця толерантність ґрунтувалася на вірі влади в здатність маніпулювати громадською думкою Заходу. Картина сучасної Росії, намальована західними журналістами та науковцями, навряд чи була принадною, але і не відображала реальний моральний занепад країни.

Одним із прикладів успішного маніпулювання західною думкою був Валдайський дискусійний клуб, організований як певний засіб впливу на провідних світових експертів із російської тематики — як журналістів, так і науковців. Вважалося, що однією з головних переваг цих зустрічей була можливість ставити запитання Путіну та іншим російським високопосадовцям у нібито неформальній обстановці. Російські офіційні особи не шкодували свого часу та гостинності, але завжди жорстко контролювали процес, даючи детальні відповіді на підготовлені запитання та ігноруючи або відповідаючи абияк на ті, що містили хоча б натяк на критику. Учасники зустрічей, які не хотіла ображати господарів, побоюючись залишитися без нових запрошень, займалися самоцензурою, на що й розраховували російські можновладці. Потім учасники Валдайського клубу, повертаючись на Захід, часто хизувалися інформацією, отриманою безпосередньо від російських керівників, і, як папуги, повторювали те, що їм розповіли.

Успішність Валдайських зустрічей віддзеркалювали заголовки статей на кшталт вміщеної на сайті Бі-Бі-Сі 20 вересня 2013 року, на десяту річницю форуму: «Путін блискуче картає Захід на Валдайському саміті»[?]. У цьому матеріалі описується, як Путін у своїй вступній промові розкритикував Захід за втрату зв’язку з християнством. Лілія Шевцова у книжці «Самотня держава» цитує британського науковця Річарда Сакву, який сказав, що не брав би участі у Валдайському форумі, якби це було просто «промиванням мізків». Натомість його учасники, за словами Сакви, «відчули еволюцію цієї країни, її впевненість у собі, її консолідацію»[?], що й підтвердило ефективність процесу промивання мізків.

Проте здатність Росії маніпулювати думкою іноземців була обмежена зовнішніми обставинами. У грудні 2013 року, коли я чекав на поновлення моєї російської візи, криза в Україні сплутала всі карти. Машкара лібералізму успішно вводила світ в оману щодо справжнього характеру російського режиму, але якщо цей режим відчував пряму загрозу, як у випадку з подіями в Україні, йому доводилося вдаватися до кроків, які руйнували цю ілюзію.

Своїм багаторічним перебуванням у Москві я завдячував бажанню цього режиму зберегти обличчя. Російським посадовцям подобалося підкреслювати, що з часів «холодної війни» жоден американський журналіст не був висланий із країни. Однак із початком української кризи представники влади вочевидь вирішили, що моє перебування в Москві — це розкіш, якої вони більше не можуть собі дозволити.

Насправді зрозуміти Росію дуже легко, але для цього треба навчитися одної дуже важкої речі — вірити в неймовірне. Західні люди ніяковіють, бо підходять до цієї країни із західними критеріями, не усвідомлюючи, що Росія — це світ, який ґрунтується на геть іншій системі цінностей. Якщо для уродженця Заходу є самозрозумілим, що людина являє собою самоцінність, а не просто сировину для облудних схем корумпованих політичних лідерів, то йому важко уявити, що в Росії так думають не всі. Аби збагнути російську дійсність, треба погодитися з тим, що керівники цієї країни справді здатні висадити в повітря сотні співгромадян заради збереження своєї влади. Що вони справді здатні віддати наказ про атаку вогнеметами спортивного залу, заповненого безпорадними батьками та дітьми. Варто лише припустити, що неможливе є можливим, тоді сходження Володимира Путіна до вершин влади виглядає цілком логічним.

13 квітня 2015 р.,

Блумсбері, Лондон, Англія

1. Вибухи в житлових будинках, 1999 рік

Влітку 1999 року, коли доба Бориса Єльцина наближалася до завершення, ті, хто перебував на верхівці влади в Росії, відчували страх за свою свободу й навіть життя. Попри наявність ознак одужання економіки, більшість громадян продовжували жити в бідності й місяцями чекати на зарплатню. Оточення Єльцина відчувало дедалі більшу відособленість від народу і зростаючу ненависть через свою роль у пограбуванні країни. За інформацією тих росіян і представників Заходу, хто мав доступ до кремлівського керівництва, головні члени «сім’ї» Єльцина — Тетяна Дьяченко, донька президента, Борис Березовський, її довірений радник і найбагатша людина країни, та Валентин Юмашев, член Ради Безпеки та майбутній чоловік Дьяченко, — жили в страху перед жорстокою розплатою. Багато хто був переконаний, що вони ніколи не поступляться владою.

Однак за дванадцять днів — з 4 по 16 вересня — все змінилося. У Москві, Буйнакську та Волгодонську було підірвано чотири житлових будинки, і всі запеклі дискусії довкола корупції та приватизації, що точилися в країні, були раптом забуті. Вісім років пострадянської історії Росії спресувалися в шокуючі картини людських тіл, витягнутих із-під уламків підірваних будинків.

Щойно призначений на посаду прем’єр-міністра Володимир Путін досконало сформулював жагу помсти, що панувала в країні. Двадцять четвертого вересня він сказав: «Ми переслідуватимемо терористів скрізь. Якщо в аеропорту — то в аеропорту, а якщо, вибачте, в туалеті їх знайдемо, то й у сортирі замочимо… Це питання закрито раз і назавжди»[?].

Російські посадовці стверджували, що в цих вибухах був «чеченський слід»[?]. Формулювання було (дивним, нетиповим): не докази, а «слід». Чеченці наполягали на тому, що не мають жодного стосунку до цих вибухів[?], і доказів їхньої участі так і не було надано. Але російські війська вже билися з чеченськими бойовиками в Дагестані, і країна відчайдушно шукала, на кого покласти провину. Росіяни були проти подальших дій у Чечні, але після підривів житлових будинків їхній настрій змінився[?]. Тепер вони були готові до нової чеченської війни.

Цю таємницю — хто підривав будинки в 1999 році — так і не було розкрито. А ті дані, які існують щодо виконавців, вказують не на чеченських терористів, а на кремлівське керівництво та ФСБ.

Коли на католицьке Різдво 2013 року мені сказали, що «компетентні органи» вирішили, що моє перебування на території Російської Федерації є «небажаним», я був упевнений, що найголовнішою причиною стала моя роль у розслідуванні вибухів 1999 року. Багато хто з журналістів питав мене: «Чому вони вирішили вислати тебе, а не когось іншого?». Російська влада терпіла мою присутність протягом десяти років після публікації моєї книжки «Темрява на світанку: виникнення російської кримінальної держави», в якій я покладав відповідальність за вибухи на ФСБ. Гадаю, це пояснювалося тим, що моє вигнання привернуло б увагу до епізоду, про який решта світу, здавалося, вже забула.

Але, коли я прибув до Москви у вересні 2013 року, влада Путіна слабшала. У Москві відбулися масові акції протесту, а в Україні спалахнула народна революція. Питання підривів житлових будинків ніколи не зникало цілком із порядку денного в Росії, а тепер чутки стали голоснішими. У нових умовах влада не збиралася дозволяти вільно дискутувати на цю тему.

Єльцинська Росія навесні 1999 року була державою, враженою зубожінням і криміналізацією, і ніхто не міг бути впевненим у тому, що призначені на червень 2000 року президентські вибори відбудуться. Рейтинги Єльцина і його новопризначеного прем’єр-міністра та найімовірнішого наступника Володимира Путіна дорівнювали 2 відсоткам[?]. Було майже неможливо уявити, що хтось пов’язаний із Єльциним зможе перемогти на вільних виборах. Дехто навіть побоювався, що Єльцин знайде привід для оголошення надзвичайного стану і вибори не відбудуться.