Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Исторические любовные романы
Показать все книги автора:
 

«Катерина», Дарина Гнатко

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Иллюстрация к книге

Частина перша

Кріпачка

1

Вітер могутніми, сильними руками обіймав стрункі берізки на Мальковому подвір’ї, немов намагаючись скорити, притиснути їхні тендітні тільця до самої землі, зламати своєю могутністю. Негода, така раптова й несподівана, за якихось декілька хвиль найшла на тихе та мальовниче село Бориси, оповивши його справжніми сутінками, розбурхала спокійне плесо річки Кагамлички й розігнала селян по домівках.

У хаті ж Мальків, невеличкій, убогій та багатолюдній, цього дня в полудень було надзвичайно гамірно й неспокійно. Господиня, висока, ставна та гнівлива Килина Климівна, голосно сварилась зі старшою невісткою Домною. Їхні верескливі голоси мішалися з реготінням і несамовитими криками дітей, які носились, мов ошпарені, по хаті. Катерина забилася в куток біля вікна, радіючи з того, що може хоч трішки перепочити, й поглядала то на дощ, що пручко лився за вікном, то на колиску, у якій спав Микитко. Поряд сиділа похмура Ярина, ледь помітним дотиком руки гойдаючи колиску та косо зиркаючи на галасливих родичів. Вона зовсім нещодавно зробилася молодшою невісткою Гната й Килини Мальків, а доти жила безтурботним життям єдиної доньки заможних та поважних Дуденків. Вродлива, невеличка на зріст, тендітна Ярина Дуденкова вважалася першою дівчиною на селі, а вже посаг за неї давали який! До неї сватались майже всі парубки сільські, навіть сам пан Злотник, панський управитель, який мав чималий статок, тридцять років віку, був ставний та гарний і добудовував хату біля самої річки. Баби казали, що вони навіть зустрічалися з Яриною. Одначе та чогось збунтувалась і пішла за Василя, пасинка Гната Малька. Отак і стала вона невісткою Катерини, котра з того іноді раділа, а коли й не знала, де подітись, бо була Ярина вдачі мінливої, могла голубицею ласкавою приголубити, а могла й нагримати добряче. Катерина була єдиною з роду Мальків, кого Ярина хоч як, хоч на свій лад, а любила, інші ж викликали в неї тільки глухе роздратування. Особливо не злюбила вона галасливих дітлахів Назара, чоловікового старшого брата, надто ж тепер, коли в неї народився Микитка, такий хворобливий, такий неспокійний.

– І чого вони ото верещать? — покрививши вродливе личко, голосно прошепотіла Ярина, скосивши на Катерину тернову темінь своїх очей. Ох і ж гарні були вони, ті очі, навіть зараз, після року подружнього життя, важких пологів та недоспаних ночей біля Микитки!

Катерина знизала плечима:

— Та ж хіба вони не завжди сваряться? — І знов поглянула на мачуху. Килина Климівна не була їй рідною матір’ю, вона з’явилася в їхній хаті через рік після смерті Катерининої мами Манефи. Катерині тоді лиш минуло три рочки. А були ще два старші братики, Данилко та Стефанко, й була їм потрібна хоч яка, а мати, бо Бог забрав рідну, а бабуся Секлета вже тоді була слаба й нездужала опікуватись трьома дітьми. Отож і взявсь тато шукати дружини. Знайшов. У сусідніх Опришках зазнався з Килиною Климівною Кравчихою, вдовицею, яка мала двох синів, жінкою досить вродливою, ставною, з довгою товстою темною косою, білим личком, пишними червоними вустами та чорними звабливими очима. Вона з першого погляду зачарувала ще досить молодого Гната Малька, закохала його в себе й увійшла в його господу вже справжньою господинею. Але за матір Катерині та її двом братам так і не стала. Як же відрізнялась вона від тихої, лагідної Манефи, якою ж несхожою була на маму, котру Катерина хоч і погано, а все ж пам’ятала. Даремно Катруся сподівалась від нової мами втраченої ніжності й материнського тепла. Килина не злюбила її з перших днів свого заміжжя за Гнатом, і на все життя далося втямки Катерині, як лютувала Килина, коли чоловікова донька підійшла до неї й запитливо зазирнула в очі:

— Тепер ти будеш моєю матусею?

Килина аж сахнулась від неї та гнівливо крикнула:

— Хто сказав тобі отаку дурницю?! Потрібна ти мені, докука, від тебе ж ніякої помочі немає, саме тканини марнування, самі клопоти.

Від того крику Катруся жахнулася, твердо збагнувши дитячим своїм розумочком, що не буде ця вродлива тітонька їй матусею й не полюбить вона її так, як любила кохана матінка, яку забрали янголи.

І потекло для Катерини зовсім безрадісне життя напівсироти. Бабуся геть заслабла й лежала тепер на лежанці, стогнучи та тихо плачучи від болю. Килина ж Климівна розквітла, зробившись господинею в хаті. Увесьденечки тепер було чути її гучний голос, котрим сварила вона то Данилка, то Стефанка, то Катерину. Своїх дітей, дарма що повсякчас робили чималої шкоди, вона не чіпала.

Навесні, коли маленькій Катрусі зрівнялося п’ять рочків, у родині Мальків сталося горе. На річці, укритій уже непевною кригою, потонули Данилко зі Стефанком. Збирали дрова за панською садибою, поспішалися до вечері й порушили батьківський наказ не ходити по річці, не пішли на місток… Батько сам зануривсь у холоднючу воду й вийняв обох своїх синочків-близнюків. Коли принесли їх додому, Килина Климівна загнала Катрусю на піч, проте дівча все одно бачило, як сусідка тітка Одарка роздягала її братиків, знімала з їхніх давно нерухомих тілець намоклі кожушки та штанці, самі ж вони були такі бліді, аж сині, й не схожі на її любих братиків. Батько сидів на печі, укутаний в теплого овечого кожуха й дививсь перед себе застиглими блакитними очима. Мачуха намагалась влити в нього каламутної бражки, а він лиш хитав головою.

У хаті панувала дивна тиша, навіть бабуся не стогнала, а тихо плакала на своїй лежанці, заховавши лице в напрацьованих, мозолистих долонях. І тільки тітка Одарка порушувала цю тяжку тишу, від часу до часу підвиваючи високим своїм доволі неприємним голосом:

— Ой лихо, лишенько яке! Куди ж ви пішли, соколята наші, куди ж ви пішли, дітки нерозумні?

Килина Климівна косилась на неї невдоволеним поглядом, але мовчала, Катерині ж від тих завивань робилося вже зовсім лячно. Врешті вона не втрималась, гайнула через усю світлицю до лежанки, міцно-міцно притулилась до бабусі й зашепотіла, щоб мачуха не почула:

— Бабуню, а братики тепер з мамою будуть?

Бабуся застигла, потім погладила Катрусю по чорнявій голівці й так само тихо прошепотіла:

— Так, Катруню, вони тепер з мамою будуть…

А за місяць померла й бабуся, яка після загибелі хлопчиків уже так і не підвелась зі своєї лежанки. У хаті всім стала порядкувати мачуха. Незабаром вона народила батькові синочка Михасика. Поява сина дещо притлумила татову гіркоту від утрати старшеньких. А Катрусі довелося рано подорослішати. На неї, як на єдину дівчину в родині, лягав увесь тягар хатньої роботи, догляд за маленьким Михасиком, прання пелюшок. Так минали дні, тижні, місяці, тітчині сини доходили зросту. Ось оженивсь старший Назар, у хаті з’явилась Домна, небажана для Мальчихи невістка, а за нею — бабця Ганка, мати мачухи, така ж гнівлива та недобра. У хаті раз по раз вчувався крик то однієї, то другої, діставалось від них і Домні, але та сама мала досить сварливий норов, тож сварки аж гули. Вчила Домна й Катерину огризатись на мачушині слова, та де там, відшмагала Катерину та батогом так, що два дні сісти не могла, й навіть батько її не боронив.

Більше вона проти мачухи не йшла. Зачаїлася, стихла, з якимсь незнайомим відчуженням чекаючи, коли стане дорослою, побереться з гарним парубком і назавжди покине рідну хату, що вже давно стала чужою.

І ось вона вже дівчина на виданнí й може покинути батьківську стріху, та парубки не квапляться засилати до їхньої хати сватів, хоч заглядаються на неї на вулиці й лицяються. І Катерина знає, в чому тут річ. А річ у тому, що батько занадто зубожів, щоб дати за нею гарний посаг, та й тітка Килина щораз сатаніє, як доводиться потратити на Катерину хоч би й ламаного копія́. Щоправда, мала дівчина такого лицяльника, якого аж ніяк не лякав брак за нею посагу…

На саму лиш згадку про Макара Даниловича Яковенка Катерина здригнулась, хоч у хаті було зовсім не холодно, навпаки, жарко та задушливо. По спині в неї проповзли мурахи, мов холодом повіяло.

Відставний козацький сотник Макар Яковенко повернувся в Бориси зовсім нещодавно й оселився в батьківській хаті, неподалік їхнього обійстя. Мав він уже п’ятдесят два роки, посивіле русяве волосся й такі самі довгі вуса. Одружений був з якоюсь шляхетною полькою, котра померла, зоставивши йому сина Богдана, довго служив у козацькому війську, діставши нагороди й пошану односельців. А ще він мав те, що робило його досить привабливим женихом, принаймні в очах жадібної Килини Мальчихи.

Макар Яковенко мав гроші.

Чимало грошей, щоб поділитися ними якоюсь мірою з убогою Килиною в обмін на… шлюб з Катериною.

Після повернення чоловіка в село Катерина зустрічала його разів зо два чи три, але уваги зовсім не звертала. Ну, бачила цікавого дядечка в білій багатій свитці та червоних шароварах, який повагом простував селом, гордовито озираючись навкруги, то й що з того? Чи мало їх по селу вештається, тих дядечків? Та чи могла вона коли подумати про те, що однієї чудової днини він стрінеться їй коло річки й поведе якусь дивну розмову.

Вона вже набрала два відра води та підняла їх на коромислі, коли чиїсь дужі руки вихопили в неї важку ношу.

— Давай, вродниченько, допоможу, — геть поруч, майже над самим вухом, пролунав незнайомий чоловічий голос, і Катерина здригнулась, відчувши доторк чужих гарячих пальців до своєї руки. Вона стрімко обернулась, побачивши зовсім близько блакитні очі Макара Яковенка, що зорили на неї незвично пильно та уважливо. Погляд цей несподіваний засоромив її, налякав. Вона відсунулась од нього й захитала чорнявою голівкою.

— Дякую, дядьку Макаре, але не треба.

— Та коромисло ж важке!

Катерина опустила долі золотаво-зелені вічка.

— Я звикла, — тихо промовила вона, бо й справді звикла до важкого коромисла, від якого грубішала шкіра на її ніжних дівочих плечах і ночами ломило від болю шию.

Та Яковенко не послухав її слів, тільки глянув ще пильніше й відібрав у неї коромисло, ледь помітно всміхнувся та рушив нерівною стежкою, що тягнулась від берега до села, потопаючи в розкошах молодої травиці. Катерина ж зовсім зніяковіла. Здалося їй у ту хвилину, що цей поважний сотник Яковенко… залицяється до неї, зовсім так, як робили це деякі парубки, а особливо Микола Галушко, веселий рудий парубійко, погодок, який уже років зо п’ять не втомлюється повторювати, що її одну кохає та її одну за дружину хоче мати… ось тільки батько сватів засилати не годиться, та він усе’дно надії не втрачає.

Згадавши свого доброго товариша дитинства, Катерина всміхнулась і зітхнула. Ну, що за думки лізуть їй в голову? Чого б це такий поважний дядько, як сотник Яковенко, мав до неї лицятись? До неї, молодої дівки, якій ось-ось вийшла вісімнадцята весна? Нащо вона йому здалася?

Трішки заспокоївшись та повеселівши від таких думок, Катерина припустила за високою, повною, але все ще по-козачому стрункою постаттю Яковенка. Він не озирнувся, однак дочекавсь, поки вона порівняється з ним на вузькій стежці, й несподівано запитав:

— А що, Катрусю, чи добре тобі з мачухою живеться?

Катерина тільки знизала плечима.

— А як із мачухою може житися? — запитала вона й ступила декілька ступнів уперед, не добираючи глузду, чого питається він у неї про таке, невже не розуміє, що не може добре житися з мачухою, бо це ж не матінка рідна. Та Яковенко не дав їй далеко піти, вхопив за руку, промовив лагідно:

— Стривай, Катрусю!

Катерина мовчки поглянула на його довгі сильні пальці, які впевнено затисли її маленьку ручку, потім на самого Яковенка, який не зводив із неї напруженого погляду пильних блакитних очей, немов заглядав у саму глибінь душі, відшукуючи там невідомо чого. Однією рукою він зняв коромисло зі своїх широких, могутніх рамен, поставив відра в сіру пилюку стежки, підійняв руку й обережно торкнувся дівочого підборіддя, пильно вдивляючись у молоде, зачервоніле від ніяковіння лице.

— Чи знаєш ти, Катруню, якою вродою нагородив тебе Господь? Чи ж варта ти того, щоб гнути спину, розтрачувати молодість свою та вроду на якусь сварливу бабу? — Він говорив, обіймаючи кожну рису її гожого личка поглядом жарки́м, мов огонь. — Ні, Катруню, ти варта більшого, набагато більшого. Ти варта того, щоб тебе пестили, мов коштовну перлину, цілували твої маленькі пальчики й не давали їм роботи, важчої за вишивання рушників чи сорочок…

Катерина аж заслухалась — які то вже дивні та незвичайні речі лилися з вуст цього огрядного сотника. Ніхто й ніколи ще не казав їй таких слів, навіть без міри залюблений в неї Микола.

— Захочеш, Катруню, я й не так стану тебе шанувати, весь світ кину до твоїх ніжок, нічого для тебе не пошкодую…

Катерина спохмурніла, прудко вихопила з його долоні руку, відскочила вбік, мов налякана кізочка, і блимнула неприязно очицями своїми золотаво-зеленими, відьомськими, як казала мачуха.

— Здуріли ви зовсім, дядьку Макаре?

— Від тебе здурієш, — пробурмотів сотник, але Катерина вже не слухала його, хутко підхопила важке коромисло й припустила стежкою до села, напруженою спітнілою спиною відчуваючи важкий, палаючий погляд Яковенків. Вона так поспішала, що не вгледіла під старою вербою, яка росла біля двору Хотенків, непорушну Миколину постать. Катерина зойкнула, трохи не виливши воду, й здивовано поглянула на похмуре лице парубка.

— Чого це ти, Миколо?

Він блимнув на неї злими сірими очима. Обличчя його, продовгувате й тонкогубе, зробилось червоним, майже порівнявшись барвою з яскраво-рудою чуприною на голові.

— Хлопців тобі, Катерино, мало на селі? Чи намиста нового закортіло, що з дідом старим біля річки тискаєшся? — злим глухуватим голосом запитав Микола. Неначе в лице ударив він її оцими злими, образливими словами — Катерина відсахнулася. На якусь мить вона заклякла, не ймучи віри почутому. І від кого вона це чула? Від Миколи, з яким разом зростала, який був їй за брата, допоки не виріс і не почав заводити розмови про те своє сватання? І чого він оце так казиться, чого лютує? Невже й справді дума, що вона стала б із сотником тискатись?

Катерина поглянула на нього зверхньо, гордовито підняла чорняву голівку й процідила крізь зуби:

— Дурень ти, Миколо, — ні з ким я не тискалась!

— Та вже ж не повилазило мені!

Катерина промовчала, тільки поглянула ображено, мов поранена в самісіньке серце голубиця, й пішла стежкою, не звертаючи вже уваги на гнівливі слова Миколині, що лунали їй услід.

Із того дня між ними мов чорна кішка пробігла. Катерина, тільки забачивши на вулиці надутого Миколу та його руду чуприну, відразу ж вертала в інший бік або ж узагалі йшла додому. Так само вона цуралася й сотника, мужня постать якого досить часто мелькотіла тепер перед нею, та все ж оминути його так і не змогла. Чотири дні збігло по тій зустрічі біля річки, як погожої недільної днини, по обіді, щойно батько з мачухою повернулися з відправи в церкві, несамовито загавкав на подвір’ї собака й до хати вбіг маленький Андрійко, Назарів старшенький.

— Бабо, бабо, там сотник з гостинцями до воріт прийшов, — витріщивши блакитні оченята, загукав малий на всю хату.

Катерина, почувши таку новину, мало не випустила миски з гарячим борщем, який саме насипала з горщика. Невістки разом заметушились, а батько невдоволено буркнув:

– І що це такий ясновельможний пан забув у нашій бідній хаті?

Килина блимнула на нього темним оком.

— Мовчи, Гнате, Макар Данилович дуже поважний чоловік, ти маєш радіти з того, що він завітав до нас.

Гнат Малько нахмурив чорні, густі брови.

— Он як ти заспівала, Килино! Чи не про це ти шепотілася з цим паном у церковному притворі? У гостину запрошувала?

Катерина застигла, помітивши, як забігали темні очі мачухи, й серце стисло погане передчуття. Коли ж заскрипіли двері в сінях, почувся хрипкий чоловічий кашель, і ось на порозі став Макар Яковенко. Катерина одвернулась до горщика з борщем, спиною відчуваючи погляд сотникових очей.

— Зі святою неділею вас, Гнате Степановичу, — пророкотів за спиною його низький голос, та Катерина вперто навіть голови не повернула, краючи сірий хліб на маленькі шматочки, а як же їй хотілось обернутись і кинутись до батька, щоб не вітав сотника, а гнав його з хати, як ганяла бабця Ганка збитошних сусідських котів. Але зробити цього не насмілилась.

– І вас із неділею, Макаре Даниловичу, — відказав батько. — Що ж це вас до нас привело?

— Та ось, зайшов по-сусідськи, заради святої неділеньки, а то, знаєте, Гнате, сумно самому у великій хаті.

Гнат прокашлявся.

— Та й справді, — озвався він, і Катерина з серцем мало не жбурнула миску на глиняну долівку. — Ну, то сідайте з нами, Макаре, пообідаєте, тільки вже звиняйте за убогість нашого частування, не погребуйте нашими борщем і кашею.

— Катруня ще вдосвіта зварила, — солодкою медовицею пролунав голос мачухи.

— Тоді це має бути найсмачніший борщ на селі, — досить весело проказав сотник, і Катерина, потайки озирнувшись, побачила, як мачуха всаджує його на чільне місце під образами.

— Смачний то він, може, й смачний, а був би з доброю куркою, то був би ще смачніший, — заперечив Гнат, і Катерина почула, як сумно пролунав його голос. І жаль до батька, який стільки працював, стільки спину попогнув на своєму віку, а статків великих не нажив, навпаки, ледве тяг ярмо великої родини, на якусь мить заслав у Катерини страх перед сотником. Потім батько тяжко зітхнув і звернувся вже до неї:

— Подавай же нам, доню, полудень!

— Зараз, батьку, — Катерина, опустивши долу золотаво-зелені очі, поставила миску з борщем перед батьком, а Домна подала яскраво-жовту пшоняну кашу, засмажену салом із цибулею. Потому Катерина примостилась на самому кінці столу, тайкома позираючи, як смачно та швидко наїдає сотник її борщ, аж тільки ложка мелькає в його дужих руках. Сама ж Катерина їла абияк, зовсім не відчуваючи смаку. Час від часу вона відчувала на собі погляд блакитних очей Яковенка та ловила погляди мачухи, у яких було щось незрозуміле — якась дивна мішанина вдоволеності, жадібності й темної неприхованої заздрості.

А по обіді, зібравши зі столу посуд, вона нишком вискочила в двері та побігла на город, зачаїлась, допоки сотник не піде геть.

І ось минуло вже три дні. Сотник більше не з’являвся в них, та Катерина серцем чула, що не полишить він її, а тільки вижидає чогось, та й мачуха он зробилась привітнішою…

— Та пощезни ти, стара відьмо, — раптом несамовито на всю хату заволала Домна й, кинувши під ноги Килині глечика з кислим молоком, вибігла надвір.

— Куди? — покрикнув Назар і гайда за дружиною. У хаті відразу ж ізнявся галас: заплакали Назарові діти й кинулись за батьком, прокинувся Микитка, захникав у колисці.

— Геть сказилася, — пробурмотіла Килина, вхопивши за штанці двох молодших діток, а потім обернулась до Катерини. — Чого розсілась? Біжи, лови Андрійка з Настунею.

Не промовивши й слова, Катерина підхопилася з місця й вибігла в сіни, а з сіней надвір. Її старенька груба сіра сорочка та синя спідничка враз намокли від дощу, а босі ноги ступили в багнюку, але Катерина не зважила на те, вона стрімко побігла до воріт, що від старості перехнябились набік, угледіла перед собою дітей, які неслися слідкома за батьком, вигукуючи скрізь[?] грізне й несамовите завивання вітру:

— Татку! Мамо!

— Андрійку, вернись! — гукнула вона.

Скрізь щільну, темно-сіру завісу дощу Катерина ледве могла розгледіти Домну та Назара, які бігли до річки, але добре чула крик брата, що кликав дружину. Над головою спалахували блідо-рожеві блискавки, з сухим тріском гарчав грім, а вітер холодом гуляв по промоклому наскрізь одягу, однак Катерина то ледве помічала, не поспіваючи[?] по слизькій багнюці за двома впертими небожатами.

За двором баби Омелянівни, де за вербою починалася стежка до річки, Катерина таки вхопила Андрійка та Настуню, обома руками притисла до себе їхні мокрі тільця, які з останньої сили пручались, нещадно лупцюючи тітку гострими кулачками.

— Пусти, Катерино, пусти до мами, — важко дихаючи, скиглив Андрійко й виривався з рук. — Баба зла, скривдила маму, й вона хоче в річці потонути, як ото баба Дідчиха.

Катерина затремтіла від цих слів, відчувши нарешті, як холод пробирає скрізь мокру сорочку. Баба Дідчиха й справді загубила душу, потонувши на Великдень, — не витримала сварливої невістки. А тепер і їхня Домна поклала кінець собі зробити. Боже-світе, як же то воно страшно через якусь сварку бабу, що сама спокійно жити не може й іншим не дає, збавляти віку собі, губити душечку свою безсмертну. А Домна ж іще й важкою була, дитину вже мала під серцем, і давалась їй та вагітність дуже тяжко, часто нудило, сама зробилась плаксива, що годі й стерпіти, нервова така, що найменша подрібниця одразу виводила з себе. За двох попередніх вагітностей, навіть коли ходила за двома, Андрійком та Настунею, не була такою знервованою.

А дощ тим часом поволі вщухав, і наляканій Катерині зі ще більш наляканими дітьми стало видно вже навіть річку та стежку, посеред якої стояли Назар із Домною. Він тримав її за руку й про щось умовляв, а вона пручалась і затято хитала головою. На якусь мить небо спалахнуло такою ярко́ю блискавицею, що Катерині засліпило очі, а діти біля неї налякано заверещали, повідвертавши личка. Потому гуркнуло, та так, що загула, затремтіла земля, а десь на селі з важким стогоном упало дерево, запала тиша, і навіть дощ став полоскати тихіше своїми тяжкими краплинами яскраво-зелене листя. Коли Катерина розплющила очі, Домни поруч із Назаром уже не було, вона вперто бігла до річки, широко розкинувши руки, а Назар ледь поспівав за нею, сковзаючись на слизькій багнюці.