Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Поэзия
Показать все книги автора:
 

«Таємна вечеря», Борис Олійник

Не похитнувся у вірі і слові

ГОСПОДИ, коли ж це було? Не інакше, як десь у шістдесятих. Дозрілі парубки, ба навіть жонаті однолюби мліли од олійниківської примруженої шляхетності:

  • Вам би, мила, пасувало тільки чорне.
  • Тільки чорне вам пасує. Але ж ви
  • Окрутили навіть гетевського чорта
  • Театральним поворотом голови.

Оце чорне, оцей гетевський чорт, оцей театральний поворот любої голівки чарували все молодецтво України. Мовби нічого такого й не сказано, ніякої, мовою комп’ютерного віку, інформації, — але скільки поезії, скільки тієї тайни, яку може випромінювати тільки кохання, тільки чисте й зріле почуття.

Борис Олійник заселяв серця і душі почуттями сильними і добрими, красивими і навіть гіркими, але не надривними:

  • Це тому, що мені в серці поселилась тиха мука.
  • Це тому, що… це тому, що… Це — тому,
  • Що на обрії моєму засвітилася розлука
  • І розтала у вишневому диму.

Навіть найгріховніші почуття у нього чисті. Його притча «Ніч масок», де нуртують «потаємні і грішні замисли», де жінка «строго плистиме, як черниця, сховавши під вії гріховну знемогу, демонструючи вірність свому чоловіку», «і раптом її тіло дівоче застогне й заплаче», зриває машкару з щоденної жахливої гри в доброчинність і вірність людей з «певним становищем» з такою навалою ліричного почуття, що чистоту бачиш навіть у гріхопадінні, яке — від любові. Навіть якщо його немає, навіть якщо воно ще тільки живе в жаданні, спразі плоті. І хоч задум «Ночі масок» незмірно ширший, філософія її не простує, а долає лабіринт не тільки ліричної, а й саркастичної, сатиричної напруги, не одне покоління вичитувало в ній гімн саме оцьому чистому «нечистому» коханню.

Любов у Бориса Олійника — це передусім вірність. Не банальна цнота — прапор моралістів, а вірність — почуттю, серцю, собі, коханій людині. Найвища духовна озброєність. І водночас найбільш людяний прояв людського.

Чи не надто ризиковано, ба навіть безвідповідально починати розмову про творчість Бориса Олійника з його не такої вже й кількісно рясної, взагалі для нього не вельми характерної інтимної лірики? Думаю, що ні. По-перше, тому, що цей есей — не стільки про поезію одного з найталановитіших творців України другої половини двадцятого століття (поезія прозових коментарів не потребує) і, звичайно ж, не його творчий портрет, а лише спроба дати начерк, обрис непростої, складної постаті, в якій поєднались поет і політик. А по-друге, інтимна лірика розкриває в Олійникові такі грані натури, котрі роблять його людиною близькою і зрозумілою, геть не тією, якою зображають політичні опоненти. Поезія — правдивиця, політика — брехуха, — ось де може знадобитися зронена колись істина. То ж Олійників «інтим» видає в ньому натуру надзвичайно цілісну, з щедрою, але ощадливою «гамою життєвих вимірів і принципів, моральних критеріїв» і пожадань, які не можуть не прихиляти до нього людей.

Власне, про вірність як домінанту його любовної лірики є ще й тому сенс говорити, що і в громадянській поезії, у якій талант його розкрився на повну силу, Борис Олійник залишається на тій же моральній висоті. Я не знаю в сучасній українській поезії творця, який би з такою художньою силою засвідчив вірність і свою, і покоління дітей війни пам’яті тих, хто не повернувся з бойовищ другої світової. Але тема пам’яті у нього не замикається на війні. Пам’ять для нього — вірність передусім справі батьків, до кола яких входять і батьки батьків, ширше — справі поколінь, яким ми йдемо на зміну, власне — Україні. Зачитана і потрактована до останнього слова знаменита його поезія «Батьки і діти! Діти та батьки!», але через чверть віку є сенс глянути сьогоднішнім зором на те, у чому клявся поет і від чого він не відступав, як би і в чому не звинувачували його недруги. Так, були тут і «краснодонський шурф» з його «лінзою крику», і «льодовий Сиваш», і звихрений комбатом у небо прапор — і хіба у кого сьогодні стане совісті хоч щось із цього ряду піддати сумніву? Але першим рядом у нього йшло інше:

  • Оцих тополь приречений кортеж
  • Довічно супроводить Україну,
  • І традиційні верби, і калина —
  • Все батьківське, але й синівське — теж!
  • Одне воно, як матір в нас одна.
  • Як перше слово — і останнє слово.
  • Як шабля незагублена Сіркова
  • І Лисенкова дума неземна.
  • Все наше — од росинки на вікні
  • До вічної Тарасової муки
  • Передаю синам своїм і внукам,
  • І не на день минущий — на віки!

Щось коментувати тут немає потреби — той, хто має очі, все бачить, у кого є вуха, все чує. В кожному разі «тополь приречений кортеж» як вічний супровід України, верби і калина, Сіркова шабля і Лисенкова дума доволі прозоро говорили читачам про найдорожче, те, що болить поетові, і про що критика, навіть коли вона все бачила і розуміла, говорити не могла. Крім вірності, потрібна була ще й відвага, щоб сказати про вічну Тарасову муку і його, Олійникову, молоду муку теж.

Ми довго і тяжко, проклявши на всіх перехрестях вульгарний соціологізм, визволяємося з його обіймів. І досі надто голінні накладати політику на вірші. Але поезія живе за своїми законами, а політика — за своїми. Перетини можуть і шкодити, і допомагати. Не варто їх лише ототожнювати. Коли я читаю у Павличка, що Маланюк переміг Сосюру, доводиться тільки розводити руками. У кожного поета своя правда і свої провалля. У великого Маланюка — свої, у не менш великого Сосюри — свої. їх зіштовхнули, але чи варто сьогодні визначати переможців? Ось так і з Борисом Олійником. Дехто, поклавши на карб поетові його політичні і партійні уподобання, ладен забути, що не хтось інший, а саме він, як мовиться, легально прокладав магістраль національної самосвідомості. Прочитайте хоча б поеми «Дорога» і «Доля», прочитайте «Сковороду і світ», де просто-таки б’є, стукає в серце зрада Україні козацької старшини, яка «клейноди обміняла на маєтки», — це ж саме і є той духовний родовід України, який прочитувався у спразі «віднайти дорогу всіх доріг» для неї. Поетів «колодязь сумлінь» давав чистої води відповідь на тривоги і болі, що обсідали людей, яким боліла доля рідного краю, його державне майбутнє. Вони були мов формули: «Древо одваги з іменем — Січ», «Ми зберегли своє власне обличчя, ймення, характер, поставу і звичай, землю і долю свою». Між іншим, поет розплачувався за пряме, відверте слово партійними доганами, але ні разу не зрікся жодного рядка. Як, до речі, не осквернив совісті і партійне сумління модними прокляттями націоналістам, на які щедрі були деякі його сьогоднішні супротивники. Він ніколи не записував себе в націоналісти, але й не дозволяв собі дивитися спогорда на тих, хто йшов на прю з системою з національною ідеєю в серці. У його серці та ідея мирно уживалась і уживається з християнською ідеєю соціальної справедливості, що стала й ідеєю соціалістичною. Без протиріч. І якщо вже комусь дуже захочеться подискутувати довкола цієї колізії, про одне варто подбати — аби не опуститись до наклепів і спекуляцій. Бо, на жаль, Олійника вони супроводжують уже не один рік, але про це — пізніше.

Можна б отак і далі низати вузлові моменти людської і творчої вірності поета заголовним моральним засадам нашого співжиття, але повстає сама природа його поезії, сиріч — сама поетова натура. Адже в чому головна прикмета його віршів, поем, взагалі поезії Бориса Олійника? Розчленувати її по тематичних закутках навряд чи кому вдасться. Ось я цитував його вірші про кохання. Але в чистому вигляді їх у нього просто не існує, а якщо й були — то в ранній молодості, читачеві вони малодоступні. Отой знаменитий вірш про милу, якій «пасувало тільки чорне» і яка окрутила «навіть гетевського чорта», радше й не про любов, а пристрасне заперечення фальшивої моралі в коханні. Тим він і брав, тим і мліли над ним і парубки й дівчата кінця шістдесятих років. Не менш знамените «Відлуння» — не тільки про народження дитини — «сіроокого відлуння» севастопольської трагедії — «луни», воно швидше про життя як відлуння воєн, котре супроводжує чесне серце весь вік. Поема про чорнобильську трагедію — власне не про сам Чорнобиль як такий, хоч, звісно, він відправна точка і нервовий центр усіх візій і осягнень, а всепоглинаючий біль за людину, котра породила собі на горе атомного монстра, накликала на себе всі громи і блискавки природи нерозумним її моделюванням.

Вірність як філософська категорія пронизує всі ці речі, але вірність чому? Звісно, любові. Звісно, пам’яті. Звісно, рідній землі. Але Борис Олійник поет надто глибокий і цілісний, щоб його основоположну людську і творчу прикмету отак просто «розфасовувати» по скриньках-віршах. Вона має засадничий характер і може бути потрактована тільки в плані широти і цілісності — як вірність Правді, вірність Покликанню, вірність раз і навіки обраним Дорозі й Долі, вірність Відповідальності, яку взяв на себе, прийшовши у цей світ. Власне, те, про що поет написав у «Заклинанні вогню»:

  • За все і всіх триматиму одвіт:
  • За день грядущий, в завязі сповитий.
  • За дуб, знічев’я в жолуді убитий.
  • За все на світі. І — за цілий світ!

Так, кожен вірш чи поема Бориса Олійника — цікаве естетичне явище. Кожен написаний ним рядок наближає нас до філософських глибин пізнання світу, в якому живемо. Але так само його поезія є високим моральним актом, в якому переплавлені герої і вчинки, ідеї і постулати, живе життя й висока думка. І коли Олійнику іноді виставляють претензії щодо його політичної позиції (тут не час і не місце розглядати, наскільки вони справедливі, в концентрованому виразі скажемо про це далі), то мені ще не доводилося стикатись із сумнівами щодо моральності його художницьких пошуків і осягнень. Поетові не зраджують ні розуміння глибинних течій життя, ні творча інтуїція, ні виняткове чуття на сейсмічні зрушення у психології і свідомості людей, ні бачення перспективи. Маємо, отже, справу з особистістю, котра, кажучи її ж трохи видозміненими поетичними рядками, ніколи не розміняє високе діло на слово, а високе слово — на дрібні діла, у якої міцна основа, що береже «цільність душ і духа».

Поет творить у конкретному середовищі. Поколінню Бориса Олійника випала і тяжка, й щаслива доля. Тут і війна, й розруха, й голод, і холод, але передусім йдеться про криваву загрозу деспотичного тоталітаризму, який наклав відбиток на людей і їх діяння. Як у прекрасному диптиху «Мікеланджело»: «горній одсвіт Ренесансу і тінь від інквізиторських багать», Олійник і його побратими по шістдесятництву зазнали і короткочасної ренесансності «відлиги», і політичної інквізиції застою. Кожен обрав собі дорогу сам, як дозволяли честь і гідність.

Борис Олійник, посідаючи певне громадське становище, захищав рідне слово, займався порятунком його творців. Безстрашно йшов у бій за Ліну Костенко і Григора Тютюнника, Івана Драча та Івана Дзюбу. Але моральність такої позиції перевірялася передусім власною творчістю. Саме в ту нелегку пору він написав такі широковідомі цикли, як «Сковорода і світ», «При гончарному крузі», «Сиве сонце моє», поеми «Дорога», «Доля», «Урок», «Заклинання вогню», «У дзеркалі слова», «Дума про місто», «Небо полеглого безвісти», «Крило». В чім моральний урок тих літ для Олійника і для українського слова, в якому він був і залишається одним із провідних творців? Думаю, насамперед і головне в тому, що своєю творчістю він, як і його старший побратим Олесь Гончар, як Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Земляк, як геніальний співтворець велетнів Відродження Микола Лукаш, відвертав знедуховлюючий вплив тоталітаризму, вигартовував народ у почуттях естетичної, моральної і державної спромоги українського слова і думки, вчив думати про велике, творити велике, являти в ділах і душах велике. Зовні розважливий і поміркований, поет займав відверто максималістську, непримиренну позицію, коли йшлося про «тінь від інквізиторських багать», яка пробралася зі сталінщини аж до останніх десятиліть тоталітарної доби. В «Сивому сонці» в образі сусіда, котрий строчив доноси, які так полюбляли в брежнєвсько-сусловські присмерки, він дав по суті образ і епохи, і жертви, його присуд сприймався як вирок не тільки конкретній особі, а й системі: «Учімось чесно навіть край труни собаку називать по імені: собака». Був там рядок, звернутий до всіх: «Аби почули, поки ще не пізно». Хтось — їх було немало — почув, але системі чути це було ні до чого. Наслідок — відомий. Не дослухалася вона і до інших пересторог поета, як-от до пророцтва жовтої пустелі за собою «як згубив» — бо ж «біг по життю, як по житу. Топтав обома», «Луки топив. У криницю плював легкома…лелек поціляв на заплаві», звідки й народився і ядерний, і духовний Чорнобиль, котрий започав крах самої системи.

Мовби, передчуваючи, скільки йому закидатимуть антипатріотизму, а насправді правлячи свою генеральну тематичну борозну, Борис Олійник па початку вісімдесятих років пише вірш «Дивовижа». У ньому виводиться образ такого собі космополіта, котрий однаково водиться і «в нас», і «у них». Він «говорить мовами усього світу, достоту жодної не знаючи. Одначе для діла — саме стільки, скільки треба». Він «натурою широкий, без комплексу місцевих сентиментів», він незлобливо, зверхньо насміхається над нашим і тутешнім пережитком чи «хай по-твоєму — патріотизмом». Йому чужий «наїв хутірський»: «Усе ще там… про корінь гудемо?». Як це схоже на вчорашню, але й сьогоднішню ситуацію, коли молоді жеребчики, які ще вчора галасували про державність, сьогодні готові розглядати Україну уже через призму не Батьківщини, а території. А Олійник же ще тоді, два десятиліття тому, припечатав до стіни цей «клішований тип» навіть не людей, а носіїв світової зневаги до національних коренів, до «місцевих сентиментів», патріотизму з їх «чужим вином, натурами чужими». Виходить, не так уже й близько бачив поет, коли зміг помітити те, що так нависає сьогодні над нашою незалежністю, — помітити у плоті, в образі, в тенденції, що наростає.

Немає найменшої потреби робити дослідницький розтин його відомого циклу про матір і присвят їй, живій, — це класика, і моральний її стрижень живе в кожному рядку. Олійник молився цариці Роботі, і хто читав його цикл «При гончарному крузі», присвячений Олесеві Гончару, не міг не помітити, що й у роботі, і в творчості, і в дружбі поет сповідує надійність і справжність. З молодих літ він дуже уважний до мотивів етичних. Етика героїзму переплітається у нього з етикою відповідальності, етика обов’язку з етикою пам’яті, історичного народного досвіду. Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості.

Є у Бориса Олійника просто-таки «маленькі шедеври», як писав Павличко. Я назву тільки два з них — «Парубоцьку баладу» і «Я б спокійно лежав під вагою століть». Чимось віддаленим і дуже близьким вони нагадують таку ж геніальну «Скіфську бабу» Ліни Костенко. Писані практично в одні й ті ж роки, ці вірші позначили не тільки певний культурний і ліричний феномен, звернення до кореневих народних первнів, а й якісно новий етап літературної традиції — давати абсолютно нові філософські переосмислення вічних сюжетів. Від першого рядка: «Я летів красивим чортом», — до останнього запитального: «Під чиїм же, коню, ми вікном?!» — поет шукає не стільки вічну Чураївну, скільки недосяжне диво вірності. «Бісовою дівкою» тікає в другому вірші через тисячоліття інше диво — любов. Любов, яка без вірності і зовсім не любов…

Сповідуючи це справді красиве почуття, поет і в творчості, і в житті не відступає від нього. Почуття, яке дається тільки цілісним, чистим натурам — надійним і справжнім.

І якраз по цій, найсильнішій його людській струні, заявленій і в житті, і в поезії, найдошкульніше поета били з початку дев’яностих.

Звичайно, є політична боротьба. Жорстока, страшна, немилосердна. Звичайно, у ній суперники вишукуватимуть один у одного і невдалі кроки, і старі гріхи, і якесь необережне слово, і спотворюватимуть позиції (як це робилося з пропозицією Б. Олійника запровадити надзвичайне становище в економіці), і старатимуться дошкуляти, вцілити в найбільш вразливі місця (а у кого їх немає?). І то було б нормально, якби не переходили бар’єру, який відділяє мораль від її протилежності. А щодо Бориса Олійника його опоненти вже давно перейшли межу.

Дійшли навіть до звинувачень у «нацвідступництві». Щоправда, на «зраді України» їздити довго не вдалося — вже й найнепримиренніші з супротивного ідейного табору, такі, як Степан Хмара, переконалися, що в питанні державної незалежності України вони з Олійником, виявляється, не суперники, а однодумці, і не просто однодумці, а союзники. І між іншим, ці супротивники-союзники ніякої війни з поетом не ведуть, мабуть, розумно вважаючи: хай борються, змагаються ідеї, а не люди, люди ж мають виборювати Україні повноцінну, повновагу державність, єднаючись у головному, а не розбігаючись за політичними віруваннями. У виборюванні ж державності Олійник, як вони переконалися, союзник з найнадійніших.

Опонентам Бориса Ілліча це якраз і невигідно: надто яскрава, надто консолідуюча він особистість, і центр ваги вони перенесли тепер уже на зраду поета своєму (а не його) кумиру — Горбачову, попутно іноді підхоплюючи мотив втягування України у Союз (може й спрацює, хоча, мабуть, не особливо сподіваючись на успіх — адже відомо, і про це було заявлено неодноразово, що Олійник як політик, обстоюючи цивілізоване співробітництво нових держав, відкидає будь-яку можливість реанімації імперського утворення). Що в суто людському плані, звичайно, більш виграшно: адже й націонал-патріотові, і космополітові однаково бридка зрадливість у дружбі. Таким чином, сподіваються олійникофоби, розширюється їхня соціальна база. Та навіть база інтернаціональна: адже відомо, що в західному світі, зокрема в Америці, є загальнонаціональне неписане табу на критику Горбачова: він, мовляв, змінив світ, зруйнував комуністичну систему, тож той, хто посміє сказати про нього щось погане, втрачає повагу в суспільстві. Несподіваний вишкір свободи слова? У нашому суспільстві ставлення до Горбачова в різних прошарках далеко не таке однозначне, та для певної частини публіки можна зіграти й на цьому. Тим більше, що сам Горбачов колись хитро, на весь Союз, назвав Олійника своїм другом, і хоч «друг» не захотів тоді, у Вільнюсі, підтримати вельможного друзяку в неправім поєдинку з суверенною Литвою, не захотів погрішити проти совісті, переконань і не зрадив литовських друзів-інтелігентів, котрі прямо й чітко сказали йому про свій шлях до волі, уміло пущена дезінформація про «дружбу» Михайла Сергійовича і Бориса Ілліча пішла «гуляти».

До цієї «дружби» ми принагідно ще повернемось, а зараз, мабуть, важливіше подумати, поміркувати, для чого знадобилася версія «відступництва» Бориса Олійника. Ясно — щоб скомпрометувати, морально знищити чи бодай утягти в «перетягування каната», щоб на якомусь повороті таки підставити йому підніжку, зняти з дистанції, усунути з політичної арени. А от чому «гуляє» саме версія «відступництва»? Є сенс оглянутись у недалеке минуле, пройти віхи життя поета, яке завжди було на видноті. Таку долю йому визначили талант і добра слава людини громадської.

Свою журналістську, а ширше — творчу і громадську діяльність Олійник почав у молодіжній пресі на рубежі п’ятдесятих-шістдесятих років. То був пік хрущовської «відлиги» — п’янкої, молодої і… непослідовної. Працюючи завідуючим відділом культури редакції газети «Молодь України», Борис Олійник гуртує всі найкращі молоді літературні сили, видає на шпальти великі добірки, оповідання провідних нині поетів і прозаїків-шістдесятників. Всі газети прицільно «били» по них, наче підводили їх до лави суду, а молодіжна газета стараннями поета відчайдушно підтримувала майбутніх речників національного відродження. Він благословив у світ перший в республіканській пресі вірш свого університетського товариша Василя Симоненка «Дід умер». Він організовував «круглий стіл» майбутніх дисидентів і нинішніх національних лідерів. За це його постійно «били» в ЦК, вимагали каяття — він робив своє. Коли редагував журнал «Зміна», комсомольські «вожді» за підказкою з великого партійного дому збирали як не бюро, так секретаріат для обговорення «проколів» Олійника. А «проколи» були більш ніж вагомі — гучні публікації Бориса Антоненка-Давидовича, Івана Бойчака, Миколи Вінграновського… Кілька доган — і редактора «прибрали». Поета рятує редактор журналу «Дніпро» Юрій Мушкетик, бере до себе заступником — і там вони уже удвох продовжують ту ж лінію. Через півроку Олійника зі скандалом виганяють із цієї посади — за власну поему «Дорога» і за повість Романа Іваничука «Спрага», де Маланчук, тодішній львівський, а невдовзі й всеукраїнський ідеолог, впізнав себе в головному негативному герої.

Отут і засяяла перед людьми найпримітніша олійниківська риса — незрадливість. Вірність друзям, принципам, раз у житті обраним орієнтирам — честі, совісті, рідній землі, батьківським заповітам. Здатність на вчинок. У часи, коли почалися політичні репресії шістдесятих років, скільки його колег зламалися, каялися, виступали з осудом товаришів, які «спіткнулися», з «колективними листами», Борис Олійник принципово відмовлявся брати участь у подібних акціях. Він не підписав «колективного осуду» під назвою «Еверест підлості», який розпочав чорний період у гоніннях на шістдесятників — І. Світличного, А. Перепадю та інших, хоч його кликали для цього у «високий дім». І досі згадую некролог пам’яті Льоні Кисельова в «Літературній Україні» і потрясіння: тим, що не стало юного поета, і тим, хто підписав слово прощання. Серед інших стояли три перших прізвища — Іван Дзюба, Іван Драч і Борис Олійник. Тоді, коли арештовували тільки за читання знаменитої праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поставити поряд з ним своє ім’я означало лише одне — солідарність. Через кілька років Борис Олійник доведе це ділом. Будучи тільки-но обраним наймолодшим заступником голови Спілки письменників, він, чи не єдиний з членів президії, незважаючи на істеричні вимоги декого з колег, не підкориться партійній дисципліні проголосує проти виключення зі Спілки Івана Дзюби і «полетить» з посади.

Кому тільки не ліньки називали Олійника партійним поетом, придворним поетом, вкладаючи у ці слова особливий, аж ніяк не потаємний смисл. Що ж, Олійник не зрікається написаного, як дехто, котрі вважають, напевно, те за особливий героїзм. Не зрікається, але й не хизується. Чесно каже: так, писав і таке, зараз, мабуть, писав би по-іншому. Але придворним поетом він ніколи не був. Придворного б не били у хвіст і в гриву за «Дорогу». Придворному б не розсипали набору збірки «Рух» (її, покалічену, переполовинену, далеко пізніше видали в іншому видавництві). Придворного уже в 1988 році, на гребені визнання, партійний верховода не оголосив би «несповна розуму» і не затіяв проти нього провокації за лист у ЦК КПРС, од якої поета порятувала тільки… Москва. Придворний би взагалі не старався сваритись із сильними світу цього, а Олійник і сварився, і наступав — і, треба сказати, небезуспішно: за десять років його «комісарства» у Спілці письменників нікого з неї не виключили, хоч на політичному Олімпі намірів вистачало. Навпаки, поет-секретар постійно рятував од гонінь своїх колег. Івана Драча, наприклад, двічі захистив од виключення з КПРС, а тоді це значило далеко більше, в розумінні благ і благополуччя, аніж пізніший вихід із неї. Сьогодні ж, здається, тільки Драч зумів піднятись над політикою і зберегти з давнім побратимом нормальні людські і чоловічі стосунки.

Колись, як мине сьогоднішнє політичне засліплення, як засоромимось дикунсько-більшовицьких підозрінь один до одного типу: «А що ти робив 19 серпня 1991 року?» (чим це ліпше за докори Маяковському і Брікам за те, що вони в ніч із 7 на 8 листопада 1917 року грали в карти?), коли над трибунні звуки і мітингові гасла постануть, як і водиться між людей, одвічні цінності — дружба, приязнь, злагода, жадання прийти на поміч, — колись — може, все ж таки в нашому поколінні? — запалають вогнем каяття щоки, замлоїть сумління в тих, хто звинувачував Бориса Олійника в «непатріотизмі». Ні, не було і немає вірнішого у дружбі і в пам’яті про друзів за сина приворсклянської Зачепилівки, за внука тепер уже відомої завдяки йому баби Катерини, за рідну кровиночку «сивої ластівки» і того, хто став «на вічній межі». Це не стилістичні фігури — пам’ятки його незрадливості нащадки прочитуватимуть по книгах. Перше вибране Василя Симоненка спорядив у вічну дорогу зі своїм благородно-проникливим словом Олійник. Коли під загрозою — стараннями «хохлацких радетелей» — опинилась російська книга Григора Тютюнника в Москві, у «Молодой гвардии», порятував її Олійник, котрий написав таке щемливе переднє слово, яке й зараз читається як клятва вірності нашої літератури правді.

Мої опоненти скажуть: а хіба не Олійник першим пустив у хід термін «коммутант»? Справді, він, і справді — першим. Але це справа його ідейних переконань — як називати тих, хто сіяв у народі одну віру і хто, миттєво перелицювавши натільний товар і погляди, з такою ж запопадливістю сіє нову віру.