Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Укри», Богдан Жолдак

Георгію Тороповському

1

Ще в автобусі лейтенант ловив на собі стримані погляди публіки, неначе в нього була розстібнута матня, він навіть її перевірив, затулившись рюкзаком;

друга несподіванка — на пропускній військової частини не було нікого, творилося чортзна-шо, такого лейтенант не міг пригадати за все життя:

кружляли по кутках кульки, файлики, папери, деякі попалені, а деякі — ні.

У казармі знайшов лиш одного днювального, той сидів біля порожнього казана, шкрябав у ньому ложкою і на подив лейтенанта не прореагував.

Отак воно їздити відпочивати в рідні місця, а тоді вертатися до рідної частини й бачити, що світ перекинувся.

— Чому розхристаний? — єдине, що він запитав.

Салага повівся наче дембель — одмахнувся неуважним жестом ложки.

— Де полковник?

— Це я вас хотів би спитать, — шморгнув і знову схилився до казана.

— Перепилась офіцерня, чи що? — ворухнулася слабка надія.

— З чого б це? Зарплату ж не давали.

Лейтенант кволо втупився в безлюдний плац, за яким бовванів старезний радіолокатор.

Вони вдвох попленталися в апаратну й стали як укопані — прилади були розкидані й побиті.

— А локатор цілий, — тицьнув салага туди ложкою, — можна ворон збивать.

— Що?..

— Ну, отако направиш на пернатих, даси напряженія — вони й беркиць! Не видержують частоти, — засяяв усмішкою салага. — Ворони, дак їх той, їсти можна.

— Ворон? — тетерів далі лейтенант.

— Да, ворон, лише патрать довго, ну, виварить, тоді обжарить — вони годяться.

— А ти чого остався? Ворон патрати?

— А куди їхать? Я дітдомовський.

Лейтенант теж відчув себе сиротою; не можна сказати, що любив службу, однак відсутність її приголомшила.

Поморочившись з розбитим розподільником, повставлявши роз’єми, вдалося пустити струм до локатора, блоки радісно засвітилися контрольними вогниками.

— Ти диви, не доламали, — по-дитячому радів салата.

— Хто?

— Хто, хто… приказ був, хто.

— Шо? — недочув лейтенант.

— Когті нада рвать, що, тіко куди?

Справді, когті, бо лейтенант спершу недочув, як туркоче мотор, — з моря обережненько сунув чималий катер без аніяких розпізнавальних знаків.

— Може, це учебна проверка? — надією зблиснув днювальний. — Ну, провіряють боеготовность, ці голубі берети. Чи малинові.

Звідси не розбереш — на катері всі були в зеленій уніформі.

— Збігай на пірс, запитай, чого їм треба.

Молодий неохоче сунув ложку за халяву й неквапом подався униз сходами, не добіг, як на катері розвернули кулемет й дали чергу — хлопець змахнув руками, наче каскадер, і покотився східцями.

— Що це за ученія, твою мать? — ще не вірив очам лейтенант.

У відповідь вікно бризнуло скалками, наступна черга прошила раму, лейтенант одскочив до приладів і ввімкнув їх на всю катушку — вони потроху заурчали, повільно набираючи потужність.

— Ну, ну, суки, — пробурчав крізь зуби.

Гості чинно висаджувалися на берег, кожен ніс пласку валізку — що це за вояки такі?

Але не було коли думати — лейтенант трапом вискочив на майданчик і заховався за локатор, краєм ока визираючи.

А іржавий шкворінь посеред «тарілки» ожив, зашкварчав розрядами, лейтенант щосили штовхнув її — іржавий звук вмить привернув увагу кулеметника, і той почав розвертатися, однак помалу став ватяним, руки обвисли й він тихо посунувся на палубу.

На стежині, зачувши скрип, вмить стали, потяглися до автоматів, лиця їхні нашорошені враз розгладилися, полагіднішали й, німо втупившись в іржаву «тарілку», яка сипала іскри, вони повипускали валізи, бо деяку мить шукали опори, й кволо посідали.

На палубу катера вискочило двоє, на великий подив — у цивільному, чорні костюми були такі недоречні отут, на морі, однак зневага, якою вони окинули кулеметника, що завис на турелі, показала, що вони тут головні; особливо другий з них, бо відчув раніше, аніж локатор зі скреготом почав навертатися на катера, і встиг затулитися долонею од неоковирної «тарілки», яка на кліп ока видалася йому сліпучим сонцем, щоб миттю й згаснути в очах.

Лейтенант знесилено зійшов до апаратної.

Вирубав струм.

Начепив рюкзак, а виходячи з апаратної, змусив себе не глянути під скелю, звідкіля ніхто не ворушився.

То чого туди й дивитися?

Неквапом рушив до прохідної, женучи з очей картинку, як невідомі гості сповзають додолу, безладні, наче які ворони.

2

Розкішне «альфа ромео» пливло трасою, тікаючи від далекого гуркоту, коли раптом і само покинуло муркотіти, пихнуло кілька разів і стало.

— Какого хєра? — округлив і без того круглі очі лисуватий.

— Бєнзін кончився, — глянув на прилади блондин.

— Задовбав, — огризнувся кучерявий, — ти шо, вже про бєнзін подумать не міг? Ми ж опоздаем.

— Дак мой воділа сбєжал, сука, я нє проконтролірував.

Вони повагом вийшли.

Було на що глянути:

діорівські костюми, черевики з крокодила, краватки у камінцях на заколках. Всі люто озирнулися на трасу.

…Пєца отримував насолоду, не зважаючи на далеку канонаду, бо «копійка» бігла прудко, аякже:

— Манжети поміняв, отработочку залив, вйо! Вйо, моя родімая!

Йому було соромно перед нею, бо підрихтував, готуючи на продаж, навіть номери оновив, і ось тепер виявляється — вона ще ого-го; аж тут він угледів край дороги незвичайних голосувальників з важкими дипломатами, таких і не в кожному серіалі побачиш.

Навіщо він тоді загальмував? Було б газонути, й потім нічого б того всього не сталося.

— До аеропорта, — почув, хотів заперечити, що не по дорозі, однак зелененька купюра, засунута йому за комір, змусила усміхнутись, аякже, коли все життя отработочку в мотор заливаєш.

Машина просіла на ресорах доки ті вмостилися, не встиг рушити, як почув:

— Нє можна лі бистреє? Да нє боїсь, нє на кладбіщє ж, — реготнув блондин, пригладжуючи свою начальницьку стрижку.

Пєца розігнав потроху, обережненько перемкнув передачу — і «копієчка» побігла, як молода.

— Вот нікогда й подумать нє мог, што прідьотся вот так, как ворьйо какое, тьху! — виплюнув у вікно, а потім повільно зітхнув старший. — Вот так всьо взять і побросать…

Ті сумно закивали.

«Може, не зачеплять, — намагався радіти Пєца, — на бандюхів не схожі, а на якусь вищу касту», — тішився думкою, що польоти літаків давно відмінили, але не для таких, як оці.

На шляху поза побитим бетонним стовпом стовбичила фігура в комбезі, тримаючи коробку на збирання коштів, начальник здалеку упізнав, радіючи:

— Во, ребята, узнайотє? Етот, худой, как єво, ну, актівіст іхній…

— Да нє может бить, во, нарісовался, я думал — нє випливєт.

— Стой! — крикнув у саме вухо. — Прітормозі, — наказав начальник.

Пєца почав повільно гальмувати.

— Да нафіг нада, опоздаем. Нікто ждать нє будет, полетят без нас, — буркнув блондин.

— Да нєт, ето мігом. Нада ж напоследок хорошоє дєло здєлать.

Ті двоє перезирнулися, однак виходити не стали, а, посміхаючись, скосили туди очі.

Він тяжко виліз і, жестикулюючи, посунув до худого. Той теж упізнав і відповів такою ж артикуляцією.

Пєца слів не чув, бо про всяк випадок вирішив не слухати; однак лисий, підійшовши, вихопив пістолет і вистрілив.

Коли він ще тягся по зброю, коли перемикав запобіжника, супротивник вже зготувався, тому тіпнувся убік, куля вирвала лише клапті комбезу, однак цього вистачило, аби худий перехопив пістолета й почав його вивертати, притулившись до здорованя. Глухо гримнув постріл, здорованя відкинуло.

Ті, в авто, лише охнули,

вихопили й свої мавзери й почали садити в худого, зброя танцювала в руках, бо той, спритно скачучи навколо стовпа, гатив у відповідь, а цим двом у кабіні скакати було нікуди.

Від жаху Пєца вліз під руль, і під килимок би заліз, бо зроду не чув, як грімко б’є зброя в салоні. Над ним літали порожні гільзи й порожнє скло, ляскав метал. Пороховий дим гуркотом заповнював тісну «копійку», кучерявий з неї бив, затуляючись валізою, однак та ляснула його в лоб, і він не встиг зрозуміти, що це куля, що його вже нема.

Вмить все вщухло, до Пєци потроху повертався слух, і він насилу почув тишу, він навіть зміг виповзти на асфальт, —

траса порожня в обидва кінці, лише біля стовпа лежав дебелий у «діорі» та безліч свіжих гільз мідно вилискували у вранішньому сонці; а з-за виднокола знову потроху поставала далека канонада, словом, Пєца поволі приходив до тями — а що тут тямити, якщо мотор цілий, а бензином, слава Богу, ніде не смердить.

Обережненько потяг до себе задні дверцята, звідти спершу висунулася краватка, коштовно блиснувши заколкою, а потім і кучерявий її власник, лише без блиску в коштовних очах.

Пєці здалося, що вони прикидаються неживими, однак вони були такими ж, як і той дебелий, що лежав під стовпом, — за яким ані отого худого, ані його коробки.

…На пустир, виляючи, вилетіла «копійка», одкидаючи камінці, й стала як укопана. Пєца тяжко переводив подих, наче це він сам, а не мотор дотягнув машину. Потім наважився глянути на своїх непорушних пасажирів. Обережненько озирнувся на далеку трасу — анікого, крім канонади.

Його увагу привернула валіза, бо була прострелена. Краєчком пальчиків він одкинув кришку й сам відкинувся — так тісно вона була напхана пачками доларів.

До пам’яті Пєца прийшов, коли над ним тяжко пролетів літак, кинувши довгу тінь на пустирище.

…На бульварі, що впирався в трамвайну колію, стояв високий худий чоловік у комбезі з коробкою, усі перехожі не хотіли читати напис «на військову амуніцію», і тому швидше пробігали далі. Однак колишньому лейтенантові не соромно було жебрачити тут, у рідному місті, бо надія в нього була свіжа.

Півдня минуло практично марно, доки він почув, як ніжно прошурхотіли шини й зупинилися.

Розкішна «альфа-ромео», подумавши трохи, підкотилася задом; особливо вона вирізнялася номерами, перекрученими з колишнього «жигульонка».

На землю з дверцят неквапом ступив спершу крокодилячий черевик, а потім і сам Пєца, упізнати його було неможливо:

люстриновий смокінг в іскру,

коштовна шпилька з незвично дебелими камінцями,

ковбойський капелюх зміїної шкіри довершував картину.

Він став перед колишнім лейтенантом, похитуючись на високих закаблуках, видивляючись:

впізнає чи ні?

Той відповів напружено-байдужим поглядом.

Після чого Пєца урочисто поліз перснями до внутрішньої кишені і витяг звідти тугеньку пачку стодоларових купюр, таку товсту, що вона одразу не пролізла в отвір коробки.

— Ви? Це?! — лише й наважився отетеріти лейтенант.

— Шо, мало? — здивувався меценат і поволі вийняв ще одну пачку, увіпхнув досередини.

Деякий час обидва стояли мовчки, кожен по-своєму оцінюючи ситуацію. Нарешті Пєца вичавив:

— Слиш, чувак, за «Спорттоварами» чуваки продають кевларову каску, ти б поспішив.

І, привітно ляснувши перснями по коробці, картинно вмостився в лімузин і нечутно відкотився.

— Де? За «Спорттоварами»? — лише й спромігся вичавити лейтенант, струснувши навздогін непорожньою коробкою.

3

Коли тобі видихають у лице сигарний дим, ти смикаєшся, задихаєшся, розплющуєш очі, а над ними раптом — зорі і ніякого тобі смороду.

Головне, що той міст стоїть на місці, а коли ти так рано прокидаєшся, це означає лише одне:

там заснув твій вартовий.

То вилазиш зі спального мішка, уповзаючи в холод, стримуєш лайку, бо навколо чесно сплять молоді бійці; доповзаєш твердою землею за опорний пункт і маєш єдину радість, що інстинкти не підвели — так і є: Степан спокійно спить у бойовій позиції.

Обережненько відводиш йому від руки «калашнікова», знаючи, що йому сниться сон про те, як він не спить.

Лише потім торкаєш за плече.

— Якого чорта? — тіпається він, схопившись за зброю, якої нема. — З вашими шуточками, — дуже хоче матюкнутися, але зброї однаково нема. — Я не спав, — мружить чесні свої очі.

Тут він бачить у себе під ногами розібрану зброю і, стиснувши зуби, швидко починає її складати докупи.

— Ну, що? — суворо питає лейтенант.

— Та кому цей мостик треба? — не здається він. — Ото нічого робить, тільки ганяти нас сюди.

Ця суперечка продовжилася б, якби не сухе русло заскрипіло своїми камінцями, —

на нього саме обережно виходив доволі спортивний загін незнайомців, тобто мундири на них були неармійські, — і якби не рипало під каблуками, усе це здавалося б тим самим Степановим сном.

— Штабна перевірка? — він намагається прокинутися.

Однак лейтенант не відповідає, бо відповідь є наочною крізь тепловізор — видно, що вони занадто спритно рухаються, аби бути регулярними федералами.

Степан також тулиться оком до свого оптичного прицілу й бачить, що попереду йде дивний чоловік — у чорному комбінезоні і схожий на ніндзю, якби не вогник у кулаці, бо там — сигара.

Який солдат, навіть з найманців, може собі таке дозволити?

Хто цей начальничок і яка в нього психіка, — уявляв з огидою лейтенант ту психіку, — щоби, йдучи рейдом, смердіти сигарою?

— Ти кажеш «кому цей місток потрібен?». Оно в них запитай, — шипить до підлеглого. — Ану шуруй, тихенько підіймай наших, — люто шепоче до Степана, щоб той, нарешті, не сперечався.

Тим часом одкочується боком подалі, аби відвести цих диверсантів од своїх непорушних сонних хлопців, і ще встигає подумати: «А може, таки справді уявний супротивник?».

Однак крізь окуляр виразно видно кісточки, як вони, побілівши, стискають зброю; занадто стискають, аби вона була заряджена холостими, та й хто б це стріляв холостими, маючи на автоматах глушники?

«Якого їм дідька треба?»

Ну, був тут колись давно колгосп, але ж од нього лишилася тільки бита цегла.

Він навмисне виходить на видноту — два кроки вперед і швидко один назад, досить для кулі, аби вона люто цьвохнула саме туди.

Падає, одкочується, крізь оптику бачить, що ті вже біжать не ховаючись, і дає першу чергу — ще й кулі не долетіли — плигнувши убік, — умить уся їхня зброя обертається й лупить туди, де щойно він був, і, що гидко, — доволі точно б’є, викидаючи кущики землі.

За цей час встигає навіть навестися крізь оптичний і, стреливши, побачити, як двоє впали назад, але, о диво! — кволо відповзаючи на спинах, не припиняють стріляти в його бік.

«Хто такі?»

Треновані — отой, у чорному, навіть не намагається ховатися за підлеглими, а це не характерно для начальства.

«Чому не стріляє?» — встигає подивуватися лейтенант, одкочуючись з місця, куди рикошетом влітають цілі траси вранішніх куль.

Висунувшись, він встигає натиснути на собачку, але вони майже випередили — болюче влучення в око, засліплення. Перекотившись, враз радіє: просто одстрелена земля влучила йому в лінзу оптичного прицілу.

Тієї миті чорний комбез нарешті показує себе — лейтенант устигає побачити, як той кинув гранату з-за куща, вона ляпнулася близько, рубчаста, сичить запал, лейтенант встигає дати чергу просто під неї,

і вона разом з ґрунтом летить назад,

вибухає в повітрі, од такого заховатися важко, хоч криків не чути, але пострілів їхніх значно поменшало.

Зате з нашого боку аж залящало — вискочивши зі спальників, хлопці почали гатити в білий світ, як у копієчку, мчать босі й, радше через психологічний ефект, ворог кинувся тікати, зазнавши куль з лівого флангу.

— Вперед! — кричить лейтенант щосили.

І зривається на ноги, не відпускаючи гашетки, аби молодняк побачив, що то означає наказ.

Одна біда, набої вилітають швидше, аніж перезаряджаються, і Бог з цим, адже ворожий десант дає драла од берега, знаючи: на пласкому руслі їм кінець; і стріляють назад, з-за плечей, ще густіше, але тим і невлучніше — мчать щодуху туди, де руїни колгоспу, де можна ховатися.

— Вогонь! Вогонь! — кричить лейтенант, бо самому вже нема чим стріляти, лишився пістолет, але не для такої відстані.

І бачить, що жоден його салага не відстає, ноги не чують землі — тут вже не спіткнешся, летять, одразу бачивши узвишшя, куди біжить ворог;

і наче з-під високих хмар тобі видно, як одна зграя здоганяє іншу, стрибаючи через побитих, мчать окрилені, бо чужакам нікуди бігти — узгірок кінчається урвищем.

— Бий! Бий! — чує себе уривками крізь рясні автоматні черги і знає, що хлопцям вистачить куль, аби добігти, аби загнати в руїни тих, де попереду мчить чорний комбінезон, одпльовуючись од сигарних іскор.

— Вперед, рідненькі!

Вискочивши нагору, зрять диво — нікого нема.

Озираючись, бачить лише такі самі здивовані погляди, особливо в Степана, той найбільше метушиться серед потрощених стін.

Раптом сигарний видих б’є його збоку, він озирається на сморід і бачить далеко, ген лівобіч, посеред битої цегли, шпарину. Таку собі розколину до розбитого підвалу; і вже знає, що чудес не буває, — він нишком вказує пістолетом туди, й кожен починає розуміти: увесь недобитий десант там.

Хапається за підсумок, та пригадує, що гранат не прихопив. Дивиться на своїх, але ті відводять очі.

— Що — дуже просто? — озирається на щілину у фундаменті; ті затаїлися, ще не огризнулися чергою-другою, ще надіються одсидітись. — Так, просто: одна граната, і все.

І починає розуміти, що всі твої хлопці, запалені боєм, саме такого простого рішенця й не хочуть, може, хтось таки й прихопив гранату, але не дасть.

— Степан?

Але й той знизує плечима:

— Не встиг узять.

Бреше?

— Отже, так, — він дивиться йому просто в очі, — бігом, ясно? Береш гранати й швидко назад.

Хутко сідає до нього спиною, аби той не встиг відмовитись; чує, як той втомлено побіг.

І знає, напевне знає, що й там, у підвалі, ще один чоловік у чорному комбінезоні також сидить, одхекується од сигари і вагається: принесе той гранати чи ні.

4

Після кожного обстрілу лейтенант наказував поглиблювати бліндаж.

— Схрон! — виправляв його Сивий, торкаючи щетину на щоці. — Так ми до вугілля докопаємось.

Це б непогано, бо з паливом туго, а оно навколо скільки порожніх підпільних шахт-копанок.

— Не з нашим щастям, — сердився лейтенант, що лопати швидко тупляться, суха глина з камінням, отож треба часто точити рашпилем, його огидний звук заходив у зуби. Щоправда, Джура хвалився, що тепер щелепами чує підліт снарядів.

— Нафіг? — криво усміхався Хантер. — Ми й вухами чуємо.

Добре, що тут не суцільний пісковик, виступи якого поряд, він поганий, бо од вибухів додає уламків, які дужче б’ють, аніж, скажімо, кавалки землі.

Еге, били зі сто двадцятих, коли летіло з-за річки Луганки, то схил добре прикривав, а коли з-за Кривого Шпилю, то влучало більше.

— Погано буде, — хотів матюкнутися Вітько, — коли візьмуть у кліщі лупить з обох боків.

— Кишка в них тонка з обох, — зауважив Хантер й одвів очі від лопати, бо знов защербилася. — Ага, з одного боку — лугандони, з іншого — денеерівці.

— Деенерати, — весело виправив Джура, і кожен удав посмішку.

— От коли кацапи знов припруть гумконвой, тоді й ударять з двох боків, — зігнав свою усмішку Вітько.

Не хотілося говорити, що кількість мінометних стволів зростала, й щоразу сипали купніше, потроху пристрілялися, гади. Аякже, тут і мавпа навчиться, коли азимути перевірені.

Оно на сусідньому блокпосту міна пробила сосновий настил, проткнула стола, увіткнулася в підлогу й не вибухнула.

— Да, є Бог на землі, — кожен пригадав той випадок.

— Кожен має свою щасливу міну, — вирішив сказати щось розумне Влад-Столиця, але відчув, що теж не влучив.

Пейзаж нагорі сірішав, це якийсь жах, а не пейзаж — суцільні полини-бур’яни, щоправда, оно на третьому пагорбі росло деревце невідомої звідси породи, ось тобі і вся флора.

Утім, кожен тішився думкою, що дух полину має дуже цілющі властивості.

— Шо Донбас колись був курорт, це нада помнить, сюди лічно їздив відпочивать Чехов і писать п’єси, — вирішив зблиснути й Вітько.

— А він був лікар, не дурак, — додав Джура, хоч ніяк не міг уявити Донбас без териконів і промислових зон.

— А тепер сюди їздять у відпустку федерали, — не втримався Хантер.

— Підерали! — дружно підхопив гурт і дружно реготнув.

Коли добряче темніло, починав підтягуватися народ із Собачовки, у сутінках, бо не хотіли світитися перед іншими місцевими, які тут удавали нейтралітет.

Порода людська була строката — після голодомору й Другої світової сюди назбирався люд з усього Союзу, бо із зон випускали тих, хто хотів відновлювати шахти. Та що із зон! — від армії звільняли, аби лише «дать стране угля». А тим українцям, хто дивом лишився у тутешніх містах, у паспорті писали «русскій», а селянам нічого не писали — ті ж були безпаспортні.

Місцеві приходили в основному виміняти консервів на свій «борщовий набор», чи на самогонку, бувало, солдатики у них замовляли якої випічки, словом, бізнес процвітав.

Лише одна тітка була без бізнесу, бо вчителька географії, отож приходила по каву, вони з лейтенантом сідали подалі на колоду.

Ота дровеняка дратувала бійців, бо лейтенант не дозволяв порубати на дрова, а чомусь обв’язав вірьовкою. Таке саме зробив і з іншим дишлом, якого чомусь називав «зубочисткою», а на запитання загадково відповідав:

— Лопати лучче гостріть.

Виносив до училки джезву, повільно пили й повільно сперечалися, ляскаючи в карту, часом зриваючись на крик, а то й на матюки, бо лейтенант не погоджувався і махав компасом; вона не матюкалася, лише крутила пальцем у голову то собі, то йому, то в карту.

Про що гризлися? Лейтенант не коловся.

Дивна була ця сільська інтелігентка, і якби не годилася йому в матері, бійці охоче посмакували б якісь інтимні подробиці.

А чого? На війні й не таке буває, щоправда, ні з ким вона не одійшла, скажімо, в степ чи за бур’яни.

Якось люто зчепилася була зі Столицею:

— Двоїстий код вигадав ще до Норберта Вінера сам Морзе, коли створив свою азбуку.

— Неправда! Його вигадали зеки ще раніш, бо споконвіку перестукувалися по тюрмах, — не здавався той.

— Воно б не мішало вивчити морзянку, — лейтенант оглядав крізь тепловізор далеке село замість контролювати ним дорогу чи своїх постових. — Морзянка — це надійна вещ.

Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.

— Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, — кривився Столиця.

— Да, на шару знайшов репетіторшу, — вставляв щось розумне й Вітько.

Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.

Тим часом лейтенант ввічливо прощався з училкою, намагаючись всунути їй до кишені пачку кави, а та люто одмахувалася.

«Ясна річ, бо хоче частіш приходити», — подумав кожен.

Це тобі не дід Антон, той як почув, наприклад, про дармові волонтерські льодяники, так весь мішок і підмів.