Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Документальная литература
Показать все книги автора:
 

«Битва за Волинь», Богдан Червак

Минуле і сьогодення

З кожним роком в Україні зростає інтерес до історії національно-визвольного руху, зокрема періоду Другої світової війни. Що більше, діяльність ОУН, УПА, дивізії «Галичина», інших військових формувань, як виявилося, має великий вплив на сучасне суспільно-політичне життя.

Так, скажімо, не припиняються дискусії щодо необхідності визнання воюючою стороною у Другій світовій війні ОУН і УПА. При цьому суперечки тривають не лише на мітингах та в засобах масової інформації. Вони перемістилися у стіни адміністрації Президента України, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Практично усі впливові політичні сили вважають за необхідне мати власну позицію з цього питання, оскільки розуміють його суспільне значення та вплив на майбутнє нашої держави.

Справжню бурю емоцій викликало рішення Івано-Франківської міської ради визнати воюючою стороною в останній війні дивізію «Галичина». З цього приводу Міністерство закордонних справ Росії навіть оприлюднило спеціальну заяву яка мала і має чималий вплив на взаємини між двома країнами.

Нова хвиля суперечок здійнялася довкола так званої українсько-польської війни, а саме — наміру Польщі у липні цього року відзначити 60-ту річницю трагічних подій на Волині. Без сумніву, відзначення цієї дати неминуче позначиться на взаєминах між Україною і Польщею.

Тим часом «Волинська трагедія» — це ще одна маловідома сторінка нашої історії, а саме: національно-визвольних змагань українського народу під час Другої світової війни. Волинські події мають безпосередній стосунок до діяльності ОУН, У ПА та інших військово-політичних формувань, що діяли в цей час на Волині.

Феномен Волинських подій також полягає в тому, що їх генеза виходить за межі 1943 року. «Корінь» конфлікту захований глибше, однак має безпосередній стосунок до сьогодення.

Польська сторона першою підняла проблему відзначення Волинської трагедії. Зустрічаючись у Ґуті з Президентом України Леонідом Кучмою. Президент Польщі Олександр Квасьнєвський запропонував відзначити цю «ювілейну» дату, узгодивши при цьому план спільних заходів.

Згодом у Києві відбулися зустрічі польської делегації на чолі з директором Бюро національної безпеки Мареком Сівицем з вищим керівництвом України, де предметом обговорення стала підготовка до відзначення 60-ї річниці трагічних подій на Волині. Україну на переговорах представляли Президент Л. Кучма, Голова Верховної Ради Володимир Литвин та секретар РНБО Євген Марчук.

Перша представницька зустріч засвідчила, що польська сторона має намір ініціювати в Польщі низку «ювілейних» заходів, серед яких і такі, що засуджують діяльність ОУН і УПА. Виявилося, що в поляків вже є конкретний план відзначень Волинської трагедії, натомість українцям залишається лише до нього приєднатися. У цьому плані, зокрема, передбачається вибачення української сторони за злочини проти поляків.

Заява польської сторони викликала гостру реакцію українських засобів масової інформації, що змусило М. Сівица скоригувати свою позицію. На сторінках «Дзеркала тижня» він конкретизував наміри своєї країни:

«Ще раз хочу публічно заявити, що Польща не чинила і не має наміру чинити тиск на українську владу, а також у будь-який спосіб змушувати до слів вибачення за злочини, скоєні ОУН і УПА на Волині. Керівництво Республіки Польща ніколи не заявляло через своїх представників, що український президент повинен покаятися і від імені українського народу просити вибачення у поляків. Але кожен жест був би високо оцінений, особливо родинами жертв, вбитих на Волині, та ще живими свідками тих кривавих подій. Вибір слів залежить від людей. їхніх представників. їх поваги і мужності».

(«Дзеркало тижня», 8 березня 2003 року)

З метою вивчення цієї проблеми українська сторона утворила при апараті Ради національної безпеки і оборони України робочу групу експертів для проведення додаткових наукових досліджень трагічних подій на Волині. До цієї групи увійшли провідні українські історики та представники органів державної влади. Очолила групу заступник секретаря РНБО України Валентина Гошовська.

За результатами засідання робочої групи було поширене інформаційне повідомлення, яке з’ясовує позицію української сторони.

У ньому, зокрема, відзначається, що стратегічні інтереси України полягають, насамперед, у зміцненні дружніх стосунків із Польщею, керівництво якої неодноразово засвідчувало послідовну підтримку української євроінтеграційної стратегії. З іншого боку, сприйняття цих кривавих подій населенням західних регіонів України нині є вкрай неоднозначним, відтак заходи з відзначення річниці трагедії повинні бути сплановані таким чином, щоб уникнути ймовірних загострень суспільно-політичної ситуації, а також упередити можливі викривлення та спекуляції з боку радикальних політичних сил в обох країнах. За цих обставин українсько-польський діалог має бути максимально виваженим, а рішення — заздалегідь продуманими. Обидві сторони мають дійти згоди з цього складного питання, оскільки односторонні, поспішні дії, а тим більше упереджені оцінки Волинських подій можуть вкрай негативно вплинути на розвиток українсько-польського співробітництва.

Тим часом події на Волині у 1943 році викликали неоднозначну реакцію серед української громадськості. Так, у ЗМІ з’явився лист групи українських інтелектуалів, де вони звернулися до поляків з проханням вибачити нам 1943 рік. Мотивується цей вчинок просто: добросусідські взаємини з Польщею важливіші за історичні непорозуміння.

Водночас низка українських політичних партій та громадських організацій виступила із заявою, де відзначається, що

«Польща має вибачитися перед Україною за довгі роки жорстокої, нелюдської окупації і сплатити нам за визиск українців, експлуатацію землі й природних ресурсів Західної України; за вбивство і депортацію сотень тисяч людей».

(«Волинь», 18 квітня 2003 року)

Без сумніву, події на Волині мають стати предметом глибокого вивчення. І йдеться не стільки про те, що їх невірне трактування може зашкодити взаєминам між Україною і Польщею. На карту ставиться здатність пізнати правду, незважаючи на те, чи усім ця правда сьогодні подобається.

Що сталося в липні 1943 року на Волині?

У війні між Українською Повстанською Армією (УПА) та польською Армією Крайовою (АК), яка підпільно діяла на Волині в роки війни, загинула велика кількість мирного населення.

«Звернімо увагу, яка величезна розбіжність у цифрах жертв. Я проаналізував те, що називалося упродовж останнього року у засобах масової інформації в Україні. Польські жертви: 80, 50, ЗО, 18 тисяч; українські жертви близько 100,26, 18 тисяч. Стверджую: жодна з цифр не є остаточною і достеменно доведеною».

Так коментує жахливі наслідки війни професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал. Власне, неможливість визначитися з кількістю жертв спонукає його до іншого, на нашу думку, справедливого висновку:

«…Не можна змішувати політичний і академічний бік справи, пов’язаної із Волинською трагедією. 60-річчя мине, а дослідники повинні і далі працювати, використовуючи всі можливі джерела для відтворення правди, яка потрібна обом нашим народам».

(«День», 15 березня 2003 року)

Очевидно, що безглуздо заперечувати факти масового вбивства. Зрештою, українська сторона цього не робить. Але наш обов’язок полягає в тому, щоб оцінити цю подію не лише в історичному, а й політичному контекстах. Іншими словами, важливо не лише бачити наслідки, а й з’ясувати причини, які призвели до того, що сьогодні зветься Волинською трагедією.

*  *  *

Волинська земля — давньоруська історична область у басейні південних приток Прип’яті та верхів’ях Західного Бугу. В VII–X століттях Волинь населяли східнослов’янські племена дулібів, бужан і волинян. У X столітті тут постали міста Бузьк, Луцьк, Червень, а згодом — Холм, Кременець, Житомир та ін. Тоді ж Волинська земля увійшла до складу Київської Русі, будучи основною складовою Володимиро-Волинського князівства. В 1117 році перейшла до володінь Володимира Мономаха.

Иллюстрация к книге

Мапа Волині у часи Речі Посполитої

За князювання Романа Мстиславовича (1170–1205) Володимиро-Волинське князівство об’єднало всі удільні князівства Волині. У 1199 р. Волинська земля стала частиною Галицько-Волинського князівства. У другій половині XIV століття Польща захопила західну частину Волині. Після Люблінської унії 1569 р. вона приєднала до себе всю Волинь і створила тут Волинське воєводство.

З цього часу історія відносин між поляками і українцями ніколи не відзначалася ідилічністю. Навпаки, минуле українців і поляків — це часто-густо кров і помста. Хмельниччина і Коліївщина найкраще ілюструють глибину україно-польського протистояння. Правда, час заліковує рани. Але думати, що національна образа легко забувається — означає не відчувати реальності.

Иллюстрация к книге

Мапа Волині у часи Російської імперії

Тут доцільно навести цитату українця польського походження Миколи Сивіцького, який вже не один рік досліджує Волинську трагедію:

«Відповіді треба шукати у глибині віків, починаючи десь з 1340 року, коли Казимєж Вєлькі рушив на землі Галицько-Волинського князівства. У 1619 році польський кордон досягав майже сьогоднішнього Харкова. Ледь не вся Україна опинилася під Польщею. Шляхта гнобила українців безперестанно, щораз жорсткіше, а коли гніт сягав зеніту, розлютований народ бив окупанта. Ріками крові спливала Хмельниччина, потім Коліївщина, волинська різня стала третім етапом трагедії двох народів».

(Польсько-українські студії. — Кам'янець-Подільський, 1992 р.)

Оскільки найменше часу нас відділяє, власне, від Волинських подій, то слід нагадати окремі історичні факти, що мають безпосередній стосунок до даної теми.

Після поразки Української Народної Республіки та відповідно до Ризької угоди 1921 року українські землі Волині та Галичини опинилися під протекторатом Польщі. Трагізм посилювався тим, що українська еліта значною мірою була деморалізована й тривалий час не могла змобілізувати маси на боротьбу за національне визволення. Цим вирішили скористатися поляки, які Галичину і Волинь трактували виключно як «східні креси» II Речі Посполитої.

Практична польська політика щодо Галичини і Волині звелася до насильницької полонізації та вихолощення будь-яких проявів національного життя. За короткий час було знищено українське шкільництво» закрилися «Просвіти», ліквідовано кооперативний рух.

Особливого приниження українці зазнали під час так званої пацифікації, коли польське військо і поліція оточували українські села і під приводом пошуку зброї займалися мародерством, катуванням старців, дітей і вагітних жінок.

Тільки з 1918 по 1924 рік на Волині було ліквідовано 500 православних церков та відібрано в українців 20 тис. гектарів землі разом з будівлями. Навіть носіння шапки- мазепинки і тризуба вважалося злочином.

Це була спланована польською державою політика.

Кандидат історичних наук, професор Волинського держуніверситету, член групи експертів з питань українсько-польських відносин Микола Кучерепа відзначає, що за звітами польських воєвод на Волині у 1932–1933 роках лишилося всього чотири початкові (середніх не було!) державні школи.

«Слово «українець» взагалі заборонялося вживати у польському діловодстві. Можна було: етнічна група, волиняк, православний, поліщук, тутейший, русин, руський».

(«День», 15 березня 2003 року)

На початку 1939 року уряд Польщі приступив до реалізації нової програми, яка мала на меті остаточне «злиття» краю з рештою держави. Згідно з цим планом передбачалося інтенсифікувати польське посадництво на українських землях, прискорити еміграцію українців за кордон, посилити боротьбу з будь-якими проявами опору, остаточно спольщити адміністративний апарат, розширити польське шкільництво тощо. Рада міністрів Польщі зобов’язала кожного міністра щотижня подавати звіт про те, як він вирішує «українську проблему».

Иллюстрация к книге

Мапа Волині у часи німецької окупації

Українці опинилися перед вибором: боротися або загинути.

Національний спротив очолила Організація Українських Націоналістів, яка постала у 1929 році в м. Відні й мала на меті революційно-збройним шляхом визволити Україну від усіх окупантів. Діяльність ОУН була підпільною і на відміну від легальних українських партій — успішною. Не секрет, що саме відплатні акції ОУН — численні збройні напади на поліцію, експропріація банків, замахи на відомих польських політиків-шовіністів дещо втамовували непомірні апетити поляків і вселяли надію, що українська нація спроможна піднятися з колін.

Новий етап у взаєминах між поляками і українцями настав після 1939 року, коли Польща програла війну Німеччині, а Волинь відійшла до складу більшовицької Росії. Очевидно, що після цього польський терор щодо українців припинився, оскільки розпочалися масові репресії більшовиків супроти українців і поляків. Унаслідок цього кількість поляків, що проживали на Волині, істотно скоротилася. Однак скоро більшовики відійшли. У 1941 році Волинь опинилася під окупацією Німеччини.

Иллюстрация к книге

Логіка здорового глузду підказувала, що за умов німецької окупації поляки, які ще залишилися на Волині, не повинні встрявати у конфлікт з українцями. Натомість екзильний польський уряд, який перебрався у Лондон, віддав наказ саме на Волині творити підпільне збройне формування Армію Крайову (АК), яка ставила собі за мету не більше і не менше, утримати Волинь у складі майбутньої польської держави.

Почалися нові репресії проти українців.

Відомий польський дослідник Волинської трагедії Тадеуш Анджей Ольшаньскі у своїй праці «Польсько-український конфлікт 1943–1947 рр.» не приховує того, що першими «за старе» взялися поляки:

«Кровопролиття між поляками та українцями розпочалося ще раніше, і значною мірою лилася українська кров. Ще восени 1941 року боївки ендеків почали ліквідацію українських громадських діячів у генерал-губернаторстві, а восени 1942 р. на Холмщині трапилися сутички й убивства, жертвами яких стали близько 400 українців…»

Детальніше про це розповідає Володимир Литвин у статті «Тисяча років сусідства і взаємодії»:

«У листопаді 1942 року нацисти почали акцію виселення з чотирьох повітів Люблінського дистрикту, щоб заселити їх німецькими колоністами. Українських селян подекуди свідомо залишали, заселяючи їх у звільнені від поляків господарства. Окупаційна адміністрація переслідувала подвійну мету: підсилити наявний між поляками та українцями антагонізм і створити з цих українців поліцію для охорони колоністів. Після цього польські підпільні загони «Кедив» (Керівництво диверсіями) почали планомірно знищувати всіх українців, які виконували адміністративно- поліцейські функції».

(«Голос України», 12 листопада 2002 року)

На цей час припадає процес активного становлення українських націоналістичних збройних формувань.

У липні 1941 року на Волині постала Українська Повстанська Армія «Поліська січ» під проводом отамана Тараса Бульби-Боровця. Згодом почали діяти бойові загони ОУН. Українські націоналістичні організації боролися не просто проти окупантів, а за встановлення на українських етнічних землях незалежної держави. Це неминуче ставило їх у конфлікт з АК та польським урядом в Лондоні, який і надалі вважав Волинь польською землею.

Ситуація загострювалася тим, що умови німецької окупації на Волині були особливо жорстокі. І коли на це наклалися репресії АК, то реакція була адекватною. Поляків справедливо сприймали як окупантів, які нічим не відрізнялися від нацистів. При цьому закономірно оживали старі рани, які так і не встигли зарубцюватися.

Можна собі лише уявити стан українця, якого невпинно намагалися принизити й ліквідувати.

У своїх спогадах Т. Бульба-Боровець пише, що Головна Команда УПА намагалася увійти в контакт з польськими підпільними організаціями та представництвом польського екзильного уряду з метою припинення українсько-польської ворожнечі та нормалізації відносин між УПА і АК.

«Одначе усі ці заходи були неуспішні, — констатує Т. Бульба-Боровець. — Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західну Україну невід'ємною складовою Польщі і на жодні переговори з «українськими зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА «бандою», яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі».

(Бульба-Боровець Т. — Армія без держави. — Львів, 1993 р.)

Виключно нестерпні умови окупації та не-сприйняття УПА усіх окупантів спричинилися до кривавого конфлікту.

«Око за око»

…Весною 1943 року німці готували чергове відправлення молоді на роботу до Німеччини. До цієї акції було залучено українську поліцію, однак вона відмовилася допомагати німцям. За це у Здолбунові фашисти роззброїли поліцаїв: 12 чоловік розстріляли, а решту вивезли до Райху.

Цей інцидент дав поштовх до масового переходу частин української поліції у лави ОУН і УПА та посилення німецьких репресій супроти українців.

Обставини ускладнювалися тим, що в ряди поліції почали масово вступати поляки. З них дуже часто формувалися каральні експедиції, які роз’їжджали селами Волині й переслідували мирне українське населення. У монографії Ігоря Ільюшина «Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни» відзначається, що у квітні 1943 року польські поліційні частини розташовувалися у багатьох районах, повітових містах, держмаєтках Волині.

Саме поляки дуже часто провокували виступи німців проти мирного українського населення.

У згаданій пращі І. Ільюшин констатує:

«У квітні 1943 року тільки під час однієї акції на території Луцького району німці спалили 5 сіл: Костюхнівку, Вовчицьк, Яблоньку, Довжицю і Згорлівку. Поряд з німцями в ній брали участь також поляки. У квітні німці разом з польською шуцполіцією двічі нападали на колонію Красний Сад у Горохівському районі. Було спалено 22 господарства і розстріляно близько 100 осіб. З метою ще більше спровокувати німців на українські виступи польські поліцаї підкидали в кожну хату «компромат» — підсовували в піч, солому або якесь інше місце зброю та гранати. Так, на території Горохівського району злочинний погром німцями кількох українських сіл був наслідком, як казали, саме «польської провокації». Особливо постраждали 10 квітня жителі села Княжого. Там було спалено 40 господарств. Німці мордували цілі родини, грабували і палили, використовуючи попередньо складені поляками списки. Під час перебування в Горохові рейхскомісар Г. Кох відповідальність за німецьку акцію в с. Княжому цілком поклав на поляків. Відзначимо, що на рахунку польської поліції чимало знищених (цілком або частково) українських сіл, про що свідчать не лише оунівські документи, а й матеріали польського підпілля…»