Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Таємниця Боскомбської долини», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

Якось уранці, коли ми з дружиною сиділи за сніданком, служниця подала мені телеграму від Шерлока Холмса. В ній ішлося:

«Чи не могли б ви звільнитися на два дні? Їду на захід Англії у зв’язку з трагедією Боскомбської долини. Буду радий, якщо поїдете зі мною. Повітря й краєвиди там чудові. Виїжджайте з Падинґтона об 11.15».

— Що скажеш, любий? — спитала дружина, поглянувши на мене. — Поїдеш?

— Правду кажучи, й сам не знаю, що відповісти. В мене стільки пацієнтів.

— Їх прийме Анструзер. Останнім часом ти став такий блідий. Гадаю, що ця подорож піде тобі на користь. До того ж ти так цікавишся справами містера Шерлока Холмса.

— Я був би невдячним, якби проминув хоч одну з них, — відповів я. — Але якщо вже їхати, то треба негайно збиратися, бо залишилося всього півгодини.

Мій досвід табірного життя в Афганістані придався мені хоча б тим, що зробив мене загартованим і завжди готовим вирушити в дорогу. У побуті я невибагливий, речей із собою взяв мало, тож за кілька хвилин уже сидів зі своєю валізою в кебі, поспішаючи до Падинґтонського вокзалу. Шерлок Холмс уже походжав туди-сюди платформою; його висока худорлява постать у довгому сірому дорожньому плащі й невеликому суконному кашкеті здавалась від того ще тоншою й вищою.

— От і чудово, що ви прийшли, Ватсоне, — сказав він. — Цілком інакше почуваєш себе, коли поряд надійна людина. Тамтешня поліція або не робить нічого, або лише тисне. Якщо ви займете в купе місце на двох, я піду по квитки.

Ми зайняли купе й заповнили його стосом газет, які Холмс узяв із собою. Він гортав і прочитував їх, часом щось занотовуючи й над чимось міркуючи, аж поки ми не проминули Рединґ. Тоді він несподівано згорнув їх у величезну купу й кинув її у сітку для багажу.

— Ви чули що-небудь про цю пригоду? — спитав він.

— Анічогісінько. Я кілька днів не зазирав до газет.

— Лондонська преса не подавала повних звітів. Я щойно переглянув усі ранкові газети, щоб з’ясувати подробиці. Мені здається, що це один із тих звичайних випадків, які насправді виявляються найважчими.

— Це звучить трохи дивно!

— Але це чистісінька правда. Незвичайність завжди ховає в собі ключ до розв’язки. Що звичніший і простіший злочин, то важче докопатися до істини. Але, хоч як би там було, цього разу висунуто дуже серйозне обвинувачення проти сина вбитого.

— То це вбивство?

— Вважають, що так. Я не можу цього стверджувати, поки сам іще нічого не роздивився як слід. А зараз кількома словами змалюю вам ситуацію так, як я бачу її.

Боскомбська долина — то сільська місцина недалеко від Росса, в Гірфордширі. Найбагатший господар у тих краях — містер Джон Тернер, що надбав в Австралії добрі гроші й повернувся додому кілька років тому. Одну зі своїх ферм, Газерлей, він здав в оренду містеру Чарльзу Мак-Карті, теж колишньому австралійцеві. Вони були знайомі ще з колоній, тож природно, що, переїхавши сюди, оселилися якнайближче один до одного. Тернер, щоправда, був багатший, і Мак-Карті став його орендарем, але вони, напевно, залишалися приятелями, бо їх частенько бачили разом. Мак-Карті мав одного сина — хлопця вісімнадцяти років, а Тернер — єдину дочку такого самого віку; дружини в обох уже повмирали. Вони, здавалося, уникали знайомства з сусідами й жили самотньо, хоч обидва Мак-Карті цікавилися спортом і часто відвідували в місті перегони. Мак-Карті наймали двох челядників — слугу та покоївку. Тернер мав більшу садибу й не менш як півдюжини слуг. Це все, що мені пощастило дізнатися про ці дві родини. Тепер — про самі події.

Третього червня, тобто останнього понеділка, Мак-Карті вийшов зі свого дому в Газерлеї близько третьої години дня й вирушив до Боскомбського ставу — невеличкого озера, що з’явилося від розливу струмка, який тече Боскомбською долиною. Вранці він їздив зі своїм слугою до Росса й казав, що дуже поспішає, бо о третій годині має важливе побачення. З того побачення він не повернувся.

Від ферми Газерлей до Боскомбського ставу десь із чверть милі, і двоє людей бачили його, коли він прямував туди. По-перше, стара жінка, ім’я якої не згадується, й по-друге, Вільям Кравдер, лісничий містера Тернера. Обоє цих свідків зауважили, що містер Мак-Карті йшов сам. Лісничий додав, що за кілька хвилин після зустрічі з містером Мак-Карті він побачив його сина — містера Джеймса Мак-Карті, що йшов тією самою дорогою з рушницею в руці. Батька тоді ще було видно, й син, мабуть, ішов слідом за ним. Він зовсім забув про цю пригоду, але ввечері, почувши про трагедію, згадав усе.

Обох Мак-Карті бачили й пізніше, вже після того, як їх зустрів лісничий Вільям Кравдер. Боскомбський став оточений густим лісом, біля самої води ростуть трава й очерет. Пешенс Морґан, дівчинка чотирнадцяти років, донька охоронця в Боскомбському маєтку, збирала в лісі квіти. Вона посвідчила, що бачила біля ставу містера Мак-Карті та його сина. Їй здалося, що вони сварилися. Вона чула, як старий містер Мак-Карті лаяв сина, й бачила, як юнак підняв руку, немовби хотів ударити батька. Вона так перелякалася, що кинулася з того місця геть і вже вдома розповіла матері, що двоє Мак-Карті біля ставку посварились і, напевно, дійде до бійки. Тільки-но вона скінчила, як до вартівні вбіг молодий містер Мак-Карті, сказав, що знайшов батька в лісі мертвим, і попросив охоронця допомогти йому. Він був страшенно схвильований, без рушниці й капелюха; на правій руці та рукаві видніли свіжі криваві плями. Охоронець вирушив за ним, і скоро вони підійшли до вбитого, що розпростерся на траві, біля ставу. Йому було розтрощено голову якимось важким і тупим знаряддям — можливо, навіть прикладом синової рушниці, що лежала в траві за кілька кроків од тіла. На підставі цих доказів юнака негайно заарештували, й у вівторок слідство винесло вердикт «умисне вбивство»; в середу він постав перед мировим суддею Росса, який передав справу на розгляд суду присяжних. Ось головні події, відомі слідчому й поліції.

— Важко навіть уявити собі щось мерзенніше, — зауважив я. — Тут кожен доказ викриває злочинця.

— Докази — річ вельми оманлива, — замислено відповів Холмс. — Вони можуть цілком ясно вказувати в один бік, і водночас вести в зовсім інший, далекий від правди. Обставини, звичайно, склалися проти юнака; можливо, що він і справді злочинець. Щоправда, дехто з сусідів, — між ними й міс Тернер, дочка сусіда-господаря, — вірять у його невинність; вона, до речі, запросила Лестрейда, — ви пам’ятаєте його з історії з «Етюдом у багряних тонах», — щоб з’ясувати, як це сталося насправді. Лестрейд, зовсім заплутавшись, передав цю справу мені, й через те двоє джентльменів середнього віку мчать на захід зі швидкістю п’ятдесят миль на годину, замість того щоб спокійно снідати вдома.

— Боюся, — мовив я, — що все це настільки очевидно, що вам навряд чи вдасться щось прояснити в тій пригоді.

— Нема нічого оманливішого за надто вже очевидні речі, — відповів, посміхаючись, Холмс. — До того ж ми випадково можемо натрапити на якісь інші речі, аж ніяк не очевидні для містера Лестрейда. Ви надто добре мене знаєте, щоб думати, ніби я вихваляюся, тож я можу або підтвердити, або заперечити його припущення, та ще й такими засобами, які він нездатен не тільки застосувати, а бодай зрозуміти. Візьмімо хоча б перше-ліпше з них: для мене ясно як день, що в вашій спальні вікно з правого боку, але я не певен, чи помітить таку очевидну річ містер Лестрейд…

— Але ж!..

— Любий мій друже, я чудово знаю вас. Знаю притаманну вам вояцьку акуратність. Щоранку ви голитеся, а останнім часом робите це при сонячному світлі; проте ваша ліва щока поголена набагато гірш від правої, а в кутку біля вуха — й зовсім абияк, тож ясно, що ця половина обличчя у вас освітлена гірше від іншої. Я не можу уявити собі людини з вашими звичками, яка була б задоволена з такої речі, дивлячись у дзеркало при рівному світлі. Я наводжу це лише як найпростіший приклад спостережливості й кмітливості. В цьому й полягає моє ремесло, й цілком можливо, що воно прислужиться нам у нашому розсліді. Тут є одна чи дві дрібнички, які з’ясувалися під час слідства, і вони варті уваги.

— Що ж це?

— Як виявилося, його було заарештовано не одразу, а після повернення на ферму Газерлей. Коли інспектор сказав йому, що його заарештовано, той зауважив, що це для нього не дивина: він, мовляв, дістав по заслузі. Ці слова справили належне враження — зникли останні сліди сумніву, які ще зоставалися в слідчого.

— То це було зізнання?! — вигукнув я.

— Ні, він одразу заявив, що невинний.

— Після всіх цих моторошних подій таке зауваження не викликає жодної довіри.

— Навпаки, — мовив Холмс, — це найяскравіший промінь, який я бачу серед хмар. Хлопець може бути невинний, але ж він не цілковитий дурень, щоб не бачити, що обставини склалися проти нього. Якби він удав під час арешту подив чи обурення, це здалося б мені дуже підозрілим, бо ні подив, ні обурення не можуть бути щирими за таких обставин, і це могло б викрити його. А така щирість у поведінці свідчить або про його невинність, або про надзвичайну витримку й твердість. Що ж до слів про те, що він дістав по заслузі, то це теж природно, якщо згадати, що він стояв над тілом свого мертвого батька того самого дня, коли, без сумніву, настільки забув про свій синівський обов’язок, що вилаяв батька й навіть, як розповідала ота дівчинка, — а її свідчення мають для нас велику вагу, — замахнувся, щоб ударити його. Каяття й докори сумління, які проявилися в цих словах, свідчать, як на мене, про чистоту його думок, а не про вину.

Я хитнув головою.

— Багато хто пішов на шибеницю й через дрібніші докази, — зауважив я.

— Так, це правда. Але багато хто пішов на шибеницю й нізащо.

— А що про це каже сам юнак?

— Боюся, що нічого втішного для своїх оборонців, хоч і тут є одна чи дві прикметні подробиці. Прочитайте-но самі.

Він дістав зі своєї теки гірфордширську газету, знайшов потрібну сторінку й показав мені ті рядки, де були свідчення нещасного юнака. Я вмостився в кутку купе й почав уважно читати. Ось про що там ішлося:

«Містер Джеймс Мак-Карті, єдиний син небіжчика, подав такі свідчення:

«Я виїздив на три дні до Бристоля й повернувся саме вранці в понеділок, третього числа. Коли я приїхав, батька вдома не було, й служниця сказала мені, що він поїхав до Росса з Джоном Кобом, конюхом. Невдовзі після того я почув, як на дорозі зарипіли колеса його двоколки, й побачив з вікна, як батько скочив на землю й хутко пішов кудись із двору; куди саме він пішов, я не знав. Тоді я взяв свою рушницю й подався до Боскомбського ставу, щоб оглянути пустир, де ми викохуємо кролів, — він з того боку ставу. Дорогою я справді зустрів Вільяма Кравдера, лісничого, як він і засвідчив; але він помилився, гадаючи, що я наздоганяв батька. Я й думки не мав, що батько йде попереду. Десь за сто ярдів од ставу я раптом почув вигук «Коу!», яким ми з батьком звичайно кликали один одного. Тож я побіг уперед і побачив, що він стоїть біля самого ставу. Він, напевно, був дуже здивований, уздрівши мене, й досить сердито запитав, чого мені тут треба. Виникла сварка, дійшло врешті до лайки, трохи не до бійки, бо батько мій був людиною запальною. Побачивши, що він сам не свій, я покинув його й попрямував додому, до ферми Газерлей. Але не пройшов я й півтораста ярдів, як почув страшенний крик. Я побіг назад до ставу. Там я побачив батька, що лежав на землі з розбитою головою. Я поклав рушницю, підняв вище йому голову, але він майже тієї самої миті помер. Кілька хвилин я стояв біля нього навколішки, тоді пішов до воротаря містера Тернера, чий дім був найближче, щоб він мені допоміг. Мушу сказати, що я нікого не бачив біля батька, коли повернувся, й навіть не уявляю, хто міг би його вбити. Він не мав доброї слави, бо був відлюдькуватий і непривітний, проте справжніх ворогів, як мені відомо, в нього не було. Більше нічого я про це не знаю».

Слідчий: «Чи встиг ваш батько сказати щось перед смертю?»

Свідок: «Він пробурмотів кілька слів, але я розібрав лише одне з них — «щур».

Слідчий: «Що це, по-вашому, може означати?»

Свідок: «Не знаю. Напевно, він марив».

Слідчий: «Що стало причиною вашої останньої сварки з батьком?»

Свідок: «Я волів би на це запитання не відповідати».

Слідчий: «На жаль, я мушу наполягати на відповіді».

Свідок: «Я не можу вам цього розповісти. Можу лише запевнити вас, що це зовсім не стосувалося тієї страшної трагедії, що сталася потім».

Слідчий: «Це вирішить суд. Не вважаю за потрібне пояснювати вам, що ваша відмова свідчити лише пошкодить вам під час суду».

Свідок: «І все-таки я не відповідатиму».

Слідчий: «Як я зрозумів, вигук «Коу!» був свого роду вашим паролем?»

Свідок: «Так».

Слідчий: «То як могло статися, що він покликав вас, перш ніж побачив, навіть не знаючи, що ви повернулися з Бристоля?»

Свідок (вельми збентежений): «Не знаю».

Присяжний: «Чи не помітили ви чогось підозрілого, коли повернулися до ставу, почувши крик, і знайшли свого батька смертельно пораненим?»

Свідок: «Майже нічого».

Слідчий: «Що ви маєте на увазі?»

Свідок: «Я був такий схвильований і переляканий, коли вибіг з лісу, що не міг думати більш ні про що, крім батька. Але все-таки мені здалося, що коли я підбіг до нього, ліворуч від мене на землі щось лежало. Щось сіре, ніби якась одежа або плед. Коли я підвівся й поглянув туди, тієї речі вже не було».

«То ви гадаєте, що вона зникла ще до того, як ви пішли шукати допомоги?»

«Так, зникла».

«Чи не могли б ви сказати, що то було?»

«Ні, я лише здогадувався, що там щось лежить».

«Далеко від тіла?»

«Десь за дюжину ярдів».

«А від краю лісу?»

«Приблизно так само».

«То річ, що лежала за дюжину ярдів од вас, зникла?»

«Так, але я стояв до неї спиною».

На цьому допит свідка скінчився».

— Як я бачу, — мовив я, ще раз переглядаючи сторінку, — під кінець слідчий став зовсім нещадний до молодого Мак-Карті. Він указав, і не без підстав, на суперечність у тому, що батько покликав його, перш ніж побачив, і в тому, що він відмовився переповісти свою розмову з батьком; до того ж іще ці дивні слова батька перед смертю. Все це, як зауважив слідчий, складається проти сина.

Холмс позіхнув у своєму затишному кутку і лагідно посміхнувся.

— Ви із слідчим слабуєте на одну й ту саму хворобу, — сказав він, — обидва відкидаєте найсуттєвіше. Невже не бачите, які ви непослідовні, вважаючи, що в свідченні юнака то бракує, то забагато уяви? Бракує, якщо він не міг вигадати причини сварки, яка задовольнила б присяжних, і забагато, якщо він дійшов до такої вигадки, як останні слова померлого про щура й пропажа одежі. Ні, сер, я дотримуюся тієї думки, що все сказане хлопцем — правда; побачимо, до чого приведе нас це припущення. А тепер я погортаю свій томик Петрарки[?] й не скажу більш ані слова про цю пригоду, доки не прибудемо на місце події. Снідатимемо в Свіндоні; гадаю, будемо там хвилин за двадцять.

Було близько четвертої години, коли ми, проминувши чудову Страудську долину й широкий блискучий Северн, опинилися нарешті в Россі — невеликому гарненькому містечку. Ошатний, стриманий, схожий на тхора чоловічок із хитрими очицями чекав нас на платформі. Хоч він убрався в бурий плащ та шкіряні чоботи, які носять селяни, я легко впізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. Разом з ним ми доїхали до готелю «Гірфордський герб», де для нас було вже приготовлено кімнату.

— Я замовив екіпаж, — сказав Лестрейд, коли ми сіли до чаю. — Я знаю вашу жваву вдачу: ви не заспокоїтеся, доки самі не опинитесь на місці злочину.

— Дуже мило з вашого боку, — відповів Холмс. — Але все залежить від барометра.

Лестрейд з подивом глянув на нього.

— Не зрозумів, — мовив він.

— Скільки показує барометр? Двадцять дев’ять, як я бачу. Ані вітру, ані хмаринки в небі. Можна й покурити, й до того ж тут чудова канапа, не те що в інших сільських готелях. Гадаю, цього вечора ваш екіпаж мені не знадобиться.

Лестрейд поблажливо засміявся.

— Звичайно, ви вже дійшли якогось висновку, переглянувши газети, — сказав він. — Справа зрозуміла, й чим глибше в неї проникаєш, тим яснішою вона стає. Але, звичайно ж, ніхто не зміг би відмовити молодій леді, та ще такій красуні. Вона прочула про вас і забажала, щоб ви взялися до цієї справи, хоч я й не раз казав їй, що нічого це не дасть. О, Господи! Її екіпаж біля дверей!

Тільки-но він промовив це, як до кімнати вбігла молода жінка, красуня, якої я ще не бачив. Сині очі її сяяли, вуста трохи розкрилися, ніжний рум’янець обпалив щоки; велике хвилювання змусило її забути про звичну стриманість.

— Містере Шерлоку Холмсе! — скрикнула вона, позирнувши на кожного з нас, і врешті, керуючись жіночим чуттям, зупинила свій погляд на моєму другові. — Я така рада, що ви приїхали. Я мушу дещо вам сказати. Я певна, що Джеймс того не робив. Знаю й хочу, щоб ви теж про це дізналися. Не сумнівайтеся в цьому нітрохи. Ми знайомі з ним з дитинства, і мені добре відомі всі його вади, але він має таке добре серце, що й мухи не скривдить. Оте звинувачення — просто сміховинне для всіх, хто знає його посправжньому.

— Сподіваюся, що ми зможемо виправдати його, міс Тернер, — мовив Шерлок Холмс. — Повірте мені, я зроблю все, що зможу.

— Але ж ви читали газети. Чи дійшли ви якогось висновку? Чи маєте хоч якусь надію? Чи певні ви, що він невинний?

— Гадаю, що так.

— Нарешті! — вигукнула вона, гордо підвівши голову й з викликом поглянувши на Лестрейда. — Ви чули? Тепер я маю надію.

Лестрейд знизав плечима.

— Здається, мій колега надто вже поспішає у своїх висновках, — мовив він.

— Але він має рацію. О, я знаю, це правда! Джеймс ніколи не скоїв би цього. А щодо його сварки з батьком, то я певна: він через те нічого не сказав слідчому, що тут замішана я.

— Яким чином? — спитав Холмс.

— Зараз я нічого не приховуватиму. У Джеймса бували неприємні розмови з батьком через мене. Містер Мак-Карті дуже хотів, щоб ми одружилися. Ми з Джеймсом давно любилися, як брат із сестрою, але він, звичайно, ще молодий, мало знає життя і… і… одне слово, він і думати про це не бажав. Через те вони й сварилися, й того разу, гадаю, теж.

— А ваш батько? — спитав Холмс. — Чи хотів він цього шлюбу?

— Ні, він теж не хотів. Ніхто, крім містера Мак-Карті, не хотів його. — Палкий рум’янець залив її свіже молоде личко, коли Холмс кинув на неї свій гострий, допитливий погляд.

— Дякую вам за ці відомості, — сказав він. — Чи можу я побачити вашого батька, якщо зайду до нього завтра?

— Боюся, що лікар не дозволить.

— Лікар?

— Так, ви хіба не чули? Бідолашний батько хворіє вже давно, а це зовсім його підкосило. Він зліг, і лікар Віллоуз каже, що в нього сильний нервовий струс. Містер Мак-Карті був єдиним, хто пам’ятав тата ще з Вікторії.

— Ще з Вікторії? Це дуже важливо.

— Так, із копалень.

— Тобто із золотих копалень, де, як я розумію, містер Тернер надбав свої гроші?

— Так, звичайно.

— Дякую, міс Тернер. Ви справді допомогли мені.

— Дайте мені знати, якщо завтра матимете якісь новини. Я певна, що ви відвідаєте Джеймса у в’язниці. Містере Холмсе, якщо ви побачите його, то скажіть, що я знаю — він невинний.

— Скажу, міс Тернер.

— Я мушу повертатися додому, бо тато дуже хворий і сумує без мене. На все добре, й хай Бог вам поможе! — Вона вийшла з кімнати так само поспіхом, як і ввійшла, і ми почули з вулиці стукіт коліс її екіпажа.

— Мені соромно за вас, Холмсе, — з притиском мовив Лестрейд після кількох хвилин мовчання. — Навіщо ви подаєте надії, яким не судилося збутися? В мене самого не таке вже й м’яке серце, але, як на мене, це справді жорстоко!

— Здається, я бачу шлях до виправдання Джеймса Мак-Карті, — відказав Холмс. — Чи маєте ви дозвіл одвідати його у в’язниці?

— Так, але лише для нас двох.

— То я зміню своє рішення не виходити сьогодні з дому. Чи встигнемо ми до Гірфорда, щоб побачитися з ним цього вечора?

— Цілком.

— Тоді ходімо. Ватсоне, я боюся, що вам буде нудно самому, але години за дві я повернуся.

Я провів їх до станції, поблукав вулицями, тоді нарешті повернувся до готелю, приліг на канапу й почав читати дешевий роман. Але описана в ньому історія була такою примітивною в порівнянні з тією таємницею, яка відкривалася перед нами, що я, помітивши, як думки мої увесь час повертаються від роману до справжніх подій, кинув книжку і взявся обмірковувати те, що сталося вдень. Якщо припустити, що розповідь цього бідолашного юнака — чиста правда, то що за моторошне, несподіване лихо скоїлося між тим, коли хлопець покинув батька, і тим, як він повернувся назад, почувши його крик? Сталося, певно, щось жахливе. Що ж саме могло статися? Може, для мене, як лікаря, прояснить щось огляд пошкоджень? Я подзвонив і попросив подати останні числа газети, де були свіжі матеріали слідства. У висновку хірурга засвідчено, що задню третину тім’яної й ліву половину потиличної кістки розтрощено важким ударом тупого знаряддя. Я намацав ці кістки в себе на голові. Зрозуміло, що так ударити можна лише ззаду. Це певною мірою знімає з обвинуваченого підозру, бо бачили, що під час сварки він стояв обличчям до батька. Проте великої ваги цьому надавати не можна, бо батько міг обернутися, перш ніж його вдарили. Але все-таки слід звернути на це Холмсову увагу. До того ж іще ця химерна згадка померлого про щура. Що це може означати? Навряд чи то була маячня, — людина, яка помирає від несподіваного удару, не марить. Ні, він, напевно, намагався пояснити, як саме зустрів свою смерть. Що ж він хотів сказати? Я довго напружував свій мозок, шукаючи якогось пояснення. А тут іще й випадок із тією сірою одежиною, що її побачив молодий Мак-Карті. Якщо це правда, то вбивця, тікаючи, загубив її, — напевно, то було пальто, — і наважився повернутися й підібрати її за спиною в сина, що стояв навколішках біля батька, менш ніж за дюжину кроків. Яким сплетінням таємниць була ця пригода! Мене не дивували Лестрейдові думки, але я вірив у проникливість Шерлока Холмса й не втрачав надії. Адже кожна нова подробиця зміцнювала його переконаність у тому, що молодий Мак-Карті невинний.

Було вже пізно, коли Шерлок Холмс повернувся. Він приїхав сам, бо Лестрейд зупинився в готелі, у місті.

— Барометр усе ще не падає, — зауважив він, сідаючи. — Найголовніше, щоб не пішов дощ, поки ми дістанемося місця пригоди. З іншого боку, до такої цікавої справи людина має докласти всіх зусиль свого розуму й серця, тож я не хотів сьогодні братися до неї — надто втомився після довгої подорожі. Я бачився з молодим Мак-Карті.

— І що ж ви дізналися від нього?

— Нічого.

— Невже нічого не з’ясувалося?

— Анічогісінько. Я гадав, що він знає, хто скоїв злочин, і не хоче виказувати його чи її. Але тепер я переконаний: для нього це така сама загадка, як і для всіх інших. Хлопець він не такий уже й розумний, але щирий і, здається, чесний.

— Він не має жодного смаку, — зауважив я, — якщо й справді не схотів одружитися з такою чарівною дівчиною, як ця міс Тернер.