Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Спілка рудих», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

Якось торішньої осені я завітав до свого друга, містера Шерлока Холмса, й побачив його за бесідою з якимось огрядним, рум’яним підстаркуватим джентльменом, що мав полум’яно-руде волосся. Я вже хотів був піти, щоб не заважати їм, та Холмс затяг мене до кімнати й зачинив за мною двері.

— Ви прийшли саме вчасно, мій любий Ватсоне, — привітно сказав він.

— Я боявся, що заважатиму вам, адже ви зайняті.

— Так, зайнятий. Дуже.

— То я зачекаю в іншій кімнаті?

— Ні, ні… Цей джентльмен, містере Вільсоне, був моїм товаришем і помічником у багатьох найуспішніших справах, тож я не маю сумніву, що і в вашій справі він стане мені в пригоді.

Огрядний чоловік підвівся на стільці й кивнув, глипнувши на мене своїми масними очицями.

— Сідайте-но на канапу, — мовив Холмс, опустившись у крісло й склавши докупи кінчики своїх пальців, як це він робив у хвилини задуми.

— Я знаю, мій любий Ватсоне, що ви, як і я, полюбляєте все незвичайне, що порушує одноманіття нашого буденного життя. Інакше б ви не занотовували з таким завзяттям моїх маленьких пригод, хоча, правду кажучи, деякі з ваших нотаток надто вже прикрашають їх.

— Але ж ваші пригоди завжди здавалися мені надзвичайно цікавими, — заперечив я.

— Ви пам’ятаєте, як я нещодавно, перед тим, як міс Мері Сазерленд прийшла до нас зі своєю простенькою загадкою, зауважив, що тих дивовижних випадків та збігів, які трапляються в щоденному житті, ніколи не в змозі уявити собі навіть найсміливіша фантазія.

— Я тоді дозволив собі засумніватися в цьому.

— Так, докторе, але все-таки вам доведеться пристати на мою думку, бо я висиплю на вас таку купу фактів, що ви змушені будете зі мною погодитися. Ось хоча б історія, що її розповів мені цього ранку містер Джейбз Вільсон; такої чудернацької розповіді я ще ніколи не чув. Пам’ятаєте, як я зазначив, що найдивовижнішими та найзагадковішими частіше є дрібні, аніж великі злочини, а бува, навіть такі, що й не скажеш, чи то справді злочин. Щодо цього випадку, то зараз я ще не можу сказати, чи є тут щось злочинне, чи ні, однак сам перебіг подій справді найцікавіший з усього, що мені коли-небудь доводилося чути. Тож зробіть велику ласку, містере Вільсоне, повторіть свою розповідь. Прошу вас не лише заради того, щоб мій друг, доктор Ватсон, вислухав її початок, а й задля того, щоб самому якомога краще розгледіти в ній кожну подробицю. Звичайно я, коли тільки-но чую розповідь про якусь пригоду, одразу пригадую тисячі подібних випадків, що сховані в моїй пам’яті. Але цього разу мушу зізнатися, що нічого подібного ще не чув.

Гладкий клієнт дещо гордовито випнув груди й вийняв з кишені свого пальта брудну, пожмакану газету. Поки він, розгорнувши її на колінах і схиливши голову, переглядав сторінку оголошень, я уважно роздивлявся на нього, щоб, наслідуючи свого друга, визначити з одежі й зовнішності, хто він такий.

На жаль, це майже нічого мені не дало. Одразу було помітно, що наш відвідувач — звичайнісінький англійський крамар, пихатий, недоумкуватий і млявий. Сірі картаті штани звисали на ньому мішком, не такий уже й охайний чорний сурдут був розстебнутий, а на темній жилетці виднів важкий мідяний, із позолотою ланцюг, прикрашений чотирикутним, просвердленим наскрізь шматочком якогось металу. Зношений циліндр і вицвіле буре пальто з пом’ятим оксамитовим коміром лежали біля нього на стільці. Одне слово, скільки я не приглядався, я не міг побачити в цьому чоловікові нічого прикметного, крім полум’яно-рудого волосся та ще вкрай прикрого, стурбованого виразу його обличчя.

Пильне око Шерлока Холмса помітило моє заняття: він кивнув головою і всміхнувся, побачивши мій зацікавлений погляд.

— Звичайно, кожному зрозуміло, що деякий час він працював фізично, що він нюхає табак, що він масон, бував у Китаї й що останнім часом йому доводилося багато писати; більш нічого відгадати я не зміг.

Містер Джейбз Вільсон підскочив у кріслі й, не відводячи пальця від газети, втупив очі у мого друга.

— Боже милий, як ви про це довідалися, містере Холмсе? — спитав він. — Звідки ви знаєте, що я брався до фізичної праці? Це свята правда, я починав теслею на корабельні.

— Це видно з ваших рук, мій любий сер. Ваша права рука більша від лівої. Правою рукою ви працювали, тож м’язи на ній більші.

— А нюхання табаку, а масонство?

— Нічого дивного нема, бо ви, всупереч суворим правилам вашої спілки, носите шпильку з зображенням кружальця й дуги[?].

— Так, так, я й забув про неї. А писання?

— Хіба може свідчити про щось інше ваш лискучий правий рукав і протерте біля ліктя сукно на лівому?

— Гаразд, а Китай?

— Оту рибку на вашому правому зап’ястку могли витатуювати тільки в Китаї. Я трохи вивчав татуювання й навіть дещо писав із цього приводу. Звичай фарбувати риб’ячу луску в ніжно-рожевий колір є лише в Китаї. До того ж я побачив китайську монету на вашому годинниковому ланцюжку, й мені все відразу стало зрозуміло.

Містер Джейбз Вільсон гучно розсміявся.

— От воно що! — сказав він. — Але я був подумав, що то бозна-яка премудрість, аж тепер бачу, як це просто!

— Мені здається, Ватсоне, — мовив Холмс, — що я припустився помилки, пояснивши все це вам. Як ви знаєте, «все невідоме здається величним», і моя скромна слава розвіється як дим, коли я буду таким відвертим… Чи знайшли ви оголошення, містере Вільсоне?

— Так, знайшов, — відповів той, тримаючи товстий червоний палець посередині сторінки. — Ось воно. З нього все це й почалося. Якщо бажаєте, прочитайте самі, сер.

Я взяв у нього газету й прочитав:

«Спілка рудих.

На виконання заповіту покійного Ієзекії Гопкінса з Лебанона, Пенсильванія, США, відкрито нову вакансію для члена Спілки, з платнею чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожен рудоголовий чоловік, при здоровому глузді й добрій пам’яті, від двадцяти одного року, може виявитися для неї придатним. Звертатися особисто до Дункана Росса щопонеділка, об одинадцятій годині, у контору Спілки, Фліт-стрит, Попс-Корт, 7».

— Що це, в біса, може означати?! — скрикнув я, двічі прочитавши незвичайне оголошення.

Холмс тихо засміявся й зіщулився в кріслі, що було в нього явною ознакою найвищого задоволення.

— Не таке вже й буденне оголошення, еге ж? — мовив він. — Тож, містере Вільсоне, розкажіть-но з самого початку все про себе, про свою челядь і про те, як оце оголошення втрутилось у вашу долю. А ви, докторе, запишіть, що це за газета й коли її видано.

— «Морнінґ Кронікл» за 27 квітня 1890 року. Рівно два місяці тому.

— Чудово. Прошу, містере Вільсоне.

— Добре. Як я вже розповідав вам, містере Шерлоку Холмсе, — мовив Джейбз Вільсон, витираючи чоло, — я маю невелику позичкову касу на площі Сакс-Кобурґ, біля Сіті. Справа ця не така вже й вигідна, тож в останні роки мені ледве вистачало на прожиток. Колись я наймав двох помічників, а тепер маю лише одного; на нього в мене теж не стало б грошей, та він погодився працювати за половину платні, аби лиш чогось у мене навчитися.

— Як звати того догідливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.

— Його звуть Вінсент Сполдінґ, і він далеко вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Меткішого помічника мені й не знайти, містере Холмсе, тож я чудово розумію, що в іншому місці він міг би заробляти вдвічі більше, ніж у мене. Однак, якщо він задоволений, навіщо мені втокмачувати йому думки про це?

— А й справді, навіщо? Вам просто поталанило з помічником, що бере платню, нижчу від звичайної. Таких людей у його віці нечасто зустрінеш. Цей ваш помічник, здається мені, не менш цікавий, ніж оте оголошення!

— Але має він і свої вади, — вів далі містер Вільсон. — Ніколи не бачив людини, яка б стільки фотографувала. Клацає отим апаратом, коли треба працювати, а тоді шусть у підвал, мов кріль у нору, й проявляє там свої знімки. Це найголовніша його вада, проте працівник він добрий і мені нема за що йому дорікати.

— Він і досі, напевно, служить у вас?

— Так, сер. Він та ще чотирнадцятилітнє дівча, що сяк-так куховарить і прибирає, — оце і вся моя челядь, бо я вдівець і ніколи не мав дітей. Живемо ми дуже скромно, сер, — усі троє, — дах над головою є, борги повертаємо вчасно, — чого ще нам треба?

Це оголошення було першим, що порушило наше звичне життя. Якраз вісім тижнів тому Сполдінґ заходить до контори з оцією газетою в руці й каже:

«От, містере Вільсоне, якби Господь дав мені руде волосся!»

«А навіщо?» — питаю я.

«Подивіться-но, — каже він, — у Спілці рудих є вільне місце. Той, хто посяде його, матиме добрий заробіток, і зрозуміло, що місць там більше, ніж людей, — тож довірені особи й сушать собі мізки, куди подіти зайві гроші. Якби моє волосся могло міняти свій колір, як хоче, я нізащо не проминув би такого тепленького місця».

«А що воно таке, та Спілка рудих?» — спитав я. — Бачте, містере Холмсе, я завзятий домувальник, бо мені не доводиться бігати й шукати клієнтів, тож я по кілька тижнів не виходжу за поріг. Отож я мало знаю про те, що діється в світі, і завжди радий новині.

«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» — питає він, витріщивши на мене очі.

«Ніколи».

«Дивно, адже ви цілком підходите для їхньої вакансії!»

«А що це може мені дати?» — спитав я.

«Не більше, ніж сотню-дві фунтів на рік, зате робота в них легка й не заважає людині займатися чимось іншим».

Звичайно ж, самі розумієте, я нашорошив вуха, бо справа моя останнім часом не приносила великих грошей, і зайвих сто — двісті фунтів були мені б якраз до речі.

«Розкажіть-но мені все про ту Спілку», — попросив я.

«Гаразд, — мовив він, показуючи оголошення, — як ви самі бачите, в Спілці є вільне місце, а ось і адреса, за якою ви можете довідатися про все. Як я чув, цю Спілку заснував американський мільйонер Ієзекія Гопкінс, чоловік дивакуватий. Він сам був рудоголовий і дуже шанував усіх рудих — перед смертю передав до рук своїх довірених осіб велику суму грошей із наказом підшукати на ці кошти вигідні місця для тих, чиє волосся такого самого кольору, як у нього. Я чув, що платня там добра, а роботи дуже мало».

«Але ж, — мовив я, — є мільйони рудих, що хотіли б посісти те місце».

«Не так багато, як вам здається, — відповів він. — Подивіться-но, оголошення звернене лише до лондонців, і до того ж дорослих. Цей американець провів свої молоді літа в Лондоні й хотів би вчинити щось добре для свого рідного міста. До того ж чув я, що туди не варто зголошуватися тим, у кого волосся чи ясно-руде, чи темно-руде, чи будь-яке іще, крім яскравого, сліпучого, полум’яно-рудого. Тож якщо хочете спробувати, містере Вільсоне, то підіть до них; проте не знаю, чи варто вам кидати свою справу заради отих кількох сотень фунтів».

Як ви й самі, джентльмени, бачите, моє волосся має такий яскравий, багатий колір, що якби дійшло до якогось змагання рудих, я виграв би неодмінно. Вінсент Сполдінґ, який багато знав про цю справу, міг стати мені в пригоді, тож я наказав йому зачинити на весь день віконниці й піти зі мною разом. Він дуже зрадів, що сьогодні йому не доведеться працювати; ми зачинили контору й пішли за адресою, зазначеною в оголошенні.

Гадаю, що мені більш ніколи не доведеться такого побачити, містере Холмсе. З півночі, півдня, сходу, заходу — звідусюди всі, хто мав би хоч одну руду волосинку на голові, зійшлися до Сіті за оголошенням. Усю Фліт-стрит заполонив рудоголовий натовп, а Попс-Корт виглядав, як крамарський візок із помаранчами. Мені ніколи й на думку не спадало, що в усій нашій країні є стільки рудих і всі вони зберуться тут через якесь одне оголошення. Тут були всі зразки рудого кольору — солом’яний, цитриновий, помаранчевий, цеглястий, глинястий, колір жовчі, колір шерсті ірландських сетерів; щоправда, як казав Сполдінґ, справжнього живого, полум’яно-рудого кольору там було не так уже й багато. Побачивши увесь цей натовп, я просто впав у відчай, але Сполдінґ і чути про це не схотів. Не знаю вже, як це йому вдалося, але він протискувався й проштовхувався крізь натовп так спритно, що ми швидко опинилися на сходах, які вели до контори. По сходах немовби текло два людські потоки — хтось піднімався, повен надії, хтось повертався засмучений… Ми протиснулися вперед і невдовзі опинилися в конторі.

— Надзвичайно цікава історія, — мовив Холмс, коли його клієнт зупинився, щоб освіжити пам’ять, нюхнувши добру порцію табаку. — Продовжуйте, будь ласка, свою розповідь.

— У конторі не було нічого, крім двох дерев’яних стільців та ще соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він кидав кілька слів кожному з відвідувачів, що підходили до нього, й щоразу знаходив якусь ваду й бракував їх. Напевно, зайняти те місце було не так уже й просто. Проте, коли ми підійшли до чоловічка, він зробився набагато привітнішим до мене, ніж до всіх інших, і, тільки-но ми увійшли, замкнув двері, щоб переговорити з нами сам на сам.

«Це містер Джейбз Вільсон, — сказав мій помічник, — і він хотів би посісти місце в Спілці».

«І він цілком гідний того, — відповів чоловічок. — Він підходить за всіма вимогами. Я й не пригадаю, коли ще бачив таке чудове волосся!»

Він ступив крок назад, схилив голову набік і роздивлявся на моє волосся так довго, що мені стало ніяково. Потім несподівано підскочив до мене, схопив мою руку й палко привітав з успіхом.

«Зволікати далі було б злочином, — мовив він, — і все-таки, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вживу деякі застережні заходи».

Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.

«У ваших очах сльози, — сказав він, пускаючи мене. — Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу — з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі».

Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.

«Моє ім’я, — сказав він, — містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?»

Я відповів, що не маю.

«Боже мій, — сумно мовив він, — це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!»

Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.

«Для будь-кого іншого, — пояснив він, — це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов’язків?»

«Не можу сказати, — мовив я, — адже я маю ще свої власні справи».

«Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! — сказав Вінсент Сполдінґ. — Я впораюся з ними й без вас».

«З котрої й до котрої години я маю працювати?» — спитав я.

«З десятої до другої».

У позичкових касах найголовніша робота припадає на вечір, містере Холмсе, особливо в четвер і в п’ятницю — перед тим, як люди дістають платню; тож я й вирішив, що заробляти якусь дещицю ще й вранці було б непогано. Я знав, що помічник мій — людина певна і зможе в усьому мене заступити.

«Це мені цілком підходить, — сказав я. — А платня?»

«Чотири фунти на тиждень».

«А робота?»

«Робота суто номінальна».

«Що ви маєте на увазі — суто номінальна?»

«Увесь робочий час ви повинні перебувати в конторі чи принаймні в будинку, де вона міститься. Якщо ви в цей час кудись вийдете, то втратите місце. Заповіт на цьому особливо наполягає. Коли ви хоч один раз залишите контору в робочий час, це означатиме, що ви не виконали наших вимог».

«Якщо це лише чотири години на добу, то мені й на думку не спаде виходити з контори», — сказав я.

«Візьміть це до уваги, — відповів містер Дункан Росс, — ніяких хвороб, справ чи ще чогось. Ви маєте увесь час перебувати на місці, інакше втратите посаду».

«А щодо роботи?»

«Вам треба буде переписувати Британську енциклопедію. У цій шафі — перший том. Чорнило, пера й вимочки ви повинні роздобути самі, а ми надаємо вам оцей стіл зі стільцем. Чи можете ви взятися до роботи завтра?»

«Звичайно», — відповів я.

«Тоді до побачення, містере Джейбзе Вільсоне, й дозвольте мені ще раз привітати вас зі щасливим здобуттям такої важливої посади».

Він уклонився мені, й ми з помічником пішли; я не знав, що мені й подумати, що сказати, — так я зрадів своєму щастю.

Цілий день мені не виходила з думки ця історія, але під вечір я знову занепав духом: я майже переконав себе, що все це, напевно, якесь шахрайство, хоч і не міг здогадатися, якою може бути його мета. Здавалося неймовірним, що хтось міг зробити такий заповіт і що хтось ладен платити такі гроші за таку дурну роботу, як переписування Британської енциклопедії. Вінсент Сполдінґ як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я твердо вирішив відмовитися від цієї посади. Вранці, однак, я подумав, що варто було б хоч піти подивитися, купив на пенс пляшечку чорнила й, захопивши перо та сім великих аркушів паперу, вирушив до Попс-Корту.

На мій подив і радість, там усе було як слід. Стіл був уже готовий для роботи, і містер Дункан Росс чекав, коли я візьмуся до неї. Він звелів мені розпочати з літери «А» й пішов, проте вряди-годи заходив до мене подивитися, чи все гаразд. О другій годині він попрощався зі мною, похвалив за те, що я встиг переписати так багато, й зачинив за мною двері контори.

Так тривало щодня, містере Холмсе, і в суботу наймач вийняв і поклав на стіл чотири золоті соверени — мою тижневу платню. Так само було й другого тижня, і третього. Щоранку я приходив туди о десятій, і щодня виходив звідти о другій. Згодом містер Дункан Росс почав заглядати до мене лише раз на день, а потім і взагалі перестав з’являтися. Але ж, звичайно, я й подумати не міг вийти кудись із кімнати, бо не знав, коли саме він може зайти; а що посада моя була вигідна й цілком мене влаштовувала, я не хотів ризикувати нею.

Так проминуло вісім тижнів; я переписав статті про Абатів, Армію, Артилерію, Архітектуру, Аттику й сподівався невдовзі перейти до літери «Б». Я накупив багато паперу й заповнив своєю писаниною всю полицю. Аж раптом усе це скінчилося.

— Скінчилося?

— Так, сер. Саме сьогодні вранці. Я прийшов на роботу, як і завжди, о десятій годині, але двері було зачинено й замкнено, й на них посередині було прибито шматочок картону. Ось він, подивіться самі.

І він простяг нам шматочок картону завбільшки з аркуш записника. Там було написано:

Спілку рудих розпущено

9 жовтня 1890 року

Ми з Шерлоком Холмсом довго роздивлялись на це коротке оголошення, тоді поглянули на засмучене обличчя нашого клієнта; смішне в цій пригоді переважило для нас усе інше, й ми обидва розреготалися.

— Не бачу тут нічого смішного! — скрикнув клієнт, почервонівши по саме своє вогнисте волосся. — Якщо ви не здатні ні до чого, крім смішок із мене, я піду до когось іншого!

— Ні, ні! — вигукнув Холмс, знову садовлячи його в крісло, з якого той щойно підхопився. — Я нізащо не хотів би відмовлятися від вашої справи. Вона надихає мене своєю незвичайністю. Прошу вибачення, але в ній справді є щось кумедне… То що ви зробили, коли знайшли на дверях оце оголошення?

— Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Звернувся до всіх навколишніх контор, але там ніхто нічого не знав. Тоді я пішов до господаря будинку, що мешкав на нижньому поверсі, й спитав, чи не знає він, що сталося зі Спілкою рудих. Той відповів, що ніколи нічого про неї не чув. Тоді я запитав про містера Дункана Росса. Він сказав, що вперше чує таке ім’я.

«Це джентльмен з четвертого помешкання», — пояснив я.

«Рудий?»

«Так».

«То його звуть Вільям Моріс, — мовив він. — Це судочинець, що тимчасово наймав у мене кімнату, поки для нього не підшукають іншу. Він виїхав учора».

«Де я можу знайти його?»

«У новій конторі. Він залишив мені адресу. Ось: Кінґ-Едвард-стрит, 17, біля собору Святого Павла».

Я поїхав за цією адресою, містере Холмсе, але там була протезна майстерня й ніхто не чув ані про містера Вільяма Моріса, ані про містера Дункана Росса.

— І що ви зробили далі? — спитав Холмс.

— Я повернувся додому, на площу Сакс-Кобурґ, і порадивсь із своїм помічником. Та він нічим не міг мені зарадити. Сказав лише, що треба почекати, може, мене повідомлять поштою. Але мені це не до душі, містере Холмсе. Я не хочу відступати без бою; тож коли почув, що ви можете дати пораду бідній людині, яка потребує допомоги, вирушив просто-таки до вас.

— І дуже мудро вчинили, — мовив Холмс. — Прецікава з вами сталася історія, і я щасливий, що можу за неї взятися. З того, що ви розповіли мені, я зрозумів, що справа ця серйозніша, ніж здається спершу.

— Авжеж, надто серйозна! — сказав містер Джейбз Вільсон. — Адже я втратив чотири фунти на тиждень.

— Щодо вас особисто, — зауважив Холмс, — то вам нема за що дорікати цій незвичайній Спілці. Навпаки, ви заробили, як я пам’ятаю, понад тридцять фунтів, не кажучи вже про те, що набули знань про різні речі, які починаються з літери «А». Тож ви тут нічого не втратили.

— Так, сер. Але мені хотілося б розшукати їх, дізнатися, хто вони такі й навіщо так пожартували з мене, якщо тільки це жарт. Проте ця витівка коштувала їм недешево — аж тридцять два фунти.

— Що ж, спробуємо все це пояснити вам. Однак спершу — кілька запитань до вас, містере Вільсоне. Оцей ваш помічник, — той, що першим показав вам оголошення… чи давно він у вас працює?