Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Остання справа Холмса», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

Згнітивши серце, я беруся за перо, щоб написати ці останні рядки своїх спогадів про надзвичайні таланти мого друга Шерлока Холмса. Недоладно і — як здається мені — не завжди доречно намагався я переповісти свої дивовижні пригоди в його товаристві, — якщо почати з того випадку, який уперше звів нас і який я назвав «Етюд у багряних тонах», і аж до пригоди з «Морським договором», коли втручання мого друга запобігло серйозним міжнародним ускладненням. На цьому я й хотів зупинитися й нічого не говорити про подію, яка залишила таку порожнечу в моєму житті, що навіть проміжок у два роки навряд чи здатен її заповнити. До пера мене змусили взятися нещодавні листи полковника Джеймса Моріарті, де він захищає пам’ять свого брата; тож тепер я зобов’язаний відкрити людям очі на те, що тоді сталося. Адже тільки я один знаю про те цілковиту правду і радію, що настав час, коли вже нема причин її приховувати. Як мені відомо, до преси потрапили лише три повідомлення: допис у «Журналь де Женев» від 6 травня 1891 року, телеграма агентства Рейтер в англійських газетах від 7 травня і, нарешті, нещодавні листи, про які я вже згадував. Перші два повідомлення надзвичайно короткі, а листи, як я зараз доведу, зовсім спотворюють факти. Отже, мені випадає вперше розповісти про те, що насправді сталося між професором Моріарті й містером Шерлоком Холмсом.

Читач, напевно, пам’ятає, що після мого одруження, коли я взявся до приватної практики, якнайтісніша дружба, що пов’язувала нас із Холмсом, зазнала деяких змін. Він і далі вряди-годи навідувався до мене, коли йому в розсліді потрібен був товариш, але траплялося це все рідше й рідше. Отож 1890 року сталося лише три випадки, про які я зберіг хоч якісь записи. Взимку й на початку весни 1891 року я читав у газетах, що його запросив у надзвичайно важливій справі французький уряд; а з двох листів, які я одержав від Холмса з Нарбонна й Німа, я зрозумів, що він зоставатиметься у Франції ще досить довго. Тому я був дещо здивований, коли ввечері 24 квітня побачив, як він зайшов до мого кабінету. Мені впало в око, що Холмс був худіший і блідіший, ніж звичайно.

— Так, я до краю виснажив свої сили, — сказав він, відповідаючи радше на мій погляд, ніж на слова. — Останнім часом мені велося не дуже легко. Ви не проти, якщо я зачиню віконниці?

Кімнату освітлювала лише лампа на столі, при світлі якої я зазвичай читав. Холмс обережно пройшов уздовж стін, зачиняючи віконниці й старанно беручи їх на защіпки.

— Ви чогось боїтеся? — спитав я.

— Так, боюся.

— А чого ж саме?

— Духової рушниці.

— Любий мій Холмсе, що ви хочете цим сказати?

— Гадаю, ви добре мене знаєте, Ватсоне, щоб зрозуміти, що я не схожий на боягуза. Але не зважати на явну небезпеку, що чатує на тебе, — це радше дурість, аніж хоробрість. Чи можна попросити у вас сірник? — Він запалив цигарку, й тютюновий дим, здавалось, трохи заспокоїв його.

— Мушу вибачитись перед вами за те, що завітав так пізно, — мовив він, — і, крім того, попросити дозволу зробити ще одну безцеремонну річ — залишити ваш будинок, перелізши через мур у садку.

— Але що ж це все означає? — спитав я.

Він простяг руку, і я побачив у світлі лампи, що два його пальці поранені й закривавлені.

— Як бачите, це не така вже й дурниця, — сказав він, усміхнувшись. — Так можна втратити й цілу руку. Чи місіс Ватсон удома?

— Ні. Вона поїхала в гості.

— Он як! То ви один?

— Сам-один.

— Тоді мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.

— Куди саме?

— Куди хочете. Мені все одно.

Усе це видалося мені надто дивним. Холмс не мав звички байдикувати, і щось у його блідому, змореному обличчі говорило мені, що нерви мого друга напружені до краю. Він помітив запитання в моїх очах і, спершися ліктями об коліна й стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.

— Ви, мабуть, ніколи не чули про професора Моріарті? — спитав він.

— Ніколи.

— Геніально й незбагненно! — вигукнув він. — Цей чоловік тримає в своїх руках увесь Лондон, і ніхто про нього не чув. Це робить його недосяжним у злочинному світі. Кажу вам, Ватсоне, з усією серйозністю, що якби мені вдалося здолати цього чоловіка, якби я зміг визволити від нього суспільство, я вважав би, що кар’єра моя закінчилась, і був би готовий перейти до спокійнішого способу життя. Між нами кажучи, завдяки двом останнім справам, які дозволили мені прислужитися скандинавській королівській родині і Французькій республіці, я дістав змогу жити тихо, за своїми звичками, зосередивши всю увагу на хімічних дослідах. Але я ще не можу відпочивати, Ватсоне. Я ще не можу спокійненько сидіти в кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно походжає лондонськими вулицями.

— То що ж він скоїв?

— Його біографія незвичайна. Він походить із знатного роду, здобув чудову освіту, від природи наділений дивовижними математичними здібностями. У двадцять один рік написав трактат про біном, що завоював європейську славу. Після того він одержав математичну кафедру в одному з наших невеликих університетів, і на нього, судячи з усього, чекало блискуче майбутнє. Але в Моріарті спадковий потяг до жорстокості. В його жилах тече кров злочинця, й цей потяг стає ще непереборніший і небезпечніший завдяки його надзвичайному розумові. Недобрі чутки про нього ходили ще в університеті, і врешті він змушений був залишити кафедру й перебратися до Лондона, де став готувати молодих людей до іспиту на офіцерський чин. Це те, що знає про нього світ, а тепер я розповім вам, про що довідався сам.

Як відомо, Ватсоне, ніхто не знається на злочинному світі Лондона краще за мене. Кілька років тому я став відчувати якусь силу — могутню силу, що чинить наперекір законові й прикриває лиходія своїм щитом. Знову й знову в будь-яких випадках — чи то фальшування, чи пограбування, чи вбивство — я відчував цю силу й знаходив її сліди в багатьох нерозкритих злочинах. Кілька років я намагався проникнути крізь завісу, що ховала цю силу, і врешті настав час, коли я знайшов кінець нитки й почав її розплутувати, аж поки вона не привела мене, після тисячі хитромудрих сплетінь, до колишнього професора Моріарті, славетного математика.

Він — Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Він задумує половину всіх лиходійств і майже всі нерозкриті злочини в цьому великому місті. Він геній, філософ, людина, що мислить абстрактно. Він сидить нерухомо, як павук у павутинні, але павутиння це має тисячу ниток, і він найкраще відчуває, як тремтить кожна з них. Сам він діє рідко. Він лише задумує план. Але агенти його численні й добре вишколені. Якщо кому-небудь знадобиться скоїти злочин — викрасти папір, пограбувати будинок, знищити людину, варто лише сказати про це професорові, й справу буде добре сплановано й виконано. Агента можуть спіймати. В таких випадках щоразу знаходяться гроші, щоб узяти його на поруки чи найняти захисника. Але найголовнішого керівника, який послав цього агента, ніколи не буде спіймано — він поза підозрою. Такою є злочинна спілка, яку я відкрив, Ватсоне, і всі свої сили я віддав на те, щоб викрити й знищити її.

Професор так щільно оточений охоронцями й так хитро замаскований, що попри всі мої спроби роздобути докази, достатні для судового вироку, неможливо. Ви знаєте мої здібності, любий мій Ватсоне, і все-таки за три місяці я мусив був визнати, що нарешті зустрів розумного супротивника. Мій страх перед його злочинами поступився перед захопленням його майстерністю. Але врешті-решт він зробив помилку — маленьку, малесеньку помилочку, хоча йому не слід було робити і її, бо я надто пильно стежив за ним. Звичайно, я скористався нею, взяв її за вихідну точку й почав плести навколо нього свою сіть. Зараз вона майже готова, й через три дні — тобто наступного понеділка — справу буде закінчено: професор з головними членами своєї банди опиниться в руках поліції. А потім розпочнеться найбільший судовий процес століття, розкриється більш ніж сорок таємних злочинів і на всіх лиходіїв чекатиме шибениця; та якщо ми зробимо це невчасно, вони в останню мить вислизнуть із наших рук.

Якби я міг діяти так, щоб професор Моріарті про це не знав, усе було б гаразд. Але він занадто підступний. Він бачив кожен мій крок, коли я обснував круг нього свої тенета. Знову й знову намагався він вирватися з них, але я щоразу перепиняв йому шлях. Кажу вам, друже мій: якби докладний опис цієї мовчазної боротьби з’явився друком, він зайняв би своє місце серед найблискучіших, найзахопливіших книг з історії розкриття злочинів. Ніколи ще я не сягав такої висоти й ніколи ще не терпів так від супротивника. Сьогодні вранці я зробив останні кроки, й мені потрібні були ще тільки три дні, щоб завершити справу. Я сидів у своїй кімнаті, міркуючи над цим, коли двері відчинилися й переді мною постав професор Моріарті.

Нерви в мене міцні, Ватсоне, але мушу признатися, що я здригнувся, коли побачив на своєму порозі людину, яка заполонила всі мої думки. Його зовнішність я добре знав і раніше. Він довготелесий і худорлявий, лоб випуклий, білий, очі глибоко запалі. Обличчя чисто поголене, бліде, сухорляве, — в його рисах ще дещо залишилося від професора. Плечі похилі, — мабуть, через постійне сидіння за столом, — а голова виступає вперед і хитається туди-сюди, мов у змії. Він з величезною цікавістю втупився у мене своїми колючими очима.

«У вас не таке широке чоло, як я сподівався, — мовив він нарешті. — Погана це звичка — носити заряджений револьвер у кишені свого халата».

Справді, коли він увійшов, я вмить збагнув, яка велика небезпека мені загрожує. Адже єдино можливим порятунком для нього було змусити мій язик замовкнути назавжди. Тому я негайно дістав з шухляди револьвер, поклав його в кишеню й намацував крізь сукно. Після цього його зауваження я витяг револьвер з кишені і, звівши курок, поклав на стіл. Моріарті все ще посміхавсь і мруживсь, але щось в його очах змушувало мене радіти, що під рукою є зброя.

«Ви, очевидно, не знаєте мене», — сказав він.

«Навпаки, — відповів я, — мені здається, вам неважко було помітити, що я вас знаю. Сідайте, будь ласка. Якщо ви хочете щось мені сказати, я можу приділити вам п’ять хвилин».

«Усе, що я мав вам сказати, ви вже вгадали», — мовив він.

«Тоді ви, напевно, вгадали вже й мою відповідь», — відказав я.

«Ви певні?»

«Цілком».

Він сунув руку в кишеню, і я схопив зі столу револьвер. Проте він дістав лише записник із надряпаними в ньому якимись числами.

«Ви стали мені на дорозі четвертого січня, — сказав він. — Двадцять третього ви знов потурбували мене; в середині лютого ви вже серйозно стривожили мене; в кінці березня ви цілковито зруйнували мої наміри, а зараз, наприкінці квітня, я через ваше постійне стеження опинився в такому становищі, що справді ризикую втратити свободу. Надалі так тривати не може».

«Що ж ви пропонуєте?» — спитав я.

«Киньте це, містере Холмсе, — мовив він, хитнувши головою. — Їй-бо, киньте».

«Після понеділка», — відповів я.

«Ну, ну! — сказав він. — Я певен, що ви надто розумні й усвідомлюєте: іншого кінця тут не буде. Вам треба зникнути. Ви так повели цю справу, що нам зостається лише одне. Для мене було справжньою насолодою спостерігати за вашими методами боротьби, і я був би щиро засмучений, коли б ви змусили мене вдатися до крайнощів. Ви всміхаєтеся, сер, але я запевняю вас, що це справді так».

«Небезпека — супутник мого фаху», — зауважив я.

«Це не небезпека, — мовив він. — Це неминуче знищення. Ви заступили дорогу не одній особі, а могутній організації, всієї сили якої навіть ви, з усім вашим розумом, не здатні осягнути. Ви повинні звільнити дорогу, містере Холмсе, бо вас розтопчуть».

«Боюся, — сказав я, підводячись, — що через нашу приємну бесіду я змушений буду знехтувати важливою справою, яка чекає на мене в іншому місці».

Він теж підвівся й мовчки поглянув на мене, сумно похитавши головою.

«Гаразд, гаразд, — мовив він нарешті. — Мені шкода, але я зробив усе, що міг. Ви нічого не зможете вдіяти до понеділка. Це поєдинок між нами, містере Холмсе. Ви сподіваєтеся посадити мене на лаву підсудних. Я заявляю вам, що ніколи не опинюся на цій лаві. Ви сподіваєтеся перемогти мене. Заявляю вам, що ви ніколи не переможете мене. Якщо у вас вистачить кебети знищити мене, то можу вас запевнити, що вам теж буде кінець».

«Ви наговорили мені стільки лестощів, містере Моріарті, — мовив я. — Дозвольте й мені відповісти вам тим самим і сказати, що заради загального добра я радо погодився б на останнє, якби був певен у першому».

«Першого я вам не обіцятиму, зате можу пообіцяти останнє», — посміхнувся він, обернувся своєю похилою спиною до мене й пішов, оглядаючись і мружачись.

Такою була моя дивна бесіда з професором Моріарті. Правду кажучи, вона в мене залишила неприємне почуття. Його м’яка, витончена мова змушує вірити в його щирість, невластиву звичайним злочинцям. Ви, безперечно, скажете: «То, може, звернутися до поліції?» Вся справа в тому, що я переконаний: удару завдадуть його агенти, а не він. І я вже маю найкращі докази, що це буде так.

— На вас уже нападали?

— Любий мій Ватсоне, професор Моріарті не з тих людей, хто кидає слова на вітер. Десь опівдні мені треба було піти у справі на Оксфорд-стрит. Переходячи вулицю на розі Бентинк-стрит та Вельбек-стрит, я побачив парокінний фургон, що з шаленою швидкістю мчав прямісінько на мене. Я ледве встиг відскочити вбік і врятуватися. Фургон помчав на Мерилебон-Лейн і за хвилину зник. Тепер уже, Ватсоне, я вирішив не виходити на середину дороги, але на Вір-стрит із даху одного з будинків упала цеглина й розсипалася біля моїх ніг на друзки. Я покликав полісмена й наказав оглянути те місце. На даху лежали черепиця й цегла, і вони хотіли мене запевнити, що цеглину скинуло вітром. Звичайно, я краще знав, що то було, але не міг нічого довести. Я найняв кеб і поїхав до свого брата на Пел-Мел, де й провів цілий день. Звідти я вирушив просто до вас, але по дорозі на мене напав якийсь хуліган з кийком. Я збив його з ніг, і поліція затримала його; але можу дати вам слово, що нікому не вдасться відшукати зв’язок між оцим джентльменом, об чиї передні зуби я сьогодні розбив собі пальці, і колишнім професором математики, що зараз, напевно, розв’язує на дошці задачки за десять миль звідси. Тепер ви не дивуватиметесь, Ватсоне, чому я, завітавши до вас, насамперед позачиняв віконниці й навіщо мені було просити у вас дозволу покинути будинок якимсь не таким помітним, як парадні двері, ходом.

Я часто захоплювався сміливістю мого друга, але мене ніколи так не вражав його спокійний перелік аж ніяк не випадкових подій цього жахливого дня.

— Ви заночуєте тут? — спитав я.

— Ні, друже мій, я можу виявитися небезпечним гостем. Я вже обміркував план своїх дій, і все буде гаразд. Зараз ця справа зайшла так далеко, що заарештувати їх зможуть і без моєї допомоги, а моя присутність знадобиться лише під час слідства. Отож на ті кілька днів, які ще залишаються до початку рішучих дій поліції, мені краще було б виїхати. Буду вельми радий, якщо ви вирушите зі мною на континент.

— Практика у мене скромна, — сказав я, — а сусід допоможе мені. Я залюбки поїду.

— І ви можете виїхати завтра вранці?

— Якщо треба, то зможу.

— О, так, це дуже треба. Тепер вислухайте мої вказівки, і я благаю вас, любий мій Ватсоне, виконати їх до найдрібніших деталей, бо нам удвох належить вести боротьбу проти найталановитішого негідника та найсильнішого об’єднання злочинців у Європі. Отож слухайте! Свій багаж, не зазначаючи на ньому адреси, ви повинні ще цього вечора відіслати на вокзал Вікторія з довіреною людиною. Уранці замовте кеб, але скажіть, щоб не брали ні першого, ні другого з тих, що трапляться. Сівши в кеб, ви поїдете на Стренд, до Ловсерського пасажу, причому адресу напишете візникові на папірці, наказавши, щоб він нізащо не викидав його. Заплатите йому наперед і, тільки-но кеб зупиниться, побіжите до пасажу з таким розрахунком, щоб рівно о чверть на десяту дістатись іншого його кінця. Там на дорозі ви побачите невелику карету — візник буде в чорному цупкому плащі з обшитим червоною тасьмою коміром. Ви сядете в цю карету й приїдете на вокзал саме вчасно, щоб потрапити на континентальний експрес.

— А де я зустрінуся з вами?

— На вокзалі. Для нас залишать купе в другому від початку вагоні першого класу.

— То ми побачимося вже у вагоні?

— Так.

Даремно я просив Холмса зостатися в мене на ніч. Мені було зрозуміло, що він боїться накликати біду на дім, який прихистив його, і що це — єдина причина, яка жене його звідси геть. Кинувши ще кілька слів щодо наших завтрашніх планів, він підвівся, вийшов разом зі мною в садок, переліз через мур просто на Мортимер-стрит, свиснув, підзиваючи кеб, і за мить я почув, як заторохтіли колеса.

Уранці я до дрібничок виконав Холмсові вказівки. Кеб я найняв з усіма пересторогами, тож він ніяк не міг виявитись пасткою, і одразу після сніданку поїхав до Ловсерського пасажу, крізь який пробіг так швидко, як тільки міг. Там на мене справді чекала карета з велетнем-візником, убраним у чорний плащ; тільки-но я сів, як він стьобнув коня й помчав до вокзалу Вікторія. Ледве я зійшов, як він повернув карету й зник, навіть не позирнувши в мій бік.

Поки що все йшло якнайкраще. Речі мої вже чекали мене на вокзалі, і я легко знайшов купе, про яке говорив Холмс, — хоча б тому, що на ньому одному був напис «зайнято». Тепер мене турбувало лише те, що Холмс не з’являвся. Я поглянув на вокзальний годинник — до відходу потяга залишалося сім хвилин. Марно шукав я серед натовпу тих, хто від’їжджає, й тих, хто їх випроводжає, худорляву постать мого друга. Кілька хвилин я згайнував, допомагаючи старенькому священикові-італійцеві, який каліченою англійською мовою намагався втокмачити носієві, що його речі треба вислати просто до Парижа. Потім, ще раз оглянувши платформу, я повернувся до свого вагона, де побачив, що носій підсадив-таки старого італійця мені в купе, незважаючи на те, що той не мав квитка. Марно було пояснювати старому, що його вторгнення дратує мене, бо я розмовляв по-італійськи ще гірше, ніж він по-англійськи; отож я знизав плечима й став далі стривожено виглядати мого друга. Мене почав огортати страх: я подумав, чи не означає його запізнення, що вночі з ним сталося нещастя. Вже позачиняли всі двері й пролунав свисток, коли раптом…

— Любий мій Ватсоне, — промовив чийсь голос, — ви навіть не зробили ласку привітатися зі мною.

Я озирнувся, невимовно вражений. Старенький священик обернувся обличчям до мене. На якусь мить його зморшки зникли, навислий над підборіддям ніс піднявся, спідня губа перестала випинатися, а рот — шамотіти, тьмяні очі заблищали, скоцюрблена спина випросталась. Але наступної миті він знову скорчивсь, і Холмс зник так само швидко, як і з’явився.

— О Боже! — вигукнув я. — Як ви мене здивували!

— Нам усе ще треба бути дуже обережними, — прошепотів він. — Я маю підстави думати, що вони натрапили на наш слід. А он і сам Моріарті.

Поки Холмс це говорив, потяг уже рушив. Визирнувши з вікна, я побачив довготелесого розлютованого чоловіка, що продирався крізь натовп, вимахуючи руками, немов хотів зупинити потяг. Проте було вже пізно: з кожною хвилиною потяг набирав швидкість, і вокзал невдовзі залишився позаду.

— Як бачите, попри всю нашу обережність, ми ледве його здихались, — мовив, усміхаючись, Холмс.

Він підвівся, скинув чорну сутану й капелюх, що складали його маскарад, і сховав їх у саквояж.

— Чи переглядали ви ранкові газети, Ватсоне?

— Ні.

— То ви ще не знаєте про пригоду на Бейкер-стрит?

— На Бейкер-стрит?

— Уночі вони підпалили наше помешкання. Великих збитків, щоправда, не завдали.

— О Боже! Холмсе, це вже стає нестерпним!

— Мабуть, вони загубили мій слід після того, як було заарештовано їхнього нападника. Інакше вони не могли б уявити собі, що я повернувся додому. Але потім, очевидно, взялися стежити за вами — це й привело Моріарті на вокзал Вікторія. Ви, бува, не зробили якоїсь помилки по дорозі на вокзал?

— Я виконав усі ваші вказівки.

— Ви знайшли карету на умовленому місці?

— Так, вона чекала на мене.

— А чи впізнали ви візника?

— Ні.

— То був мій брат Майкрофт. У такій справі краще не наймати чужої людини. А тепер нам треба подумати, як бути з Моріарті.

— Оскільки ми їдемо експресом, а пароплав відійде одразу після того, як ми прибудемо, то мені здається, що він нізащо нас не наздожене.

— Любий мій Ватсоне, адже я казав вам, що до такої людини слід підходити з тією самою розумовою міркою, що й до мене. Невже ви гадаєте, що якби на його місці був я, така дрібниця могла б мене спантеличити? А якщо ні, то чому ви так погано думаєте про нього?

— Що ж він може зробити?

— Те саме, що зробив би я.

— Тоді що зробили б ви?

— Замовив би спеціальний потяг.

— Але ж він однаково спізниться.

— Аж ніяк. Наш потяг зупиняється в Кентербері, а там завжди щонайменше чверть години треба чекати пароплав. Там він нас і наздожене.

— Виходить, ніби злочинці — ми, а не він. Накажіть заарештувати його, коли він приїде.