Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Мідяні буки», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

— Людина, що любить мистецтво заради мистецтва, — мовив Шерлок Холмс, кидаючи вбік сторінку «Дейлі Телеґраф» з оголошеннями, — найбільше задоволення часто черпає з найменш визначних і яскравих його проявів. Я радий відзначити, Ватсоне, що ви добре засвоїли цю істину і в своїх записах про наші скромні пригоди, які з вашої ласки увічнено, — і, мушу зізнатися, часом дещо прикрашено, — приділяєте увагу не так гучним та незвичайним справам, у яких я брав участь, як випадкам, що самі по собі є дрібними, але відкривають простір для роздумів і логічних висновків, що особливо мене цікавить.

— І все ж таки, — мовив я, усміхнувшись, — я не наважився б стверджувати, що в моїх нотатках нема й сліду прагнення до чогось незвичайного.

— Можливо, ви й помиляєтеся, — провадив він, підхопивши щипцями жаринку і розпаливши нею довгу люльку з вишневого дерева, що замінювала йому глиняну тоді, коли він ладен був радше сперечатися, ніж міркувати, — можливо, ви й помиляєтеся, намагаючись прикрасити й пожвавити свої записи замість того, щоб обмежитися сухим викладом причин та наслідків, які можуть викликати лише зацікавлення тією чи іншою справою.

— Мені здається, що в своїх нотатках я віддаю вам належне, — дещо холодно заперечив я, бо мене дратувала самозакоханість, що, як я не раз спостерігав, була прикметною рисою вдачі мого друга.

— Ні, це не самозакоханість і не марнославство, — мовив він, відповідаючи, за звичкою, радше на мої думки, аніж на слова. — Якщо я прошу вас віддати належне моєму мистецтву, то це зовсім не стосується мене особисто, воно поза мною. Злочин — річ буденна. Логіка — річ рідкісна. Саме на логіці, а не на злочині вам слід би зосередитись. А у вас курс лекцій перетворився на збірку цікавих оповідок.

Був холодний ранок початку весни, і ми сиділи після сніданку біля запаленого каміна в нашій давній кімнаті на Бейкер-стрит. Густий туман оповив ряди похмурих будинків, і лише вікна навпроти тьмяними, неясними плямами світилися в жовтавій імлі. У нас горіло світло, і його відблиски вигравали на білій скатертині, на порцеляні й металевому посуді, бо стіл ще не прибрали. Шерлок Холмс мовчки просидів цілий ранок, пильно переглядаючи сторінки газет з оголошеннями, аж поки, відмовившись, напевно, від своїх пошуків і перебуваючи в не дуже доброму гуморі, заходився читати мені повчання з приводу моїх літературних вправ.

— Водночас, — зауважив він після мовчанки, попихкуючи своєю довгою люлькою й замріяно втупившись поглядом у вогонь, — вас навряд чи можна звинуватити в прагненні до чогось незвичайного, бо більшість із тих випадків, до яких ви так люб’язно виявили цікавість, не містять у собі ані крихти злочину ні з погляду закону, ні взагалі. Невеличка пригода з королем Богемії, коли я спробував допомогти йому, дивний випадок із міс Мері Сазерленд, загадка людини з розсіченою губою й пригода з шляхетним холостяком — усі ці справи не можуть привернути увагу правосуддя. Боюсь, однак, що ви, уникаючи незвичайного, опинилися в полоні буденного.

— Може, врешті-решт так і сталося, — відповів я, — але методи, про які я розповідаю, своєрідні й цікаві.

— Любий мій друже, що публіці — численній, але позбавленій спостережливості, яка навряд чи здатна впізнати по зубах ткача чи по великому пальцю лівої руки — друкаря, — до найтонших відтінків аналізу та мистецтва висновків? І все ж, навіть якщо ви станете буденнішим, я не можу винуватити вас, бо дні великих справ минули. Люди, чи в крайньому разі злочинці, утратили свою сміливість і самобутність. А щодо моєї скромної практики, то я, схоже, перетворився на агента з розшуку загублених олівців та наставника для юних леді з пансіонів. Гадаю, нарешті я розібрався, до чого придатний. Лист, який я одержав сьогоднішнього ранку, означає, що мені пора міняти роботу. Ось прочитайте-но! — І він простяг мені пожмаканий лист.

Лист було відіслано з Монтеґю-Плейс напередодні ввечері. В ньому писалося:

«Дорогий містере Холмсе!

Я дуже хочу порадитися з приводу пропозиції найнятися гувернанткою. Якщо дозволите, я зайду до вас завтра о пів на одинадцяту.

Щиро ваша

Вайолет Гантер».

— Ви знаєте цю молоду леді? — спитав я.

— Ні.

— Зараз пів на одинадцяту.

— Так, а це, безперечно, вона дзвонить.

— Це може виявитись цікавішим, ніж ви думаєте. Згадайте-но історію з блакитним карбункулом, що здалася вам спочатку звичайнісіньким непорозумінням, а потім перетворилася на серйозний розслід. Так може статися й цього разу.

— Що ж, будемо сподіватися. Але сумніви наші розвіються дуже швидко, бо, якщо не помиляюся, ось і вона, ця особа.

Не встиг він доказати, як двері відчинились і до кімнати увійшла молода жінка. Вона була просто, але охайно вбрана, мала жваве, розумне, веснянкувате, мов яєчко сивки, обличчя, а енергійність її рухів свідчила про те, що цій жінці самій доводиться торувати собі дорогу в житті.

— Пробачте, що я потурбувала вас, — мовила вона, коли мій друг підвівся їй назустріч, — але зі мною сталася така незвичайна пригода, що я вирішила попросити у вас поради. У мене немає ні батьків, ні родичів, до яких я могла б звернутися.

— Будь ласка, сідайте, міс Гантер. Буду радий прислужитися вам, чим лише зможу.

Я побачив, що Холмса приємно вразили поведінка й мова нової клієнтки. Він пильно оглянув її з ніг до голови, а потім, заплющивши очі й склавши докупи кінчики пальців, приготувався вислухати її розповідь.

— П’ять років, — почала вона, — я була гувернанткою в родині полковника Спенса Манро, але два місяці тому полковника перевели в Канаду, до Галіфакса, і він забрав з собою дітей, отож я залишилася без роботи. Я подавала оголошення, сама ходила за оголошеннями, але все надаремно. Врешті ті невеликі гроші, що мені вдалося зібрати, скінчились, і я просто гадки не мала, що мені робити.

У Вест-Енді є відоме агентство з наймання гувернанток, під назвою «Вестевей», отож я взяла собі за звичай щотижня туди навідуватись. Вестевей — це прізвище власника того агентства, але насправді там усім керує міс Стопер. Вона сидить у своєму маленькому кабінеті, й жінки, які шукають місця, чекають у приймальні; їх по черзі викликають, і вона, заглядаючи в свої книги, пропонує їм ті чи інші вакансії.

Коли я завітала туди минулого тижня, мене теж, як і всіх, запросили до кабінету, але цього разу міс Стопер була там не сама. Біля неї сидів товстелезний чоловік з усміхненим обличчям і великим підборіддям, що важкими зморшками спадало йому на груди, й крізь окуляри уважно розглядав кожну жінку. Тільки-но я увійшла, як він скочив зі стільця й швидко обернувся до міс Стопер.

«Підходить, — мовив він. — Кращого й сподіватися годі. Чудово! Чудово!»

Він, здавалося, був у захваті й задоволено потирав руки. На нього любо було дивитися, таким люб’язним він здавався.

«Шукаєте місце, міс?» — спитав він.

«Так, сер».

«Гувернантки?»

«Так, сер».

«А яку платню ви хочете?»

«У полковника Спенса Манро, де я до цього служила, я одержувала чотири фунти на місяць».

«Отакої! Та це ж просто визиск! — вигукнув він, схвильовано вимахуючи своїми кулачиськами в повітрі. — Хіба можна пропонувати такі жалюгідні гроші жінці такої краси й з такими здібностями?!»

«Мої здібності, сер, можуть виявитись меншими, ніж ви сподіваєтесь, — сказала я. — Трохи французька мова, трохи німецька, музика й малювання…»

«Отож, отож! — вигукнув він. — Тут нічого довго розбалакувати. Скажіть головне: чи володієте ви манерами справжньої леді, чи ні? Якщо ні, то ви нам не підходите, бо йдеться про виховання дитини, яка колись може відіграти визначну роль в історії нашої країни. Якщо так, то хіба може джентльмен запропонувати вам платню, виражену менш ніж тризначною цифрою? У мене, мадам, ви діставатимете напочатку сто фунтів на рік».

Можете зі мною погодитися, містере Холмсе, що така пропозиція видалася мені просто-таки неймовірною, адже я зосталася зовсім без грошей. Проте джентльмен, побачивши на моєму обличчі недовіру, взяв гаманець і дістав півсотенну банкноту.

«Це теж моя звичка, — мовив він, якнайприємніше всміхаючись, від чого очі його перетворилися на дві блискучі щілинки серед білих зморщок обличчя, — давати молодим леді половину платні наперед, щоб їм вистачило на дорогу й на нові убори».

Мені здалося, що я ще ніколи не зустрічала такої милої, чуйної людини. Я вже мала деякі борги, аванс був дуже до речі, але все-таки в цій умові було щось дивне, тож перш ніж погодитися, я вирішила довідатись про все.

«Дозвольте спитати, де ви мешкаєте, сер?» — запитала я.

«У Гемпширі. Чарівне місце на селі. «Мідяні буки», за п’ять миль од Вінчестера. Чудовий край, моя люба леді, й чудова старовинна садиба».

«А мої обов’язки, сер? Я хотіла б почути про них».

«Одна дитина, чарівний маленький бешкетник шести років. О, якби ви бачили, як він б’є пантофлею тарганів! Лясь! Лясь! Лясь! І оком не зморгнеш, як трьох уже нема!» Він зареготав, відкинувшись на спинку крісла, і очі його знов перетворилися на щілинки.

Я була трохи вражена такими дитячими забавами, але батько сміявся, і я вирішила, що він жартує.

«Отже, мої обов’язки — доглядати одну дитину?» — спитала я,

«Ні, ні, не тільки доглядати, люба моя леді! — вигукнув він. — Вам доведеться також, — я певен, що ви погодитеся, — виконувати деякі дрібні доручення моєї дружини, — звичайно, якщо вони не зачіпатимуть вашої гідності. Нічого незвичного, еге ж?»

«Рада буду стати вам у пригоді».

«Авжеж. Ось, наприклад, сукня. Ми — народ дивакуватий, але добросердний. Якщо ми попросимо вас надягти сукню, яку вам дамо, ви не будете проти нашої маленької примхи, правда ж?»

«Не буду», — відповіла я, вкрай дивуючись почутому.

«Або сісти там, де ми захочемо? Це вас не ображатиме?»

«Ні».

«Або коротко підстригти волосся перед приїздом до нас?»

Я ледве повірила своїм вухам. Як ви бачите, містере Холмсе, в мене густе волосся особливого каштанового кольору. Таке волосся вважається дуже гарним. Тому я не збиралася так просто жертвувати ним.

«Боюся, що це неможливо», — відповіла я.

Він жадібно дивився на мене своїми очицями, і я помітила, як спохмурніло його обличчя.

«Але це неодмінна умова, — сказав він. — Це невеличка примха моєї дружини, а жіночим примхам, як ви знаєте, мадам, — жіночим примхам треба потурати. То ви не підстрижете своє волосся?»

«Ні, сер, я справді не можу», — рішуче відповіла я.

«Що ж, тоді справу вирішено. Шкода, бо в усіх інших відношеннях ви мені цілком підходите. Коли так, міс Стопер, то мені краще буде познайомитись з іншими молодими леді».

Управителька увесь цей час сиділа, переглядаючи свої папери й не промовивши жодного слова, але тепер зиркнула на мене так роздратовано, що я зрозуміла: через мою відмову вона втратила чималу комісійну винагороду.

«Ви хочете залишитися в наших реєстрах?» — запитала вона.

«Якщо можна, міс Стопер».

«Мені це видається даремним, бо ви відмовилися від однієї з найкращих пропозицій, — різко мовила вона. — Не будемо ж ми зі шкури пнутися, щоб підібрати для вас таке вигідне місце. На все добре, міс Гантер». Вона взяла дзвоник, і хлопчик-лакей вивів мене до вітальні.

Коли я повернулася додому, містере Холмсе, й побачила порожній буфет та два-три несплачені рахунки на столі, — я запитала себе, чи не вчинила нерозважно. Що з того, врешті, що ці люди мають якісь дивацтва й вимагають коритися їхнім найнесподіванішим примхам, — адже вони за це платитимуть. Чи багато є в Англії гувернанток, що отримують сто фунтів на рік? До того ж яка користь мені з мого волосся? Багатьом навіть личить коротка зачіска, то, може, й мені личитиме? Наступного дня я вже схильна була думати, що зробила помилку, а ще за день була в цьому просто-таки впевнена. Я вже збиралася приборкати свою гордість, знову піти до агентства й спитати, чи вільне ще оте місце, — як раптом одержала листа від цього самого джентльмена. Ось він, я вам його прочитаю.

«Мідяні буки», поблизу Вінчестера.

Дорога міс Гантер!

Міс Стопер люб’язно погодилася дати мені вашу адресу, тож я пишу, щоб довідатися, чи не змінили ви свого рішення. Моя дружина дуже хоче, щоб ви приїхали до нас, — ви їй дуже сподобалися, коли я про все розповів їй. Ми платитимемо вам по тридцять фунтів за три місяці, тобто сто двадцять фунтів на рік, щоб відшкодувати ті маленькі незручності, яких можуть завдати вам наші дивацтва. Вони не такі вже й суворі, врешті-решт. Моя дружина полюбляє синій колір, і їй хотілося б, щоб ви вдягали щоранку синю сукню. Вам не треба витрачати на неї гроші, бо в нас є сукня моєї любої доньки Аліси, що нині мешкає в Філадельфії; гадаю, вона буде вам саме якраз. Щодо прохання сісти там чи тут або виконати якесь інше доручення, воно теж не завдасть прикрощів. Що ж до вашого волосся, то мені справді шкода його, бо навіть під час нашої недовгої розмови я помітив, яке воно гарне; і все ж я змушений наполягати на цій умові, й сподіваюся, що додаткова платня буде винагородою за цю жертву. Ваші обов’язки стосовно дитини — якнайлегші. Приїздіть, будь ласка, — я зустріну вас двоколкою у Вінчестері. Повідомте, яким потягом ви прибудете.

Щиро ваш

Джефро Рукасл».

Отакий лист я одержала, містере Холмсе, й твердо вирішила погодитися. Але перш ніж зважитися остаточно, я хотіла б почути вашу думку.

— Що ж, міс Гантер, коли ви наважились, то справу скінчено, — усміхнувся Холмс.

— А ви порадили б відмовитися?

— Правду кажучи, робота ця не та, яку я побажав би для своєї сестри.

— Тоді що це все означає, містере Холмсе?

— Не знаю. Не можу сказати. Можливо, ви маєте якусь власну думку?

— Ну, мені здається, що тут може бути лише одне. Як на мене, містер Рукасл — дуже лагідний і добросердний чоловік. А його дружина, напевно, трохи навіжена; він приховує її хворобу, щоб її не забрали до божевільні, і потурає її примхам, щоб з нею не стався напад.

— Що ж, цілком можливо; на сьогодні це найімовірніше. І все-таки ця робота зовсім не для молодої леді.

— Але гроші, містере Холмсе, гроші!

— Так, звичайно, платня добра — навіть занадто добра. Оце мене й турбує. Навіщо їм платити сто двадцять фунтів на рік, коли легко можна знайти людину за сорок? Тут, очевидно, є якась вагома причина.

— От я й подумала, що коли розповім вам про всі обставини справи, то ви дозволите мені, якщо треба, звернутися до вас по допомогу. Я почуватиму себе набагато спокійніше, коли знатиму, що ви мене захистите.

— О, ви можете цілком на мене покладатися. Ладен вас запевнити, що ваша маленька проблема може виявитись найцікавішою за останні місяці. У деяких її деталях справді є щось нове. Якщо у вас з’являться якісь підозри, або ви відчуєте небезпеку…

— Небезпеку? Яку небезпеку?

Холмс понуро хитнув головою.

— Якби небезпеку можна було передбачити, її не треба було б боятися, — мовив він. — Проте будь-що, вдень чи вночі, надсилайте телеграму і я приїду вам на допомогу.

— Тоді все гаразд. — Стурбованість зникла з обличчя міс Гантер, і вона бадьоро підвелась із стільця. — Тепер я спокійно поїду до Гемпшира. Сьогодні ж напишу містерові Рукаслу, підстрижу ввечері своє нещасне волосся і вранці вирушу до Вінчестера.

Скупо подякувавши Холмсові, вона попрощалася з нами обома й хутко пішла.

— Урешті-решт, — сказав я, коли ми почули її швидкі, тверді кроки на сходах, — вона, здається, з тих дівчат, які вміють постояти за себе.

— Вона муситиме це зробити, — похмуро мовив Холмс. — Не помилюся, коли скажу, що через кілька днів ми дістанемо від неї звістку.

Передбачення мого друга невдовзі збулося. Минуло два тижні, впродовж яких я часто звертався думками до неї, дивуючись, у які нетрі людських стосунків може потрапити ця самотня жінка. Висока платня, дивні умови, легкі обов’язки — у всьому цьому було щось неприродне, хоча вирішити, чи це примха, чи якийсь задум, чи добродійник отой чоловік, чи негідник, — було понад мої сили. Що ж до Холмса, то я не раз бачив, як він сидить по півгодини, насупивши брови й неуважно дивлячись удалечінь, проте коли я починав розпитувати його, він лише махав руками.

— Нічого не знаю, нічого! — роздратовано кричав він. — Як я можу ліпити цеглу, коли немає глини?

А потім бурчав, що якби він мав сестру, то нізащо не порадив би їй такого місця.

Телеграма, яку ми дістали, прийшла ввечері, коли я вже збирався лягати спати, а Холмс узявся за свої хімічні досліди, за якими часто проводив цілі ночі: коли я вийшов з кімнати, він якраз нахилився над ретортою і пробірками. За цим заняттям я застав його вранці, коли зійшов униз до сніданку. Він розпечатав жовтий конверт, пробіг очима телеграму й передав її мені.

— Подивіться-но розклад потягів, — сказав він, повертаючись до своїх пробірок.

Телеграма була коротка й наполеглива:

«Прошу бути в готелі «Чорний лебідь» у Вінчестері завтра опівдні. Приїжджайте! Я зовсім спантеличена. Гантер».

— Поїдете зі мною? — спитав Холмс, позирнувши на мене.

— Залюбки.

— Тоді зазирніть у розклад.

— Є потяг о пів на десяту, — відповів я, переглянувши «Довідник Бредшоу»[?]. — Він прибуває до Вінчестера о пів на дванадцяту.

— Чудово. Тоді я облишу свої досліди з ацетоном, бо завтра вранці нам знадобляться свіжі сили.

*  *  *

Об одинадцятій годині наступного дня ми вже були в дорозі до стародавньої англійської столиці. Холмс усю дорогу просидів, занурившися з головою в читання ранкових газет; але після того, як ми перетнули межу Гемпширу, він одкинув їх геть і почав дивитись у вікно. Був пречудовий весняний день; ясно-блакитне небо лише деінде викривали маленькі кучеряві білі хмарки, що пливли з заходу на схід. Сонце яскраво світило, і в повітрі панували веселощі, які додавали нам бадьорого настрою. Уздовж усього шляху, аж до Олдершотських пагорбів, з-поміж світло-зеленого молодого листя проглядали червоні й сірі дахи ферм.

— Хіба на це не любо глянути?! — вигукнув я з захватом людини, що тільки-но вирвалася з туману Бейкер-стрит.

Але Холмс понуро хитнув головою.

— Знаєте, Ватсоне, — сказав він, — біда такого мислення, як у мене, полягає в тому, що я сприймаю навколишні речі суто по-своєму. Ви дивитесь на ці розкидані вздовж дороги будиночки й милуєтеся їхньою красою. А я дивлюся на них і думаю лише про те, які вони самотні і як безкарно тут можна скоїти злочин.

— Боже милий! — вигукнув я. — Як можна пов’язувати ці милі старі будиночки із злочином!

— Вони завжди навіюють мені страх. Я певен, Ватсоне, — і певен з власного досвіду, — що в найглибших і найогидніших лондонських завулках не коїться стільки страхітливих гріхів, як в оцих усміхнених, гарних селах.

— Ви лякаєте мене!

— Але ж причина зрозуміла. Те, чого не здатен здійснити закон, у містах чинить громадська думка. В найжалюгіднішому завулку плач скривдженої дитини чи галас під час п’яної бійки завжди збудить співчуття або гнів сусідів, та й правосуддя неподалік, отож єдине слово скарги запустить його машину. А тепер погляньте на ці самотні будиночки — кожен стоїть на своєму ґрунті, населений бідним, неосвіченим людом, що мало знається на законах. Уявіть собі, яка пекельна жорстокість таємно буяє тут щороку. Якби ця леді, що шукала нашої допомоги, оселилася у Вінчестері, я б не боявся за неї. Але за п’ять хвилин їзди від міста на неї чатує небезпека. І все-таки зрозуміло, що небезпека ця загрожує не їй.

— Так. Якщо вона може приїхати до Вінчестера, щоб зустрітися з нами, то може й зовсім виїхати.

— Авжеж. Вона вільна їхати куди завгодно.

— То що ж тоді? Чи можете ви щось пояснити?