Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Людина, що рачкує», Артур Конан Дойл

Містер Холмс люб’язно всміхнувся:

— Саме про це я хотів би спитати вас, професоре.

— Мене, сер?

— Можливо, сталася якась помилка. Мені переказували, що професорові Пресбері з Кемфорда потрібні мої послуги.

— Он як! — Мені здалося, що в сірих насторожених очах спалахнув злий вогник. — Переказували, так? А дозвольте-но запитати — хто переказував?

— Пробачте, професоре, але то була приватна розмова. Якщо я й помилився, ніякої біди не сталося. Я можу лише попросити у вас вибачення.

— Е, ні! Я так просто не залишу цієї справи. Вона мене зацікавила. Ви маєте з собою якийсь лист або телеграму, що підтвердили б ваші слова?

— Ні, не маю.

— Сподіваюся, ви не станете стверджувати, що я сам запросив вас?

— Я волів би не відповідати на ваші запитання, — мовив Холмс.

— Отож-бо й воно, — глузливо мовив професор. — Дарма, на це запитання легко відповісти й без вашої допомоги.

Він обернувся і підійшов до дзвінка. З’явився наш лондонський друг — містер Беннет.

— Заходьте, містере Беннете. Оці двоє джентльменів приїхали з Лондона, певні, що їх сюди викликали. Ви переглядаєте все моє листування. Чи записаний у вас де-небудь адресат на ім’я Холмс?

— Ні, сер, — почервонівши, відповів Беннет.

— Питання вирішено, — мовив професор, гнівно втупившись у мого друга. — Отже, сер, — він подався вперед усім тілом, спершись на стіл обома руками, — як на мене, становище ваше незавидне.

Холмс знизав плечима:

— Я можу лише повторити прохання вибачити мені за несподіване вторгнення.

— Замало, містере Холмсе! — пронизливо скрикнув старий, аж скривившися з люті. Він перепинив нам шлях до дверей і несамовито замахав кулаками. — Не думаю, що вам пощастить так легко викрутитись! — Він розлючено кривлявся, викрикуючи недоладні погрози, і я певен, що нам довелося б пробиватися до дверей силоміць, якби не втрутився містер Беннет.

— Шановний професоре! — вигукнув він. — Згадайте про ваше становище! Подумайте про можливий скандал в університеті! Містер Холмс — відома людина. Хіба можна поводитися з ним так нечемно?

Господар, — якщо личить так його звати, — похмуро відступив від дверей. Ми невимовно зраділи, вирвавшись із його дому й опинившись у затишку алеї. Холмса ця пригода, здавалося, неабияк потішила.

— У нашого вченого друга щось не в ладу з нервами, — сказав він. — Може, ми й справді дещо зухвало вдерлися до нього, зате дістали змогу поговорити з ним особисто, чого я й бажав. Але стривайте-но, Ватсоне, він ще не дав нам спокою! Цей негідник женеться за нами.

Було чути, як за нами хтось біжить, але, на щастя, з-за повороту алеї замість лютого професора вигулькнув його асистент. Захекавшись, він зупинився біля нас:

— Мені так шкода, містере Холмсе. Я хотів попросити у вас вибачення.

— Не треба, сер. Для моєї професії це звична річ.

— Я ніколи не бачив його таким лютим. З ним дедалі небезпечніше жити. Тепер ви розумієте, чому я і його дочка так стривожилися? Адже його розум цілком ясний!

— Аж надто ясний! — уточнив Холмс. — Це мій прорахунок. Його пам’ять працює набагато чіткіше, ніж я думав. До речі, чи можна нам, поки ми ще тут, поглянути на вікно кімнати міс Пресбері?

Містер Беннет, продираючися крізь кущі, вивів нас у таке місце, звідки будинок було добре видно збоку.

— Он воно. Друге ліворуч.

— Еге, та до нього справді важко дістатися! Але гляньте: внизу росте плющ, а вище є ринва, — хоч якась опора.

— Я, правду кажучи, не заліз би, — мовив містер Беннет.

— Цілком можливо. Це було б надто небезпечно для будь-якої нормальної людини.

— Я хотів сказати вам іще одну річ, містере Холмсе. Я дістав адресу тієї людини в Лондоні, з якою він листується. Один лист він написав сьогодні вранці, і я переписав адресу з бювара. Зрозуміло, що, як на секретаря, це був негарний вчинок, але що я мав робити?

Холмс поглянув на папірець і сховав його в кишеню.

— Дорак… цікаве ім’я. Слов’янське, здається. Що ж, це важлива ланка в нашому ланцюзі. Ми сьогодні ж повертаємося до Лондона, містере Беннете. Зоставатися тут далі нам немає рації. Заарештувати професора ми не можемо, бо він не скоїв ніякого злочину; взяти його під нагляд — так само, бо в нас немає доказів, що він збожеволів. Тож діяти поки що зарано.

— Але як же тоді бути, на Бога?

— Трохи почекаймо, містере Беннете. Події не забаряться. Якщо не помиляюся, наступного вівторка слід чекати кризи. Того дня ми, звичайно, будемо в Кемфорді. Проте настрій у домі зараз не дуже приємний, і якщо міс Пресбері зможе продовжити свій візит…

— Це зовсім неважко залагодити.

— Тоді хай вона залишається в Лондоні, поки ми зможемо запевнити її, що будь-яка небезпека минула. А професор тим часом хай робить, що хоче, і перечити йому не варто. Аби лиш він був у доброму гуморі, а там усе буде гаразд.

— Он він! — злякано прошепотів Беннет. З-за дерев ми побачили високу, ошатну постать професора, що стояв у дверях і озирався навколо, трохи подавшися вперед, ворушачи перед собою руками. Секретар востаннє махнув нам рукою і зник за деревами; ми побачили, як він підбіг до свого господаря, і вони обидва пішли додому, жваво щось обговорюючи.

— Наш старенький джентльмен, напевно, вже зметикував, що й до чого, — сказав Холмс дорогою до готелю. — Хоч наша зустріч і була коротка, мене вразив його розум, надзвичайно ясний і тверезий. Він запальний, це правда, але зрозуміти його можна — мимоволі розлютишся, якщо до тебе приставили детективів, та ще й, з усього видно, з волі твоєї власної родини. Боюся, що нашому другові Беннету зараз не до жартів…

По дорозі Холмс зайшов на пошту й послав комусь телеграму. Відповідь надійшла увечері, й він простяг її мені.

«Відвідав Дорака на Комершел-Роуд. Підстаркуватий чех, дуже ввічливий. Тримає велику крамницю.

Мерсер».

— Мерсера ви ще не бачили, — мовив Холмс. — Це мій головний помічник у повсякденній роботі. Для мене важливо було бодай щось довідатися про людину, з якою наш професор так потаємно листується. Він чех — тут може бути зв’язок із мандрівкою до Праги.

— Дякувати Богові, нарешті хоч якийсь зв’язок, — сказав я. — Поки що, як на мене, перед нами низка незрозумілих подій, ніяк не пов’язаних між собою. Що спільного, наприклад, може бути між розлюченою вівчаркою і мандрівкою до Праги або між тим та іншим і людиною, що рачкує ночами коридором? А оті дати — це найбільша таємниця для мене в усій цій справі.

Холмс усміхнувся й потер руки. Додам, що ми саме сиділи в старовинному готелі за пляшкою славетного портвейну, про який Холмс нещодавно згадував.

— Гаразд, тоді поговорімо про ті дати, — сказав він, стуливши кінчики пальців, як учитель, що звертається до класу. — Щоденник цього симпатичного молодика свідчить, що вся ця пригода почалася другого липня й відтоді повторюється кожного дев’ятого дня, — за одним лише винятком, як я пам’ятаю. От і останній напад, що стався в п’ятницю, припадає на третє вересня, а передостанній — на двадцять шосте серпня. Ніякого збігу тут бути не може.

Я змушений був погодитися.

— Тож давайте виходити з того, що кожного дев’ятого дня професор уживає якісь ліки, дія яких короткочасна, але сильна. Природну професорову нестриманість вони лише роз’ятрюють. Він довідався про це зілля в Празі, а тепер отримує його через посередника-чеха в Лондоні. Все збігається, Ватсоне!

— А собака, а обличчя у вікні, а людина, що рачкує коридором?

— Нічого, нічого, головне — почати, а далі піде. Не думаю, що до наступного вівторка станеться щось несподіване. А тим часом нам залишається підтримувати зв’язки з нашим другом Беннетом і насолоджуватися затишком цього чарівного містечка.

Уранці містер Беннет завітав до нас з останніми новинами. Як Холмс і сподівався, учорашній день був для нього нелегким. Хоч професор і не докоряв йому за те, що він улаштував наші відвідини, але говорив з ним різко, неприязно і взагалі був прикро вражений. Проте цього ранку він знову був спокійний і прочитав, як і завжди, блискучу лекцію в переповненому класі.

— Якби не ці дивні напади, — мовив Беннет, — я сказав би, що сам він — бадьоріший і жвавіший, а думки його — ясніші, ніж будь-коли. І все-таки це не він — не той, кого ми знали раніше.

— Я не думаю, що зараз вам слід чогось боятися, принаймні цього тижня, — відповів Холмс. — Я — людина зайнята, а на доктора Ватсона чекають пацієнти. Тож домовимось так: ми зустрінемося тут наступного вівторка, о цій самій порі, і я більш ніж певен, що ми зможемо пояснити вам усе й покінчити з вашими проблемами, перш ніж знову розстанемося. А тим часом пишіть нам про все, що тут коїться.

Кілька наступних днів я не бачив свого друга, але в понеділок увечері одержав коротенький лист, у якому він просив мене зустрітися з ним на вокзалі. Дорогою до Кемфорда Холмс розповів мені, що там усе гаразд, спокою в будинку професора ніщо не порушувало, а сам господар поводився цілком нормально. Підтвердив це й містер Беннет, який відвідав нас увечері в тому самому номері готелю «Шахівниця».

— Сьогодні він отримав пошту від свого лондонського кореспондента: лист і невеличкий пакунок, із хрестиками під марками, — тож я їх не переглядав. Більше не було нічого.

— Можливо, цього буде цілком досить, — понуро мовив Холмс. — Містере Беннете, цієї ночі, я думаю, ми прийдемо до якоїсь розгадки. Якщо я міркую правильно, то ми зможемо прискорити розв’язання нашої справи. Але для цього треба наглядати за професором. Раджу вам не лягати спати й бути напоготові. Коли почуєте, що він минає ваші двері, не зупиняйте його, а тихенько стежте за ним, тільки якомога обережніше. Ми з доктором Ватсоном будемо поряд. До речі, де ключ від тієї скриньки, про яку ви нам казали?

— Він носить його на годинниковому ланцюжку.

— Мені здається, що наш розслід має йти саме в цьому напрямі. У крайньому разі замок у скриньці, мабуть, легко буде зламати. У вас там є ще якийсь дужий чолов’яга?

— Так, візник Макфейл.

— Де він ночує?

— У кімнаті над стайнею.

— Він може нам знадобитися. А поки що нам тут більше нічого робити, — подивимося, що буде далі. На все добре, — хоча, гадаю, ми до ранку ще побачимося.

Близько півночі ми засіли в кущах якраз навпроти дверей професорового будинку. Ніч була ясна, але прохолодна, і ми раділи, що взяли з собою теплі пальта. Налетів вітерець, і небо вкрили хмарки, то затуляючи, то відслонюючи серп місяця. Нам було б нудно сидіти в тій засідці, якби не впевненість мого друга в тому, що ланцюг химерних подій, які заволоділи нашими думками, скоро урветься.

— Якщо дев’ятиденний цикл не буде порушено, професор цієї ночі постане перед нами в усій своїй красі, — мовив Холмс. — І те, що ці дивні напади недуги почалися в нього після подорожі до Праги, і те, що він одержує таємні пакунки від лондонського крамаря-чеха, який теж, мені здається, діє за чиїмось дорученням із Праги, і те, що саме сьогодні професор дістав один з них, — усе це веде нас в одному напрямку. Що він приймає і навіщо, — поки незрозуміло, але ясно, що все це якимось чином присилають йому з Праги. Він приймає це зілля згідно з чітким приписом — кожного дев’ятого дня, — це відразу впало мені в око. Але напади, які воно спричинює, — найдивовижніше. Ви помітили, які в нього пальці?

Я змушений був признатися, що ні.

— Товсті, мозолясті, — у моїй практиці це щось нове. Завжди спершу дивіться на руки, Ватсоне. Далі — на рукави, коліна штанів і черевики. Такі пальці бувають лише в тих, хто рачкує… — Холмс раптом зупинився й ляснув себе долонею по лобі. — Ватсоне, Ватсоне! Який я був дурень! Це виглядає неймовірним, але це правда. Все стає на свої місця. Як це я не помітив зв’язку між подіями? А пальці! Як я міг проминути ці пальці? А собака? А плющ? Ні, мені й справді пора поселитися на маленькій фермі, про яку я давно мрію… Дивіться, Ватсоне! Ось і він! Зараз ми побачимо все самі.

Двері будинку повільно відчинились, і в освітленому прямокутнику ми побачили довготелесу постать професора Пресбері. На ньому був халат. Він стояв на дверях, ледь подавшися вперед і звісивши перед собою руки, як і минулого разу.

Та ось він ступив на доріжку, і з ним сталася дивовижна переміна. Він нахилився, став навкарачки й поповз, увесь час підскакуючи, немовби від надлишку сил та енергії. Так він прорачкував уздовж фасаду й завернув за ріг. Тільки-но він зник, як у дверях з’явився Беннет і тихенько пішов за ним.

— Ходімо, Ватсоне, ходімо! — прошепотів Холмс, і ми якомога тихше подалися кущами до того місця, звідки добре було видно бічну стіну будинку, освітлену молодиком. Скорчена професорова постать чітко видніла біля підніжжя порослої плющем стіни. Аж тут старий несподівано, з неймовірною спритністю подерся вгору. Він перестрибував з гілки на гілку без усякої мети, просто радіючи силі, що нуртувала в ньому. Поли халата маяли в повітрі, й він був схожий на велетенського кажана, що величезною темною плямою приліпився до освітленої місяцем стіни власного будинку. Невдовзі ця забава йому набридла, і він, так само перестрибуючи з гілки на гілку, спустився додолу, став, як і раніше, навкарачки й поповз до стайні. У цей час надвір, несамовито гавкаючи, вискочила вівчарка і, побачивши господаря, розлютилася ще дужче. Шаленіючи, вона рвалася з ланцюга, ладна його розшматувати. Професор підповз до неї й, присівши навпочіпки зовсім близько, але так, щоб тварина його не дістала, почав дражнити її. Він набирав у жмені камінці з доріжки й кидав їх собаці в писок, тикав у нього палицею, вимахував руками за кілька дюймів від роззявленої пащі, — одне слово, всіляко намагався розпалити й без того знавіснілу тварину. За всі наші пригоди я не пригадаю більш дикого видовища, ніж оця байдужа постать, що не втратила ще решток гідності й по-жаб’ячому припала до землі перед розлюченою вівчаркою, з витонченою жорстокістю доводячи її до ще більшого шалу.

І раптом це сталося! Ні, то не ланцюг розірвався — то зіскочив нашийник, який витримав би й міцну шию ньюфаундленда. Почувся металевий ляскіт, і тієї ж миті собака й професор, зчепившись, покотилися по землі: перший — із лютим гарчанням, другий — із пронизливим вереском жаху. Професорове життя повисло на волосинці. Розшаленіла тварина вгризлася йому в горло, глибоко ввігнавши в нього ікла, й професор упав без тями ще до того, як ми підійшли й розчепили їх. Це було надто небезпечно, але одного Беннетового вигуку вистачило для того, щоб приборкати здоровенного пса. Почувши галас, із кімнати над стайнею вискочив сонний, переляканий візник.

— Нічого дивного тут немає, — сказав він, похитавши головою. — Я бачив таке й раніше. Я знав, що собака рано чи пізно добереться до нього.

Собаку знову припнули, а професора ми перенесли до кімнати, де Беннет, лікар за освітою, допоміг мені перев’язати його розтерзане горло. Гострі собачі ікла мало не зачепили сонну артерію. Професор утратив багато крові. Через півгодини небезпека минула, я вколов постраждалому морфій, і він поринув у глибокий сон. Тоді, і лише тоді, ми змогли глянути один на одного й оцінити ситуацію.

— Гадаю, його треба показати найкращому хірургові, — мовив я.

— Боронь Боже, ні! — вигукнув Беннет. — Поки що про цей скандал знають лише домашні. Ніхто й словом не прохопиться. Але якщо чутки про нього просочаться за стіни цього будинку, різним домислам не буде кінця. Подумайте про репутацію професора в університеті, про його європейську славу, про почуття його дочки!

— Так, справді, — погодився з ним Холмс. — Я думаю, що тепер, коли руки в нас не зв’язані, можна буде знайти спосіб запобігти всіляким чуткам і не допустити повторення чогось подібного. Зніміть-но ключ із ланцюжка, містере Беннете. Макфейл буде біля хворого і дасть нам знати, коли раптом що станеться. Погляньмо, що ж заховано в таємничій професоровій скриньці.

Заховано там було небагато, але й цього виявилося достатньо — дві пляшечки, одна порожня, друга щойно почата, шприц та ще кілька листів, надряпаних нерозбірливим почерком іноземця. Позначки на конвертах свідчили, що це ті самі листи, які заборонялося розпечатувати секретареві; усі вони були надіслані з Комершел-Роуд і підписані «А. Дорак». В одних були самі лише повідомлення про те, що професорові Пресбері надіслано нову пляшечку препарату; в інших — розписки про отримання грошей. Був тут іще один конверт — підписаний вправнішою рукою, з австрійською маркою і празьким штемпелем.

— Це те, що нам треба! — вигукнув Холмс, витягаючи з конверта лист.

«Вельмишановний колего! — писалося в тому листі. — Після ваших відвідин я багато міркував над вашою проблемою, і хоча за таких обставин є певні вагомі підстави застосувати мій засіб, я все-таки радив би вам виявити обережність, бо дійшов до висновку, що він не зовсім безпечний.

Можливо, сироватка людиноподібного примата була б краща. Ми використали чорноголового хульмана[?], як я вам пояснював, лише тому, що була змога дістати тварину. Але хульман, як відомо, пересувається на чотирьох кінцівках і живе на деревах, тоді як людиноподібні належать до двоногих і з усіх поглядів стоять ближче до людини.

Благаю вас вжити всіх запобіжних заходів, щоб не допустити передчасного розголосу. Я маю ще одного такого пацієнта в Англії: наш посередник — той самий Дорак.

Ви зробите мені велику ласку, посилаючи щотижня звіти.

З глибокою пошаною

Г.Льовенштайн».

Льовенштайн! Це ім’я нагадало мені коротенький допис у газеті про якогось таємничого вченого, що тільки йому відомим способом намагається розкрити секрет омолодження і винайти еліксир життя! Льовенштайн із Праги! Льовенштайн з його чудодійною сироваткою, що дарує людям силу! Льовенштайн, з яким колеги розірвали всякі стосунки через відмову поділитися з ними своїм відкриттям! Кількома словами я розповів про все, що згадав. Беннет дістав з полиці довідник із зоології.

— «Хульман, — прочитав він, — велика чорноголова мавпа зі схилів Гімалаїв, найближча до людини з усіх чотириногих мавп». Далі йдуть численні подробиці. Отже, містере Холмсе, все зрозуміло: завдяки вам ми все-таки натрапили на корінь зла.

— Справжній корінь зла, — уточнив Холмс, — схований, звичайно ж, у запізнілій пристрасті, яка навіяла нашому запальному професорові думку про те, що він досягне задуманого, якщо помолодшає. Тому, хто ставить себе вище від природи, найлегше скотитися вниз. Найдосконаліший взірець людини може впасти до рівня тварини, коли зверне з дороги природного розвитку. — Він помовчав, замислено розглядаючи пляшечку з прозорою рідиною, яку тримав у руці. — Я напишу цьому чоловікові й скажу, що він чинить злочин, поширюючи свою отруту, і в нас більше не буде з цим клопоту. Але повторення можливі. Інші знайдуть зручніші способи. Ось де криється небезпека — велика небезпека для всього людства! Уявіть собі, Ватсоне: скнара, сластолюб, джиґун — кожен захоче продовжити своє нікчемне животіння. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ? — Холмс-мрійник несподівано зник, і Холмс — людина дії підхопився зі стільця. — Гадаю, нам більше нема про що говорити, містере Беннете. Усі ці події тепер легко з’єднати. Собака, звичайно ж, відчув зміну раніше від вас. На те він і має тонкий нюх. Не на професора накинувся Рой — він накинувся на мавпу, і не професор, а мавпа дражнила Роя. Лазити по гіллю — найбільша радість для цієї істоти, а до вікна молодої леді її привів чистісінький випадок. Лондонський потяг, Ватсоне, скоро рушає, але я думаю, що перш ніж поїхати звідси, ми ще встигнемо випити по чашці чаю в «Шахівниці».