Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Лев’яча грива», Артур Конан Дойл

«На тому самому місці!» Ці слова глибоко вкарбувалися в мою пам’ять. У мене з’явилося якесь неясне передчуття, що вони допоможуть розплутати справу. Собака здох — це природно для його вірної, відданої натури. Але «на тому самому місці»? Чому цей безлюдний берег такий лиховісний? Невже собака теж став жертвою чиєїсь помсти? Невже?.. Так, здогад був невиразний, але в моїх думках він поволі набував чітких форм. Через кілька хвилин я вже простував до «Шпиля». Стекгерста я застав у його кабінеті. На моє прохання він послав по Садбері й Блаунта — двох учнів, що знайшли собаку.

— Так, він лежав на самісінькому краєчку лагуни, — мовив один із них. — Ішов, мабуть, слідами свого покійного хазяїна.

Я оглянув труп маленької відданої тварини з породи ердельтер’єрів, що лежав на килимку в передпокої. Він задубів, застиг, очі були вибалушені, лапи скорчилися. Усе це свідчило про жахливі передсмертні муки.

Зі школи я подався до лагуни. Сонце вже зайшло, і на воді, що тьмяно виблискувала, мов свинець, лежала чорна тінь високої скелі. Місце було пустельне, без жодних ознак життя; лише дві чайки з криками кружляли наді мною. В сутінках я неясно бачив маленькі собачі сліди на піску, довкола того самого каменя, на якому недавно лежав рушник хазяїна собаки. Я довго стояв у глибокій задумі, а тим часом навколо густішали тіні. У голові вихром кружляли думки. Так буває в кошмарному сні, коли шукаєш якусь украй потрібну річ і знаєш, що вона десь тут, а знайти її все-таки не можеш. Саме так почувався я того вечора, коли самотньо стояв на цьому березі смерті. Потім я нарешті обернувсь і поволі подався додому.

Тільки-но я зійшов стежкою нагору, як мені сяйнуло: ось вона, розгадка, яку я так наполегливо й марно шукав! Якщо Ватсон писав про мене недаремно, то ви, мабуть, знаєте, що в мене є великий запас сучасних наукових знань, набутих без жодної наукової системи, але дуже корисних для роботи. Пам’ять моя подібна до комори, завантаженої стількома різними сувоями, що я й сам не завжди можу дати собі з ними ради. Я знав, що там має бути щось таке, що дотичне до цієї справи. Спочатку це відчуття було невиразне, але врешті я здогадався, що його підказало мені. То була химерна, неймовірна річ, але все-таки вона давала якісь надії. Я вирішив перевірити свій здогад до кінця.

В моєму будиночку є велике горище, повне книжок. У них я порпався цілу годину. Нарешті я зійшов додолу, тримаючи в руці брунатний томик зі сріблястими берегами. Я гарячково відшукав розділ, зміст якого неясно пам’ятав. Так, мій здогад справді був малоймовірний, неправдоподібний, але я вже не міг заспокоїтись, доки не переконаюся, правда це чи ні. Було вже пізно, коли я пішов спати, з нетерпінням чекаючи на завтрашню роботу.

Проте ця робота наштовхнулася на прикру перешкоду. Тільки-но я встиг випити чашку чаю і зібрався вже йти на берег, як до мене завітав інспектор Бердл із Сасекського поліційного управління — кремезний, міцний чоловік із задуманими очима, що стурбовано дивилися на мене.

— Мені відомий ваш величезний досвід, сер, — мовив він. — Я прийшов, звичайно, цілком неофіційно, тож про мої відвідини ніхто не повинен знати. Але я зовсім заплутався в цій справі Мак-Ферсона. То заарештувати мені його чи ні?

— Ви говорите про містера Яна Мердока?

— Так, сер. Тут більше нікого запідозрити. Це безлюддя — велика перевага для нас. Воно звужує коло наших розшуків. Якщо це зробив не він, то хто ж іще?

— Що ви маєте проти нього?

Він, виявилось, ішов тим самим шляхом, що і я. Враховував і Мердокову потаємну вдачу, і гарячковість, виявлену в пригоді з песиком. І давні сварки з Мак-Ферсоном, і небезпідставні здогади про їхнє суперництво в стосунках із міс Белламі. Він назвав усі мої версії, але не додав до них нічого нового, за винятком хіба того, що Мердок начебто готується звідси виїхати.

— Що я тоді робитиму, якщо я, маючи проти нього всі ці докази, дозволю йому вислизнути?

Гладкий, неповороткий інспектор був неабияк стривожений.

— Зважте самі, — мовив я, — де у ваших міркуваннях суттєві помилки. Він, звичайно, зможе легко довести свою непричетність. Того ранку Мердок до останньої хвилини був зі своїми учнями і підійшов до нас майже одразу після того, як знайшли тіло Мак-Ферсона. Візьміть до уваги й те, що він сам-один не міг би впоратись із людиною, не слабкішою за нього самого. І, нарешті, виникає ще одне питання: яким знаряддям було скоєно вбивство?

— Що ж то могло бути, коли не нагай чи батіг?

— Ви оглядали шрами? — спитав я.

— Так, оглядав. І лікар теж.

— А я старанно роздивився на них у лупу. Це особливі шрами.

— Тобто як, містере Холмсе?

Я підійшов до свого письмового столика й дістав збільшену фотографію.

— Ось мій метод у таких випадках, — пояснив я.

— Ви справді не проминаєте жодної подробиці, містере Холмсе.

— Я не був би сам собою, якби працював інакше. А тепер погляньмо на цю смугу, що оперізує праве плече. Вам нічого не впадає в око?

— Та начебто нічого…

— Але ж дуже добре видно, що смуга нерівна. Отут — глибше поранення, тут — так само. Є такі місця й на іншій смузі, нижче. Що це могло б означати?

— Уявлення не маю. А ви?

— Може, маю. А може, й ні. Незабаром я зможу сказати більше. Якщо ми встановимо, чим завдано ці рани, то суттєво наблизимось до викриття вбивці.

— Може, це й безглузда думка, — мовив полісмен, — але якби йому на спину кинули розпечену дротяну сітку, то ці глибші поранення з’явилися б у місцях перетину дротин.

— Дуже дотепне порівняння. А може, то був жорсткий дев’ятихвостий нагай із вузликами на кінцях?

— Їй-бо, містере Холмсе, ви, здається, маєте рацію.

— А може, це було щось зовсім інше, містере Бердле. Хоч як би там було, ваших здогадів для арешту замало. До того ж не забувайте про останні слова небіжчика — «лев’яча грива».

— Я подумав, що він хотів назвати ім’я…

— Так, я теж думав про це. Але якби ці слова були хоч трохи схожі на «Ян Мердок»… проте ні. Я певен, що він вигукнув: «лев’яча грива».

— А інших припущень у вас немає, містере Холмсе?

— Може, й є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не матиму вагоміших доказів.

— А коли вони з’являться?

— Через годину, а може, й раніше.

Інспектор потер підборіддя, недовірливо позирнувши на мене:

— Хотів би я відгадати ваші думки, містере Холмсе. Може, оті рибальські човни?..

— Ні, ні, вони були надто далеко.

— То, може, це Белламі та його син-здоровань? Вони не дуже любили Мак-Ферсона. Чи не могли вони його вбити?

— Ні, ні, ви нічого не випитаєте в мене, поки я не буду готовий, — сказав я, посміхаючись. — А тепер, інспекторе, нам час повертатися до роботи. Якщо ви завітаєте до мене опівдні…

Але тут нас перервали найнесподіванішим чином, і це стало початком кінця справи Мак-Ферсона.

Вхідні двері відчинилися, в передпокої почулися непевні кроки, й до кімнати ввірвався Ян Мердок — блідий, скуйовджений, у накинутім абияк одязі; щоб утриматись на ногах, він чіплявся кістлявими пальцями за меблі.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекгерст — простоволосий, засапаний, майже в такому самому стані, як і його супутник.

— Так, так, бренді! — вигукнув він. — Він ледь живий. Я доволік його сюди. Дорогою він двічі непритомнів.

Півсклянки бренді повернули Мердока до тями; він сперся на лікоть і скинув з плечей піджак.

— Заради Бога, олії, опію, морфію! — простогнав він. — Чого-небудь, щоб угамувати цей пекельний біль!

Ми з інспектором приголомшено скрикнули. Плече його було помережане такою самою сіткою червоних, запалених смуг, як і тіло Фіцроя Мак-Ферсона.

Страшний біль, напевно, пронизував груди бідолахи; його дихання раз по раз уривалося, обличчя чорніло, й він гарячково хапався за серце, з його чола котився рясний піт. Він міг померти першої-ліпшої миті. Але ми вливали йому до рота бренді, й кожен новий ковток повертав його до життя. Жмутки вати, вмочені в оливу, вгамовували нестерпний біль. Урешті-решт голова його важко впала на подушку. Змучене тіло поринуло в сон — останнє джерело життєвих сил. Тільки тоді біль, на щастя, покинув його — напівсонного, напівзомлілого.

Розпитувати Мердока було ніяк неможливо, але тільки-но ми переконалися, що життя його в безпеці, Стекгерст обернувся до мене.

— О Боже! — скрикнув він. — Що це таке, Холмсе? Що це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на пляжі. На тому самому місці, де загинув бідолашний Мак-Ферсон. Якби Мердок мав таке ж слабке серце, він нізащо б не вижив. Поки я дотяг його до вас, мені не раз здавалося, що він помирає. До «Шпиля» було надто далеко, тож я й приволік його сюди.

— Ви бачили його на пляжі?

— Я був на вершку кручі, коли почув його крик. Він стояв біля води, хитаючись, мов п’яний. Я збіг униз, накинув на нього якусь одежу й витягнув нагору. Благаю вас, Холмсе, зробіть усе, що можете, не пошкодуйте сил, щоб звільнити ці місця від прокляття, бо жити тут буде неможливо. Невже ви з усією вашою світовою славою не можете нам допомогти?

— Гадаю, що можу, Стекгерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, теж! Сподіваюся, нам пощастить віддати вбивцю до ваших рук.

Залишивши непритомного Мердока під наглядом моєї економки, ми втрьох вирушили до фатальної лагуни. На ріні купою лежав одяг, кинутий пораненим. Я повільно йшов понад самісінькою водою, а мої супутники — за мною. Лагуна була зовсім мілка, і лише під скелею сягала чотирьох-п’ятьох футів завглибшки. Саме сюди, до цієї чудової, чисто-прозорої, мов кришталь, зеленої водойми сходилися купальники. Біля підніжжя скелі вздовж лагуни тягся ряд кам’яних брил; я пішов по них, уважно вглядаючись у глиб води. Коли я нарешті дійшов до найглибшого місця, мої очі побачили те, що я шукав, і в мене вихопився переможний вигук.

— Ціанея![?] — закричав я. — Ціанея! Ось вона, «лев’яча грива»!

Дивна істота, що на неї я показав, справді була схожа на жмут волосся, вирваний із лев’ячої гриви. Вона лежала під водою на кам’яному виступі, на глибині якихсь трьох футів, — ця химерна кошлата потвора, що коливалася й тремтіла; в її жовтих патлах виблискували сріблясті пасма. Вона повільно, важко розтягувалася й стискалася.

— Досить лиха вона тут накоїла. Тепер їй кінець! — вигукнув я. — Допоможіть мені, Стекгерсте! Час покарати вбивцю!

Над кам’яним виступом лежала велика брила, і ми зіштовхнули її у воду. Здійнявся фонтан бризок. Коли хвилі вляглися, ми побачили, що брила впала куди слід. Жовта тремтяча оболонка, що видніла під каменем, свідчила, що ми влучили в ціль. Густа масляниста піна сочилася з-під брили, каламутячи воду й поволі спливаючи на поверхню.

— Здорово! — вигукнув інспектор. — Але що це було, містере Холмсе? Я народився й виріс у цих місцях, але ніколи не бачив чогось подібного. Таке в Сасексі не водиться.

— На щастя для Сасекса, — зауважив я. — Її, мабуть, занесло сюди штормом із південного заходу. Ходімо до мене, і я покажу вам, як описала цю потвору людина, що одного разу зіткнулася з нею й надовго запам’ятала цю зустріч.

Коли ми повернулися до мого кабінету, то побачили, що Мердок настільки оговтався, що вже міг сісти. Він і досі ще не прийшов до тями і раз у раз здригався від нападів болю. Недоладними словами він розповів, що й гадки не має, що з ним сталось, і пригадує лише те, як відчув нестерпний біль і ледве виповз на берег.

— Ось книжка, — мовив я, беручи невеликий томик, — яка першою пролила трохи світла на цю пригоду, що навіки могла залишитися в мороці. Це «Зустрічі на морі й на суходолі» славетного дослідника природи Дж. Дж. Вуда. Він сам трохи не загинув від зустрічі з цією морською потворою, тож знає про неї все. Повна її наукова назва — Cyanea capillata, й вона така ж небезпечна, як кобра, а її опіки ще болісніші за зміїні укуси. Дозвольте, я прочитаю вам короткий її опис

«Якщо купальник помітить великий круглий жмут рудих плівок та волокон, що нагадує лев’ячу гриву зі смужками сріблястого паперу, то ми радимо йому бути насторожі, бо перед ним страхітливе чудовисько — Cyanea capillata».

Чи можна ясніше змалювати нашу лиховісну знахідку? Далі він розповідає про особисту зустріч із цією почварою під час купання на Кентському узбережжі. Він виявив, що ця істота випускає тонкі, майже невидимі нитки на відстань до п’ятдесяти футів, і кожного, хто опиниться у радіусі дії цих смертоносних ниток, чекає неминучий кінець. Навіть на такій відстані від них ця зустріч ледве не стала для Вуда фатальною.

«Її численні тонесенькі щупальця залишають на шкірі криваві смуги, що при уважнішому розгляді складаються з дрібних цяточок або плямок, наче від розпеченої голки, яка проникає аж до нервів».

Як пояснює автор, локальне відчуття болю не вичерпує цих витончених тортур.

«Я впав від страшенного болю, що звалив мене, наче куля. Пульс майже пропав, але серце стиснулося шість чи сім разів, ніби вся кров хотіла вихлюпнутися з грудей».

Вуд ледь не загинув, хоча й наштовхнувся на це чудовисько у морських хвилях, а не в мілкій спокійній лагуні. Він пише, що потім сам себе не впізнав, — таке бліде, спотворене й пооране зморшками було його обличчя. Він випив цілу пляшку бренді, й тільки це, напевно, врятувало його. Ось ця книжка, інспекторе. Передаю її вам, і можете не сумніватися в тому, що тут правдиво описано трагедію, яку пережив бідолашний Мак-Ферсон.

— І яка трохи не знищила мою репутацію, — зауважив Ян Мердок, мляво усміхнувшись. — Я не звинувачую ні вас, інспекторе, ні вас, містере Холмсе, — адже ваші підозри були цілком природними. Я відчував, що мене от-от заарештують, і своїм виправданням завдячую лише тому, що трохи не розділив долю мого нещасного друга.

— Ні, містере Мердоку. Я вже натрапив на слід, і якби сьогодні не затримався вдома, то, можливо, врятував би вас від цієї страшної пригоди.

— Але як ви здогадалися, Холмсе?

— Я «всеїдний» читач і маю дивовижну пам’ять на дрібниці. Слова «лев’яча грива» не давали мені спокою. Я знав, що вже десь зустрічав їх, причому в найнесподіванішому контексті. Ви бачили, як точно описують вони цю істоту. Я не маю сумніву, що вона спливла на поверхню, де Мак-Ферсон і побачив її, і ніякими іншими словами він не міг застерегти нас від створіння, що спричинило його смерть.

— Отже, мене, в усякому разі, виправдано, — мовив Мердок, поволі підводячись із канапи. — Я теж повинен дещо пояснити вам, бо знаю, що ви розпитували про мене. Я справді кохав цю леді, але з того дня, як вона вибрала мого друга Мак-Ферсона, у мене було єдине бажання — допомогти їхньому щастю. Я зійшов з їхнього шляху і задовольнився роллю посередника. Вони часто передавали мною свої листи, й саме я поспішив повідомити її про смерть мого друга — саме через те, що кохав її й не хотів, щоб про це сказала їй якась чужа, бездушна людина. Вона не хотіла розповідати вам, сер, про наші взаємини, бо ви могли хибно їх зрозуміти і витлумачити не на мою користь. А тепер прошу вас відпустити мене до «Шпиля»: мені хочеться швидше лягти в ліжко.

Стекгерст подав йому руку.

— У нас усіх розхитані нерви, — мовив він. — Забудьмо минуле, Мердоку. Надалі ми краще розумітимемо один одного.

Вони пішли, узявшись попідруч, мов давні друзі. Інспектор зостався й мовчки втупив у мене свої волячі очі.

— Ну ви й мастак! — вигукнув він нарешті. — Я читав про вас, але ніколи не вірив. Це ж просто диво!

Я похитав головою. Прийняти таку хвалу означало б принизити власну гідність.

— Напочатку я надто вагався — непростимо вагався. Якби тіло знайшли у воді, я здогадався б швидше. Мене збив з пантелику рушник. Бідоласі Мак-Ферсону не довелося ним витертись, а я вирішив, що він не встиг навіть пірнути. Звичайно ж, мені й на думку не спало, що на нього напала якась морська тварина. Отут я й дав хука. Так, так, інспекторе, я часто кепкував з вас — джентльменів із поліції, але тепер Cyanea capillata помстилася мені за Скотленд-Ярд.