Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Лев’яча грива», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

Дивна річ, але одна з найскладніших і найзаплутаніших справ, які я розслідував упродовж багатьох років свого життя, дісталася мені, коли я вже облишив ними займатися; всі події, пов’язані з нею, розгорталися, так би мовити, мало не на моїх очах. Сталося це після того, як я оселився в маленькому будиночку в Сасексі й цілком зануривсь у спокійне життя на лоні природи, про яке так часто мріяв упродовж багатьох років, які провів у похмурому, туманному Лондоні. Добряга Ватсон у той період майже зовсім зник з мого обрію. Він лише зрідка відвідував мене в суботу чи неділю. Тож тепер я сам мушу бути своїм історіографом. О, він так розмалював би цей дивовижний випадок і всі труднощі, з яких я вийшов переможцем! На жаль, мені доведеться по-своєму, простими словами розповісти про кожен свій крок на важкій дорозі, що вела до розкриття таємниці «лев’ячої гриви».

Моя вілла стоїть на південному схилі височини Даунс, із якої відкривається гарний краєвид на Ла-Манш. Берег у цьому місці — суцільна крейдяна стіна, і спуститися до води можна лише довгою, звивистою стежкою, яка дуже крута й ковзька. Вона закінчується біля пляжу завширшки із сто ярдів, вкритого рінню; вода не заливає його навіть під час припливу. Але подекуди там є затоки й ковбані — добрі басейни для купання, що з кожним припливом наповнюються свіжою водою. Цей чудовий берег тягнеться на кілька миль в обидва боки й лише в одному місці переривається невеличкою бухтою, над якою розкинулося село Фулворт.

Садиба моя стоїть самотньо. Хазяйнуємо в ній лише я, моя стара економка та ще бджоли. Проте за півмилі звідти розташована відома школа Гарольда Стекгерста, що займає великий будинок під назвою «Шпиль», — у ньому живуть учні, які вивчають різні професії, а також невеликий штат учителів. Сам Стекгерст колись був чемпіоном з веслування; нині він відомий і як учений з багатьох галузей знань. Відтоді, як я оселився біля моря, ми стали такими близькими друзями, що вечорами навідувалися один до одного без запрошення.

Наприкінці липня 1907 року був сильний шторм: вітер віяв із південного заходу, й хвилі докочувалися аж до крутої крейдяної стіни, залишаючи на березі глибокі озерця. Того ранку, про який я хочу розповісти, вітер ущух і все в природі дихало чистотою та свіжістю. Працювати за такої чудової погоди був би гріх, тож я вийшов подихати перед сніданком цілющим повітрям. Я сходив крутою стежкою до пляжу. Раптом до мене хтось гукнув: то був Гарольд Стекгерст, що весело махав мені рукою.

— Який чудовий ранок, містере Холмсе! Я так і знав, що зустріну вас.

— Я бачу, ви зібралися купатися.

— Знов давні ваші жарти, — засміявся він, поплескавши по своїй відстовбурченій кишені. — Так… Мак-Ферсон пішов купатися з самого ранку, а я, напевно, зустріну його тут.

Фіцрой Мак-Ферсон, гарний, статурний молодик, викладав у школі природничі науки. Хоч у нього було хворе серце через перенесений колись ревматизм, він, дужий від природи, досягав успіху у будь-якій спортивній грі, що не потребувала надто великих фізичних зусиль. Купався він і влітку, і взимку, а оскільки я теж люблю поплавати, то ми часто купалися разом.

І тут ми побачили й самого Мак-Ферсона. Голова його промайнула над краєм кручі, біля якої обривалася стежка. За мить він з’явився на повен зріст, хитаючись, мов п’яний. Потім здійняв руки й, страшно закричавши, впав долілиць. Ми зі Стекгерстом кинулися до нього — він був від нас ярдів за п’ятдесят — і перевернули його на спину. Одразу видно було, що він помирає. Про це свідчили його посиніле обличчя й осклянілі очі. На мить у тих очах промайнув проблиск свідомості; він силкувався промовити кілька слів, щоб застерегти нас. Слова ці були нерозбірливі, уривчасті, але я все-таки розібрав двоє з них — «лев’яча грива». Вони ні про що мені не промовляли, але я розчув їх цілком виразно. За мить він спробував підвестися, змахнув у повітрі руками й перекинувся на бік. Він був мертвий.

Мій приятель остовпів з несподіваного жаху; у мене ж, звісна річ, усі чуття загострилися. Я раптом зрозумів, що ми стали свідками якоїсь незвичайної пригоди. На Мак-Ферсоні були тільки плащ і штани, на ногах — незашнуровані парусинові черевики. Коли він упав, плащ зісковзнув з плечей, оголивши тіло. Ми заніміли з подиву. Спина його була вкрита темно-червоними смугами, ніби його відшмагали нагаєм з тонкого дроту. Знаряддя, яким його катували, було, напевно, дуже гнучким, а довгі сині смуги обвивали плечі й боки. По підборіддю текла кров з губи, прокушеної від нестерпного болю. Скривлене обличчя свідчило, що помер він у жахливих муках.

Я став навколішки, а Стекгерст, стоячи, схилився над тілом, коли раптом на нас упала чиясь тінь; підвівши очі, ми побачили коло себе Яна Мердока. Мердок викладав у школі математику. Це був високий худорлявий брюнет, такий відлюдкуватий і мовчазний, що ніхто не міг би назвати його своїм другом. Він жив, здавалося, в якомусь відчуженому світі ірраціональних чисел та конічних перерізів, майже зовсім не цікавлячись повсякденним життям. Серед учнів цей дивак міг би легко стати посміховиськом, якби в крові його не було якогось чужинського домішку, що проявлявся не лише в чорних як вуглини очах, а й у раптових спалахах гніву, що їх можна було назвати не інакше як дикими. Одного разу, коли на нього накинувся Мак-Ферсонів песик, Мердок схопив його й викинув у вікно, розбивши шибку; за такий вчинок Стекгерст його негайно звільнив би, якби не цінував як чудового вчителя.

Таким був чоловік, що цієї хвилини підійшов до нас. Здавалося, він був прикро вражений тим, що побачив мертве тіло, хоча випадок із песиком свідчив, що великої приязні між ним і небіжчиком не було.

— Бідолаха! Бідолаха! Що я можу зробити? Чим я можу тут допомогти?

— Ви були з ним? Може, ви знаєте, що тут скоїлося?

— Ні, ні, я сьогодні пізно встав. Я взагалі ще не був на пляжі. Я саме йду зі «Шпиля». Чим я можу вам допомогти?

— Біжіть до поліційної дільниці у Фулворті й негайно розкажіть, що тут сталося.

Не промовивши ані слова, він побіг, а я заходився вивчати місце події, тим часом як Стекгерст, приголомшений трагедією, залишався біля тіла. Першим моїм завданням було, природно, переконатися, чи немає ще когось на пляжі. З кручі увесь берег здавався зовсім безлюдним; лише дві чи три темні постаті вдалині рухалися у бік Фулворта. Закінчивши оглядати берег, я почав поволі спускатися стежкою. Ґрунт тут був із домішкою глини та крейди, й подекуди траплялися сліди однієї людини, що вели і вгору, і вниз. Крім цієї людини, того ранку більш ніхто не сходив на берег. В одному місці я помітив відбиток долоні, оберненої пальцями вгору. Це могло означати лише те, що бідолашний Мак-Ферсон упав, коли підіймався стежкою. Були тут і круглі западини, тож я міг припустити, що він кілька разів падав навколішки. Внизу, де стежка закінчувалася, була велика лагуна, що утворилася під час припливу. На її березі Мак-Ферсон роздягнувся. Тут на камені лежав його рушник: він був зовсім сухий, тож виходило, що Мак-Ферсон ще не встиг зайти у воду. Походжаючи туди-сюди по жорсткій ріні, я побачив кілька піщаних острівців зі слідами парусинових черевиків та босих ніг. Отже, він хотів скупатися, та зробити цього не встиг.

Отут і ховалася загадка — найдивніша з усіх, які будь-коли поставали переді мною. Чоловік перебував на пляжі щонайбільше чверть години. Тут не могло бути жодного сумніву, адже Стекгерст ішов за ним від самісінького «Шпиля». Він збирався скупатись і вже роздягнувся, про що свідчили сліди босих ніг. Потім він знов абияк накинув на себе одяг — навіть не позастібав його, так і не скупавшись. А не зміг він скупатись через те, що був жорстоко закатований, — так жорстоко, що від болю навіть прокусив губу і йому стало сили хіба на те, щоб відповзти вбік і сконати. Хто скоїв це варварське вбивство? Щоправда, біля підніжжя скель були невеличкі гроти й печери, проте їх добре освітлювало низьке вранішнє сонце, тож схованками слугувати вони не могли. Крім того, як я вже сказав, ген віддалік на березі бовваніли якісь постаті. Але вони були надто далеко, щоб можна було запідозрити їх у злочині, та й від Мак-Ферсона їх відділяла широка лагуна, яка доходила аж до підніжжя скель, — в ній він збирався купатись. Неподалік у морі видніли два-три рибальські човни, і я легко міг роздивитися на людей, що сиділи в них. Отже, мені відкривалося кілька шляхів розслідування, але жоден з них не обіцяв швидкого успіху.

Коли я нарешті повернувся до мертвого тіла, то побачив біля нього юрму цікавих. Були тут, звичайно, і Стекгерст, і Ян Мердок, що саме надійшов із сільським констеблем Андерсоном — рудовусим товстуном сасекської породи, яка під неповороткими рухами й похмурою зовнішністю приховує неабияку тямущість. Він вислухав нас, занотував наші свідчення, а тоді відвів мене вбік.

— Я був би вдячний вам за пораду, містере Холмсе. Для мене одного ця справа надто складна, а якщо я тут наплутаю, мені перепаде від Льюїса.

Я порадив йому негайно послати по свого начальника та лікаря, а поки що не чіпати ні тіла, ні речей і якомога менше тупцяти коло нього, щоб не додавати зайвих слідів. Сам я тим часом обшукав кишені небіжчика. Там були носовичок, великий ніж і маленький гаманець. Звідти випав папірець; я розгорнув його й передав констеблеві. На папірці недбалим жіночим почерком було написано:

«Не хвилюйся, чекай на мене. Моді».

Судячи з усього, це була записка від коханої жінки, але в ній не вказувалося ані часу, ані місця побачення. Констебль поклав записку назад у гаманець і засунув разом з іншими речами до кишені плаща. Оскільки нічого нового ми не знайшли, я пішов додому снідати, наказавши спершу ретельно оглянути підніжжя скелі.

Години за дві до мене зайшов Стекгерст і розповів, що тіло перенесли до школи, де вестиметься слідство. Він також повідомив мені кілька серйозних і цікавих новин. Як я й сподівався, в печерах під кручами нічого не знайшли; проте він переглянув папери в Мак-Ферсоновому столі й натрапив на кілька листів, що свідчили про сердечну приязнь між небіжчиком і якоюсь міс Мод Белламі з Фулворта. Таким чином ми з’ясували, хто написав ту записку.

— Листи забрала поліція, — пояснив він. — Я не зміг принести їх сюди. Але немає жодного сумніву, що вони свідчать про справжнє кохання. Проте я не бачу підстави пов’язувати їх із цією страшною подією, хіба те, що ця леді призначила Мак-Ферсону побачення.

— Але навряд чи воно було призначене на пляжі, де ви звичайно купаєтесь, — зауважив я.

— Так, це чиста випадковість, — зауважив він, — що з Мак-Ферсоном не було жодного учня.

— Невже справді випадковість?

Стекгерст замислено насупив брови.

— Їх усіх затримав Ян Мердок, — пояснив він. — Він запланував провести перед сніданком заняття з алгебри. Бідолаха страшенно засмучений тим, що сталося.

— Але ж вони, як мені відомо, не були друзями.

— Так, попервах не були. Та минув уже рік чи й більше, як Мердок заприязнився з Мак-Ферсоном, наскільки здатен із кимось заприязнитись. Він не дуже товариський чолов’яга.

— Так я й думав. Я пригадую вашу розповідь про скандал із тим песиком.

— Ну, це вже давно минулося.

— Але цей інцидент міг викликати мстиві почуття.

— Ні, ні, я певен, що між ними була щира дружба.

— Добре, тоді поговоримо про дівчину. Ви її знаєте?

— Всі її знають. Це перша красуня в окрузі — так, справжня красуня, Холмсе, кого не спитаєш. Я знав, що вона подобається Мак-Ферсонові, але й гадки не мав, щоб у них зайшло так далеко, як видно з листів.

— А хто вона така?

— Донька старого Тома Белламі, власника всіх човнів та купалень у Фулворті. Починав він простим рибалкою, а тепер забагатів. Допомагає йому в справах син, Вільям.

— Може, нам піти до Фулворта й побачитися з ними?

— Під яким приводом?

— Привід знайти неважко. Врешті-решт цей бідолаха не міг накласти на себе руки у такий страхітливий спосіб. Нагай, яким його відшмагали, тримала чиясь рука, якщо то справді був нагай. Коло Мак-Ферсонових знайомих у цій безлюдній місцині, звичайно ж, невелике. Тож звернімося до всіх його знайомих, і тоді ми напевно встановимо мотив убивства, а це в свою чергу виведе нас на злочинця.

Прогулянка через порослі духмяним чебрецем горби була б чудовою, якби наші думки не отруювала трагедія, свідками якої ми недавно стали. Село Фулворт лежить у невеликій заглибині, що півколом оточує затоку. Позаду небагатьох старомодних хаток на схилі виросло кілька сучасних будинків. До одного з них і повів мене Стекгерст.

— Он і «Гавань», як величає свою садибу Белламі. Отой будинок, що з башточкою вгорі, під черепичним дахом. Непогано для людини, яка починала з нічого, але… Отакої! Ви тільки гляньте!

Садова хвіртка «Гавані» відчинилась, і з неї вийшов чоловік. Його високу, незграбну постать важко було не впізнати. То був Ян Мердок, математик. За хвилину ми зустрілися з ним на дорозі.

— Привіт! — мовив Стекгерст.

Мердок кивнув, скоса позирнув на нас своїми пильними чорними очима і вже хотів іти далі, але директор зупинив його.

— Що ви тут робили? — спитав він.

Мердокове обличчя спалахнуло від гніву.

— Сер, я ваш підлеглий тільки під дахом школи. А в своїх особистих справах не зобов’язаний перед вами звітувати.

Після всього пережитого Стекгерстові нерви були напружені до краю. За якихось інших умов він, може, стримався б. Але тепер утратив самовладання.

— За нинішніх умов така відповідь — справжнісіньке зухвальство, містере Мердоку.

— Таке саме зухвальство, як і ваше запитання.

— Мені вже не вперше доводиться зносити ваші грубощі. Але цей випадок — останній. Зробіть ласку якнайшвидше підшукати собі інше місце.

— Що ж, згода. Сьогодні я втратив єдину людину, що якось розраджувала мене в цьому «Шпилі».

І Мердок рішуче попрямував далі, а Стекгерст люто дивився йому вслід.

— Яка нестерпна, неможлива людина! — вигукнув він.

Мене найбільше вразило, що містер Ян Мердок скористався першим-ліпшим приводом, щоб зникнути з місця злочину. Мої неясні й туманні здогади почали прояснюватись. «Можливо, візит до родини Белламі проллє світло на цю пригоду», — подумалось мені. Стекгерст опанував себе, і ми пішли до будинку.

Містер Белламі виявився чоловіком середнього віку з вогненно-рудою бородою. Він видався мені надзвичайно схвильованим — обличчя його стало ще червонішим за бороду.

— Ні, сер, я не хочу знати жодних подробиць. І мій син, — він показав на дужого молодика з важким, понурим обличчям, що сидів у кутку вітальні, — цілком зі мною згоден, що поведінка містера Мак-Ферсона ображала Мод. Так, сер, він жодного разу не вимовив слова «шлюб», хоча були й листи, й побачення, й багато такого іншого, чого ніхто з нас не схвалив би. Матері в неї немає, тож ми її єдині захисники. Ми вирішили…

Але подальші його слова урвала поява самої дівчини. Ніхто не став би заперечувати, що вона могла б бути окрасою будь-якого товариства. Хто б подумав, що така рідкісна квітка виросте на цьому ґрунті й у цьому повітрі? Я нечасто звертав увагу на жінок, але був певен, дивлячись на її витончене, чудове лице, що променилося рум’янцем, таким притаманним тутешнім вродливицям, що вона не залишить байдужим жодного юнака. Ось якою була дівчина, що відчинила двері й тепер з рішучим виглядом постала перед Гарольдом Стекгерстом.

— Я вже знаю, що Фіцрой помер, — сказала вона. — Не бійтеся, я готова вислухати будь-які подробиці.

— Той ваш джентльмен уже все розповів нам, — пояснив батько.

— Немає жодних підстав уплутувати в цю історію мою сестру, — пробурчав молодик.

Сестра кинула на нього нищівний, гострий погляд.

— Це вже мені судити, Вільяме. Дозволь мені, будь ласка, поводитись, як я хочу. Зрозуміло, що тут скоєно злочин. Якщо я зможу допомогти викрити вбивцю, то хоча б виконаю цим свій обов’язок перед покійним.

Вона вислухала коротке повідомлення мого супутника стримано й зосереджено, довівши цим, що відзначається не лише красою, а й вольовим характером. Я назавжди запам’ятаю Мод Белламі як найгарнішу і найдивовижнішу з жінок. Вона, мабуть, уже знала, хто я такий, бо відразу обернулася до мене:

— Притягніть їх до суду, містере Холмсе. Хоч би хто вони були, мої симпатії на вашому боці.

Мені здалося, що, сказавши це, вона задерикувато позирнула на батька й брата.

— Дякую, — відповів я. — Я в таких справах дуже ціную жіночу інтуїцію. Але ви сказали «вони». Отже, ви гадаєте, що це справа рук не однієї людини?

— Я надто добре знала містера Мак-Ферсона й можу сказати, що він був хоробрим і дужим чоловіком. Сам на сам з ним хтось один не впорався б.

— Чи можу я сказати вам кілька слів наодинці?

— Кажу тобі, Мод, не вплутуйся в цю історію! — роздратовано вигукнув батько.

Вона безпорадно глянула на мене:

— Що ж мені робити?

— Тепер ця справа все одно набуде розголосу, тож ніякої біди не станеться, коли ми обговоримо її тут, — мовив я. — Звичайно, я волів би переговорити з вами наодинці, але якщо це не до вподоби вашому батькові, то він теж може взяти участь у нашій розмові. — І я розповів їй про записку, знайдену в кишені небіжчика. — Вона, очевидно, фігуруватиме під час розслідування. Чи можу я попросити вас, щоб ви пояснили, що то за записка?

— Мені нема чого приховувати, — відповіла дівчина. — Ми заручилися й хотіли побратися, але тримали це в таємниці через Фіцроєвого дядька: він дуже старий і хворий і міг би позбавити його спадщини, якби той одружився, всупереч його волі. Це була єдина причина.

— Ти могла б сказати нам про це раніше, — пробуркотів містер Белламі.

— Я б так і зробила, батьку, якби ви були добрішими.

— Я не хочу, щоб моя донька воловодилася з людьми не свого кола.

— Через цей ваш забобон я й не могла нічого вам розказати. А щодо тієї записки… — Вона пошукала в кишені й дістала пожмаканий папірець. — То була його відповідь ось на це.

«Кохана! — прочитав я. — Я буду в звичному місці на березі одразу після заходу сонця, у вівторок. Це єдиний час, коли я зможу вирватись. Ф.М.»

— Сьогодні вівторок, і я хотіла ввечері з ним зустрітися.

Я перевернув папірець.

— Надіслано не поштою. Як ви його одержали?

— Мені не хотілося б відповідати на це запитання. Це ніяк не стосується справи, що її ви розслідуєте. Але про все інше я охоче вам розкажу.

І вона дотримала слова, однак у її свідченнях не було нічого, що могло б нам зарадити. Дівчині й на думку не спадало, що в її нареченого були таємні вороги, проте вона призналася, що в неї було кілька залицяльників.

— Чи не належить до них містер Ян Мердок?

Вона почервоніла й помітно збентежилася:

— Часом мені здавалося, що так. Але коли він дізнався про наші стосунки з Фіцроєм, почуття його змінилися.

Мої підозри проти цього дивного чоловіка набували дедалі виразнішого характеру. Треба було поцікавитися його минулим. Треба було таємно обшукати його кімнати. Стекгерст зможе допомогти мені, бо в нього виникли такі самі підозри. Ми повернулися з «Гавані» з надією, що тримаємо в руках хоча б один кінець цього заплутаного клубка.

Минув тиждень. Слідство анітрохи не прояснило цієї справи; її відклали до того часу, коли з’являться нові дані. Стекгерст потихеньку розпитав про свого підлеглого, в Мердоковій кімнаті зробили поверховий обшук, але нічого не знайшли. Я сам і фактично, й подумки ще раз дослідив місце події, проте жодного висновку не дійшов. З усієї моєї практики читач, мабуть, не пригадає випадку, коли б я так гостро відчував своє безсилля. Навіть уява не могла підказати мені шлях до розгадки таємниці. Аж тут невдовзі сталася пригода з собакою.

Першою про це почула моя стара економка завдяки тому своєрідному телеграфові, за допомогою якого ці люди одержують вісті з усієї околиці.

— Сумна це історія, сер, з тим собакою містера Мак-Ферсона, — сказала вона якось увечері.

Я не люблю подібної балаканини, але цього разу її слова привернули мою увагу.

— А що сталося з собакою містера Мак-Ферсона?

— Здох, сер. Здох із нудьги за хазяїном.

— Хто вам таке сказав?

— Ну що ви, сер, про це всі говорять. Собака страшенно нудьгував, цілий тиждень нічого не їв. А сьогодні вранці двоє молодих джентльменів із «Шпиля» знайшли його мертвим — отам, на березі, сер, на тому самому місці, де загинув його хазяїн.