Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Долина жаху», Артур Конан Дойл

Частина перша

ТРАГЕДІЯ В БЕРЛСТОНІ

1. Засторога

Иллюстрация к книге

— Я схиляюся до думки… — почав я.

— Думайте собі на здоров’я, — нетерпляче перервав мене Шерлок Холмс.

Я певен, що належу до числа найтерплячіших серед смертних, однак мушу зізнатися, що це кепкування зачепило мене за живе.

— Послухайте-но, Холмсе, — роздратовано мовив я. — Ви часом уже надто випробовуєте моє терпіння.

Але він надміру заглибився в свої думки, щоб одразу відповісти на це моє зауваження. Підперши голову рукою і навіть не доторкнувшись до поданого сніданку, він почав оглядати папірець, який дістав з поштового конверта. Потім узяв сам конверт, підніс його до світла й так само уважно роздивився зовні і зсередини.

— Це Порлоків почерк, — замислено сказав він. — Немає сумніву, що це Порлоків почерк, хоча його самого я бачив лише двічі. Написане на грецький кшталт «е» — його характерна прикмета. Але якщо це писав Порлок, тут мусить бути щось украй важливе.

Він говорив радше сам до себе, ніж до мене, але все моє роздратування після цих слів враз зникло.

— Хто ж він, цей Порлок? — спитав я.

— Порлок, Ватсоне, — це звичайнісінька кличка, а за нею стоїть надзвичайно хитра й спритна особа. В попередньому листі він чесно повідомив, що ім’я в нього вигадане, і просив не розшукувати його серед мільйонів мешканців нашого великого міста. Проте Порлок важливий для мене не сам по собі, а через свій зв’язок з однією великою людиною. Уявіть собі рибу-лоцмана поряд з акулою або шакала поряд із левом, — узагалі якусь дрібноту в товаристві грізної істоти, і не тільки грізної, Ватсоне, а й лиховісної, вкрай лиховісної. Ось чому він мене цікавить. Я розповідав вам про професора Моріарті?

— Славетний учений і злочинець, такий хитромудрий у своїх задумах, що…

— Що я й дотепер згадую свої поразки, Ватсоне! — з відчаєм пробурмотів Холмс.

— Я хотів сказати, що з цього погляду він досі невідомий публіці…

— Це натяк! Відвертий натяк! — вигукнув Холмс. — У вас, Ватсоне, є вроджена жилка глузливого гумору; вас слід остерігатися. Проте, називаючи Моріарті злочинцем, ви самі коїте злочин — адже з погляду закону це наклеп! Один з найбільших зловмисників, що замислює чи не всі злочини, мозок таємного світу, від якого залежить доля народу, — ось хто ця людина! Але він настільки неприступний, настільки поза підозрою, що міг би сам притягти вас до суду за безпідставне звинувачення. Хіба не він — уславлений автор «Руху астероїдів», книжки, яка зачіпає такі висоти чистої математики, що не знайшлося, кажуть, ще нікого, хто написав би про цю працю критичний відгук у науковій пресі? Хіба можна зводити наклеп на таку людину? Наклепник-доктор і зганьблений професор — ось які ролі дістануться вам двом! Це геній, Ватсоне. Але настане час і нашої перемоги.

— Як би я хотів це побачити! — щиро вигукнув я. — Але ви казали щось про цього Порлока…

— Атож. Так званий Порлок — ланка довгого ланцюга, створеного цією великою людиною. І ланка, між нами кажучи, досить-таки другорядна. Єдина ланка на весь ланцюг, що дала тріщину.

— Але ж ланцюг із слабкою ланкою ніколи не буде міцним.

— Отож, любий мій Ватсоне! В цьому й полягає надзвичайна вага Порлока. Спонукуваний і совістю, що пробудилася в ньому, і головним чином — десятифунтовими банкнотами, які я надсилав йому, — він уже двічі надавав мені цінні відомості — такі цінні, що пощастило запобігти злочинам. Якщо ми зуміємо знайти ключ до шифру, то цей лист, безперечно, теж виявиться важливим повідомленням.

Холмс знову розгорнув лист і поклав його на порожню тарілку. Я нахилився над нею й почав розглядати загадковий напис. У ньому йшлося:

534 К2 13 127 36 31 4 17 21 45

Дуглас 109 293 5 37 Берлстон

26 Берлстон 9 47 171

— Що ви скажете про це, Холмсе?

— Це, очевидно, спроба повідомити про щось таємне.

— Але якщо немає ключа, то яка користь із цього шифру?

— Цієї хвилини — ані найменшої.

— Чому ви кажете — «цієї хвилини»?

— Бо я можу прочитати багато шифрів так само легко, як акростих із перших літер рядків: такі загадки — лише розвага для мозку. Але тут — інша річ. Зрозуміло, що це посилання на слова зі сторінки якоїсь книжки. Поки я не знатиму, що то за книжка, я безсилий.

— А що це за «Дуглас» і «Берлстон»?

— Цих слів, напевно, немає на тій сторінці.

— Чому ж він не зазначив назву книжки?

— Любий мій Ватсоне, ваш природний розум, що так тішить ваших друзів, мав би підказати вам, що посилати шифрований лист і ключ в одному конверті не варто. Невдовзі принесуть свіжу пошту, і я буду здивований, якщо не одержу листа з поясненням, чи радше — з самою книжкою, з якої взято ці числа.

Холмсові передбачення справдилися: за кілька хвилин з’явився Біллі, наш хлопчина-лакей, що приніс очікуваний лист.

— Той самий почерк, — зауважив Холмс, відкриваючи конверт. — І цього разу є підпис, — задоволено додав він, розгорнувши лист. — Послухайте-но, Ватсоне! — спохмурнів він, переглянувши зміст. — Боже мій, оце так поразка! Наші сподівання не справдились. Схоже, що з цим Порлоком у нас нічого не вийде. Ось лист:

«Дорогий містере Холмсе!

Я більш нічим не можу допомогти вам. Це надто небезпечно — він мене підозрює. Я бачу, що він мене підозрює. Тільки-но я написав адресу на конверті, щоб послати вам ключ до шифру, як він несподівано увійшов до мене. Я встиг сховати конверт. Якби він побачив його, то мені було б непереливки. Але я прочитав у його очах підозру. Спаліть шифрований лист — він уже не потрібен вам.

Фред Порлок».

Кілька хвилин Холмс мовчки сидів, жмакаючи лист і спинивши свій погляд на полум’ї в каміні.

— Врешті-решт, — мовив насамкінець він, — що його могло так злякати? Можливо, лише його нечисте сумління. Почуваючись зрадником, він прочитав звинувачення в очах іншого.

— Цей інший, сподіваюсь, професор Моріарті?

— Саме він! Коли хтось із їхньої компанії каже «він», то зрозуміло, про кого йдеться. Над ними всіма верховодить лише один «він».

— І що ж він замислив?

— О, це непросте питання. Коли супроти вас стоїть один з найперших умів Європи, за чиєю спиною — безліч темних сил, то чекати можна будь-чого. Наш друг Порлок, здається, зовсім розгублений — порівняйте, будь ласка, лист з адресою на конверті, написаною ще до цих лиховісних відвідин. На конверті почерк чіткий і впевнений. У листі його ледве можна розібрати.

— Чому ж він узагалі писав?

— Він боявся, що я домагатимусь пояснень і тим самим завдам йому прикрощів.

— Так, звичайно, — сказав я, взяв шифрований лист і став уважно розглядати його. — Далебі, можна збожеволіти з того, що в такому клаптику паперу приховано серйозну таємницю, до якої неможливо проникнути.

Шерлок Холмс відсунув убік незайманий сніданок і запалив закіптюжену люльку, супутницю його найглибших роздумів.

— Цікаво, — мовив він, зручно всівшись у кріслі і втупившись очима в стелю. — Можливо, тут містяться деталі, які обминув ваш гідний Макіавеллі мозок. Погляньмо на цю загадку в світлі чистого розуму. Цей чоловік посилається на якусь книжку. Ось наша вихідна точка.

— Надто вже вона непевна.

— І все-таки погляньмо, чи можемо ми її розвинути. Що більше я міркую над цією загадкою, то менше вона здається мені незбагненною. Які вказівки щодо книжки?

— Жодних.

— Ну, ну, тут не так уже все й кепсько. Шифрований лист починається великим числом 534, чи не так? Візьмемо за робоче припущення, що 534 — це сторінка, яка є ключем до шифру. З цього випливає, що книжка досить-таки груба. Наступний знак — К2. Що ви скажете про це, Ватсоне?

— «Книга друга», звичайно, тобто частина друга.

— Навряд чи це так, Ватсоне. Якщо подано номер сторінки, то номер частини твору вже несуттєвий.

— Колонка! — вигукнув я.

— Чудово, Ватсоне! Ви просто вражаєте мене цього ранку. Напевно, колонка. Отже, тепер ми починаємо з того, що цей грубий том надруковано в дві колонки — досить довгі, бо одне зі слів позначено числом 293. Чи всі можливості цього листа ми вичерпали?

— Побоююсь, що всі.

— Ви несправедливі до самого себе. Ще одна думка, любий мій Ватсоне. Якби книжка була рідкісна, то він одразу надіслав би її мені. Насправді ж він збирався, поки його намірів ніхто не порушував, надіслати лише ключ. Він пише про це в своєму листі. Це означає, що таку книжку я легко можу знайти в себе. Іншими словами, Ватсоне, йдеться про якесь дуже поширене видання.

— Справді, звучить імовірно.

— Отож ми можемо звузити поле наших пошуків до грубої книжки, надрукованої в дві колонки й дуже поширеної.

— Біблія! — переможно вигукнув я.

— Добре, Ватсоне, добре! Але здогад, на жаль, хибний. Адже саме Біблію найважче уявити на руках у когось із спільників Моріарті. До того ж, видань Святого Письма так багато, що він не міг сподіватися, ніби я маю примірник із так само нумерованими сторінками. Ні, він посилається на щось певніше. Він знає, що його сторінка 534 достеменно збігається з моєю сторінкою 534.

— Але таких книжок небагато!

— Отож. Тут і є наш порятунок. Наші пошуки тепер обмежуються книжками з постійною нумерацією сторінок, і до того ж такими, які має кожен.

— Довідник Бредшоу?[?]

— Ні, Ватсоне, навряд. Зміст слів цієї книжки завузький. Бредшоу ми можемо проминути. І будь-який інший довідник чи словник теж — із тієї самої причини. Що залишається?

— Який-небудь щорічник!

— Чудово, Ватсоне! Я помилявся, гадаючи, що ви не влучите в ціль. Щорічник! Візьмімо випуск «Щорічника Вайтекера». Він найбільше поширений. Має потрібне число сторінок. І надрукований у дві колонки. На початку зміст його слів дещо обмежений, але ближче до кінця ширшає. — Він узяв з полиці том щорічника: — Ось сторінка 534, друга колонка, — про торгівлю Британської Індії. Записуйте, Ватсоне. Номер тринадцятий — «Магратта[?]». Побоююсь, що початок не дуже втішний. Номер сто двадцять сьомий — «уряд». Тут уже є певний сенс, хоча це й не дуже стосується нас із професором Моріарті. Спробуймо далі. Що ж робить уряд Магратти? На жаль! Наступне слово — «пір’я». Не вийшло, любий мій Ватсоне. Кінець!

Він говорив жартівливим тоном, але його насуплені брови свідчили про зневіру і розчарування. Я теж сидів засмучений і безпорадний, утупившись у камін. Запанувала довга мовчанка, яку перервав несподіваний вигук Холмса, що з’явився з-за дверцят шафи з іншим, пошарпаним, томиком у руці.

— Ми поплатилися за свій поспіх, Ватсоне! — вигукнув він. — Ми випередили час. Нині сьоме січня, й ми взяли найсвіжіший том щорічника. Але більш ніж імовірно, що Порлок брав для свого листа минулорічний випуск. Він, звичайно, повідомив би нас про це, якби встиг написати лист із поясненням. Тепер погляньмо, що покаже нам сторінка 534. Номер тринадцятий — «маю», сто двадцять сьомий — «відомості». Це вже дещо обіцяє. — Холмсові очі блищали, а тонкі, нервові пальці тремтіли, коли він перелічував слова. — «Небезпека». Ага! Чудово! Записуйте, Ватсоне: «Маю… відомості… небезпека… може… загрожувати… дуже… скоро… якийсь». Далі у нас стоїть ім’я «Дуглас». «Багатий… сквайр… тепер… у… Берлстон… замок… Берлстон… запевнити… вона… незворотний». Усе, Ватсоне! Що ви скажете про застосування чистого розуму та його результати? Якби наш зеленяр мав на продаж лаврові вінки, я послав би Біллі купити один.

Я й досі роздивлявся папірець на своїх колінах, на якому записав розшифрований Холмсом лист.

— Який дивний спосіб туманно висловлювати думки! — мовив я.

— Навпаки, їх висловлено дуже ясно, — заперечив Холмс. — Коли для висловлення своїх думок ви користуєтесь лише однією колонкою книжки, то навряд чи знайдете все, що вам потрібно. В чомусь ви повинні розраховувати на кмітливість вашого адресата. Зміст цілком зрозумілий. Якась небезпека чатує на Дугласа — багатого джентльмена, що мешкає, мабуть, у сільській садибі. Порлок певен, — «запевнити» — це найближче, що йому пощастило знайти до слова «певен», — що ця небезпека неминуча — «незворотна». Ось він, результат нашого невеличкого аналізу!

Холмс відчував задоволення, що його отримує справжній митець, коли милується своїм найкращим твором. Він і досі сміявся, радіючи успіхові, коли Біллі відчинив двері й до кімнати увійшов інспектор Мак-Дональд із Скотленд-Ярду.

Тоді, наприкінці вісімдесятих років, Алек Мак-Дональд був ще далекий від своєї теперішньої слави. Цей молодий, але здібний детектив виявляв надзвичайне вміння в розслідах, які доручали йому. Його висока, кремезна постать наводила на думку, що він має неабияку силу; високе чоло і глибоко посаджені очі, які блищали з-під кошлатих брів, свідчили про тонкий, проникливий розум. Мовчазний, суворий чоловік, він розмовляв абердинською говіркою.

Двічі за всю його кар’єру Холмс допомагав йому досягти успіху, сам задовольняючись лише радістю від того, що знайшов розгадку. Питаючи в Холмса поради в будь-якому важкому випадку, шотландець відповідав своєму колезі-аматорові глибокою вдячністю й повагою. Лише посередність не визнає нічого вищого від себе; талант, навпаки, завжди розпізнає й цінує генія. Мак-Дональд, що мав талант до свого фаху, не бачив нічого принизливого в тому, щоб попросити поради в людини, яка за своїми здібностями й досвідом стоїть осібно в усій Європі. Холмс, не дуже схильний до дружніх стосунків, був добрий до здорованя-шотландця і зараз лагідно всміхнувся до нього.

— Ви рання пташка, містере Маку, — мовив він. — Побоююсь, що ваші відвідини означають якусь нову незвичайну пригоду.

— Якби ви сказали «сподіваюсь», а не «побоююсь», було б, гадаю, ближче до правди, — відповів з ущипливою посмішкою інспектор. — Ні, дякую, я не палю. Я вийшов так рано через те, що найперші години після злочину для нас найдорожчі, — ви самі це добре знаєте. Але… але…

Інспектор раптом зупинивсь і втупив здивовані очі в папірець, що лежав на столі. То був аркуш, на якому я записав зміст розшифрованого листа.

— «Дуглас»… — пробурмотів він. — «Берлстон»… Що це, містере Холмсе? Це якісь чари! Заради всього святого, скажіть, звідки ви взяли ці імена?

— З шифру, який ми з доктором Ватсоном щойно розгадали. А що, власне, сталося?

Інспектор і далі переводив спантеличений погляд то на мене, то на Холмса.

— Тільки те, — відповів він, — що містера Дугласа з Берлстонської садиби жорстоко вбито минулої ночі!

2. Шерлок Холмс розмірковує

То був один з тих драматичних моментів, які становили сенс життя мого друга. Було б перебільшенням сказати, що це його приголомшило. В його вдачі не було й тіні черствості, але напружена праця добре загартувала йому нерви. В такі хвилини душа його немовби дрімала, зате розумова чутливість загострювалася до краю. Зараз на його обличчі не було й сліду того жаху, що його я побачив після Мак-Дональдових слів; воно виявляло скоріше цікавість, із якою хімік розглядає кристали, що осіли на дні склянки з розчином.

— Чудово! — промовив він. — Чудово!

— Вас це, здається, не здивувало?

— Зацікавило, містере Маку, але не здивувало. Чому я маю дивуватися? Я одержав анонімне повідомлення, що одній особі загрожує небезпека. Менше ніж за годину я дізнався, що ця небезпека справдилась і цю особу вбито. Це зацікавило мене, але анітрохи, як бачите, не здивувало.

Кількома словами він розповів інспекторові про шифрований лист і про ключ до нього. Мак-Дональд сидів біля столу, підперши руками підборіддя й насупивши свої кошлаті жовтаві брови.

— Я хотів цього ранку їхати до Берлстона, — мовив він. — Я зайшов, щоб попросити вас поїхати зі мною — вас і вашого друга. Проте з того, що ви розповіли, випливає, що ми можемо успішніше попрацювати в Лондоні.

— Гадаю, що навряд, — зазначив Холмс.

— Зважте все, містере Холмсе! — вигукнув інспектор. — За день чи два всі газети буде заповнено берлстонською таємницею; але що то за таємниця, коли в Лондоні є людина, яка зуміла заздалегідь передбачити злочин? Нам залишається тільки знайти цю людину, і все з’ясується.

— Безперечно, містере Маку. Тож яким чином ви пропонуєте шукати цього так званого Порлока?

Мак-Дональд оглянув з обох боків лист, переданий Холмсом.

— Штемпель поставлено в Кембервелі — це мало чим допоможе нам. Ім’я, на вашу думку, вигадане — цього теж, звичайно, замало. Ви сказали, що надсилали йому гроші?

— Двічі, в банкнотах.

— Куди?

— До Кембервелської поштової контори.

— І жодного разу не поцікавились, хто приходив по них?

— Ні.

Інспектор здивовано й трохи вражено поглянув на нього:

— Чому ж?

— Бо я завжди дотримую свого слова. Після першого листа я пообіцяв, що ніколи не розшукуватиму його.

— Ви гадаєте, що за ним стоїть хтось інший?

— Я знаю це.

— Той професор, що про нього ви згадували?

— Саме він.

Інспектор Мак-Дональд усміхнувсь і підморгнув, позирнувши в мій бік.

— Скажу не криючись, містере Холмсе: у нас у Скотленд-Ярді вважають, що ви даремно гострите зуби на цього професора. Я зібрав про нього деякі відомості. Він має славу шанованої, вченої й талановитої людини.

— Я радий, що ви визнаєте його талант.

— Та його не можна не визнати! Після того, як я почув про ваше ставлення до нього, я вирішив сам зустрітися з ним. Ми трохи погомоніли про сонячні затемнення. Що там про них слід говорити, я вже не знаю, але він узяв ліхтар і глобус і за хвилину все пояснив мені. Він дав мені свою книжку — те, що там писано, надто вже мудре для мене, хоч я й добре навчався в Абердині[?]. Із своїм худим обличчям, сивим волоссям, якоюсь ніби врочистою мовою він схожий на справжнісінького міністра. Коли він на прощання поклав мені на плече руку, було схоже, що то батько благословляє сина йти в далекий, невідомий світ.

Холмс коротко зареготав і потер руки.

— Чудово! — мовив він. — Просто чудово! Скажіть-но мені, друже Мак-Дональде, ця щира приємна бесіда тривала в кабінеті професора?

— Так.

— Гарна кімнатка, авжеж?

— Дуже гарна, містере Холмсе, ошатна.

— Ви сиділи біля його письмового столу?

— Так.

— То ви були проти світла, а його обличчя — в затінку?

— Це було ввечері… Так, лампа світила на мене.

— Цього слід було сподіватися. Ви помітили картину за спиною в професора?

— Я нічого не проминаю, містере Холмсе. Мабуть, навчився цього у вас. Так, я помітив картину — портрет молодої дівчини, що дивиться вбік, підперши голову руками.

— То картина Жана-Батіста Ґреза[?].

Інспектор удав зацікавлення.

— Жан-Батіст Ґрез, — провадив Холмс, умостившись глибше в кріслі й стуливши кінчики пальців, — то великий французький художник другої половини вісімнадцятого століття. Нинішня критика більше ніж погоджується з високою оцінкою його робіт сучасниками.

Інспектор збайдужіло дивився на мого друга.

— Краще б нам… — почав він.

— Саме це ми й робимо, — перебив його Холмс. — Усе, про що я кажу, має безпосередній зв’язок із тим, що ви називаєте «берлстонською таємницею». Це навіть можна назвати її справжнім серцем.

Мак-Дональд легенько всміхнувсь і привітно позирнув на мене.

— Ви надто вже швидко міркуєте, містере Холмсе. Ви проминули одну-дві ланки в своїх думках, а я не можу заповнити цієї прогалини. Що може бути спільного між тим давно померлим художником та берлстонським випадком?

— Детективові стає в пригоді будь-яке знання, — зауважив Холмс. — Навіть така дурниця, що 1865 року картину Ґреза під назвою «Дівчина з ягням» було продано на аукціоні «Порталіс» за мільйон дві тисячі франків — більш ніж сорок тисяч фунтів.

Інспекторове обличчя відразу спалахнуло цікавістю.

— Хочу нагадати вам, — вів далі Холмс, — що про суму платні професора можна легко дізнатися з довідників. Він дістає сімсот фунтів на рік.

— Тоді як він міг придбати…

— Отож! Як він міг?