Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Чорний Пітер», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

Я ніколи не бачив свого друга в такому розквіті духовних сил, як 1895 року. Слава його чимдалі зростала, а практика більшала, і я лише з поваги до чужих таємниць не дозволю собі зробити й натяку на імена тих вельможних відвідувачів, яким випадало переступати наш скромний поріг на Бейкер-стрит. Проте Холмс, як і всі великі митці, жив самою лише любов’ю до мистецтва й ніколи, крім хіба що пригоди з герцогом Голдернеським, не просив великої винагороди за свої неоціненні послуги. Він був такий безкорисливий — чи такий незалежний — що часто відмовляв у допомозі шляхетним, багатим особам, якщо їхні таємниці не були йому до смаку, а тим часом просиджував цілі тижні над справою якогось бідного прохача, якщо вона була такою дивовижною, що дозволяла йому докласти все своє вміння.

Того пам’ятного 1895 року він розкрив багато цікавих і різноманітних справ: від розсліду причини смерті кардинала Тоски — на уклінне прохання Його Святості папи — до арешту Вільсона, продавця канарок, що був справжньою чумою Іст-Енду. Відразу після цих двох резонансних справ сталась трагедія у Вудменс-Лі, де за таємничих обставин загинув капітан Пітер Кері. Мої спогади про містера Шерлока Холмса були б неповні, якби я не вмістив серед них розповідь про цю дивну історію.

Першого липневого тижня мій друг так часто й надовго зникав з дому, що я розумів — він чимось заклопотаний. А те, що цими днями до нас раз по раз приходили якісь неотесані чолов’яги й розшукували капітана Безіла, свідчило про те, що Холмс працює, прибравши одне з своїх численних вигаданих прізвищ, аби приховати своє грізне ім’я. Він мав десь із п’ять затишних куточків на різних околицях Лондона, де міг вільно змінювати своє обличчя. Мені про цю справу він нічого не розповідав, а звичаю щось випитувати в нього за мною не водилося. Про те, куди спрямовано його розшуки, він уперше натякнув мені найдивнішим чином. Одного разу Холмс пішов кудись іще до сніданку, і тільки-но я сів за стіл, як він просто в капелюсі ступив до кімнати, несучи під пахвою, мов парасольку, величезний гарпун.

— О Боже, Холмсе! — вигукнув я. — Чи не хочете ви сказати, що прогулювались Лондоном з оцією штукою?

— Ні, я їздив лише до різника й назад.

— До різника?

— І повертаюся з чудовим апетитом. Хіба вам невідомо, любий мій Ватсоне, які корисні гімнастичні вправи перед сніданком? Але готовий побитись об заклад, що ви нізащо не вгадаєте, які то були вправи.

— Я й не гадатиму.

Він усміхнувся й налив собі кави.

— Якби ви зазирнули до комори крамниці Алардайса, то побачили б, що під стелею висить свиняча туша, а якийсь джентльмен у самій сорочці завзято коле її цією зброєю. Цим запальним джентльменом був я, і виявилось, що мені не до снаги пробити тушу одним ударом. Може, спробуєте ви?

— Нізащо в світі. Навіщо ви це робили?

— Бо це, як на мене, стосується таємничої пригоди у Вудменс-Лі. О, Гопкінсе! Я одержав вашу телеграму ввечері й саме чекав на вас. Проходьте й сідайте з нами.

Наш відвідувач був худорлявий жвавий чоловік років тридцяти, убраний у скромний твідовий костюм, хоча його постава виказувала звичку носити мундир. Я впізнав у ньому Стенлі Гопкінса, молодого поліційного інспектора, якому Холмс пророкував велике майбутнє, а той у свою чергу вважав себе за учня славетного детектива й захоплювався його виваженими методами.

— Ні, дякую, сер, я вже поснідав. Я ночував у місті, бо приїхав сюди з доповіддю.

— Про що ж ви доповідали?

— Про невдачу, сер. Про цілковиту невдачу.

— То ви анітрохи не просунулись уперед?

— Ні.

— Невже? Доведеться поглянути самому.

— Заради Бога, прошу вас, містере Холмсе! Це моя перша велика справа, а я не можу довести її до кінця. Господом благаю вас, допоможіть мені!

— Гаразд, гаразд. Я вже перечитав усі матеріали зі слідства, й досить уважно. До речі, що ви думаєте про той кисет для тютюну, який знайшли на місці злочину? Може, в ньому і є ключ?

Гопкінс здивовано глянув на нього.

— Це кисет самого небіжчика, сер. Там усередині — ініціали. І зроблено його з тюленячої шкіри, — він здавна полював тюленів.

— Але при ньому не знайшли люльки.

— Так, сер, люльки не знайшли. Він справді курив дуже мало, проте міг тримати тютюн для приятелів.

— Безперечно. Я згадав про це тільки тому, що якби сам узявся за цю справу, то розпочав би свої розшуки саме з кисета. Але мій друг, доктор Ватсон, досі нічого не знає про цю історію, та й мені не завадило б іще раз її послухати. Розкажіть нам кількома словами про найголовніше.

Стенлі Гопкінс дістав з кишені аркуш паперу:

— У мене тут є деякі відомості про життя покійного капітана Пітера Кері. Він народився 1845 року, тож тепер йому було п’ятдесят літ. Це був найхоробріший і найщасливіший з усіх китобоїв. З 1883 року він командував китобійним судном «Морський одноріг» у Данді[?]. Того ж року здійснив кілька вдалих рейсів, а наступного, 1884, вийшов у відставку. Потім кілька літ мандрував і врешті купив невелику садибу Вудменс-Лі біля Форест-Роу, в Сасексі. Там він прожив шість років і тиждень тому загинув.

За цим чоловіком водилися дивацтва. У звичайному житті він був суворий пуританин — мовчазний, похмурий. Разом з ним мешкали дружина, двадцятирічна донька та дві служниці. Служниць часто міняли, бо жити там було нелегко, а часом і зовсім неможливо. Він безперестану пив, і коли запивав, то до чортиків. Бувало, що він проти ночі виштовхував жінку й доньку з дому й ганявся за ними по всьому садку; від їхнього крику прокидалося все село.

Одного разу його притягли до суду за дике побиття старого священика, що намагався наставити його на розум. Одне слово, містере Холмсе, в цілому світі не було людини, небезпечнішої за Пітера Кері; я чув, що таку саму вдачу він мав і раніше, на судні. Його прозивали Чорним Пітером, і це прізвисько пристало до нього — не лише через темне обличчя й велику чорну бороду, а й через шалений норов, що лякав усіх довкола. Нема чого й казати, всі сусіди ненавиділи й сахалися його, і я не чув жодного слова жалю після його жахливої смерті.

Ви, містере Холмсе, напевно, читали в слідчому протоколі про його «каюту», але ваш друг, мабуть, ще не чув про неї. Він збудував собі дерев’яну хижу за кілька ярдів від будинку, яку прозвав «каютою», і там ночував. То була невелика хижка з однією кімнатою, завдовжки в шістнадцять і завширшки в десять футів. Ключ від неї він носив у кишені, сам стелив постіль, сам прибирав і нікому не дозволяв переступати її поріг. У бічних стінах були два невеликі віконця: вони завжди були завішені й ніколи не відчинялися. Одне з цих віконець виходить на сільський гостинець, і траплялося, що перехожі, коли вікно світилося цілу ніч, дивувалися, що це Чорний Пітер там робить. Це віконце, містере Холмсе, відкрило нам під час слідства кілька цікавих деталей.

Ви пам’ятаєте, що каменяр на ім’я Слетер, який ішов з Форест-Роу десь о першій годині ночі — за дві доби перед убивством, зупинився біля капітанської садиби й поглянув на світлу пляму віконця, яка виднілася крізь гілля дерев. Він присягається, що на завісці було добре видно людську тінь, однак не тінь Пітера Кері, якого він чудово знав. Це теж був бородань, проте борода в нього була коротша й стриміла не так, як у капітана. Так сказав цей каменяр, але слід додати, що перед тим він години зо дві просидів у пивничці й до віконця близько не підходив. До того ж, ці свідчення стосуються понеділка, а злочин було скоєно в середу.

У вівторок Пітер Кері був у найчорнішому гуморі, п’яний як чіп і лютий, мов дикий звір. Він блукав довкола будинку, й жінки, почувши, що він повертається, відразу втекли додому. Пізно ввечері він пішов до себе в хижу. Близько другої години ночі донька, що спала біля відчиненого вікна, почула страшний крик, та не звернула на це уваги, бо батько щоразу кричав і лаявся, коли бував напідпитку. Прокинувшись о сьомій ранку, одна з служниць помітила, що двері хижі відчинено навстіж, але господаря так усі боялися, що ніхто не наважився зайти туди аж до полудня. Зазирнувши у відчинені двері, жінки побачили таке, що з жаху зблідли й кинулися геть, у село. Через годину я вже був на місці і розпочав слідство.

Нерви в мене міцні, як ви знаєте, містере Холмсе, та даю вам слово честі, що мене аж струсонуло, коли я заглянув до цієї хижки. Вона гула, як гармонія, від цілої хмари мух, а підлога й стіни нагадували радше бойню. Він назвав цю хижу «каютою» — то справді була каюта: увійдеш — і немовби потрапляєш на корабель. В одному кінці кімнати стояла койка, далі — корабельна скриня, по стінах — мапи й фотографія «Морського однорога», на полиці — суднові журнали, — все так, як і має бути в капітанській каюті. А посередині — сам капітан. Його обличчя скривилось, мов у грішника в пеклі, чорна з сивиною борода стала диба. Широкі груди було пробито сталевим гарпуном, який пройшов наскрізь і глибоко засів у стіні. Капітана пришпилили гарпуном, наче жука. Звичайно ж, він помер тієї самої миті, як пролунав отой його останній крик.

Я знаю ваші методи, сер, і одразу застосував їх. Не дозволивши нічого чіпати там, я уважно оглянув землю довкола хижі й підлогу в кімнаті. Слідів не було.

— Тобто ви не помітили їх?

— Можу вас запевнити, сер, що їх там не було.

— Любий мій Гопкінсе, я розслідував багато злочинів, але ніколи ще не бачив злочинця з крилами. Якщо він стоїть на ногах, то обов’язково мусить щось зачепити чи посунути; тож людина, яка володіє науковими методами, неодмінно побачить там будь-яку найдрібнішу зміну. Неймовірно, щоб у цій закривавленій кімнаті не залишилося жодного сліду, який допоміг би нам. Щоправда, з протоколу слідства я зрозумів, що на деякі речі ви навіть не дивилися.

Молодий інспектор зітхнув від кепкувань мого друга:

— Я був дурень, що не запросив вас одразу, містере Холмсе. Тепер уже пізно. Так, у кімнаті було кілька речей, гідних особливої уваги. Передусім — гарпун, яким убито капітана. Його було знято зі стіни. Інші два висіли на своїх гачках, а третій гачок був порожній. На руків’ї знятого було вирізьблено: «Пароплав «Морський одноріг», Данді». Гадаю, це свідчить про те, що злочин скоєно в гніві, і вбивця схопив першу-ліпшу зброю. Те, що Пітер Кері був одягнений, хоч убивство сталося о другій годині ночі, наводить на думку, що він призначив убивці побачення; підтверджує це й той факт, що на столі стояли пляшка рому та дві брудні склянки.

— Так, — сказав Холмс, — обидва висновки вірогідні. А чи були в кімнаті інші напої, крім рому?

— Авжеж, на скрині стояла таця з віскі та бренді. Але це не має значення, бо обидві карафки були повні, — отже, їх ніхто не чіпав.

— Проте в тому, що ми їх виявили, є певний сенс, — відказав Холмс. — Які ще речі, по-вашому, стосувалися цієї пригоди?

— На столі лежав той самий кисет з тютюном.

— Де саме?

— Посередині. Його виготовлено з твердої тюленячої шкіри й зав’язано ремінцем. Усередині літери: «П.К.» У кисеті було з півунції міцного корабельного тютюну.

— Пречудово! Що іще?

Стенлі Гопкінс дістав з кишені записник у жовтих палітурках. Палітурки були потерті, а сторінки — вицвілі. На першій сторінці було виписано літери «Д.Г.Н.» та цифри «1883». Холмс поклав записник на стіл і якусь хвилину уважно його розглядав, поки ми з Гопкінсом позирали йому через плече. На другій сторінці стояли літери «К.Т.З.», на кількох наступних — самі цифри. Подекуди траплялися заголовки: «Аргентина», «Коста-Рика» або «Сан-Паулу», і під ними — знову цифри й позначки.

— Що ви про це думаєте? — запитав Холмс.

— Це схоже на опис біржових акцій. Я гадаю, що «Д.Г.Н.» — ініціали маклера, а «К.Т.З.», — напевно, його клієнта.

— Або «Канадська Тихоокеанська залізниця», — мовив Холмс.

Стенлі Гопкінс щось процідив крізь зуби й стукнув себе кулаком по коліну.

— Який я був дурень! — вигукнув він. — Звичайно ж, ваша правда. Зосталося тільки розкрити ініціали «Д.Г.Н.» Я вже переглянув старі біржові реєстри за 1883 рік, однак не знайшов жодного маклера з таким ім’ям. І все-таки я відчуваю, що ключ — саме тут. Погодьтеся, містере Холмсе: адже можливо, що ініціали належать саме тій людині, яка була тоді в капітана, — іншими словами, вбивці. А цей документ, де перелічено стільки цінних паперів, розкриє нам причину вбивства.

З обличчя Шерлока Холмса було видно, що його вельми спантеличив такий поворот справи.

— Я мушу погодитись з обома вашими зауваженнями, — сказав він. — Думаю, що цей записник, про який не згадувалось у протоколі, дещо змінить мої припущення. В моїй версії злочину для нього немає місця. А ви пробували відшукати власників згаданих тут паперів?

— Так. Слідчі звернулися з запитами до контор, але боюся, що відповідь ми дістанемо лише через кілька тижнів, — адже це все акції південноамериканських концернів.

Холмс далі розглядав крізь лупу палітурки записника.

— Тут, безперечно, пляма, — провадив він.

— Так, сер, це кров. Я ж розповідав вам, що знайшов записник на підлозі.

— Пляма крові була зверху чи знизу?

— Біля підлоги.

— То записник упав на підлогу вже після вбивства?

— Саме так, містере Холмсе. Як на мене, його впустив убивця, коли тікав. Записник лежав біля дверей.

— І жодного з тих цінних паперів не знайшли серед майна небіжчика?

— Ні, сер.

— У вас є підстави підозрювати пограбування?

— Ні, сер. Жодної речі не вкрадено.

— Отакої! Справді цікавий випадок! Там був ще ніж, чи не так?

— Ніж був у піхвах. Лежав біля ніг небіжчика. Місіс Кері засвідчила, що то ніж її чоловіка.

Холмс на хвилину замислився.

— Гаразд, — нарешті мовив він, — Треба, мабуть, поїхати туди й поглянути самому.

Стенлі Гопкінс радісно скрикнув:

— Дякую, сер! Це скине з мене тягар.

Холмс насварився на нього пальцем.

— Тиждень тому все було б набагато простіше, — сказав він. — Але навіть і зараз мої відвідини можуть стати в пригоді. Якщо ви нині вільні, Ватсоне, я буду радий поїхати разом з вами. А ви, Гопкінсе, викличте кеб, і за чверть години ми вирушимо до Форест-Роу.

Висівши з потяга на маленькій глухій станції, ми ще кілька миль їхали повз гайки, що залишились від величезного пралісу, який перепинив колись дорогу саксонським нападникам, — цей неприступний край протягом шістдесяти років був справжнім бастіоном Британії. Великі ділянки лісу було вирубано, бо тут діяли колись найперші в країні топильні чавуну, а топлення руди потребувало деревини. Потім ці промисли перейшли до багатших місцевостей Півночі, й лише проріджені гаї та велетенські скиби на землі нагадували про минуле. В прогалині, на зеленому схилі горба, виднілася довга низька кам’яниця, до якої вела звивиста стежка поміж полів. При дорозі, з трьох боків оточена кущами, стояла невеличка хижа, обернена до нас вікном і дверима. Саме тут і сталося вбивство.

Стенлі Гопкінс насамперед провів нас до будинку, де відрекомендував похмурій сивій жінці — вдові загиблого, чиє зморене обличчя й сповнені жаху очі з червоними повіками свідчили про те, що їй судилося пережити роки страждань і гірких образ. Поруч із нею була донька — бліда білява дівчина. Її очі гордовито блиснули, коли вона сказала, що радіє батьковій смерті й благословляє руку, що обірвала його життя. Настрій, який навіяв у домі Чорний Пітер, був такий страшний і гнітючий, що нам полегшало на душі, коли ми знов опинилися надворі й попрямували стежкою, протоптаною через поле небіжчиковими ногами.

Хижа виявилась простенькою дерев’яною халабудою з легким дахом і двома віконцями, одне з яких було біля дверей, а друге — навпроти. Стенлі Гопкінс дістав з кишені ключ і нахилився до замка, але раптом зупинивсь, і на його обличчі застигли напружена увага й подив.

— Хтось хотів зламати замок, — сказав він.

Це, безперечно, була правда. Дерев’яні двері були подряпані, й на темній фарбі видніли свіжі білі смужки. Холмс пильно оглянув віконце.

— Вікно теж хтось намагався відчинити, але не зміг. Мабуть, недосвідчений ще грабіжник.

— Дивна річ, — мовив інспектор. — Ладен заприсягтися, що вчора ввечері цих подряпин не було.

— Може, приходив хтось цікавий із села, — припустив я.

— Ні, навряд. Мало хто зважиться навіть ступити до садиби, а тим паче влізти до «каюти». А що ви про це думаєте, містере Холмсе?

— Думаю, що нам усміхнулася доля.

— То ви сподіваєтесь, що цей грабіжник прийде ще раз?

— Цілком можливо. Він спробував відчинити двері крихітним кишеньковим ножем. Це йому не вдалося. Що він робитиме далі?

— Прийде наступної ночі з якимось міцнішим знаряддям.

— Отож-бо й воно. Це буде наша помилка, якщо ми не підстережемо його. А тим часом дозвольте оглянути «каюту» всередині.

Сліди трагедії було вже знищено, але меблі в кімнатці стояли так само, як і під час убивства. Дві години поспіль Холмс якнайпильніше роздивлявся по черзі кожну річ, та його обличчя свідчило, що огляд цей намарний. Лише одного разу він перервав свій старанний розшук.

— Ви нічого не брали з цієї полиці, Гопкінсе?

— Ні, нічого.

— Звідси щось узято. В цьому кутку полиці менше пилу. Може, тут лежала книга, а може, коробка. Гаразд, гаразд, тут мені вже немає чого робити… Ходімо, Ватсоне, погуляймо в цьому чудовому гайку, помилуймося з кілька годин пташками й квітами. А з вами, Гопкінсе, ми зустрінемось тут пізніше, — може, нам пощастить познайомитися ближче з джентльменом, що заходив сюди вночі.

Після одинадцятої годині ночі ми влаштували невеличку засідку. Гопкінс хотів залишити двері відчиненими, але Холмс побоявся, що це злякає незнайомця. Замок був такий простий, що відімкнути його можна було будь-яким ножем. До того ж Холмс запропонував, щоб ми засіли не в хижі, а в кущах, які росли під другим вікном. Таким чином ми змогли б побачити грабіжника, якби він засвітив світло, й дізнатися причину його таємних нічних відвідин.

Потяглося довге, нудне чекання, і нас охопило нервове тремтіння — мов мисливця, що біля водопою чигає на спраглого звіра. Який хижак крадеться до нас із темряви? Чи лютий тигр, якого можна здолати лише в тяжкій боротьбі з його блискучими іклами й пазурами, чи боягузливий шакал, страшний лише для слабких і беззахисних?

У цілковитому мовчанні ми причаїлися в кущах, дослухаючись до кожного звуку. Спершу до нас долинули кроки запізнілих перехожих та голоси з села, але ці звуки за хвилину завмерли один за одним, і нас огорнула мертва тиша, яку порушував тільки дзвін церковних дзиґарів, сповіщаючи про те, що час іде, та ще шурхіт і шепіт дрібного дощу, від якого тихо шелестіло листя, що ховало нас.

Пробило пів на третю, настала найтемніша передранішня година, коли ми несподівано здригнулися, почувши тихе, але виразне рипіння хвіртки. Стежкою хтось ішов. Знову запанувала тривала тиша, і я вже почав думати, що тривога була марною, та з-за хижі раптом долинули обережні кроки, а за хвилину — ляскіт і клацання замка. Хтось намагався його зламати. Цього разу грабіжник був вправніший, а може, мав краще знаряддя, — невдовзі щось тріснуло, двері рипнули й відчинилися. Потім він тернув сірником, і наступної миті хижу осяяло рівне світло свічки. Крізь тонкі фіранки наші очі бачили все, що діялося всередині.