Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Чоловічки в танці», Артур Конан Дойл

Холмс уже кілька годин мовчки сидів, нагнувшись над хімічною пробіркою, де клекотіло якесь невимовно смердюче вариво. Голова його схилилася до грудей, і він нагадував мені чудернацького кістлявого птаха з тьмяно-сірими перами й чорним чубом.

— Отож, Ватсоне, — раптом промовив він, — ви не маєте наміру вкладати свої кошти в південноафриканські цінні папери?

Я здригнувся з несподіванки. Хоч я давно вже звик до незвичайних Холмсових здібностей, але це втручання у мої думки аж ніяк не піддавалося поясненню.

— Хай йому біс! Як ви про це дізналися?! — вигукнув я.

Він обернувся на стільці, затиснувши пробірку, що курилася димом, у руці, і його глибоко посаджені очі задоволено заблищали.

— Вам слід визнати, Ватсоне, що я вас цілком збив з пантелику, — сказав він.

— Визнаю.

— Вам варто засвідчити це на папері.

— Навіщо?

— Бо за п’ять хвилин ви скажете, що все це до смішного просто.

— Я певен, що нічого такого не скажу.

— Бачте, любий мій Ватсоне, — він устромив пробірку в штатив і розпочав лекцію з виглядом професора, що звертається до аудиторії, — не так уже й важко побудувати низку висновків, у якій кожен наступний якнайпростішим чином випливає з попереднього. Якщо після того вилучити з цієї низки всі проміжні ланки й залишити самі початок і кінець, то враження від того буде приголомшливе, хоч і хибне. Мені було зовсім легко з’ясувати, що ви не маєте наміру вкладати свій невеликий набуток у південноафриканські золоті поклади, коли я позирнув на ямку між великим та вказівним пальцями вашої лівої руки.

— Але я не бачу тут жодного зв’язку!

— Охоче вірю вам, але швидко доведу, що цей зв’язок існує. Ось вони, вилучені ланки цього нескладного ланцюжка. По-перше, коли ми вчора ввечері повернулися з клубу, ямка між великим та вказівним пальцями вашої лівої руки була натерта крейдою. По-друге, щоразу, як ви граєте в більярд, ви натираєте цю ямку крейдою, щоб кий добре ковзав у руці. По-третє, ви ні з ким, крім Серстона, в більярд не граєте. По-четверте, десь із місяць тому ви розповідали мені, що Серстон запропонував вам придбати спільно з ним південноафриканські цінні папери, які з’являться в продажу за місяць. По-п’яте, ваша чекова книжка замкнена в моїй шухляді, й ви не попросили в мене ключ. По-шосте, ви не маєте наміру вкладати свої гроші в цю справу.

— Надзвичайно просто! — вигукнув я.

— Авжеж, — мовив він, трохи образившись. — Усяка загадка стає по-дитячому простою після того, як вам розтлумачать її. А ось вам інша загадка, ще не розгадана. Цікаво, друже Ватсоне, чи дасте ви собі раду з нею, — він подав мені аркуш паперу й повернувся до своїх хімічних дослідів.

Я здивовано побачив на папері якісь безглузді фігурки чоловічків.

— Це ж дитячі малюнки, Холмсе! — вигукнув я.

— Ви так гадаєте?

— Хіба це може бути чимось іншим?

— Про це й хотів би дізнатися містер Хілтон К’юбіт із Ридлінґ-Торп-Менора в Норфолку. Цей маленький ребус він надіслав нам з першою поштою, а сам виїхав найближчим потягом. Аж ось і дзвінок, Ватсоне. Я нітрохи не здивуюся, якщо це саме він.

Зі сходів долинули важкі кроки, і за хвилину до нас увійшов високий, чисто поголений джентльмен, ясні очі та рум’яні щоки якого свідчили, що життя його минає далеко від туманів Бейкер-стрит. Він, здавалося, приніс із собою дух міцного свіжого повітря зі східного берега. Потиснувши нам руки, він уже хотів сісти, аж тут очі його зупинились на папірці з кумедними фігурками, який я щойно оглядав і залишив на столі.

— Містере Холмсе, що ви про це думаєте?! — вигукнув він. — Мені казали, що ви любите всілякі таємниці, і я не знаю, чи бачили ви коли-небудь щось дивовижніше. Я вислав вам цей папірець заздалегідь, щоб ви мали час вивчити його, перш ніж я приїду.

— Цей малюнок і справді найкурйозніший, — відповів Холмс. — На перший погляд він здається дитячою забавкою. Хто ще міг би намалювати на папері таких маленьких чоловічків у танці? Чому ви надаєте такого значення цій дурничці?

— Я не надавав би їй ніякого значення, містере Холмсе, якби не дружина. Вона перелякалася на смерть. Мені вона нічого не каже, але в очах її я бачу жах. Ось чому я вирішив дізнатися, що сталося.

Холмс узяв аркушик паперу, і його освітили промені сонця. На сторінці, вирваній із записника, було накреслено олівцем фігурки чоловічків у танці:

Иллюстрация к книге

Він оглянув папірець, дбайливо склав його і сховав до свого записника.

— Справа обіцяє бути незвичайною й цікавою, — мовив він. — Ви вже дещо розповіли мені в своєму листі, містере Хілтоне К’юбіте, але я буду щиро вдячний вам, якщо ви зробите ласку переповісти цю історію ще раз, щоб її почув мій друг доктор Ватсон.

— Я не бозна-який оповідач, — сказав наш відвідувач, нервово стискаючи і рознімаючи свої великі міцні руки. — Коли вам треба буде щось пояснити до ладу, звертайтесь до мене, будь ласка. Почнімо з того, що торік я одружився; та передусім хочу сказати, що хоч людина я й небагата, мої предки мешкали в Ридлінґ-Торпі впродовж п’ятьох століть і мій рід — найславетніший в усьому Норфолкському графстві. Минулого року я приїхав до Лондона на свята й зупинився в готелі на площі Рассел, бо там зупинився також Паркер, наш парафіяльний священик. У цьому готелі мешкала молода американка на прізвище Патрік, Ельсі Патрік. Невдовзі ми стали з нею друзями, і не минуло й місяця, як я палко покохав її. Ми тихцем зареєстрували свій шлюб і повернулися до Норфолка подружньою парою. Вам, напевно, здасться дивним, містере Холмсе, що нащадок давнього, уславленого роду одружується з жінкою, нічого не знаючи про її минуле та родину, але якби ви побачили й пізнали її, вам неважко було б мене зрозуміти.

Вона нічого не приховувала від мене, моя Ельсі. Я мав змогу будь-коли відмовитись від цього шлюбу. «Раніше в мене були вельми неприємні знайомства, — казала вона, — я хочу забути про них. Не хочу згадувати минуле, бо воно завдає мені болю. Якщо ти візьмеш мене за дружину, Хілтоне, то поєднаєш свою долю з жінкою, що сама нічого лихого не скоїла, але ти повинен вірити моїм словам і дозволити мовчати про все, що було до того, як я стала твоєю. Якщо ж ця умова виявиться для тебе заважкою, повертайся до Норфолка й залиш мені самотнє життя, яким я жила до нашої зустрічі». Зоставався один день до весілля, коли вона сказала мені ці слова. Я відповів, що готовий виконати її бажання, й дотримую своєї обіцянки й досі.

Одружені ми вже близько року й живемо щасливо. Але з місяць тому, наприкінці червня, я помітив перші ознаки біди. Якось моя дружина одержала лист з Америки — я побачив на ньому американську марку. Ельсі смертельно зблідла, прочитала лист і кинула у вогонь. Жодного разу вона не згадувала про нього — і я нічого не розпитував, бо обіцянка є обіцянка, — але відтоді ні на мить не знала спокою. Її обличчя тепер спотворене страхом, з усього видно, що вона на щось чекає. Найкраще їй було б довіритися мені, — тоді вона зрозуміла б, що я для неї — найперший друг. Але поки вона мовчить, містере Холмсе, я теж не можу про це заговорити. Річ у тім, що вона — дуже правдива жінка, і яка біда не затьмарювала б їй колишнє життя, її вини в тому немає. Я звичайний норфолкський сквайр[?], але в Англії не знайти жодної іншої людини, яка б так турбувалася про родинну честь. Ельсі знала про це ще до нашого весілля й нізащо не погодилася б стати моєю, якби це заплямувало нашу честь, — у тому я впевнений.

Тепер я підходжу до найзагадковішого в своїй оповіді. Тиждень тому, минулого вівторка, я побачив на підвіконні таких самих чоловічків у танці, як на цьому папірці. Їх було накреслено крейдою. Я подумав, що цей малюнок зробив хлопець-конюх, але він заприсягався, що нічого про них не знає. З’явилися вони, напевно, серед ночі. Я стер їх і випадково згадав про це в розмові з дружиною. На мій подив, мої слова її глибоко вразили й вона стала благати, якщо я ще коли-небудь побачу таких чоловічків, то щоб показав їх їй. Майже тиждень вони не з’являлися, але вчора вранці я знайшов цей папірець у садку на сонячному годиннику й показав його Ельсі. Вона відразу знепритомніла. З того часу вона живе немов уві сні, очі її постійно сповнені жаху. Ось чому я написав до вас і послав цей папірець, містере Холмсе. Я не можу показати цю річ поліції, бо там мене візьмуть на кпини, а ви могли б сказати мені, що робити далі. Я людина небагата, але якщо на мою нещасну дружину чатує небезпека, я віддам останній шеляг, аби захистити її.

Славна то була людина — цей мешканець старої Англії, щирий, добрий і шляхетний, із широким простакуватим обличчям і великими блакитними очима. Холмс вислухав його розповідь із глибокою увагою, а потім замислено сів і кілька хвилин мовчав.

— Чи не здається вам, містере К’юбіте, — промовив нарешті він, — що найкраще було б просто розпитати дружину про все й попросити її поділитися своєю таємницею з вами?

Хілтон К’юбіт хитнув своєю широкою головою:

— Обіцянка є обіцянка, містере Холмсе. Якби Ельсі бажала, вона сама розповіла б мені про все. Якщо ж ні, то я не домагатимуся в неї зізнання силоміць. Але я маю право дізнатися про все сам і зроблю це.

— Тоді я від щирого серця допомагатиму вам. Насамперед скажіть, чи не з’являлись у вашому найближчому сусідстві якісь приїжджі?

— Ні.

— Як я зрозумів, ви мешкаєте в досить тихому місці. Кожне нове обличчя там не залишилося б без вашої уваги.

— Якби нова особа з’явилася в найближчому сусідстві, то ні. Але неподалік від нас — кілька сіл з непоганими пляжами, й господарі приймають там дачників.

— Ці фігурки, звичайно, мають якийсь зміст. Якщо це випадковий малюнок, то розгадати його неможливо; якщо ж це зашифрований напис, то ми, безперечно, проникнемо в його сутність. Але цей малюнок такий невеличкий, що я нічого не можу вдіяти з ним, та й факти, які ви надали мені, такі непевні, що ми не маємо ґрунту для жодних міркувань… Я порадив би вам повернутися до Норфолка і стежити за всім, що відбувається довкола, а також надсилати мені малюнки всіх нових чоловічків у танці, коли ви де-небудь побачите їх. Збирайте відомості про всіх незнайомих осіб, що з’являються поблизу. Як помітите щось нове, одразу приїжджайте до мене. Ось найкраща порада, яку я можу вам дати, містере К’юбіте. Якщо ж буде потреба, то я завжди готовий відвідати ваш норфолкський дім.

Після цієї зустрічі Шерлок Холмс часто глибоко замислювався, й не раз протягом кількох наступних днів я бачив, як він дістає зі свого записника аркушок паперу і довго, серйозно розглядає намальовані на ньому кумедні фігурки. Однак заговорив він про них зі мною лише через два тижні. Саме тоді, коли я збирався йти, він зупинив мене.

— Краще б вам залишитися вдома, Ватсоне.

— Навіщо?

— Бо сьогодні вранці я одержав звістку від Хілтона К’юбіта. Ви пам’ятаєте Хілтона К’юбіта з його чоловічками в танці? Він прибув на Ліверпуль-стрит двадцять на другу. Щомиті він може завітати сюди. З його телеграми я зрозумів, що в нього є важливі новини.

Чекати довелося недовго, бо наш норфолкський сквайр просто з вокзалу примчав до нас у кебі. Він виглядав стурбованим і пригніченим, очі його були стомлені, чоло поорали зморшки.

— Ця історія доведе мене до божевілля, містере Холмсе, — мовив він, знесилено падаючи в крісло. — Страшенно прикро відчувати, що ти зусебіч оточений якимись невидимими й невідомими людьми, які плетуть навколо тебе свої задуми; але ще страшніше бачити, як поволі, день у день, убивають твою дружину! Вона тане, просто тане в мене на очах.

— Вона сказала вам хоч що-небудь?

— Ні, містере Холмсе, нічого не сказала. Буває, що моя бідолашка хоче сама розповісти мені про все, та їй бракує рішучості. Я пробував допомогти їй, але це виходило в мене якось незграбно й лише лякало її. Вона часто розмовляє зі мною про мій давній рід, про те, як нас шанують в усьому графстві, як ми пишаємося своєю родинною честю, і я щоразу відчуваю, що вона хоче додати щось до цього, та ніяк не може.

— А ви самі виявили щось нове?

— О, багато що, містере Холмсе. Я привіз до вас кілька новеньких малюнків із чоловічками в танці. Але найголовніше те, що я його бачив.

— Того, хто їх малював?

— Так, я бачив його за роботою. З вашої ласки, я розповім вам усе спочатку. Коли я повернувся від вас додому, то перше, що я побачив наступного ранку, були нові чоловічки в танці. Їх було накреслено крейдою на чорних дерев’яних дверях комори, що стоїть на моріжку навпроти вікон нашого будинку. Я їх усіх перемалював. Ось вони:

Иллюстрация к книге

— Чудово! — мовив Холмс. — Чудово! Далі, будь ласка.

— Перемалювавши чоловічків, я стер їх, але через два дні там з’явився новий малюнок. Ось він:

Иллюстрация к книге

Холмс потер руки і радісно засміявся.

— Трьома днями пізніше я знайшов папірець, який лежав на сонячному годиннику, притиснутий камінцем. Ось він. Як бачите, фігурки на ньому ті самі, що на попередньому малюнку. Тоді я вирішив підстерегти того, хто малює цих чоловічків, узяв револьвер і засів у своєму кабінеті, з вікон якого видно було комору та садок. Десь о другій годині ночі, сидячи біля вікна і озираючи залитий місячним світлом садок, я почув кроки позаду себе і, обернувшись, побачив свою дружину в халаті. Вона благала мене йти спати. Я сказав їй відверто, що хочу подивитися, хто це витіває тут такі штуки. Вона відповіла, що все це — безглуздий жарт, на який не варто звертати жодної уваги.

«Якщо це так дратує тебе, Хілтоне, то вирушаймо в подорож — ти та я, й ніхто нас не турбуватиме».

«Що? Дозволити якомусь жартівникові вижити нас із власного дому? — сказав я. — Тоді ціле графство сміятиметься з нас!»

«Гаразд, іди спати, — відповіла вона, — поговоримо про це вранці…»

Раптом її обличчя зблідло так, що я помітив це навіть при місячному сяйві, а рука вп’ялася в моє плече. Щось рухалося в тіні комори. Я побачив темну, згорблену постать, що виринула з-за рогу й присіла перед дверима. Вхопивши револьвер, я кинувся вперед, але дружина рвучко обняла й затримала мене. Я намагався відштовхнути її, та вона ще відчайдушніше схопила мене в обійми. Врешті я звільнився з тих обіймів, але поки відчинив двері й добіг до комори, незнайомець уже зник. Щоправда, він залишив по собі слід, бо на дверях було намальовано таких самих чоловічків, які траплялися мені вже двічі. Я оббіг увесь садок, проте ніде не знайшов цього типа. Однак, хоч це й видається дивним, він, напевно, мав бути десь поблизу, бо коли вранці я знов оглядав двері комори, то під тим рядком, який я вже бачив, з’явилося кілька нових фігурок.

— Чи перемалювали ви їх?

— Так, їх було дуже мало, я перемалював їх. Ось вони.

Він показав нам аркуш паперу з новим «танцем»:

Иллюстрация к книге

— Скажіть-но мені, — мовив Холмс, і з виразу його очей я побачив, що він дуже схвильований, — цей малюнок було додано до попереднього чи зроблено окремо?

— Його було намальовано внизу на дверях.

— Чудово! Це найважливіше з усієї вашої розповіді. Тепер я маю надію розгадати цю загадку. Містере Хілтоне К’юбіте, продовжуйте, будь ласка.

— Мені нема чого більше сказати, містере Холмсе, хіба те, що я розгнівався на дружину, бо вона завадила спіймати цього таємничого негідника. Вона казала, що дуже побоювалася за мене. Спочатку я підозрював, що вона насправді потерпала не за мене, а за нього, бо я не мав жодного сумніву, що їй відомо, хто він такий і що означають ці дивні малюнки. Але голос моєї дружини, містере Холмсе, та її погляд розвіяли будь-які сумніви, й тепер я переконаний, що вона справді хвилювалася за мене… От і все, що сталось, і тепер я чекаю вашої поради, що мені робити далі. Я й так пориваюся сховати в кущах півдюжини хлопців зі своєї ферми, щоб вони дали тому негідникові доброго прочухана: отоді він припинив би турбувати нас назавжди…

— Побоююсь, що таку складну справу неможливо розв’язати так просто, — сказав Холмс. — Як довго ви ще перебуватимете в Лондоні?

— Я мушу повернутися вже сьогодні. Я не можу залишити дружину саму проти ночі. Вона так нервувалася й так благала мене швидше їхати додому!

— Ви, звичайно, маєте рацію. Проте якби ви зосталися тут, я за день чи за два вирушив би разом з вами… Залиште мені поки що ці папери. Гадаю, невдовзі я зможу відвідати вас і пролити деяке світло на цю справу.

Шерлок Холмс зберігав свій професійний спокій, поки наш відвідувач не залишив нас, але я, що так добре його знав, помітив його незвичайне хвилювання. Щойно широка спина Хілтона К’юбіта зникла в дверях, як мій друг кинувся до столу, поклав перед собою всі аркуші паперу з чоловічками в танці й заглибився в якісь складні розрахунки. Дві години поспіль я бачив, як він розмальовує сторінку за сторінкою фігурками й буквами, і ця робота так захопила його, що він цілковито забув про мене. Іноді робота йшла вдало, й тоді Холмс насвистував і наспівував; часом, коли його думка заходила в глухий кут, він сидів, нахмуривши чоло й настороживши очі. Нарешті він підхопився зі стільця, задоволено скрикнувши, і заходився міряти кімнату вздовж і впоперек, потираючи руки. Потім написав і надіслав довгу телеграму.

— Якщо відповідь буде така, як я сподіваюся, Ватсоне, ви зможете додати цю чудову історію до своєї колекції, — мовив він. — Напевно, завтра нам доведеться вирушити до Норфолка, щоб остаточно розгадати загадку, яка завдала нашому другові стільки прикрощів.

Правду кажучи, мене взяла цікавість, але я знав, що Холмс полюбляє пояснювати свої рішення лише тоді, коли сам бачить у цьому потребу, отож терпляче очікував, коли ж він поділиться зі мною своїм відкриттям.

Проте відповідь на телеграму не надходила, й Холмс протягом двох днів нетерпляче нашорошував вуха, тільки-но чув дзвінок. Другого дня ввечері ми одержали від Хілтона К’юбіта лист. У нього все було гаразд, тільки сьогодні вранці на постаменті сонячного годинника з’явився новий малюнок. До листа він додав копію цього малюнка:

Иллюстрация к книге

Холмс на кілька хвилин схилився над цими химерними фігурками і раптом підхопився, здивовано й сердито скрикнувши. Обличчя його сповнилось напруження й тривоги.

— Ми дозволили цій справі зайти занадто далеко, — сказав він. — Чи є сьогодні вечірній потяг до Норт-Волшема?

Я переглянув розклад. Останній потяг щойно пішов.

— Доведеться раніше поснідати й вирушити першим ранковим, — мовив Холмс. — Наше перебування там конче потрібне. А ось і телеграма! Постривайте, місіс Хадсон, можливо, я надішлю відповідь… Ні, все відбувається саме так, як я й сподівався. Це повідомлення підтверджує, що нам не можна більше ховатися від містера Хілтона К’юбіта, бо наш простакуватий норфолкський сквайр потрапив у неабияку халепу.

Так воно й сталось. Переходячи до закінчення цієї невеселої історії, яка здавалася мені колись такою по-дитячому безглуздою, я знову переживаю і те хвилювання, і той жах, яких тоді довелося зазнати. Мені так хотілося б повідомити читачів, що все скінчилося щасливо, але моя розповідь — це літопис фактів, отож я змушений простежити аж до сумного кінця ту дивну низку подій, через які за кілька днів про садибу Ридлінґ-Торп-Менор велися розмови в кожному куточку Англії.

Тільки-но ми висіли в Норт-Волшемі й сказали, куди хотіли б дістатися, як до нас підбіг начальник станції.

— Ви, напевно, детективи з Лондона? — спитав він.

На Холмсовому обличчі з’явилося занепокоєння.

— Чому ви так думаєте?

— Бо тут щойно проїхав інспектор Мартін з Норіча. Чи, може, ви лікарі? Вона ще жива — принаймні була донедавна. Ви ще маєте час порятувати її… для шибениці!

Холмсові брови насупилися.

— Ми їдемо до Ридлінґ-Торп-Менора, — мовив він, — але нічого не чули про те, що там сталося.

— Жахлива річ! — сказав начальник станції. — Обох застрелено: і містера Хілтона К’юбіта, і його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, тоді в себе, — принаймні так кажуть слуги. Він помер, а її життя на волосинці. Боже милий, і це один з найдавніших родів Норфолкського графства! Такий шанований рід!

Без жодного слова Холмс скочив до коляски й за всю довгу семимильну подорож ні разу не розтулив уст. Нечасто мені доводилось бачити його таким схвильованим. Він і раніше, дорогою з Лондона, був стривожений, і я помітив, як уважно й схвильовано переглядав він ранкові газети; але тепер, коли так раптово справдилися найгірші побоювання, його огорнув сум. Спершись на сидіння, він понуро про щось думав.