Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Червоне коло», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

— Місіс Воррен, я не бачу тут жодних серйозних підстав для тривоги й не розумію, нащо мені, людині, чий час усе ж таки має певну ціну, встрявати в цю історію. Правду кажучи, я маю достатньо інших справ.

Сказавши це, Шерлок Холмс знову взявся до свого великого альбома газетних вирізок, куди він вклеював та вписував нові матеріали.

Але господиня помешкання була вперта й лукава, як і кожна жінка. Вона твердо наполягала на своєму.

— Торік ви розкрили пригоду з одним моїм наймачем, — нагадала вона, — з містером Ферделом Гобсом.

— Так, то була дрібниця.

— Але він безперестану розповідав про це, про вашу доброту, сер, про те, як ви зуміли пролити світло на цю таємницю. Я пригадала його слова саме тепер, коли опинилася в полоні таємниць і сумнівів. Я вірю, що ви допоможете мені, якщо лише схочете.

Холмс був за вдачею піддатливий на лестощі і, правду кажучи, лагідний. Ці дві риси спонукали його, зітхнувши, покинути пензлик для клею й відсунутися вбік разом зі стільцем.

— Гаразд, гаразд, місіс Воррен, послухаємо вас. Вам не заважатиме, якщо я закурю? Дякую, Ватсоне, — сірники! Як я зрозумів, вас турбує те, що ваш новий наймач ніколи не залишає своєї кімнати, й ви ніколи не бачите його. Даруйте, місіс Воррен, але якби я був вашим наймачем, то ви частенько не бачили б мене кілька тижнів поспіль.

— Звичайно, сер, але тут щось інше. Це лякає мене, містере Холмсе. Я не можу заснути зі страху. Слухати, як він там ходить туди-сюди з ранку до ночі, й ніколи не бачити його — такого я не витримаю. Мій чоловік теж нервується, як і я, але він цілий день на роботі, а мені нема куди подітись. Чому цей наймач переховується? Що він скоїв? Крім дівчини-служниці, я сама з ним в усім домі, й мої нерви більше не витримують.

Холмс нахилився й поклав свої тонкі, довгі пальці на жінчине плече. Він, коли хотів, виявляв мало не гіпнотичну здатність заспокоювати. Переляканий погляд зник з очей жінки, а риси стривоженого обличчя набули звичайного виразу. Вона сіла в крісло, яке він запропонував їй.

— Якщо я беруся до справи, то мушу знати кожну дрібничку, — мовив він. — Поміркуйте як слід. Найменша дрібничка може стати найсуттєвішою. То ви кажете, що цей чоловік прийшов до вас десять днів тому і заплатив за помешкання й харчі за два тижні наперед?

— Він запитав про мої умови, сер. Я призначила п’ятдесят шилінгів за тиждень. На горішньому поверсі в мене є невелике помешкання з вітальнею та спальнею.

— А далі?

— Він сказав: «Я платитиму вам більше — по п’ять фунтів на тиждень, якщо ви погодитесь на мої умови». Я бідна жінка, сер, платню містер Воррен одержує малу, й такі гроші — добра підмога для мене. Він одразу дав мені десять фунтів. «Діставатимете такі самі гроші кожні два тижні тривалий час, якщо погодитесь на мої умови, — сказав він, — коли ж ні, то мені у вас більш нема чого робити».

— І які ж були ці умови?

— В тім-то й річ, сер. Він хотів мати ключ від будинку. Тут усе гаразд. Наймачі часто мають свої ключі. До того ж він схотів, щоб його залишили в спокої й ніколи, ні за яких обставин, не турбували.

— Тут теж немає нічого дивного, чи не так?

— Воно-то так, сер, проте треба ж і міру знати. А що вже тут за міра! Він мешкає в нас десять днів, і ні містер Воррен, ні я, ні служниця жодного разу його не бачили. Ми чуємо, як він там ходить туди-сюди, туди-сюди — вночі, вранці, вдень. Але з дому він виходив лише ввечері першого дня.

— Он як? То першого дня він усе-таки виходив?

— Так, сер, і повернувся дуже пізно — ми тоді вже всі полягали спати. Він попередив мене, що прийде пізно, й просив не замикати дверей на защіпку. Я чула, як він ішов нагору сходами, — то було вже за північ.

— А його харчі?

— Він дав особливий наказ: щоб кожного ранку, як подзвонить, ми ставили харчі на стільці за його дверима. Коли він подзвонить іще раз, це означає, що він уже попоїв, і ми забираємо посуд із того самого стільця. А коли йому треба чогось іншого, то він пише про це на папірці друкованими літерами й залишає його нам.

— Друкованими літерами?

— Так, сер: друкованими літерами, олівцем. Лише одне слово й більше нічого. Ось, я принесла показати вам: «МИЛО». А ось іще: «СІРНИК». А це він залишив найпершого ранку — «ДЕЙЛІ ҐАЗЕТТ». Я залишаю йому цю газету щоранку разом зі сніданком.

— От воно що, Ватсоне! — мовив Холмс, із великою цікавістю оглядаючи папірці, які подала йому господиня. — Це справді щось незвичайне. Самотність я ще можу зрозуміти, але навіщо друковані літери? Писати так — річ стомлива. Чому він не пише по-простому? Ватсоне, як би ви пояснили це?

— Він хоче приховати свій почерк.

— Але навіщо? Що йому до того, що господиня одержить папірець зі словом, написаним його рукою? Проте може бути й так, як ви гадаєте. До того ж, чому такі короткі записки?

— Не можу сказати.

— Це надає нам чудову змогу поміркувати. Слова написано погано підструганим, фіолетовим олівцем звичайнісінького зразка. Зверніть увагу — в папірці було надірвано куточок після того, як на ньому писали: у слові «МИЛО» не вистачає частини літери М. Цікаво, Ватсоне, авжеж?

— Може, він чогось боїться?

— Безперечно. На папері, напевно, залишився слід, відбиток пальця чи ще чогось, за яким цю особу могли б розпізнати. То ви, місіс Воррен, кажете, що цей чоловік — середнього зросту, чорнявий і бородатий. А скільки йому років?

— Молодий, сер, не більше ніж тридцять років.

— Так, а що іще привернуло вашу увагу?

— Він добре розмовляв по-англійському, сер, але все-таки, коли я слухала його вимову, мені здалося, що це іноземець.

— І він був добре одягнений?

— Так, дуже охайно, сер, як і личить справжньому джентльменові. Чорне вбрання — й більше нічого, що впадало б у вічі.

— Він не назвав себе?

— Ні, сер.

— А чи одержував він листи або, може, хтось його відвідував?

— Ні, ніхто.

— Але все-таки ви або служниця заходите вранці до його кімнати?

— Ні, сер, він сам у себе порядкує.

— Невже? Це справді дивно. А його речі?

— Він мав лише одну велику коричневу валізу й більше нічого.

— Так. Правду кажучи, тут небагато фактів, які стали б нам у пригоді. То ви кажете, що з кімнати нічого не виносили, — зовсім нічого?

Господиня дістала з сумочки конверт і витрусила з нього на стіл два обгорілі сірники й недопалок.

— Це залишилося сьогодні вранці на його стільці. Я принесла це до вас, бо чула, що ви можете багато про що дізнатися навіть із найменшої дрібниці.

Холмс знизав плечима.

— Тут нічого не дізнаєшся, — мовив він. — Сірниками, звичайно, запалювали сигарети. Це видно з того, що обгорів лише кінчик. Коли запалюють люльку або сигару, згоряє не менш ніж півсірника. Стривайте! А ось цей недопалок і справді цікавий. То ви кажете, цей джентльмен має бороду й вуса?

— Так, сер.

— Тоді не розумію. Цю сигарету міг палити лише чисто поголений чоловік. Адже навіть ваших скромних вусів, Ватсоне, ніяк не можна було б не присмалити.

— Мундштук? — припустив я.

— Ні, ні. Кінчик прим’ято. Може, в ваших кімнатах, місіс Воррен, мешкають двоє?

— Ні, сер. Він так мало їсть, що я дивуюсь, як і одному вистачає.

— Отож, як на мене, нам треба почекати ще відомостей. Врешті-решт вам нема на що скаржитись. Платню ви дістали, ваш наймач — людина спокійна, хоч, поза сумнівом, і незвичайна. Він добре платить вам, а якщо воліє не показуватись, то це вже вас не стосується. Ми не маємо наміру порушувати його самотність, поки не буде підстави вважати, що він ховається від закону. Я візьмуся за цю справу й пам’ятатиму про неї. Коли станеться щось нове, повідомте мене і сподівайтеся, якщо треба, на мою допомогу.

— В цій пригоді справді є деякі цікаві деталі, Ватсоне, — зауважив Холмс, коли господиня пішла. — Звичайно, це може здатися дурницею, — можливо, наймач звичайнісінький дивак, а можливо й те, що все тут набагато глибше, ніж видається спочатку. Передусім це наводить на думку, що особа, яка мешкає в кімнатах, — зовсім не та людина, яка їх наймала.

— Чому ви так гадаєте?

— Про це свідчить недопалок. І до того ж, хіба не було встановлено, що наймач виходив з дому лише один раз — того самого дня, коли найняв помешкання? Він — або хтось інший — повернувся тоді, коли його ніхто не міг побачити. У нас немає жодного доказу того, що особа, яка повернулася, — це та сама особа, яка виходила. Далі: чоловік, що найняв кімнату, добре розмовляв по-англійському. Ця ж особа пише друкованими літерами «сірник» замість «сірники». Гадаю, вона виписала це слово зі словника, де іменники подаються лише в однині. За короткими записами вона приховує своє незнання англійської мови. Так, Ватсоне, тут є вагомі підстави припустити, що сталася підміна наймачів.

— Але з якою метою?

— Отут і загадка! Але один шлях до її розв’язання ми, здається, маємо, — він дістав свій величезний альбом, куди щодня вклеював оголошення, вирізані з усіляких лондонських часописів. — О Боже! — вигукнув він, перегортаючи сторінки. — Яке різноголосся стогону, крику, плачу! Яка скарбниця надзвичайних подій! А проте саме звідси людина, що вивчає різні пригоди, може видобути якнайцінніші відомості. Особа, яка цікавить нас, живе самотньо, листів до неї не надсилають, щоб не порушити таємниці, яку вона так прагне вберегти. Яким же чином повідомляти її про те, що діється навколо? Звичайно ж, подаючи оголошення в газеті. Іншого шляху, гадаю, немає. Через те, на щастя, ми можемо обмежитись вивченням газет. Ось вирізки з «Дейлі Ґазетт» за останні два тижні. «Леді в чорному боа в ковзанярському клубі Прінса…» — це можна облишити. «Невже Джімі розіб’є серце своїй матері…» — навряд чи це стосується нас. «Якщо леді, яка знепритомніла в брикстонському омнібусі…» — це мене не цікавить. «Щодня моє серце сумує…» — звичайнісіньке хлипання, Ватсоне! А це вже більше підходить. Ось послухайте: «Май терпіння. Знайду інший засіб спілкування. А поки що ця колонка. Дж.». Надруковано через два дні після того, як у місіс Воррен найняли помешкання. Цілком підходить, авжеж? Таємнича особа, можливо, читає по-англійському, хоч і не може писати. Спробуймо ще раз натрапити на цей слід. Авжеж, так і є — ще через три дні. «Справа йде на добре. Май терпіння та розум. Хмари розвіються. Дж.». Потім нічого немає цілий тиждень. А далі щось зрозуміліше: «Дорога чистішає. Якщо матиму змогу повідомити, пам’ятай узгоджений код — один А, два В й так далі. Скоро дізнаєшся. Дж.». Це було в учорашній газеті, в сьогоднішній немає нічого. Все це добре підходить до випадку з наймачем місіс Воррен. Якщо ми трохи зачекаємо, Ватсоне, то я певен, що все скоро з’ясується.

Холмс мав рацію. Уранці я застав свого друга, коли він стояв на килимку біля каміна спиною до полум’я з задоволеною усмішкою на обличчі.

— Що ви на це скажете, Ватсоне?! — вигукнув він, беручи зі столу газету. — «Високий червоний будинок із білими кам’яними карнизами. Четвертий поверх. Друге вікно ліворуч. Після заходу сонця. Дж.». Це вже цілком виразно. Після сніданку, гадаю, нам треба зробити невеличку розвідку в околицях будинку місіс Воррен… О, місіс Воррен! Які новини ви принесли нам цього ранку?

Наша клієнтка несподівано влетіла до кімнати так рвучко, що я зрозумів: сталася ще якась подія, й дуже серйозна.

— Це вже справа поліції, містере Холмсе! — вигукнула вона. — З мене досить! Нехай пакує свою валізу й забирається геть! Я відразу зайшла б до нього й сказала це, але подумала, що спершу треба порадитися з вами… Та мені увірвався терпець, якщо вже дійшло до того, що побили мого старого!

— Побили містера Воррена?

— В усякому разі, повелися з ним по-розбійницькому!

— Але хто з ним повівся по-розбійницькому?

— Оце ж ми й хочемо знати! Сталося це сьогодні вранці, сер. Містер Воррен працює табельником у Мортона і Вейлайта на Тотенгем-Корт-Роуд. Він виходить із дому близько сьомої години. Тож уранці він не пройшов ще й десяти кроків, коли якісь двоє наздогнали його, накинули на голову пальто й засунули в кеб, що стояв при дорозі. Десь із годину возили його, тоді відчинили дверцята й викинули. Він лежав на дорозі, на смерть переляканий, і, звичайно ж, не міг помітити, куди подівся кеб. Коли підвівся, то побачив, що він опинився біля Гемпстедського пустища; додому приїхав омнібусом і тепер лежить у себе на канапі, а я тим часом побігла до вас, щоб розповісти, що сталося.

— Надзвичайно цікаво, — мовив Холмс. — Чи не помітив він, як виглядали ті люди, не чув їхньої розмови?

— Ні, він зовсім очманів. Знає лише те, що ніби якась нечиста сила підняла його, а тоді кинула на землю. Їх було щонайменше двоє, а може, й троє.

— І ви пов’язуєте цей напад із вашим наймачем?

— Авжеж! Ми мешкаємо тут уже п’ятнадцять років, і нічого такого ніколи не траплялося. З мене вже досить. Гроші — це ще не все в житті. Сьогодні ж виставлю його зі свого будинку.

— Зачекайте, місіс Воррен. Не робіть нічого поспіхом. Я гадаю, що цей випадок куди серйозніший, ніж здається спершу. Тепер зрозуміло, що якась небезпека чатує на вашого наймача. Так само зрозуміло, що його вороги, які чекали на нього біля дверей, у туманному вранішньому світлі прийняли за нього вашого чоловіка. Виявивши свою помилку, вони його випустили. Ми можемо лише здогадуватися, що вони вчинили б, якби не помилилися…

— Гаразд, але що ж мені робити, містере Холмсе?

— Було б дуже цікаво подивитись на вашого наймача, місіс Воррен.

— Уже й не доберу, як це зробити, хіба що двері висадити. Коли я залишаю йому харчі і йду вниз сходами, завжди чути, як він відмикає двері.

— Він мусить сам заносити свої харчі до кімнати. Хіба не можна десь заховатися й простежити за ним?

Господиня на хвилину замислилась:

— Справді, сер, там навпроти комора. Я можу поставити туди дзеркало, і якщо ви сховаєтесь за дверима…

— Чудово! — сказав Холмс. — А коли в нього другий сніданок?

— О першій, сер.

— Тоді ми з доктором Ватсоном прийдемо до вас на цю годину. На все добре, місіс Воррен.

О пів на першу ми вже підходили до будинку місіс Воррен — високої, вузької жовтої цегляної будівлі на Ґрейт-Орм-стрит, неширокій вуличці на північний схід від Британського музею. Стояла ця будівля майже на розі вулиці, й з неї було добре видно Гау-стрит із її солідними спорудами. Холмс показав на одну з них — великий будинок із багатьма помешканнями, що стояв дещо поперед інших і мимоволі привертав до себе увагу.

— Погляньте-но, Ватсоне! — мовив він. — «Високий червоний будинок із кам’яними карнизами». Ось і вікно — непоганий пункт для посилання сигналів. Отже, місце ми знаємо, код — так само; завдання наше буде нескладним. Он у цьому вікні оголошення: «Здається в найми». Отже, помешкання порожнє й спільник може його використовувати… То як ваші справи, місіс Воррен?

— Я все приготувала для вас. Роззувайтеся, йдіть нагору, і я пущу вас до комори.

Вона влаштувала все досить зручно. Дзеркало стояло так, що ми, сидячи в темряві, виразно бачили двері навпроти. Тільки-но ми сіли й місіс Воррен залишили нас, як віддалений дзенькіт дав нам знати, що наш таємничий сусід подзвонив. Невдовзі з’явилась і господиня з тацею, поставила її на стілець біля зачинених дверей і, важко ступаючи, пішла. Причаївшися в кутку за дверима комори, ми втупили очі в дзеркало. Аж тут, тільки-но кроки господині вщухли, в замку клацнув ключ, ручка крутнулась, і з-за дверей висунулись дві тонкі руки й узяли зі стільця тацю. Через хвилину її швидко поставили на місце. Я встиг побачити гарненьке смагляве личко, що з жахом дивилось на відчинені двері комори. Тоді зарипіли двері до кімнати, ключ знову клацнув у замку, й запала тиша. Холмс смикнув мене за рукав, і ми тихенько зійшли вниз сходами.

— Увечері я знову завітаю до вас, — сказав він господині, що з очікуванням дивилась на нього. — Гадаю, Ватсоне, нам краще обговорити цю справу вдома.

*  *  *

— Як бачите, моє припущення справдилось, — мовив Холмс, зручно вмостившись у кріслі. — Відбулася підміна наймачів. Я лише не передбачив, що то буде жінка, й жінка незвичайна, Ватсоне.

— Вона побачила нас!

— Так, вона побачила щось таке, що стривожило її. Це безперечно. Взагалі хід подій цілковито зрозумілий, чи не так? Якась пара шукає в Лондоні прихистку від великої й страшної небезпеки. Про міру її загрози можна судити з тих заходів, яких ужито, щоб запобігти їй. Чоловік, який має щось здійснити, бажає на цей час надати жінці повного захисту. Завдання це нелегке, але він розв’язав його досить своєрідно і з таким успіхом, що про присутність жінки в помешканні не знає навіть господиня, яка носить їй харчі. Друковані літери потрібні для того, щоб приховати жіночий почерк. Зустрічатися з жінкою чоловік не може, бо тоді він наведе на її слід ворогів. А через те, що він не має можливості бачитись із нею, подає їй звістку про себе в газеті. Поки що тут усе зрозуміло.

— Але що за цим криється?

— Ватсоне, ви, як завжди, практичні до неможливого. Що за цим криється? Дивна загадка місіс Воррен дещо ускладнилась і набуває лиховісних обрисів. Можна сказати тільки одне: все це — не проста любовна пригода. Ви помітили обличчя жінки, коли вона відчула небезпеку? До того ж ми вже чули про напад на господаря, якого помилково сприйняли за наймача. Всі ці події, а також нагальна потреба вберегти таємницю промовисто свідчать, що тут ідеться про життя й смерть. Напад на містера Воррена вказує на те, що вороги, хоч би хто вони були, не знають про підміну чоловіка жінкою. Досить цікава й заплутана історія, Ватсоне.

— Але чому б вам не облишити цю справу? Яку користь вона може принести вам?

— Справді, ніякої. Це, Ватсоне, мистецтво заради мистецтва. Сподіваюсь, ви теж, коли мали практику, не лише заради грошей лікували своїх пацієнтів.

— Так, Холмсе, ще й заради освіти.

— Вчитися ніколи не пізно, Ватсоне. Освіта — це низка уроків, найбільший з яких відбувається наприкінці. Випадок цей — повчальний. Ні грошей, ні слави він нам не принесе, але все ж таки хотілося б розплутати його. Як зайде сонце, ми в своїх пошуках рушимо трохи вперед.

Коли ми повернулися до помешкання місіс Воррен, сутінки лондонського зимового вечора згусли; похмуре, одноманітне сіре тло розтинали тільки яскраві жовті квадрати вікон та розпливчасті кола газових ліхтарів. Визирнувши із затемненої вітальні, ми побачили ще одну розмиту пляму світла, що мерехтіла високо серед мороку.

— В тій кімнаті хтось ходить, — прошепотів Холмс, притуливши своє довге напружене обличчя до шибки. — Так, я можу розгледіти його тінь. Ось він знову! Тримає свічку в руці. А тепер дивиться в наш бік. Хоче переконатись, чи стежить вона за ним… Зараз почне подавати сигнали. Стежте й ви, Ватсоне, потім звіримо наші спостереження… Один спалах — це, звичайно, A. Далі… Скільки ви нарахували? Двадцять? У мене так само. Повинно означати T. AT… Знову T. Що далі? TENTA… Кінець. Невже це все, Ватсоне? ATTENTA — тут немає ніякого змісту, навіть якщо останні букви — ініціали особи… Знову почалося! Що ж це таке? ATTE… Знову те саме? Дивно, Ватсоне, надзвичайно дивно! Знову все спочатку — AT… Повторює вже втретє! Тричі — ATTENTA. Скільки ж іще разів він повторюватиме? Ні, здається, скінчив. Відійшов від вікна… Що ви скажете про це, Ватсоне?

— Зашифроване повідомлення, Холмсе?

Мій друг несподівано зареготав, неначе щось придумавши.

— Не такий уже й загадковий шифр, Ватсоне, — мовив він. — Звичайно ж, це італійська мова! Закінчення «А» означає, що слово адресовано жінці. «Стережися! Стережися! Стережися!» Хіба не так, Ватсоне?

— Здається, ви маєте рацію.

— Без сумніву. Це надзвичайно важливе повідомлення, через те його й повторено тричі. Але чого саме «стерегтися»? Постривайте, він знову підійшов до вікна.

Ми знову побачили розпливчастий обрис нахиленої людини й мерехтіння вогника у вікні, коли сигнали поновились. Тепер вони йшли швидше, ніж перед тим, — так швидко, що важко було простежити.

— PERICOLO… «Pericolo» — що це означає, Ватсоне? Здається, «небезпека»? Так, присягаюся, це сигнал небезпеки! Знову почав: PERI… Отакої! Що ж, врешті…

Світло раптом згасло, квадрат вікна зник, і четвертий поверх будинку серед освітлених вікон немов оперезала чорна стрічка. Останній сигнал попередження було несподівано обірвано. Чому? Ким обірвано? Така думка з’явилася водночас у нас обох. Холмс відскочив убік від вікна.

— Це не жарти, Ватсоне! — скрикнув він. — Там коїться щось диявольське! Чому сигнали так раптово припинилися? Треба повідомити про це Скотленд-Ярд, але, з іншого боку, піти звідси нам не можна — в нас замало часу.

— Може, мені піти до поліції?

— Нам треба довідатися, що там сталося. Причина може бути й зовсім безневинна. Мерщій, Ватсоне! Ходімо туди, спробуймо розібратися самі.

*  *  *