Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Будівничий з Норвуда», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

— З погляду фахівця-криміналіста, — мовив Шерлок Холмс, — Лондон утратив усяку цікавість відтоді, як загинув професор Моріарті.

— Побоююсь, що мало хто з порядних громадян погодиться з вами, — відповів я.

— Так, так, не можна бути себелюбцем, — усміхнувся він, підводячись із-за столу після сніданку. — Суспільство справді задоволене, й ніхто не програв, крім нещасного фахівця, що залишився без роботи. Коли ця людина була жива, кожна ранкова газета надавала мені нескінченні можливості. Часто з найменшого сліду, Ватсоне, чи з випадкового натяку мені було зрозуміло, що мозок великого лиходія знову працює; так, побачивши, як затремтів краєчок павутиння, можна миттю уявити собі хижого павука посередині. Дрібні крадіжки, загадкові вбивства, безглузді злочини — все це давало мені ключ до єдиного цілого. Для тих, хто вивчає злочинний світ, жодна столиця Європи не відкривала такого широкого поля дій, як Лондон. А тепер… — він жартома знизав плечима, ніби обурюючись результатом своїх зусиль.

Те, про що я розповідатиму, сталося за кілька місяців після Холмсового повернення; на його прохання я продав свою практику і оселився з ним у нашому давньому помешканні на Бейкер-стрит. Мою невеличку кенсинґтонську практику купив молодий лікар на ім’я Вернер; він без вагань погодився на найменшу ціну, яку мені вистачило духу запропонувати, — пояснення цього вчинку я дістав лише через кілька років, коли довідався, що Вернер — далекий Холмсів родич і гроші йому дав не хто інший, як мій друг.

Місяці нашого спільного життя були не такі бідні на події, як тепер видавалося Холмсові; переглядаючи свої нотатки з тих часів, я знаходжу там пригоду з паперами колишнього президента Мурільйо і приголомшливу трагедію з голландським пароплавом «Фрисландія», що ледве не коштувала нам обом життя. Але холодна, гордовита Холмсова вдача не сприймала захоплення натовпу, й він узяв з мене якнайсуворішу присягу ніколи більше не писати ні про нього самого, ні про його методи чи успіхи; цю заборону, як я пояснював раніше, він скасував лише зараз.

Після своєї жартівливої скарги містер Шерлок Холмс глибоко вмостивсь у кріслі й тільки-но заходився розгортати ранкову газету, як нашу увагу привернув різкий дзвінок і за ним — гучний стукіт, ніби хтось гатив у двері кулаком. Потім хтось із шумом ускочив до передпокою, вибіг нагору сходами, й за мить у нашій кімнаті з’явився блідий, скуйовджений, захеканий молодик із навіженими очима. Він переводив погляд то на одного, то на іншого з нас і, побачивши в наших очах здивування, став просити вибачення за такий безцеремонний візит.

— Пробачте, містере Холмсе, — видихнув він. — Не гнівайтесь на мене. Я, мабуть, зовсім збожеволів… Містере Холмсе, я — нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн.

Він чомусь був певен, що це прояснить нам і причину його відвідин, і незвичайну поведінку, але з подиву, що з’явився на обличчі мого друга, я зрозумів, що для нього це ім’я — така сама загадка, як і для мене.

— Беріть цигарку, містере Мак-Фарлейне, — підсунув йому цигарницю Холмс. — Гадаю, що мій друг доктор Ватсон, судячи зі стану вашого здоров’я, мав би виписати вам заспокійливі ліки. Останніми днями стоїть така спека! Ну от, коли ви трохи оговтались, сідайте, будь ласка, на цей стілець і помаленьку, розважливо розкажіть, хто ви й чого хочете. Ви назвали своє ім’я так, ніби я мушу його знати, але крім тих очевидних подробиць, що ви парубок, адвокат, масон і слабуєте на задишку, мені про вас більше нічогісінько не відомо.

Знаючи методи свого друга, я відразу визначив усе те, що привело його до цих висновків, — і неохайність в одежі, і якісь ділові папери у кишені, й підвіску на ланцюжку годинника, й важке дихання. Але наш відвідувач лише вражено глянув на Холмса.

— Так, ви маєте рацію, містере Холмсе; додам лише, що нині я — найнещасніша людина в Лондоні. Небом благаю вас, не покиньте мене в біді, містере Холмсе! Якщо вони прийдуть заарештувати мене до того, як я скінчу свою розповідь, то попросіть їх зачекати, поки я розкажу вам усю правду. Я піду до тюрми спокійно, коли знатиму, що ви допоможете мені.

— Заарештувати вас! — вигукнув Холмс. — Це справді чудо… справді цікаво. В чому ж вас звинувачують?

— В убивстві містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

Напруга на обличчі мого друга змінилася співчуттям — змішаним, як здалося мені, з задоволенням.

— О Боже! — усміхнувся він. — А я лише хвилину тому, за сніданком, скаржився своєму колезі докторові Ватсону, що химерні події зникли зі шпальт наших газет.

Наш відвідувач простяг тремтячу руку до числа «Дейлі Телеґраф», що й досі лежало на Холмсових колінах.

— Якби ви встигли переглянути газети, сер, вам не довелося б питати, навіщо я прийшов сьогодні вранці до вас. Мені здається, що про мене й моє нещастя нині говорять усі. — Він показав нам першу сторінку газети. — Ось воно; я прочитаю вам, з вашого дозволу. Слухайте, містере Холмсе, які заголовки: «Таємнича пригода в Ловер-Норвуді. Зникнення відомого будівничого. Підозра в убивстві й підпалі. Злочинець залишив сліди». Вони вже йдуть цими слідами, містере Холмсе, і я знаю, що вони скоро будуть тут. За мною стежили від самісінького вокзалу Лондон-Бридж, і я певен, що тепер вони чекають лише ордер на арешт. Це розіб’є серце моїй матусі, розіб’є серце! — Він одчайдушно заламував руки, хитаючись на стільці.

Я з цікавістю оглядав цього чоловіка, якого звинувачували в жорстокому злочині. Він був світло-русявий, гарний, із м’яким, чисто виголеним обличчям, переляканими блакитними очима й тонкими, майже дитячими вустами. Років йому було десь із двадцять сім, а за вбранням та поведінкою він здавався вихованим джентльменом. З кишені його літнього пальта стирчав жмуток паперів, що свідчив про його професію.

— Ми мусимо скористатися тим часом, який у нас є, — сказав Холмс. — Ватсоне, візьміть, будь ласка, газету і прочитайте допис.

Під хвацькими заголовками, які щойно оголосив наш клієнт, я прочитав таку досить прикметну розповідь:

«Минулої ночі — чи радше рано-вранці — в Ловер-Норвуді стався випадок, що наводить на думку про тяжкий злочин. Містер Джонас Олдейкр — відомий мешканець цієї округи, де він уже багато років брав підряди на будівництво, — неодружений, мав п’ятдесят два роки й мешкав у садибі «Глибока долина», що біля Сайденгема, поблизу Сайденгемського шляху. Він мав славу потаємного, відлюдькуватого чоловіка з химерними звичками; кілька років тому облишив справу, завдяки якій надбав великі гроші. Але трохи будівельних матеріалів у нього залишилось: він зберігав їх на задньому дворі, і вчора ввечері, близько дванадцятої години, там зайнявся стіс дощок. Пожежники негайно виїхали, але сухе дерево палало таким полум’ям, що загасити його було неможливо, й стіс згорів дощенту. З першого погляду здавалось, ніби то звичайнісінький нещасний випадок, але невдовзі з’ясувались обставини, які вказували на тяжкий злочин. Усіх здивувало, що на місці пригоди не було хазяїна; його почали шукати, але ніде не знайшли. Коли оглядали його кімнату, то побачили, що ліжко стоїть незаймане, сейф відімкнено, по підлозі розкидано папери, всюди видніють криваві плями і, нарешті, в кутку стоїть дубовий ціпок, держак якого забруднено кров’ю. Все це свідчило про криваву сутичку. Відомо, що ввечері в спальні містера Джонаса Олдейкра побував пізній гість, і є докази, що знайдений ціпок належить саме цій особі: це молодий лондонський адвокат Джон Гектор Мак-Фарлейн, молодший партнер контори «Ґрем та Мак-Фарлейн», Іст-Енд, Ґрешем-Білдинґс, 426. Поліція вважає, що виявлені докази ясно свідчать про причини, які підштовхнули його до злочину; сподіваємося, що найближчим часом з’являться нові відомості».

Пізніше повідомлення:

«Подейкують, що містера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували, звинувативши в убивстві містера Джонаса Олдейкра. В усякому разі відомо, що ордер на арешт підписано. Слідство відшукало в Норвуді нові моторошні докази злочину. Крім слідів боротьби, в кімнаті нещасного будівничого виявили, що, по-перше, французькі скляні двері спальні на першому поверсі було відчинено; по-друге, через двір до стосу тягся слід від якоїсь громіздкої речі, яку волочили по землі; і, нарешті, в попелі знайшли обгорілі кістки. Поліція дійшла висновку, що тут стався надзвичайно жорстокий злочин: убивця завдав жертві смертельного удару в спальні, дістав з сейфа папери, поволік тіло до стоса дощок і, щоб приховати сліди, підпалив його.

Розслід злочину передано в досвідчені руки інспектора Лестрейда із Скотленд-Ярду, що взявся за цю справу з притаманною йому рішучістю й проникливістю».

Шерлок Холмс слухав цей дивовижний звіт, заплющивши очі й стуливши кінчики пальців.

— Випадок справді досить цікавий, — промовив він у задумі. — Але насамперед дозвольте спитати вас, містере Мак-Фарлейне: чому ви досі на волі, хоча підстав для вашого арешту більше ніж достатньо?

— Я живу з батьками в Торинґтон-Лодж, — це в Блекхісі, містере Холмсе, — але вчора ми з містером Олдейкром дуже пізно скінчили справи, тож я залишився ночувати в Норвуді, в готелі, й звідти поїхав на роботу. Про те, що сталося, я довідався лише в потязі, коли прочитав отой допис, який ви щойно почули. Я одразу побачив, яка страшна небезпека чатує на мене, й побіг до вас, щоб розповісти про все. Я не маю жодного сумніву, що мене давно вже заарештували б, якби я пішов до своєї контори чи додому. Від вокзалу Лондон-Бридж за мною йшов назирці якийсь чоловік, і я певен, що… Господи! Що це таке?

Гучно закалатав дзвінок, і зі сходів долинули важкі кроки. За хвилину в дверях кімнати з’явився наш давній приятель Лестрейд. За його спиною я побачив двох-трьох полісменів в уніформі.

— Містер Джон Гектор Мак-Фарлейн? — спитав Лестрейд.

Наш сердешний клієнт підвівся, збліднувши на виду.

— Вас заарештовано за вбивство містера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

Мак-Фарлейн у відчаї обернувся до нас: ноги його підламались, і він знов упав на стілець.

— Хвилинку, Лестрейде, — мовив Холмс. — Півгодини справі не зашкодять, тож дозвольте цьому джентльменові розказати нам про ту пригоду; можливо, це допоможе її розплутати.

— Гадаю, що розплутати її буде неважко, — похмуро відказав Лестрейд.

— І все ж таки, з вашої ласки, мені було б цікаво послухати його розповідь.

— Що ж, містере Холмсе, я не можу відмовити вам, бо ви разів зо два ставали нам у пригоді і Скотленд-Ярд вам щиро вдячний, — відповів Лестрейд. — Але я залишусь зі своїм заарештованим і мушу попередити, що кожне його свідчення може бути використане проти нього.

— Більшого мені й не треба, — відгукнувся наш клієнт. — Усе, чого я хочу від вас, то це щоб ви вислухали правду й переконалися в ній.

Лестрейд позирнув на годинник.

— Даю вам півгодини, — сказав він.

— Насамперед мушу пояснити, — почав Мак-Фарлейн, — що раніше я ніколи не бачив Джонаса Олдейкра. Проте ім’я це я чув не раз, бо багато років тому його знали мої батьки, але відтоді жодного разу не бачилися з ним. Отож я вкрай здивувався, коли вчора, близько третьої години, він зайшов до моєї контори в Ситі. А почувши про мету його відвідин, я здивувався ще більше. Він приніс кілька аркушів із записника з якимись начерканими олівцем нотатками, — ось вони, — й поклав їх мені на стіл.

«Це мій заповіт, — сказав він. — Прошу вас, містере Мак-Фарлейне, оформити його як слід. Я посиджу тут і почекаю».

Я сів, щоб переписати заповіт. Уявіть собі моє здивування, коли я побачив, що майже все своє майно він залишає мені! То був дивний, маленький, схожий на тхора чоловічок із білими віями, й коли я поглянув на нього, то помітив, що його пильні сірі очі дивляться на мене з усмішкою. Не вірячи своїм очам, я дочитав заповіт; тоді він пояснив мені, що сім’ї в нього немає, родичів теж, а з моїми батьками він був знайомий замолоду й завжди чув про мене як про порядну людину; тепер він певен, що гроші його перейдуть у достойні руки. Звичайно, я зніяковіло подякував. Заповіт було складено, підписано й засвідчено моїм клерком. Ось він, на блакитному папері, а на цих папірцях, як я вже пояснював, — чернетки. Потім містер Джонас Олдейкр сказав мені, що має вдома багато інших документів — підряди на будівництво, справи про власність, заставні записи, акції й таке інше; він хоче, щоб я переглянув їх. Він повторював, що не заспокоїться доти, доки все це не буде розібрано, й попросив мене приїхати до нього в Норвуд увечері, захопивши з собою заповіт, щоб повністю скінчити цю справу. «Пам’ятайте, хлопче, ані слова вашим батькам, поки справу не буде завершено. Це стане для них маленькою приємною несподіванкою», — наполегливо твердив він і навіть узяв з мене обіцянку мовчати.

Зрозуміло, містере Холмсе, що я ні в чому не міг йому відмовити. Він був моїм добродійником, і я хотів якнайсумлінніше виконати його бажання. Я надіслав додому телеграму, що маю зараз важливу справу й не знаю, коли повернуся. Містер Олдейкр просив мене прийти о дев’ятій, щоб ми разом повечеряли, бо раніше він не зможе бути вдома. Я довго шукав його будинок, і коли дістався до нього, було вже опів на десяту. Я знайшов містера Олдейкра…

— Хвилинку! — перервав його Холмс. — Хто відчинив вам двері?

— Якась підстаркувата жінка, напевно, економка.

— І вона, звичайно, спитала, хто ви такий?

— Саме так, — відповів Мак-Фарлейн.

— Далі, будь ласка.

Мак-Фарлейн витер спітніле чоло й провадив:

— Ця жінка провела мене до вітальні, де вже стояла на столі скромна вечеря. Потім ми з містером Джонасом Олдейкром пішли до його спальні, де я побачив важкий сейф. Він одімкнув той сейф і дістав купу документів, які ми почали розбирати. Повернуло вже на дванадцяту, коли ми скінчили. Він зауважив, що не хотів би турбувати економку, отож сам випустив мене через французькі двері, які увесь цей час були відчинені.

— А штори було спущено? — запитав Холмс.

— Не можу сказати напевно, але здається, що лише наполовину. Так, я пригадав: він підняв їх, коли випускав мене. Я ніяк не міг знайти свій ціпок, але він сказав: «Нічого, хлопче, віднині ми частенько з вами зустрічатимемось; прийдете наступного разу й заберете ціпок». Так я й залишив кімнату — з відкритим сейфом і купою паперів на столі. Повертатися до Блекхіса було вже запізно, тож я переночував у готелі «Анерлійський герб», а про цю страшну пригоду дізнався тільки вранці.

— Ви хочете ще щось спитати, містере Холмсе? — мовив Лестрейд, який кілька разів недовірливо піднімав брови, слухаючи цю дивовижну розповідь.

— Поки я не побував у Блекхісі, ні.

— Ви хочете сказати — в Норвуді? — зауважив Лестрейд.

— Так, так, безперечно, я саме це й хотів сказати, — загадково усміхнувся Холмс.

Хоч Лестрейд і не любив про це згадувати, але він не раз переконувався, що Холмсів гострий розум набагато проникливіший за його власний. Я побачив, як інспектор підозріливо поглянув на мого друга.

— Гадаю, мені не завадило б поговорити з вами, містере Шерлоку Холмсе, — сказав він. — Що ж, містере Мак-Фарлейне, ось мої констеблі, а кеб чекає внизу.

Бідолашний молодик підвівся і, востаннє благально глянувши на нас, вийшов з кімнати. Полісмени повели його до кеба, а Лестрейд залишився.

Холмс узяв зі стола папірці з чернетками заповіту і з великим зацікавленням почав їх розглядати.

— У цьому документі є дещо цікаве. Чи не так, Лестрейде? — спитав він, простягаючи папірці інспекторові.

Той спантеличено поглянув на них.

— Я розібрав лише перші кілька рядків, потім ще кілька — посеред другої сторінки й ще два наприкінці. Тут почерк чіткий, слова мов надруковано, — сказав він, — а решту написано нерозбірливо: трьох слів не можна прочитати взагалі.

— І що ж ви думаєте про це? — спитав Холмс.

— А ви що думаєте?

— Це писалося в потязі. Чіткі рядки написано на зупинках, нечіткі — під час руху потяга, а зовсім нерозбірливі — на стрілках. Досвідчений фахівець відразу визначив би, що це писано в приміському потязі, бо лише перед великими містами так часто трапляються стрілки. Якщо вважати, що містер Олдейкр писав усю дорогу, то він мав їхати експресом, який зупинявся лише раз між Норвудом та вокзалом Лондон-Бридж.

Лестрейд засміявся.

— Ну, це вже занадто, містере Холмсе, — мовив він. — До чого тут наша пригода?

— Принаймні це підтверджує розповідь молодика, зокрема те, що Джонас Олдейкр писав свій заповіт поспіхом, коли їхав учора в потязі. Дивно, що людина пише такий важливий документ за таких незручних обставин! Скидається на те, що він не надавав цьому заповітові значної ваги. Саме так зробила б людина, яка знає заздалегідь, що заповіт ніколи не буде виконано.

— В усякому разі, він написав собі смертний вирок, — заперечив Лестрейд.

— Ви так думаєте?

— А ви?

— Можливо, але мені тут ще не все зрозуміло.

— Незрозуміло? Якщо це незрозуміло, що ж може бути зрозумілішим? Молодик несподівано дізнається, що після смерті якогось літнього чоловіка він успадковує все його майно. Що він робить? Нікому нічого не сказавши, під першим-ліпшим приводом їде того самого вечора до свого клієнта. Дочекавшись, поки економка — єдиний, крім господаря, мешканець будинку — піде спати, він залишається з тим чоловіком наодинці, вбиває його, спалює тіло в стосі дощок, а сам вирушає до сусіднього готелю. Плями крові на підлозі й на держаку ціпка майже непомітні. Можливо, він гадає, що скоїв убивство без пролиття крові, й вирішує знищити труп, щоб приховати незаперечні докази. Хіба це незрозуміло?

— Отож-бо й воно, любий мій Лестрейде, що занадто вже зрозуміло, — відказав Холмс. — Серед ваших чудових здібностей бракує лише уяви. Але все-таки спробуйте хоч на хвилину поставити себе на місце того молодика й скажіть: чи скоїли б ви убивство ввечері того самого дня, коли дізналися про заповіт на своє ім’я? Невже вам не здався б підозрілим такий перебіг подій? А ще й слуги, які знають про вашу присутність у домі, — адже двері відчинила служниця! І нарешті — чи ви могли б, з такими зусиллями знищивши труп, забути там ціпок, щоб усі дізналися, хто злочинець? Погодьтеся, Лестрейде, що навряд.

— Щодо ціпка, містере Холмсе, то ви незгірш від мене знаєте, що злочинці частенько хвилюються й коять таке, чого нізащо не вчинила б звичайна людина. Він, радше за все, просто боявся повернутися до кімнати. Спробуйте-но придумати інше, краще пояснення.

— Можу легко придумати хоч півдюжини, — сказав Холмс. — Ось, наприклад, цілком можливе й вірогідне припущення. Можу подарувати його вам. Літній чоловік дістає документи, — очевидно, дуже цінні. Тим часом якийсь волоцюга проходить повз будинок і заглядає у вікно, що затулене шторою лише наполовину. Адвокат виходить. Заходить волоцюга, помічає ціпок, хапає його, вбиває Олдейкра, спалює тіло й тікає.

— Навіщо волоцюзі палити тіло?

— А навіщо Мак-Фарлейнові?

— Щоб приховати докази.

— А волоцюга хотів удати, що ніякого вбивства й не було.

— Чому ж він нічого не взяв?

— Бо побачив, що папери не мають жодної ціни.

Лестрейд хитнув головою, хоч мені здалося, ніби пихи в нього поменшало.

— Гаразд, містере Шерлоку Холмсе, шукайте собі свого волоцюгу, а ми тим часом візьмемося за нашого заарештованого. Там побачимо, хто матиме рацію. Але пам’ятайте, містере Холмсе: як нам пощастило дізнатися, жоден з паперів не пропав, а заарештований — єдина в світі людина, кому не треба було нічого брати, — як законний спадкоємець, він будь-що одержав би своє.

Це зауваження начебто вразило мого друга.

— Не заперечуватиму, що деякі докази свідчать на вашу користь, — відповів він. — Я лише показав вам, що можливі й інші думки. Як ви й самі сказали, там побачимо. На все добре! З вашої ласки, я сьогодні буду в Норвуді й погляну, як просувається справа.

Тільки-но детектив пішов, як мій друг підхопився з крісла й бадьоро почав збиратися в дорогу, мов людина, що береться до улюбленої роботи.

— Насамперед, Ватсоне, — мовив він, надягаючи сурдут, — я поїду, як і казав, до Блекхіса.

— Чому не до Норвуда?