Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Подробиці життя Микити Воронцова», Аркадій Стругацький

— Це не думки, — відповідає художник, — це швидкоплинні настрої. Ви самі бачили, як вони народжувалися і як зникали. Такими мильними бульбашками, як ці настрої, можна лише дивувати й бавити безглуздих хлоп’ят, на зразок вашої милості.

Д. І. Писарєв

Холостяцький міжсобойчик

Так сталося, що дощовим червневим вечором одна тисяча дев’ятсот сімдесят восьмого року на квартирі досить відомого у Відділі культури ЦК письменника Олексія Т. загримів телефонний дзвінок. Узявши слухавку, Олексій Т. на втіху собі виявив, що дзвонить найдавніший його приятель, нині вже слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. Між ними сталася приблизно така розмова.

Після обміну звичайними, не дуже пристойними вітаннями, які походили ще зі студентських часів, Варахасій спитав:

— Твої ще на півдні?

— Через тиждень повертаються, — відповів Олексій. — А що?

— А то! Я своїх баб теж до Ялти відправив. Три години тому. Може, побачимося? Холостяцький міжсобойчик, ти та я. Згадаємо молоді літа?

— Прямо зараз?

— А чого чекати? Випадок-то який!

Олексій Т. озирнувся на розкрите вікно, за яким з низького від хмар неба лило, плескало й рушилося.

— Випадок — це, звичайно, так, — сказав він. — Тільки ллє ж ливцем… І в будинку в мене порожнісінько, а магазини вже…

— Ні-ні-ні, — закричав Варахасій. — У мене все є! Жени прямо до мене! І не бійся, не розтанеш…

Так вони зійшлися на кухні в затишній трикімнатній квартирі у Безбожному провулку, і розкриті були консерви (щось екзотичне в томаті та олії), і парувала відварена картопля, і тонкими пелюстками нарізана була салямі фінського походження, і виставлено було дві пляшки «Пшеничної» з обіцянкою, що якщо не вистачить, то ще дещо знайдеться… Чого ще треба старим приятелям? Так це в жилу іноді доводиться — загнати дружин з діточками на лазурні береги, а самим злегка поніжитися в асфальтово-великоблочному раю.

Після першої про це поговорили письменник Олексій Т. з мокрим волоссям та у варахасинському халаті на голе тіло та слідчий Варахасій Щ. у шортах і розхристаній сорочці, розчулено поглядаючи один на одного через стіл під плески та інші водяні шуми ззовні.

Після другої, спустошивши наполовину бляшанку чогось у томаті та обмазуючи олією картоплину, Олексій Т. оголосив, що взагалі-то більшості людей цілком задовольняє дев’ятнадцяте століття ба навіть вісімнадцяте, а двадцяте століття їм незрозуміле й жахливе, вони його просто не приймають. Проковтнувши картоплину, він навіть висловив припущення, ніби бамівці, що б там не казали, по суті, в глибині душі рухаються тими ж мотивами, що козаки Єрмака Тимофійовича й Семена Дежньова.

Хильнули по третій, і Варахасій визнав, що якоюсь мірою готовий з цим погодитися. Він запропонував узяти хоча б його тещу. Стара пережила першу світову війну, революцію, громадянську війну, розруху й голод, потім терор, потім Велику Вітчизняну і так далі. Вона належить до покоління, що прийняло на себе всю тяжкість жахливого удару двадцятого століття. І звичайно ж, як їй розуміти і як їй не жахатися? Але з іншого боку…

Після четвертої Варахасій запропонував проілюструвати свою думку наочним прикладом і ввімкнув розкішний кольоровий телевізор, встановлений на спеціальній підставці в кутку кухні. Мабуть, давали щось подібне до концерту зарубіжної естради. Виступали німці. Дюжина дівиць у надзвичайно складно обладнаних бюстгальтерах і в довгих панталонах з мереживами нижче колін розмахувала сідницями навколо картатого молодика, що виспівував про кохання. Чомусь згадалися солодкуваті фільми з Марікою Рьокк… Ах, це німецьке, невідбутне з часів Бісмарка, нахабно-добромисне! Вертляві дівиці в панталонах і картаті пошляки, а за ними — похмура пика під глибокою залізною каскою. Абахт! І витріщені солдатські баньки, як у кота, який паскудить на солом’яну січку.

Олексій Т. загарчав від ненависті, і Варахасій поспішливо вимкнув телевізор. Він визнав, що цей приклад невдалий, і відкрив другу пляшку. Але все одно, уперто сказав він, багато є людей, які живуть і мислять категоріями двадцятого століття, і таких стає все більше з кожним днем, і число їх з наближенням кінця двадцятого століття збільшується по екс… експо… загалом, у геометричній прогресії.

(«По експоненті, — вимовив нарешті він, розливаючи по п’ятій. — Чорт, я зовсім нитку загубив. Про що себто ми»?)

Тримаючи перед собою стопку, як свічу, Олексій Т. похмуро проголосив, що найогидніше в світі — це культ сили. Саме тому огидний окупант. Зграя хуліганів, що напала на вулиці на беззахисного перехожого, — це ті ж самі окупанти. За їх погибель! У розраду йому Варахасій зараз же розповів, як була ліквідована хуліганська група, що довгий час безчинствувала в Сокольниках, а Олексій Т., щоб не осоромитися, повідав Варахасію, як одного співробітника Іноземної комісії викрили на крадіжці пляшок із банкетного столу.

Нестримно насувалася меланхолія, і після шостої Олексій Т. попросив Варахасія заспівати. Варахасій відмовлятися не став, заспівати йому давно вже хотілося. Він сходив до кабінету за старою своєю, випробуваною семиструнною й сказав, умощуючись зручніше:

— Заспіваю тобі нову. Місяць тому в компанії один адвокат знайомий її співав. Дуже мені сподобалася. Вона українською, але все майже зрозуміло. Ось послухай…

І він заспівав неголосно низьким приємним голосом:

  • Поспішаймо
  • Здалека в той край
  • Де уміють
  • Вічно нас чекати…
  • Де би не був ти, друже,
  • Де би не був ти, друже,
  • Пам’ятай, пам’ятай:
  • Журавлі — і ті летять до хати!

  • Ми все рідше
  • Пишемо листи
  • І вітаєм
  • Поспіхом зі святом.
  • А літа за нами,
  • А літа за нами —
  • Як мости, як мости,
  • По яким нам більше не ступати…[?]

Дивно хороша була ця пісня, і здавалося в ній якесь чародійство, але й слух у Варахасія був надзвичайний, і гітара його дзвеніла томливо-вкрадливо, та й водяні шуми на дворі начебто поступово стихли. Олексій Т. кашлянув і попросив:

— Ще разок, будь ласка…

Варахасій, усміхаючись, потягнувся було до нього з пляшкою, але він похитав головою, накрив свою стопку долонею і повторив:

— Ще разок…

І заспівав Варахасій іще разок, а потім знову взявся за пляшку й поглянув на приятеля питально, але Олексій Т. знову похитав головою і сказав:

— Поки не треба. Давай краще чаєм перекладемо.

Варахасій відклав гітару й поставив на плиту чайник. У Олексія ж Т. стояли в очах сльози, він хрипко прокашлявся й вимовив здавленим голосом:

— Як це вірно… «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати…» І як це сумно, по суті…

І відчулося нещадно, що їм уже котить за п’ятдесят і не повернути більше молодої впевненості, ніби все краще попереду, і шляхи їхні давно вже визначилися до самого кінця, і змінити шляхи ці може не їхня вільна воля, а хіба що світова катастрофа, а тоді вже кінець усім мислимим шляхам. Сумно, звісно. Але з іншого боку — був час брати, настав час віддавати…

— Не журись, — ласкаво сказав Варахасій. — Давай я краще тобі твою улюблену заспіваю.

І заспівав він улюблену і ще одну улюблену, і «Коні вередливі» заспівав і «Підводний човен», і заспівав «По смоленській дорозі» і «Ваше благородіє, пані Розлуку».

Потім вони надувалися якнайміцнішим чаєм (обоє визнавали лише якнайміцніший), і Олексій Т. розповів про свої останні пригоди у вітчизняній літературі. Це було його солодко-хворе місце, його радість і страждання, його бойовий коник, і він азартно кричав:

— Якого біса? Всякий чиновник-недолітератор мені вказуватиме, про що треба писати, а про що не треба! Я сам знаю в сто разів більше за нього, а відчуваю, може, в мільйон… Ну, думаю, почекай, сучий ти сину! І написав у ЦК, у Відділ культури…

Варахасій слухав, підливаючи в чашки. Йому було цікаво й трохи смішно. Коли Олексій замовк, переводячи дух, він похитав головою й промовив, як завжди:

— Еге ж, брате, кипуче в тебе життя, нічого не скажеш.

На що Олексій Т., як завжди, пробурчав:

— Я би вважав за краще, щоб воно було не таким кипучим.

Приятелі помовчали. Було вже далеко за північ, у будинку навпроти не світилося жодне вікно. Злива вгамувалася, і небо неначе очистилося. Олексій Т. раптом промовив зі спазмою в горлі:

— «А літа за нами — як мости, по яким нам більше не ступати».

Варахасій мигцем поглянув на нього, а він зітхнув переривчасто й промокнув очі рукавом халата. Тоді Варахасій сказав:

— Слухай, літераторе, ти ще спати не хочеш?

Олексій Т. слабо махнув рукою:

— Яке там — спати…

— Ти тверезий?

Олексій Т. прислухався до себе — випнув губи й злегка звів очі до перенісся.

— Здається, тверезий, — вимовив він нарешті. — Але це ми зараз поправимо…

Він потягнувся було до горілки, але Варахасій його зупинив.

— Почекай, — сказав Варахасій Щ., слідчий міської прокуратури. — Це ще встигнемо. Спершу я хочу дещо тобі показати.

Він вийшов, ступаючи нечутно босими ногами, з кухні й через хвилину повернувся з червоною конторською текою. Такі теки були знайомі письменникові Олексію Т. — фабрика «Восход», ОСТ 81-53-72, арт. 3707р, ціна 60 коп., білі тасьомки. Олексій Т. стривожено промовив:

— Ти що — теж письменством захопився? Так це я краще вдома, на свіжу голову…

— Ні-і, — відгукнувся Варахасій, розв’язуючи білі тасьомки. — Тут інше, цікавіше… Ось, поглянь.

Він витягнув із теки й протягнув приятелеві загальний зошит у чорній цератяній обкладинці дуже неохайного вигляду. Олексій Т. прийняв зошит двома пальцями.

— Це що? — довідався він.

— Ти подивися, подивися, — сказав Варахасій.

Чорна церата обкладинки була покрита плямами дуже бридкого на вигляд білуватого нальоту, втім, абсолютно сухого. Олексій Т. підніс зошит до носа й обережно понюхав. Як він і чекав, зошит тхнув. Точніше, припахав. Чортзна-чим, пріллю якоюсь.

— Та ти не відвертай пику-то, — вже з деяким роздратуванням сказав Варахасій. — Літератор. Розкривай і читай з першої сторінки.

Олексій Т. зітхнув і розкрив зошит на першій сторінці. Посередині її красувався напис друкованими літерами огидного сизого кольору: ЩОДЕННИК МИКИТИ ВОРОНЦОВА. Зошит був у клітинку, і букви були старанно й не дуже вміло виведені заввишки в три клітини кожна.

Олексій Т. перегорнув сторінку. Справді, щоденник. «2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути…». Чорнила бляклі. Можливо, вицвілі. Почерк акуратний, але несталий, як у підлітка. Писано тонким сталевим пером. Олексій Т. сказав невдоволено:

— Слухай, це, безумовно, цікаво — щоденник хлопченяти тридцять сьомого року, але не в дві ж години ночі!

— Ти читай, читай, — напруженим якимсь голосом вимовив Варахасій. — Там всього лише сім сторіночок…

І Олексій Т. став читати з видом поблажливої покірності, подуваючи через губу, проте на третій вже сторінці, на середині приблизно її, дути перестав, задер праву брову й поглянув на Варахасія.

— Читай же! — нетерпляче прикрикнув Варахасій.

На сьомій сторінці записи, точно, скінчилися. Олексій Т. погортав далі. Далі сторінки йшли чисті.

— Ну? — запитав Варахасій.

— Не бачу сенсу, — признався Олексій Т. — Це що — записки божевільного?

— Ні, — сказав Варахасій, усміхаючись. — Микита Воронцов не був божевільним.

— Ага, — сказав Олексій Т. — Тоді я, мабуть, прочитаю ще разок.

І він став читати вдруге.

Щоденник Микити Воронцова

Запис, імовірно, пером «рондо», поверненим злегка вліво, почерк акуратний, але несталий, підлітковий, чорнило поруділо:

«2 січня 1937 року. З сьогоднішнього дня я знову вирішив почати щоденник і сподіваюся більше не кинути. З ранку Серафима й Федя узяли Свєтку й поїхали кудись до Федіних родичів. Я викликав свого найкращого друга Мікаела Хачатряна, і ми грали спочатку в «Бій батальйонів». Потім пішли гуляти, грали в сніжки. Мікаел необережно потрапив мені в лице і ледь не розбив мені окуляри. Гуляли до обіду, потім пішли до Мікаела й пообідали. Після обіду закрилися у нього в кімнаті й сперечалися про дівчат. Мікаел сказав, що залишиться завжди вірний Сильві Стремберґ, а я признався йому, що закохався тепер у Катю Михановську. Мікаел сказав, що мало чого, Катя йому теж подобається, бо вона білява й гарна, але він усе одно кохатиме Сильву, що б з нею не сталося, а інакше виходить зрада. Ми посварилися, і я пішов додому. Зараз я сам удома й почав вести щоденник. Надалі обов’язково треба вести щоденник.

3 січня 1937 року. Учора наші повернулися пізно, Федя був сильно напідпитку, Серафима лаялася, а Свєтка пхикала і спала на ходу. Зранку Серафима з Федею пішли на роботу, а я до десяти годин валявся в ліжку й читав «Дах світу». Здорово написано. Я б і далі читав, але прокинулася Свєтка й заканючила, що хоче їсти. Ми встали, поснідали, і вона пішла до подружок. Я ще почитав трохи, але потім мені стало нудно, і раптом прийшов Мікаел. Він сказав, що вчора погарячкував. Коротше, ми помирилися. Чесно признатися, я дуже люблю Мікаела. Він мій найкращий друг. Ми пішли гуляти й домовилися, що запишемося в секцію боксу, але нікому про це не скажемо, а одного прекрасного дня зустрінемо Мурзу з його фашистами, і нехай над ними змилостивиться бог! Після обіду розтопив піч і розповідав Свєтці страшні історії. Світло я навмисно не вмикав. Дуже смішно, як вона боїться, а все одно просить, щоб далі розповідав.

4 січня 1937 року. Вранці хотів знову повалятися й почитати, але Свєтка встала о восьмій годині, ніби й не канікули зовсім. Довелося вставати й годувати її. Спересердя дав їй потиличника. Скільки разів зарікався!

Вона ж не реве, тільки губи випне й дивиться на тебе круглими очима. Я цього не можу витерпіти. Довелося розповісти їй казку, та ще взяти з собою гуляти, а після прогулянки взяти з собою до Мікаела. Що тут було! Сусанна Амівна, мама Мікаела, як закудкудакала над нею, як почала її причісувати, пригладжувати, напихати різними смачними речами, тут і святий би не витримав. Втім, нам же було краще. Вдалося і в шахи позмагатися, і розібратися в наборі «Хімік-аматор», який учора купив Мікаелу батько. Завтра робитимемо досліди».

 

. .

 

Запис, імовірно, тим же пером «рондо», але без повороту, тверді друкарські букви, те ж поруділе чорнило:

«проба проба проба»

«ніяк мені не мреться»

«кого вгору, кого вниз, а мене знову назад, починай усе спочатку»

«Я помру 8 (восьмого) червня 1977 (сімдесят сьомого) року о 23 годині 15 хвилин за московським часом».

 

. .

 

Запис тим же пером, квапливий скоропис із бризканням і дряпанням паперу, те ж саме руде чорнило:

«Сашка Шкрябун (літо 41, з батьками в Київ, безвісти)»

«Борис Валкевич»

«Сара Йосипівна»

«Костя Шерстобитов (поранений на Друті, червень 44; одружився на Любаші з Медведкова, осінь 47)»

«Гришка-Кабанчик, сапер»

«мол. л-т Сиротін»

«серж. Пісюн»

«Громобоєв, боягуз»

«з бородавкою на повіці, руч. кул. († під Боличовом)»

«Хома, запасливий, з повним сидором»

«санінструктор Мар’яна († на Рузі під Івановом)»

«комбат Череда († біля Ядромина?)»

«чистьоха навідник (Ільчин? Ільмін? Ількин?)»

«Капітонов (у 55 начальником цеху)»

«Стеша (помре син, самогубство, простежити)»

«Бєльський, бездимна технологія, патент (кілька формул, поспішно накидане креслення)»

«Тосович, карате»

«Віронька Корнєєва, вона ж Воронцова, вона ж Неко-тян»

 

. .

 

Знову тверді друковані букви тим же поруділим чорнилом:

«Марно. Пам’ять».

«Я воскресну 6 (шостого) вересня 1937 (тридцять сьомого) року в ніч на сьоме в ліжку. Увага! Не метушитися! Лежачи нерухомо, долічити до ста, потім перекинутися на живіт, звісити голову через край ліжка, роззявити рот і зробити кілька глибоких вдихів і видихів, висунувши язика».

«Свєткине ліжко ліворуч, Федя з Серафимою через коридор».

 

. .

 

Запис тупим олівцем, величезні букви криво й навскіс, ледь розбірливо:

«Новий рік, Новий рік»

«Цікаво, Гурченко вже народилася»?

«Чорні коси, задумливий погляд»

«Сексуально-алкоголічні ексцеси в п’ятнадцять років»

«Ах, який ти! Ой, що ти! Ой, куди ти! Ой, навіщо ти! Ай! Ох!»

«Воронцов! Припини базікання!»

«Три п’ятнадцять, шість дванадцять, і Свєтці на ескімо».

«Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!»

«Неточність. Минулого разу було: якщо можна, я у вас ще трохи посиджу, Галино… А нині прямо: ти як хочеш, а я у тебе залишуся. Втім, і тоді залишився, і нині залишився. І в позаминулий раз, здається, теж. Збіжність варіантів».

«А в цей час Бонапарт, а в цей час Бонапарт переходив кордон!»

«Ай-яй-яй, Галино Родіонівно!»

 

. .

 

Запис якісним чорним чорнилом, явно авторучка:

«21 серпня 1941 року. Щоденник ховаю у звичайне місце до 46-го».

«На Західному фронті знову без змін».

«Та помилуй же мене хоча б цього разу! Що за охота тобі так зі мною гратися!»

 

. .

 

Запис поганим сталевим пером, погане лілове чорнило:

«9 квітня 1946 року. Залишилося ще ціле життя, 31 рік. Поживемо!»

«Гришу-Кабанчика, сапера, роздавило танком під Істрою. І сім’я його вся загинула, віддавати медальйон нікому».

«Федя, як завжди, убитий в 42-му при відступі від Харкова. Серафима висохла, одні мощі залишилися. А Свєтка вимахнула в найгарнішу кобилу».

Умертвіння на проспекті Грановського

Олексій Т. закрив зошит і обережно поклав його на край столу.

— Дивна манера, — розсудливо вимовив він. — Що це може означати — «убитий, як завжди»? Слухай-но, це не містифікація?

— Ні, — відповів Варахасій. — А тебе тільки це дивує?

— Н-ні, звісно… Слухай, ти впевнений, що це не містифікація?

— Упевнений. На жаль, упевнений.

— Чому ж — на жаль? — здивувався Олексій Т.

— А тому, любий друже, що я не літератор, а слідчий прокуратури, і я не люблю в житті нерозв’язних задачок.

Приятелі помовчали. За вікном зробилося зовсім ясно, небо очистилося над будинком навпроти і стало блідо-блакитним. І тихо було, тихо виразною тишею червневої білої ночі.

— Гаразд, — сказав Олексій Т. — Ти свого добився. Ти мене вразив. Можеш бути задоволений. Тепер, якщо дозволиш, по порядку. Можна питання?

— Будь добрий, — сказав слідчий міської прокуратури Варахасій Щ. — Будь-які. Навіть такі, на які мені не відповісти.

Неозброєним поглядом було видно, що він задоволений. Олексій Т. зібрався з думками.

— Так, — вимовив він. — По-перше. Хто такий цей Микита Воронцов? Чи ні, розкажи спочатку, як цей зошит потрапив у прокуратуру. Так буде цікавіше.

— Гаразд, — погодився Варахасій і розповів.

Пізно ввечері восьмого червня минулого року на проспекті Грановського сталося вбивство. Свідки, пенсіонерка ім’ярек і літній артист ім’ярек же, що прогулювали собак неподалік, описали цю подію так. На тротуарі під вікнами одної з шістнадцятиповерхових громадин п’ять дорослих молодих людей возилися з мотоциклом. Мотоцикл ревів жахливо, і вже у вікна стали висовуватися та обурено кричати напівголі громадяни й громадянки, і вже свідки, за їх словами, зовсім зібралися було підійти до цих молодих людей і покартати їх за порушення тиші й спокою, як раптом до мотоциклетної компанії підійшов звідкись літній чоловік у білому полотняному костюмі та з тростиною і щось сказав. Напевно, з приводу шуму, який робила компанія. Зараз же всі п’ять дорослих молодих людей загрозливо зімкнулися навколо літньої людини. Як там у них ішло з’ясування відносин — свідки не чули, гуркіт мотоцикла все заглушав. Вони побачили тільки, як літній чоловік упер тростину в груди одного з молодих людей, що особливо напирав на нього, послідував обмін нечутними репліками, після чого літній чоловік опустив тростину, а молодик розвернувся й з великою силою штовхнув його кулаком в обличчя. Тут, як навмисно, мотоцикл замовк. Перекинутий поштовхом літній чоловік прямо, як палиця, впав навзнак, і в тиші, що настала, було виразно чутно, як його голова з тріском ударилася об край тротуару. На цьому, власне, усе й закінчилося. Дорослі мерзотники постояли з півхвилини в нерішучості, а потім, переконавшись, що жертва їхня не рухається, без жодного слова кинулися врізнобіч, за винятком одного, який забарився біля злощасного мотоцикла. Через хвилину скажено терзаний мотоцикл завівся, і той, що залишився теж помчав геть. Тільки свідки, що тоді остовпіли від несподіванки й жаху, водночас підбігли до літнього чоловіка. Він лежав на асфальті витягнувшись, розкинувши руки, з широко розплющеними очима. Він був мертвий. І тільки тоді підсліпувата пенсіонерка впізнала в убитому сусіда по під’їзду, що жив у двокімнатній квартирі на шістнадцятому поверсі.

— Це був… він? — напівствердно вимовив Олексій Т., постукавши пальцями по щоденнику.

— Так, це й був Микита Сергійович Воронцов, — сказав Варахасій. — Цікава подробиця, курйоз, якщо хочеш. Свідчиця показала, що її собака, королівський пудель Кінґ, за кілька хвилин до події скиглив і рвався на поводку, тягнув хазяйку до місця майбутньої трагедії. А свідок, навпаки, згадав, що його собака, безпородний дворняга Агат, так само тягнув хазяїна геть. Але це, звичайно, справи не стосується.

— Мерзотники, — промовив прагнучий відплати Олексій Т. — Але їх хоч упіймали?

— В ту ж ніч, — охоче відповів Варахасій. — І вони тут же розкололися. Все-таки не закоренілі злочинці, а так, погано виховані телепні… Можливо, тебе ще щось цікавить?

— Пробач, будь ласка, — спохопився Олексій Т. — Продовжуй.

— Ну, ось, — продовжував Варахасій. — Справу цю дали мені, я тоді ще працював в тому районі…

Справа представлялася ясною, як скельце. Свідчення свідків і смертельно переляканих дружків обвинуваченого повністю співпадали зі свідченнями самого звинувачуваного, що розмазував величезним кулаком соплі й сльози по перекошеній від горя й жаху неголеній морді. Необережне вбивство, стаття 106 КК РРФСР, до трьох років таборів або до двох років виправробіт. Залишалося виконати деякі формальності.