Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Документальная литература
Показать все книги автора: ,
 

«Люди «сірої зони»», Анна Андрієвська и др.

Присвячується нашим нащадкам і всім,

хто постраждав від російської агресії

Пролог

Від авторів проекту

«2014 року Крим увійшов до складу Росії без єдиного пострілу» — цю фразу люблять повторювати функціонери російської владної верхівки, їхні прибічники та підконтрольні Кремлеві журналісти. Цю думку вони активно намагаються укріпити, як у самій Росії, так і в світі, кидаючи на це чималі ресурси: політичні, фінансові та інформаційні. І вона справді добре вкорінюється там, де нема достовірної та повної інформації про кримські події лютого — березня 2014 року, так звану «кримську весну».

Книжка, яку ви тримаєте в руках, створена, щоб відобразити повноцінну картину цієї історії і, зокрема, ті факти, про які воліють не згадувати ані керівництво Росії, ані підконтрольні йому медіа, або які спотворила російська пропаганда.

Цю книжку ми писали разом з кримчанами, для яких «приєднання» півострова до Росії стало початком життя в «сірій зоні» — території, де не діють закони цивілізованого світу, а вся влада сконцентрована в руках людей зі зброєю та майже необмеженими можливостями.

Як насправді півострів опинився під контролем Росії? Хто допомагав у цьому російським силам? Чим ця військова операція обернулася для мешканців Криму? Які методи використовують російські спецслужби та силовики задля приборкання будь-яких проявів незгоди на півострові? Відповіді на ці та інші питання дають кримчани, які стали свідками та жертвами військового захоплення півострова російськими силами навесні 2014 року.

У цій книжці подані понад півсотні свідчень, які спростовують міфи про те, що Крим анексовано без кровопролиття та жертв і що «кримчани не намагалися чинити опір, а добровільно пішли в Росію». Звісно, що це далеко не всі історії, про які слід розповісти Україні та світові. Тож пропонуємо почати.

Без цих розповідей кримських журналістів, громадських активістів і простих людей неможлива об'єктивна історія подій 2014 року та подальшого життя півострова. Ці розповіді мають важливе значення для сучасної історії не лише України та Росії, а й Європи та всього світу, всіх, хто відстоює принципи верховенства прав людини та поважає основи світового порядку.

Ми навмисно не надали слова політикам та чиновникам, щоб уникнути можливої кон'юнктури. Тим більше, що їхні коментарі щодо кримських подій 2014 року відображено в інших виданнях. Ця книжка перша, де свідчать кримчани, які, не маючи владних повноважень чи депутатських мандатів, виступили проти озброєних російських військових мирними протестами.

Тим, хто у XXI столітті дізнався про радянську репресивну практику — побувавши в полоні проросійських найманців і пройшовши катівні ФСБ.

Тим, хто втратили власні домівки, рятуючи себе та своїх близьких від розправи за невизнання «російського Криму».

Тим, хто, навіть утративши все, продовжує боротися за повернення українського Криму. Ці історії потрібні нам, сучасникам, для усвідомлення повної інформації про ситуацію. Ці історії потрібні нашим нащадкам, щоб через певний проміжок часу зрадників та героїв не поміняли місцями на догоду чиїмсь політичним чи особистим інтересам.

Дві реальності одного півострова

Коли наприкінці 2013 року в Криму почалися акції солідарності з київським Євромайданом, його учасники пояснювали: «Ми хочемо кращого життя та європейського майбутнього для наших дітей».

Коли 2014 року Крим опинився під контролем російських військових і «самооборони», їхні прихильники казали: «Ми хочемо жити в Росії, щоб усе було так, як колись у Радянському Союзі». Ці два судження тоді остаточно розділили мешканців одного півострова на дві барикади: одні прагнуть європейського майбутнього, інші — радянського минулого.

«Хто ж з них 2014 року становив більшість у Криму?» — часто питають спостерігачі та навіть самі кримчани. Це найбезглуздіше питання, яке тільки можна уявити. Бо будь-яка відповідь на нього не змінює суті того, що сталося навесні 2014 року. Бажання чи небажання кримчан жити в Росії насправді не впливало на перебіг військової операції Кремля із захоплення півострова. Ті ж, хто тоді демонстрували свої проросійські погляди, розмахуючи триколорами, свідомо чи несвідомо допомагали в її проведенні. Бо Кремлеві було вигідно показати світові начебто масову підтримку кримчан своєї політики. Хоча люди, які на той момент жили в Керчі, бачили, як через контрольовану російськими військовими паромну переправу з Росії прибували автобуси з невідомими людьми, які потім опинялися на проросійських акціях по всьому півострову.

Наслідком подій лютого — березня 2014 року стало перетворення Криму на військову базу, полігон для спецслужб з майже необмеженими можливостями, «сіру зону», де право сили переважає над усіма людськими правами. І якщо щось з радянського минулого тут і вдалося успішно реалізувати, то це репресивну практику.

Поки одні кримчани розповідають про російські блага у вигляді начебто великих зарплат та пенсій, інших у цей час катують у ФСБ та кидають за ґрати через політичні погляди чи релігійні переконання. Ці два світи співіснують у межах одного півострова, не перетинаючись.

Такою була і радянська реальність. Поки одним роздавали безплатне житло та високі посади у владі, інших оголошували ворогами народу та винищували мільйонами. Правду про ці злочини намагалися назавжди сховати за грифами секретності. Тому дізнатися правду про злочини того кривавого режиму змогли лише нащадки репресованих через роки після розвалу Радянського Союзу.

У Криму тепер теж діє практика масових політично вмотивованих переслідувань людей. Серед них опинилась я, а через мене постраждали близькі мені люди. І це стало однією з причин, чому я — співавторка цієї книжки.

Співробітники ФСБ з 2014 року катують та залякують моїх земляків і вимагають у жодному разі не розповідати про це нікому та «не здіймати галасу». Бо тільки так кати можуть уникнути покарання, а їхні жертви остаточно втрачають шанси на захист. Проте світова історія свідчить, що замовчування злочинів неодмінно призводить до їх повторення. Щоб не повторювати помилок минулого, важливо знати та розповідати повну інформацію про російську анексію Криму та її наслідки, а не лише її «фасадну» частину зі світлинами щасливих активістів на фоні триколорів.

Якщо порівнювати з радянськими часами, ми сьогодні маємо суттєву перевагу. Бо живемо в час стрімкого розвитку інформаційних технологій, які вже фізично не дають змоги створити «залізну завісу». Суспільство, яке бажає знати правду, має все більше можливостей її почути і побачити. Варто лише мати бажання дивитися правді у вічі.

Анна Андрієвська, журналістка, кримчанка

Крим — це Україна, але у нас з вами ще багато роботи

Коли мене запитують: «Як тобі жилося два роки у Криму?», відповідаю коротко: «Переважно некомфортно». До переїзду на півострів (з Волині) мені не доводилося бачити такої великої кількості тих, що ностальгують за совєцьким минулим, на один квадратний метр площі. На моє прохання українською: «Дайте хліб, будь ласка» в магазині раніше не поверталися всі присутні там, а передаючи гроші в маршрутці з текстом «Один квиток», раніше я не чула шипіння на свою адресу… У Криму в мене найчастіше випитували, чому і як надовго я приїхала в Крим та чим Україна краща за Росію.

Звісно, з кожним днем на тих людей і події формувався імунітет… Зустрічі та знайомства з проукраїнськими журналістами, громадськими діячами, політиками, хоч їх не було надто багато, надихали на подальшу працю. До речі, більшість з цих людей після окупації Криму змушені були покинути півострів.

Крим навчив стійкості та виживанню в токсичному середовищі, розрізняти «професійних українців» та українців, змусив увімкнути аналітичні здібності та шукати причинно-наслідкові зв’язки, якщо щось вимагало роз’яснення.

Ось вам кілька історій, одна з продовженням у нинішньому часі.

Історія перша

Березень 2006 року. Керч. Навчання для членів дільничних виборчих комісій — голови, заступника та секретаря. Зала на триста людей. Два сертифіковані тренери Центральної виборчої комісії на сцені — я та колега. Виступаю першою: про те, як правильно заповнювати виборчі документи. Підійшла до мікрофона, розмовляю українською. Чую, у залі наростає гул, котиться з задніх рядів, згодом перекидається на перші. Запитую: «Вам погано чути? Можу голосніше говорити». Відповіді немає. Тупотіння продовжується, наростає. Повторюю: «Я всіх вас перекричати не зможу, тихіше, будь ласка». Відповіді немає. Тупотіння продовжується, наростає. І тут одного з присутніх «прориває»: «Нє нада нам чітать на украінскам язикє, на рускам расказивайтє». Ставлю залу питання: «Перепрошую, але як ви будете українською заповнювати документи, а їх треба лише українською заповнювати?» Заодно нагадую про кримінальну відповідальність, яку вони несуть за неправильно заповнену документацію. Мовчать. Перші ряди вже не тупотять — задумалися, середина і задні — натхненно стукають ногами. Дивлюся на зал — повно саркастичних посмішок. Чекають реакції тренера. Роздумую три секунди, підходжу до мікрофона і кажу: «Мені ЦВК уже заплатила за цей тренінг, якщо ви не хочете слухати, не буду вам розповідати про вашу відповідальність перед законом України. Це не мені потім бігати по судах, а вам». Не знаю, що подіяло: інформація про суди, гроші, чи те, що я після цього сіла на стілець, що стояв на сцені, витягнула ноги і почала читати брошуру… Отямилися перші ряди: «Та вже розказуйте, та ми розуміємо українську, ні, нам цікаво і треба вас почути…» У той момент кілька людей із задніх рядів покидали залу. Через хвилину розпочався тренінг українською мовою.

Історія друга

Була в мене знайома журналістка, народилась і виросла в Криму. Назвемо її Алла. Батько — уродженець Західної України, працював на заробітках у Москві, мама — кримчанка, вчителька. Алла трохи цікавилася історією, трохи знала українську мову, трохи англійську. Ситуативно любила, ситуативно критикувала Україну. Так склалося, що через роботу переїхала жити до Севастополя, там познайомилася з російським військовим. Вони почали зустрічатися. Розпочиналася окупація Криму. Періодично ми переписувались у соцмережах. В Україні тривала Революція Гідності, ми активно боролися зі злочинним режимом. Я на той час уже жила в Києві. Алла стежила під час Майдану за моїми повідомленнями, багато ставила питань, а потім різко зникла з соцмереж, щоправда, на прощання встигла написати приватні повідомлення: «Stop nazi Ukraine». Я запитала, чи в неї все гаразд, вона промовчала. Через рік Алла з’явилась у соцмережах (уже встигла вийти заміж за вищезгаданого російського військового) — почала розміщати на своїй сторінці різні фейки про Україну та такі ж фейки про «вєлікую і маґучую». Мені поки нічого не пише і я мовчу. Але тепер знаю одну з причин, чому люди перетворюються у прихильників «русскава міра».

Які висновки з цих історій? Їх не буде. Роботи на півострові українській владі завжди вистачало, а після незаконного вторгнення на територію України російських військових у 2014 році збільшиться у десятки разів.

Чи були хороші спогади пов’язані з Кримом? Звісно. І вони набагато яскравіші за негативний досвід. Наприклад, досвід організації трьома людьми в березні 2007 року в Сімферополі «Тижня українського кіно», присвяченого 65-літтю створення Української повстанської армії і 100-літтю її командувача Романа Шухевича. Нас тоді ще й у Севастополь запрошували. Численні знайомства з людьми, з якими й досі підтримуємо контакт. Найсоковитіші персики зірвані власноруч в одному з садів біля Бахчисарая. Море і кримські гори теж яскраво пам’ятаю! І точно знаю, що Крим — це Україна, але в нас з вами ще багато роботи. Тож, до праці, «нехай ні жар, ні холод не спинить нас».

Олена Халімон, журналістка, психологиня

Розділ I

Від кримського Євромайдану до «кримської весни»

За версією російських пропагандистів, 2014 року «радикали з київського Майдану» мали масово карати кримчан за антимайданівські настрої та підтримку Росії. Так вони переконують, що на півострові не існувало інших поглядів, які були б здатні впливати на ситуацію. Хибність таких заяв доводять кримські акції солідарності з Євромайданом, які розпочалися на півострові взимку 2014 року. Вони налічували від кількох десятків до сотні активних кримчан, які виходили на вулиці з проєвропейськими гаслами. Це не надто багато, бо дозволити собі це тоді міг далеко не кожен.

Через шалений тиск збоку тодішньої кримської влади прибічники Євромайдану змушені були йти в підпілля. Проте від того цей громадянський рух тільки зміцнювався.

Врешті в січні 2014 року він вилився в масову акцію в Сімферополі на підтримку приєднання України до Євросоюзу, а в лютому — у багатотисячний мітинг під стінами кримського парламенту проти ініціатив щодо «приєднання» півострова до Росії.

Ці події довели, що ресурси російської влади, яка понад 20 років активно фінансувала проросійський рух на півострові, не виправдали себе. Що прогресивна частина Криму все ж прагнула майбутнього в європейській Україні.

Не знайшовши, що протиставити цьому, кремлівські очільники вирішили застосувати до цих людей російську армію.

Даті 26 лютого 2014 року в цьому розділі ми присвятили окрему увагу, бо вона стала ключовою у процесі запуску саме військового сценарію російської анексії Криму. У той день на мітингу біля кримського парламенту, скликаному Меджлісом кримськотатарського народу, пліч-о-пліч з кримськими татарами стояли вболівальники футбольного клубу «Таврія» та проукраїнські активісти різних національностей. Їм вдалося відтіснити проросійських мітингувальників та взяти під контроль усю площу біля кримського парламенту, довівши, що проросійські погляди в Криму не єдині.

Ця подія не лише показала перевагу проукраїнських сил у Криму, але й стала початком мирного спротиву кримчан російській анексії півострова, що розпочалася вже наступного ранку — 27 лютого 2014 року.

Цей мирний спротив не припинився навіть через роки перебування Криму під контролем Росії. Хоча і змушує кожного незгодного платити за це власною безпекою та життям.

Історія російської анексії Криму не буде повна, якщо не згадати про смерті двох українських військових — Сергія Кокуріна та Станіслава Карачевського. Першого вбили представники незаконних парамілітарних формувань (під командуванням полковника ФСБ Ігоря Гіркіна) під час штурму 13-го фотограмметричного центру в Сімферополі. Другого — під час сутички з військовим Чорноморського флоту Росії в селищі Новофедорівка в офіцерському гуртожитку. Але про них російські очільники воліють не згадувати взагалі, бо це ганебні факти для штучно створеного іміджу «вєжлівих людєй».

Ще за одну ганьбу проросійських сил на мітингу 26 лютого 2014 року кримські очільники дуже скоро помстилися кримінальним переслідуванням активістів, які підтримували Україну. До восьми років позбавлення волі у Криму був засуджений заступник голови Меджлісу кримських татар Ахтем Чийгоз. На лаві підсудних понад два роки перебувають ще двоє кримськотатарських активістів — Алі Асанов і Мустафа Дегерменджи.

Після того, як російська влада оголосила Євромайдан «державним переворотом та збройним захопленням влади», переслідувати в Криму також почали координаторів та учасників його кримських акцій. Через це вони у більшості своїй були вимушені покинути Крим. Проте в російських в'язницях опинилися двоє активістів, яких звинуватили в завданні тілесних ушкоджень співробітникам «Беркуту» під час акцій протесту в Києві. У травні 2015 року кримчанина Олександра Костенка засудили за це до 3 років та 6 місяців позбавлення волі.

У липні 2016 року до 10 років позбавлення волі кримський суд засудив ще одного активіста Євромайдану з Київської області — Андрія Коломійця. Він був звинувачений у замаху на співробітників «Беркуту».

Як формувався кримський рух спротиву в 2014 році? Як через російську анексію півострова руйнувалися кримські родини, долі та життя? Що примушувало кримчан покидати свої домівки? Відповіді в цьому розділі дають люди, які пройшли через «кримську весну» або спостерігали за нею.

Особа свідка прихована з міркувань безпеки: У владній верхівці Криму розповсюджували чутки про розвал України

Иллюстрация к книге

Проживав у Сімферополі, за фахом журналіст. Вимушений був покинути Крим у 30 років через його російську анексію. Рідна мова — українська.

 

До 27 березня 2014 року, коли Крим захопили російські війська (чи як тоді говорили, «зелені чоловічки»), ніхто з місцевих і не уявляв стрімкої російської анексії. Сімферополь жив звичним життям. Дехто проводить паралелі між Євромайданом та Помаранчевою революцією 2004–2005 років. Мовляв, «там у Києві відбуянять та заспокояться». З моїх знайомих мало хто вірив в історії про «звірства нацистів» на Євромайдані чи «потяг дружби», якими «найчесніше» російське ТБ лякало своїх глядачів.

Стосунки між колегами-журналістами під час Євромайдану були звичайні, без суперечок і сварок на політичні теми. Якщо, звісно, не брати до уваги місцевих божевільних та українофобів, у яких від самих слів «Україна» та «Майдан» червоніло обличчя та трусилися руки. Так, такі теж були. Вже після російської анексії Криму вони почали нити в соцмережах, що в кримській «владі» всі агенти «хунти», які заважають «русскім людям» втілювати свою мрію — померти в Росії.

У Верховній Раді Криму, до якої я мав доступ як журналіст, на початку 2014 року царювала деяка нервозність. Ще в середині лютого 2014 року кримські депутати не уявляли, що їх очікує буквально за півтора тижні. Хоча вже тоді дехто з представників владної верхівки Криму розповсюджував тривожні чутки про те, що Україні начебто загрожує глобальний розкол і розвал. Як мені відомо, їх розповсюджував Григорій Іоффе[1], який на той момент був першим віце-спікером кримського парламенту, а згодом очолив окупаційну «громадську палату» Криму. Іоффе налаштовував підлеглих на те, що Україна не вибереться з політичної кризи, що її чекає розвал на дві чи три частини. Найпевніше, він уже тоді був у тісному контакті з кремлівськими «кураторами».

До речі, ці передчасні розповіді про «розвал України» згодом зіграли роль для багатьох чиновників, коли вони вирішували йти на співпрацю з окупантами.

У той же час і інші депутати почали робити заяви про начебто несправедливість належності Криму до України. Перший по-справжньому тривожний сигнал пролунав 19 лютого 2014 року. Тоді ще нічого не віщувало про подальші події, пов'язані з окупацією Криму. Того дня на засіданні кримського парламенту депутати ухвалили чергове «звернення з приводу громадсько-політичної ситуації в країні», які вони видавали майже щотижня, закликаючи українську владу «дати лад» і припинити акції протесту в країні.

Тоді, 19 лютого, на трибуну вийшов депутат Микола Колісниченко[2] — колишній партійний функціонер. У радянські часи він керував одним з райкомів КПРС.

Виступаючи з трибуни, депутат Колісниченко заявив, що передання Криму Україні у 1954 році було «страшною подією», тому що «кримчан відірвали від Росії». Правда, звідки в «русского патріота» українське прізвище, історія замовчує. Свій виступ він завершив тоді пасажем про те, що якщо влада країни не зробить порядок у Києві, то кримські депутати «повинні поставити питання про повернення Криму Росії».

Ця заява відверто здивувала багатьох журналістів, які тоді були присутні в залі, навіть тих, хто дотримувався проросійських поглядів. Вони почали ставити одне одному питання: «Що за маячня?», «Що Колісниченко вживає?».

Коли депутат виступав з цією промовою, тодішній президент України Віктор Янукович ще перебував на своїй посаді в Києві. Ніхто не передбачав, що незабаром він тікатиме до Росії. Найпевніше, цей виступ був пробною кулею, яку російські спецслужби закинули, щоб перевірити, хто і як відреагує. Пізніше вождь місцевих комуністів Леонід Грач[3] зізнається в одному з інтерв'ю, що російські спецслужби на початку лютого 2014 року щосили хазяйнували у Криму.

Але 19 лютого 2014 року далеко не всі депутати кримського парламенту здогадувалися, що ховається за словами Колісниченка. Вони між собою дивувалися та обурювалися: «Яка ще Росія? Це ж чистої води сепаратизм. Нас за таке посадять!».