Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Приключения: прочее
Показать все книги автора:
 

«Коштовний камiнь», Андрій Гуляшки

Iнженер Спиридонов нахмурився — вiн любив смiливих людей, але нахаб не терпiв. А цей вскочив до нього без пiджака i з засуканими рукавами. Спиридонов хотiв якнайрiзкiше вичитати йому i тiльки почав вишукувати слова, як раптом упiзнав юнака, — це був геолог, i до того ж його пiдлеглий. Пiвтора року тому його перевели з шахтного вiддiлу у геологорозвiдувальний. Проте, оскiльки його роздратування не стихло, та ще й з прочинених дверей було видно скуйовджену голову обуреного посильного, вiн суворим, холодним тоном запитав:

— Що вам потрiбно, товаришу, i чому це ви заходите до мене в такому виглядi?

— Пробачте, — сказав здоровань i почервонiв так, наче його облили окропом. — Вибачте, що турбую вас. Оцей чоловiк, — вiн з дружньою посмiшкою кивнув у бiк посильного, — цей чоловiк уже втретє мене затримує, не пускає до вас. Зрозумiло, вiн не винен, це ви йому наказали, i я не серджусь на нього. Але ж наша третя бригада в середу вирушає в дорогу. Ви ж розумiєте, не можна гаяти часу. Ось, — вiн вийняв портфель i витяг звiдти якийсь папiрець. — Тут я даю деякi пояснення. Прочитайте. Якщо вам здасться цiкавим, подзвонiть менi. В кiнцi я написав свiй номер телефону.

Вiн залишив аркуш, ледве чутно промимрив «до побачення» i позадкував до дверей.

Того ж дня, по обiдi, iнженер Спиридонов дзвонив йому по телефону шiсть разiв, але весь час один i той же мелодiйний голос вiдповiдав: «Нема його, товаришу, ще не повернувся». Тiльки бiля десятої години вечора вiн почув у трубцi його сильний баритон, i невiдомо чому його душу переповнила справжня радiсть.

— Кому ви ще розповiдали про вашi припущення? — запитав вiн.

— Спробував подiлитися з колегами. Та вони поставились до моїх слiв з великим недовiр'ям. Смiялись, — мовляв, хiба один мiнерал має зелений блиск? Є, сказали, майже сто таких мiнералiв… А перед товаришем Власевим, зрозумiло, навiть не заїкався. I, признатись, сам спочатку вагався. Почав думати, що натрапив на якийсь невiдомий мiнерал зеленого кольору… Тому й мовчав. Але останнiм часом прочитав одну цiкаву книжку про гiрничу справу в наших мiсцях у стародавнi часи. I те, що я прочитав, змусило мене повiрити, що я справдi вiдкрив слiди берила.

— Принесiть менi детальний картографiчний ескiз мiсцевостi, де, за вашим припущенням, має бути цей мiнерал, — звелiв Спиридонов. — I нiкому нi слова, ясно? Не варто передчасно зчиняти галас з цього приводу.

— Менi це i на думку не спадало, — засмiявся молодий чоловiк.

Наступного ранку, пiсля розмови з молодим геологом, Спиридонов викликав до себе помiчникiв Вилю Власева: Павла Папазова i спецiалiста по кольорових металах, мiнералога Арсова.

Парторг Павел Папазов був спецiалiстом в галузi хiмiї, як i Вилю Власев. I зовнiшнiстю, i вдачею вони були цiлковитою протилежнiстю один одному. Папазов був високий i стрункий чоловiк, завжди чисто поголений; спиртних напоїв вiн не вживав, одягався добре — зi смаком i скромно, взуття, протерте суконкою, виблискувало, його вiдкрите красиве обличчя, на якому привiтно сяяли спокiйнi синi очi, приємний голос i невимушено-просте ставлення до будь-яких турбот i тривог — все це схиляло до вiдвертостi, викликало почуття симпатiї навiть у людей, знайомих з ним кiлька днiв. Старий член партiї, вiн до Дев'ятого вересня був у в'язницi.

Коли бригада була в походi, Папазов добровiльно брав на себе обов'язки санiтара: перев'язував, давав лiки хворим, пильно стежив за тим, щоб працiвники не нехтували своїм здоров'ям. Вiн був улюбленцем усiєї бригади. Тiльки Вилю Власев тримався з ним холодно, майже офiцiально i завжди звертався до нього на «ви». Та оскiльки всi добре знали його потайну, нетовариську вдачу, то це нiкого не дивувало.

У спецiалiста по кольорових металах Iгната Арсова — високого, сухорлявого чоловiка рокiв сорока — було смугляве обличчя з орлиним носом, тонкими, ледь помiтними губами i квадратним кiстлявим пiдборiддям. Рухливий, спритний i неспокiйний, вiн рiдко сидiв на мiсцi: в нього нiби пiд ногами горiло. Вдача в нього була надто люб'язна; вiн часто надокучав колегам своєю надмiрною догiдливiстю, невгамовним прагненням усiм чимсь допомогти, прислужитися. А як, боронь боже, хтось захворiє, особливо в походi, то вiн носив його рюкзак, знаряддя, кип'ятив для нього чай, прибирав i пiдмiтав у його палатцi, пильно стежив за вживанням лiкiв, нiби створений був для того, щоб доглядати за хворими.

Iгната Арсова вважали досвiдченим спецiалiстом: за останнi два роки вiн вiдкрив кiлька родовищ мiдi, цинку й олова. Та як тiльки заходила розмова про його особистi заслуги, вiн червонiв, як дiвчина, нiяковiв, тiкав, сердито й ображено махаючи рукою, i палко заперечував:

— Усе це дурницi. Я нiчого не вiдкрив i не брав нiякої участi в цих роботах. Людина вiдкриває щось, коли до цього прагне свiдомо, iз заздалегiдь виробленим планом. А я що?.. Я випадково, зовсiм випадково натрапив на руду, слiпо… Запевняю вас, саме так. Якщо хтось i має заслуги в цьому вiдкриттi, i нагороди заслуговує, то це наш керiвник — товариш Власев, тому що ми працювали за його планом. Нагороди заслуговує i товариш Папазов, пiд чиїм безпосереднiм керiвництвом всi ми дiяли. Заслуга, взагалi, належить нашим керiвникам, а я просто випадковий виконавець. Кожний iнший на моєму мiсцi вiдкрив би те ж саме, що вiдкрив i я.

Всi, хто близько знав Арсова, бачили, що його надмiрна скромнiсть набрала хворобливого характеру. Вiн часто називав себе «неуком», «слугою», «слiпим знаряддям» випадковостi, нiкчемою, якiй пощастило i т. п. Одного разу, в таборi пiд Бакарланом, Арсов був у пригнiченому настрої i зробив дивне признання:

— Знаєте, — сказав вiн, — у мене якесь жахливе почуття: менi здається, що мiй мозок безперервно скручується. Щодня, щогодини, — i вдень, i вночi, в черепi моєму створюється жахлива порожнеча. I я думаю: що ж це за порожнеча, що в нiй є? Повiтря? Пара? Я багато думаю над цим.

Вилю Власев рiдко говорив з Арсовим, i то тiльки в службових справах. Вiн морщився, бо не терпiв його м'якого шипучого голосу, уникав зустрiчатися з ним поглядом, але завжди прислухався до його порад, — цiнив як спецiалiста. Кiлька разiв начальник брався записати його характеристику в свiй блокнот, та нiяк не мiг: образ цiєї людини не пiдпадав пiд вiдомi йому «показники» i проценти, не вкладався нi в якi певнi i точнi формулювання.

А Павел Папазов полюбив Арсова, навiть зробив своїм помiчником у партiйних справах. Вiн захоплювався його скромнiстю, ретельнiстю, вважав взiрцем бездоганної дисциплiнованостi. Парторг доручав йому робити доповiдi, збирати членськi внески, висунув своїм заступником. Все це Iгнат Арсов виконував дуже сумлiнно. Часто писав характеристики на комунiстiв бригади, i Павел Папазов дивувався: «Наче писав моєю рукою i дивився моїми очима!»

— Дуже радий, — злегка вклонявся у вiдповiдь Iгнат Арсов. — Ви ж навчили мене вiрно бачити, суворо i об'єктивно оцiнювати. Тим, чого досяг, я зобов'язаний тiльки вам.

Минулого року восени Арсов вiдкрив поклади мiдної руди, але й це своє вiдкриття приписав Папазову.

— Я працював за його вказiвками, — твердив вiн.

Папазов не пригадував, чи справдi давав Арсову якiсь «вказiвки», але чомусь не заперечив, змовчав i прийняв уже як належне. Це принесло йому славу, а згодом — пiдвищення по службi. Пiсля цього випадку вони стали нерозлучними друзями.

Минулої осенi, коли Андрiй розказав про свою догадку щодо берила, Павел Папазов покликав свого друга i без зайвих слiв спитав:

— Що ти думаєш з цього приводу?

Iгнат Арсов довго мовчав.

— Дозвольте вiдповiсти через кiлька днiв, — нарештi вiдповiв вiн.

Минув тиждень, десять днiв. Iгнат Арсов чомусь їздив у Софiю. I от одного вечора вiн сам заговорив про Андрiя.

— Ви мене питали, що я думаю про його гiпотезу? Скажу: наївна фантазiя.

— Так, все це так, — усмiхнувся Папазов. — Фантазiя, зрозумiло. Однак це хороше, коли люди захоплюються великими iдеями. Як це красиво i благородно!

I тут вперше Iгнат Арсов заперечив йому.

— Такi захоплення — марнування часу, — сказав вiн. — Я б на вашому мiсцi його приборкав.

Цi слова пригадав Папазов того ранку, коли обидва стояли бiля столу Славi Спиридонова.

— У вашiй бригадi є один молодий геолог, — почав начальник. — Звуть його Андрiй Андрєєв! Яка ваша думка про нього?

Павел Папазов крадькома глянув на свого приятеля, кашлянув i вимушено весело вiдповiв:

— Андрiй?.. Прекрасний хлопець! В свiй час вiн був центром нападу в студентськiй футбольнiй командi.

При цих словах по обличчю його товариша промайнула задоволена, схвальна посмiшка.

— Я вас не питаю про його спортивнi якостi, товаришу Папазов. Чи центром був вiн, чи крайнiм. — Славi Спиридонов любив i розумiв футбол. Зараз мене цiкавить не це. Я вас питаю про iнше i певен — ви догадуєтесь, про що саме.

— Як вам сказати, це людина нового типу, — почав якось невпевнено Папазов. — Якщо захоплюється, то захоплюється цiлком.

— Симпатична людина, — сказав Iгнат Арсов 1 вклонився.

— Говорив вiн вам про берил, про мiнерал берил? — запитав їх Спиридонов, раптом пiдвiвшись. — Про це я вас питаю, i вiдповiдайте менi прямо, без викрутiв.

Iгнат Арсов зiтхнув.

— Звичайно, говорив, скiльки разiв! — засмiявся Папазов, але було помiтно, що в цей момент йому не до смiху. — У кожної людини є idйe fixe. Якась манiя, — продовжував вiн. — Що поробиш? У нашiй бригадi є один геолог на прiзвище Зюмбюлев, завзятий мисливець. Так вiн розповiдав, що одного разу в лiсi бачив, як його собака грався з вовком у довгої лози.

— Яка ж ваша особиста думка про справу з берилом? — раптом запитав, нахмурившись, Спиридонов.

— Та що тут думати! Це благородний ентузiазм, мрiї, марення. Я тут абсолютно нiчого поганого не бачу: молодiсть всюди шукає прекрасного.

Iгнат Арсов стиха кашлянув.

— Товариш Папазов має на увазi прекрасне в лапках.

— Ви не знаходите i зернинки ймовiрностi в цих його гiпотезах?

— Мабуть, зернинку ймовiрностi можна знайти навiть у вимислах божевiльних, — поспiшив вiдповiсти Iгнат Арсов.

— Значить, ви, товаришу Папазов, упевненi, що все це — божевiлля. Так?

— Я? — Павел Папазов почухав лоб, помовчав. — О, нi! Я не говорив подiбних речей. Я завжди прихильно ставився до мрiй молодi. Ви спитайте Андрєєва. Я не тiльки не докоряв йому, а, навпаки, допомагав у мiру своїх сил.

— Все це абсолютно вiрно, — вiдповiв Iгнат Арсов. — Товариш Папазов завжди ставився з благородною поблажливiстю до фантазiй цього юнака.

«Ясно, цi люди не вiрять у гiпотезу про берил, вважають, що все це даремна справа, — подумав Спиридонов. — Але в усякому разi вони добре ставляться до зусиль юнака, особливо Папазов».

— Побачимо, — сказав вiн. — Я йому сказав, щоб вiн представив менi детальний геодезичний ескiз району, де, на його думку, можна припустити наявнiсть слiдiв берила. Я зрозумiю з ескiза, наскiльки серйозна ця людина, яка вiдкрила берил, i чи справдi вона щось вiдкрила. Ви вiльнi.

Так розвивалась «берилова» iсторiя до цього часу.

I ось тепер Вилю Власев сидiв перед ними i похмуро дивився у свiй блокнот. I вiн, i Павел Папазов сприйняли гiпотезу Андрєєва як дивну фантазiю, плiд палкої уяви. Та коли перший ставився до подiбного роду «марень» явно непримиренно, то другий — терпимо, як до наївного, але красивого пориву, властивого молодостi.

«Я зрозумiю з картографiчного ескiза, чи є хоча б частка вiрогiдностi в цiй справi», вирiшив Славi Спиридонов i послав кур'єра по Андрiя.

На цей раз молодий геолог був зовсiм не такий, як у свiй перший вiзит. Вiн був одягнений в темний пiджак, що робило його вищим i пiдкреслювало могутню статуру.

Iнженер Спиридонов запропонував Андрєєву сiсти i якусь мить любувався його атлетичною постаттю, молодим рум'янцем. Потiм спитав прямо, без зайвих слiв:

— Значить, ти вiриш, що в цьому районi є слiди берила, правда?

— Вiрю, — упевнено вiдповiв Андрiй, прямо глянувши у вiчi начальниковi. I знову повторив: — Вiрю.

Вилю Власев багатозначно кашлянув.

— Скажи, — промовив вiн, — який тут процент ймовiрностi? Хоч один є?

— П'ятдесят один процент, — спокiйно вiдказав Андрiй.

Вилю Власев розкрив рот i широко розставив короткi руки. Вiн i слова не мiг вимовити вiд подиву i тiльки похитав головою, наче лiкар бiля лiжка безнадiйно хворого.

— Що ви маєте на увазi: поклади, пласти, жили? — тихо спитав начальник.

— Я маю на увазi слiди, якi дають пiдставу робити висновок, що колись, у давнину, в цих мiсцях будували шахти для добування смарагдiв. В той час звичайний берил зовсiм не цiнили, шукали тiльки кришталевий. Однак, я гадаю, що там, де є кришталевий, там повинен бути i звичайний.

— Тобто… ви бачили кришталевий берил… так я вас повинен розумiти? Славi Спиридонов пiдвiвся з-за столу. — Бачили смарагд?

— Це йому приснилось, — засмiявся Вилю Власев. — Щось подiбне бачив увi снi. А потiм йому здалося, що це дiйснiсть. Взагалi, це… казка з тисячi i однiєї ночi!

— Чекайте, чекайте! — обiрвав його Спиридонов. — Ви, значить, бачили смарагд? Прозорий, кришталевий берил? Чому ж не принесли шматочок, щоб показати?

— Я бачив щось подiбне до кришталевого берила, — сказав Андрiй. — За кольором, за м'яким блиском. Але я не змiг здобути нi пiщинки, бо цей камiнь лежав над головою на висотi бiльш як три метри. Не було чим i як вiдламати його. Та я й не був певний, що це дiйсно кришталевий берил. Iншi мiнерали, якщо дивитися здалека, мають той самий колiр. Вдруге менi не довелось побувати на тому мiсцi, оскiльки бригада вирушила на iнший об'єкт.

— Вигадки! Видно, що начитався книжок, — почав сердитись Вилю Власев. Хто зна, яка стародавня iсторiя запаморочила тобi голову.

— Я позначив те мiсце на картографiчному ескiзi, — сказав Андрiй.

— Дай його сюди! — в один голос вигукнули обидва вченi.

— А без ескiза ви менi не вiрите? — усмiхнувся Андрiй. — Невже я схожий на шахрая, на людину, що свiдомо обдурює?

— Деякi жiнки схожi на ангелiв, а душа їх чорнiша, нiж у чортiв, сказав Вилю Власев. — Зовнiшностi я не вiрю.

— Дайте ескiз! — iнженер Спиридонов простягнув руку.

— Треба бiльше вiрити людинi, нiж паперам! — сумно всмiхнувся Андрiй. А втiм, — ось, дивiться!

Вiн розкрив свiй портфель, вийняв м'яку коричньову папку i поклав на стiл.

— Я знаю в цьому районi кожну видолинку, кожну висоту, ти мене не заплутаєш, — погрозив йому пальцем Вилю Власев.

I тут трапилося щось зовсiм несподiване, дивне, про що згадувалось уже на початку цього роздiлу.

Вилю Власев i iнженер Спиридонов розкрили папку i жадiбними очима вп'ялися в рiзнокольоровi топографiчнi знаки. Минуло двi хвилини, три — чути було тiльки їх посилене дихання, шарудiння пальцiв по гладенькому паперу для креслення.

Вилю Власев майже встромив нiс у креслення, а iнженер Спиридонов випростався i з застиглим обличчям ледве чутно прошепотiв:

— Це шифр… чи що?

— Який там шифр, — засмiявся Андрiй. — Це ж зовсiм ясний геодезичний ескiз, зроблений за точним топографiчним планом. Всi пояснення дано в легендi.

Вилю Власев неприємно хрипло захихикав.

— От шахрай, так шахрай, — сказав вiн, трохи заспокоївшись. — Я так i думав. Хлоп'ячi легковажнi вигадки.

По його обличчю промайнула невиразна тiнь смутку.

— Як тобi не соромно так жартувати з нами, дорослими людьми? Хiба ж так годиться? Ми ж твої вчителi, як можна?

— Але в чому справа, що таке? — запитав здивований Андрiй.

Iнженер Спиридонов гнiвно глянув на нього i стиснув зуби так, що на щоках заходили жовна.

— Ану прочитай нам цю легенду! Вголос! — наказав вiн, поманивши його пальцем.

Андрiй нахилився над аркушем, i йому потемнiло в очах. Це був звичайнiсiнький топографiчний ескiз без будь-яких геодезичних значкiв, поцяткований червоними кружечками. Що тут сталось? Чи це не сон? Учора вiн до пiзньої ночi працював над цим планом i добре пам'ятав, що зазначив навiть розрiзи шарiв i тiльки два пункти вiдмiтив червоними кружечками. Та нiби якась магiчна сила стерла всi геодезичнi позначення, нанесла на карту з десяток червоних кружечкiв i його почерком написала довжелезну легенду.

Це був не його план!

Андрiй витер холодний пiт, що проступив у нього на лобi, i, наче крiзь сон, почув злий голос Спиридонова:

— Читай!

I Андрiй почав по складах читати:

— Перший номер… хороше водоймище для купання… Другий номер — тут розводиться форель… Номер третiй: є пiсок, зручний для пляжу… Четвертий номер: звiдси до пивної «Зелений рай» — чотири кiлометри.

Гарячий клубок став поперек горла Андрiєвi, i вiн замовк.

— Ну, що скажеш? — накинувся на нього Спиридонов. — Оце i є твої зеленi смарагди?

«Що ж трапилось? — гарячкове думав Андрiй. — Я цього не писав. Невже вчора в мене був припадок божевiлля?»

— Трапилась якась незбагненна помилка, — сказав вiн кволим, наче не своїм голосом. — Цей план — не мiй… тобто не той план, який я зробив.

В цю мить у глибинi його душi прокинувся iнстинкт самоохорони, бажання оберегти свою честь вiд ганьби. Це збудило в ньому силу боротися.

— Я принесу вам справжнiй план. Вчора до пiвночi я креслив його. Ось зараз.

I вiн кинувся до дверей.

— Слухай! — пролунав бас начальника. — Якщо за годину не принесеш ескiз, який менi пообiцяв — не смiй показуватись менi на очi! Зрозумiв?

Андрiй не вiдповiв. Вiн грюкнув дверима i швидко попрямував до виходу. Вiн iшов нiби увi снi, почуваючи себе в якомусь фантастичному свiтi, в свiтi привидiв.

— Гляди, гляди! — стурбовано похитав головою Вилю Власев. — Чорт його знає, на що це все схоже! I дивно, i безглуздо, i образливо, аж далi нiкуди… Такого я не мiг чекати, навiть якби був поганої думки про нього. Коли ж он воно що… От до чого може дiйти юнацька легковажнiсть честолюбне прагнення сенсацiї, слави!

Обличчя Власева, до цього роздратоване i зневажливе, набрало сумного i винуватого виразу, наче його самого спiймали на брехнi.

— Заплутався бiдолаха, наче муха в павутиннi, — продовжував вiн. — Хiба вiн передбачав, що ви справдi будете вимагати в нього очевидного доказу цiєї смарагдової гiпотези! Вiн розраховував до останньої секунди, що ви повiрите його чесному слову i не захочете глянути в цей безглуздий ескiз… I справдi, якi докази вiн може вам дати? Нiяких! Це так. У нього просто хвороблива уява i бiльше нiчого. Але про всякий випадок вiн поклав якусь папку в свiй портфель, щоб, коли ви його запитаєте: «Чи маєте ви уявлення, де приблизно знаходяться цi бериловi родовища?» — вiдповiсти: «Звичайно», i стукнути пальцем по обгортцi папки. Значить: «Я все уточнив, вiдмiтив, але ви, будь ласка, не утруднюйте себе перевiркою, бо цим ви мене образите. Ви повиннi вiрити людинi! Беззастережно довiряйте менi i накажiть товаришу Власеву дати менi спокiй i дозволити мандрувати, де я схочу». Абсолютно так. Так… Ви скажете: «А що ж це за ескiз? Його ж вiн сам поклав у свiй портфель!» Простодушний, вiн не подумав, що ви будете бiльш наполегливим, що ви справдi захочете подивитись на його знамените творiння. Взагалi, це неприємна iсторiя. Я, вiдверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молодi, але про цього хлопця був кращої думки… Берил! — Вилю Власев зiтхнув i махнув рукою. — Пусте дiло, фантазiя!

— Все це ще невiдомо! — сказав начальник i стомлено пригладив посивiле волосся. — Уявiть собi, що вiн дiйсно випадково помiняв ескiзи. Поклав у портфель не той ескiз, який я в нього просив. Коли папки однаковi, це завжди може трапитись. Ви схильнi в усякiй помилцi бачити злочин. А так не можна… Молодi люди менш передбачливi, нiж ми, старi, повiрте! Наївнiсть, нестриманiсть, палка уява, поспiшнiсть, — все це менш небезпечно, нiж користолюбнi розрахунки деяких «зрiлих» хитрунiв.

Славi Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучерявi кiльця диму, потiм несподiвано стукнув вказiвним пальцем по склу на столi i рвучко подався вперед.

— Якщо випадок з ескiзом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тодi нi крихти поблажливостi до цього юнака! Якщо вiн вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповiдайте менi, i я його вижену з роботи, як найостаннiшого шахрая i брехуна!

— Що ж, нехай так! — Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволi розлилась ледь помiтна посмiшка.

— Хоч би вiн принiс цей проклятий план! — сказав вiн, зосереджено дивлячись на свої ноги. — Хоч би… на цей раз сталось якесь чудо… Краще б я помилився!

II

В цей час Андрiй iшов вулицями, нiкого не помiчаючи i не розумiючи, куди йде. Iнстинктивно даючи дорогу зустрiчним перехожим i лавiруючи, вiн пробивався крiзь натовп; на перехрестях його ноги самi знаходили безпечну дорогу мiж трамваїв, тролейбусiв i спритних легкових машин.

Вiн був такий приголомшений, що вiд його звичайного спокою, вмiння володiти своїми нервами i контролювати себе й слiду не лишилось.