Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Приключения: прочее
Показать все книги автора:
 

«Коштовний камiнь», Андрій Гуляшки

«…Нiщо iнше не має такого

незвичайного зеленого кольору».

Плiнiй Старший

*  *  *

Я хочу розповiсти вам одну цiкаву iсторiю. Вона не вигадана, бо я сам, як побачите далi, брав у нiй участь. Проте не бiйтесь, що багато говоритиму про себе, — це б вам швидко набридло, та й iсторiя втратила б свою привабливiсть.

Перш за все дозвольте вiдрекомендуватись: я студент третього курсу ветеринарного iнституту. А те, про що збираюсь розповiсти, трапилося пiд час лiтнiх канiкул, коли я був учнем десятого класу i переходив у одинадцятий. Як бачите, подiї давнi. Дещо я забув, але деякi подробицi бачу ясно i з задоволенням пригадую мої вiсiмнадцять рокiв, коли для мене все було загадковим, як таємничi пригоди, описанi Конан-Дойлем[?].

I

Ця iсторiя почалась, дiйсно, незвичайно.

В той час геолого-розвiдувальними роботами в країнi керував iнженер Славi Спиридонов. Це був невисокий лiтнiй чоловiк — сухорлявий, трохи сутулий, з довгими рухливими руками, а на високе чоло, пооране глибокими зморшками, спадав сивий густий чуб.

Славi Спиридонов закiнчив геологiчний факультет унiверситету в Радянському Союзi, куди емiгрував з Болгарiї пiсля розгрому Вересневого повстання. Там вiн брав участь у наукових експедицiях до Сибiру та Уралу. Отож, бiльша частина його життя пройшла на лонi природи. Справжнiй ентузiаст своєї справи, вiн навiть тепер, незважаючи на свiй вiк, все ще мрiяв про подорожi, вiдкриття, життя, сповнене тривог i труднощiв.

Iнженер Славi Спиридонов вiддавав перевагу досвiдченим геологам, але й до молодих, якi були спритними i смiливими, ставився сердечно, наче рiдний батько. Вiн давав їм поради, допомагав, сам добирав для них iнструменти та знаряддя i, коли вони вiдправлялись у далеку путь, проводжав на вокзал i з бадьорою посмiшкою махав їм рукою з перону, бажаючи успiху.

Веселий i сердечний з щирими, вiдвертими людьми, вiн був непримиренним до тих, хто захоплювався легкою та дешевою славою, саркастично їх висмiював.

В цей день Славi Спиридонов запросив до свого кабiнету керiвника третьої геологiчної бригади, яку звичайно вiдправляли в такi райони країни, де шукали родовища особливо цiнних мiнералiв.

Бригада готувалась у дорогу.

Керiвник експедицiї Вилю Власев, хiмiк за професiєю, був одним з тих вчених, якi i в найпохмурiшi роки фашистської реакцiї лишились вiрними своїм переконанням. В нього були деякi дивацтва, хоч на перший погляд вiн справляв враження дуже простого, добродушного. Вилю Власев належав до категорiї тих людей, якi визнають за iстину тiльки те, в чому їх переконують власнi чуття, i яким необхiдно пiдтвердити свої теоретичнi припущення в лабораторiї, його знали, як скрупульозно акуратну, навiть педантичну людину, працiвника, що нiколи не приймав нiяких рiшень, поки не було наперед вiдомо, що зусилля обов'язково повиннi завершитись успiхом.

Це був кремезний товстий чолов'яга з важкою ходою. В нього було кругле, завжди червоне обличчя з м'ясистим, трохи горбатим носом, його широкi нiздрi розрiзняли найтоншi, невловимi запахи. Вiн завжди важко дихав i обливався потом, однак i лiтом i зимою ходив у в'язаному шерстяному жилетi i свiй велюровий крислатий капелюх, прикрашений побляклою коричньовою стрiчкою, знiмав тiльки в лабораторiї чи канцелярiї та лягаючи спати.

Вилю Власеву вже було пiд п'ятдесят рокiв, але все ще був нежонатий. Самотнiсть особливо гнiтила його у вихiднi, а ще бiльше у святковi днi; однак при думцi про шлюб вiн задоволене потирав руки, нiби далекоглядний мандрiвник, що зумiв обминути одне з найнебезпечнiших мiсць на своєму шляху.

В кiно Вилю Власев ходив не бiльше як один-два рази на рiк, i то тiльки в тих випадках, коли демонструвався iсторичний або науково-популярний фiльм. В театрi не бував iз студентських рокiв. Мав одну розвагу — грав у домiно з хазяїном квартири, i одну пристрасть — вiв детальнi записи в щоденнику про все, що вважав цiкавим i важливим у своєму життi.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була вiдлюдкувата i молодих людей з гарячими серцями i буйною фантазiєю вiн не любив. До того ж вiн потай сподiвався, що його призначать на посаду начальника лабораторiї.

День був ясний, сонячний i теплий. Поки Вилю Власев спокiйно гортав сторiнки щоденника, iнженер Спиридонов кiлька раз похмуро пройшовся по кабiнету, розмахуючи руками, потiм зупинився бiля вiдкритого вiкна i задивився в далечiнь. На голубому, трохи блiдому небi сяяло яскраве полудневе сонце; стiни хат блищали i скидались на вiдполiрованi листи слюди. Повiвав теплий пiвденний вiтерець, i каштан, що рiс просто пiд вiкном, ледве погойдував гiллям, густо порослим великими свiжо-зеленими листочками.

Славi Спиридонов примружив очi, — останнiм часом вони в нього почали сльозитися вiд яскравого свiтла. Вiн перевiв погляд на крону каштана i мимохiть зiтхнув. Ним оволодiло почуття, що вiн замкнений в чотирьох стiнах свого робочого кабiнету, як пташка в клiтцi, i наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гiркотою. Йому так хотiлося б вийти на вiльний простiр. Але очi в нього болiли вiд сонячного свiтла, а в кiнчиках пальцiв почувався якийсь терпкий холодок. Це були першi неприємнi ознаки старостi, першi сигнали про те, що вiдтепер про подорожi, табiрне життя можна тiльки мрiяти.

Та Славi Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер вiн бiльше не зможе лазити по горах, а тiльки передаватиме свiй досвiд молодим, допомагатиме їм i житиме їх успiхами. Але вiн був завжди молодий серцем.

Так думав Славi Спиридонов, схилившись над вiкном, а Вилю Власев тимчасом попльовував на пальцi i зосереджено гортав сторiнки щоденника. Власне, це був не щоденник, а просто товста записна книжка в жовтувато-коричньовiй шкiрянiй палiтурцi. Зеленi шовковi стрiчки роздiляли цей щоденник на три частини. У першiй частинi були записи матерiального знаряддя. Туї в алфавiтному порядку вiн записував усе, в чому мали потребу геологи: вiд компасiв i торбинок для мiнералiв, вiд пробiрок для похiдної лабораторiї до кольорових олiвцiв картографiв, лiнiйованого паперу й коробки з цвяхами та шпильками. Друга частина щоденника мiстила характеристики геологiв. Цi характеристики були дуже лаконiчнi, наприклад: «Н. спостережливий, але надто захоплюється, йому можна вiрити тiльки на 70 процентiв». Або: «А. - добре лазить по скелях, але має нахил приймати все жовте за золото. Ентузiаст. Його проби i висновки обов'язково мають пiдлягати лабораторнiй перевiрцi». Або: «В. - невправний, але зате терплячий i солiдний. Не захоплюється, не гарячиться. Добре обiзнаний з порiвняльним методом, розумiється на хiмiї. Йому можна вiрити на 90 процентiв».

У третiй частинi щоденника були записи географiчного характеру й ескiзи та плани мiсцевостi, назви населених пунктiв, рiк, сiл, гiр. Тут був i розпис руху поїздiв, причому в дужках вказувались зупинки на станцiях, а синiми хрестиками позначались тi мiсця, де зимою можна було попоїсти гарячого супу, а влiтку — окрошки й запити лимонадом.

Вилю Власев кашлянув i, побачивши, що начальник повернувся в його сторону, похмуро, з заклопотаним виглядом заговорив:

— Цiєї ночi, товаришу Спиридонов, ми вiдправляємось в дорогу, а наша матерiальна частина досi не впорядкована. Як вам вiдомо, я не раз скаржився на господарський вiддiл. Можете собi уявити! Ми от-от вирушаємо, а в нас немає двох запасних держакiв до молотiв i чотирьох гнотiв до спиртових ламп № 2. Отут, — вiн постукав по шкiрянiй оправi свого щоденника, — помiтки червоним олiвцем, якi означають, що замовлення не виконано.

Вилю Власев витер долонею спiтнiле чоло й зiтхнув.

— Взагалi, товаришу Спиридонов, господарська частина у нашiй установi не зовсiм на своєму мiсцi, i прошу мати це на увазi. Скажете: велике дiло два запасних держаки! Справдi, невелике. Але ж ви знаєте, що в складному механiзмi буває досить i одної порошинки, щоб робота стала. Чи не так? Взяти хоча б годинниковий механiзм… Та для чого звертатись до порiвняльного методу, коли наш випадок i без цього ясний! Уявiть собi, що двоє з моїх людей поламають держаки молотiв. А таке часто буває. Адже це однаково, що без рук лишитися!

Славi Спиридонов зсунув брови, насупився, по обличчю його промайнула тiнь ледве стримуваної досади.

— Ви не повиннi робити трагедiю через такi дрiбницi, — сказав вiн. — Ви iнколи взагалi буваєте надто педантичним. Вибачте, але все це виглядає несерйозно. Два держаки! Менi здається, що вашi люди могли б зробити собi не два, а десять!

— Держава платить моїм людям за наукову, розвiдувальну роботу. I вони повиннi витрачати час саме на це. Що ж буде, товаришу Спиридонов, коли кожний iз них почне займатися теслярством? Припустiмо, держаки до молоткiв зробити можна. А гноти до спиртових ламп? Невже мої люди повиннi перетворюватись у спецiалiстiв по виготовленню гнотiв?

Спиридонов махнув рукою i з втомленим виглядом опустився в червоне шкiряне крiсло бiля письмового столу.

— Пробачте, якщо я вам надокучаю, — сказав Вилю Власев, розстiбаючи верхнiй гудзик шерстяної жилетки. — Ви знаєте, що я люблю суворий порядок i точнiсть. Така звичка.

Тонкi губи Спиридонова скривила саркастична посмiшка, та вiн стримав себе i, спокiйно пiднявши телефонну трубку, наказав завгоспу негайно видати бригадi ще одну дюжину запасних держакiв для молотiв i десять метрiв гноту для спиртових ламп.

— Про виконання доповiсте менi особисто, — сказав вiн. Потiм, поклавши телефонну трубку, повернувся до Вилю Власева i запитав:

— Ви задоволенi? Може, вам видали мало спирту?

Той вiдкрив щоденник на букву «С», переглянув написане i заперечливо хитнув головою.

— Спирту досить, — сказав вiн.

— От i добре, я дуже радий! — засмiявся Спиридонов. Якийсь час помовчав i вiв далi: — Все-таки, знаєте, я б вам порадив привчити своїх людей самостiйно знаходити вихiд iз скрутного становища. Це дуже важливо, коли розвiдник сам знаходить вихiд iз труднощiв, якi постають перед ним. Адже ви йдете не в театр, а в гори, доведеться лазити по козячих стежках, по скелях, часом будете зовсiм вiдрiзанi вiд свiту. Справжнiй розвiдник повинен умiти в разi потреби i штани полатати, i багаття розкласти, i землянку зробити. Вiн не може бути бiлоручкою. Розвiдник вириває у природи її таємницi, вiн натрапляє на численнi перешкоди, живе в скрутних умовах. Ви не повиннi привчати їх до опiки. Ось що я хотiв би сказати.

Вилю Власев похитав головою.

— Яка там опiка! — всмiхнувся вiн i постукав пальцем по обкладинцi щоденника. — Ось я склав графiк роботи для кожного, хто входить у нашу групу: тут зазначається все, що вiн має робити кожен день i навiть годину.

Так вiн говорив, а сам думав: «Це вже занадто, шановний, щоб геологи стали кашоварами, теслярами, будiвельниками тощо. Час робiнзонiв давно минув! Наша епоха нова, соцiалiстична, а це значить — технiка i точний розподiл обов'язкiв. Кожна жаба повинна знати своє болото. Завгоспу нiчого заноситись, вiн мусить вiдпускати бригадi те, що їй належить згiдно з рiшенням, записаним у протоколi. Геологи не повиннi стругати держаки, їм треба шукати мiдь. За це держава платить їм зарплату i командировочнi. Хай вiдкривають родовища, — от i все».

Iнженер Спиридонов дивився на велику карту Болгарiї, що висiла на стiнi, i лице його освiтила тепла посмiшка, наче вiдблиск якогось внутрiшнього вогню.

— Знаєте, — сказав вiн, — я так вам заздрю, товаришу Власев! Зрозумiйте мене правильно. Я просто нудьгую, багато лiт прожив, а постарiв усе ж невчасно. Ось гляньте, — вiн кивнув головою в бiк карти, — це ж геологiчна цiлина. Менi б вашi роки — я жодного дня не сидiв би в кабiнетi. Я обшарив би усю цю дорогоцiнну цiлину i чого б тiльки не вiдкрив! Скiльки чудес приховано в цiй землi!

— Так, — сказав Вилю Власев. — Наша земля багата на кориснi копалини i на мiнерали. А серед мiнералiв є досить гарнi, ви маєте рацiю. Вiзьмемо хоча б наш мармур. Забарвленням вiн не поступається перед найкращими мармурами свiту.

Славi Спиридонов нахмурився, зiтхнув, але раптом щось згадав i пожвавiшав.

— Мало не забув! Це ж важливо, а я тiльки тепер пригадав! Власне, я вас тiльки заради цього й викликав, а ви вiдвернули мою увагу своїми держаками та гнотами. Ви, товаришу Власев, справдi iнодi перебiльшуєте. Не гнiвайтесь на мене, ви ж знаєте, що я вас поважаю. Якби тiльки ви не були таким жахливим педантом, то були б великим ученим, запевняю вас. Але ви не схожий на iнших педантiв, iнакше, їй-богу, я не змiг би вас терпiти. Так… Про що ж ми говорили? А, пригадав! — вiн погортав свiй блокнот, щось прочитав i запитав: — У вашiй бригадi працює один молодий геолог на прiзвище Андрiй Андрєєв.

- Є такий, — вiдповiв Вилю Власев.

Славi Спиридонов помовчав.

— Чи знаєте ви, що цей Андрiй Андрєєв твердить, нiбито минулого року…

— Що — минулого року?

— Ось заждiть!

Начальник встав i почав ходити по кiмнатi.

— Вiн твердить, що в минулому роцi, — уявiть собi, — у тому районi, куди ви тепер направляєтесь, є слiди… Але ж якi! Вгадайте.

— Певно, не ведмедя, — сказав Вилю Власев.

— Ведмедя! Якби вiн сказав менi, що бачив слiди слона, я б менш був здивований! Та що вартi слiди якогось там слона чи навiть мамонта, коли хочете знати, в порiвняннi з його вiдкриттям! Слухайте. Цей ваш юнак запевняє, що напав на слiди берила. Берил, розумiєте? Чудесний, рiдкiсний мiнерал, з якого здобувається метал берилiй, вдвiчi легший за алюмiнiй. Це метал, про який мрiють авiаконструктори всього свiту! Зрозумiли?

— Я — хiмiк, — перебив його трохи ображено Власев. — Трохи знаю питому вагу i якiсть цього металу.

— Невже? — Спиридонов засмiявся i розвiв руками. — Але ж уявiть собi, у нас є свiй берил!

— Менi це важко уявити, — нахмурився Вилю Власев. — Я людина науки i фантазую мало.

— Ех ви! Безнадiйний скептик i педант! Адже наука без фантазiї — це птах з пiдрiзаними крилами.

— Я скорiше голову собi оддам одрубати, нiж повiрю так одразу, що в нас є берил! — палко вигукнув Власев.

— Нi, ви краще одрубайте тiльки свiй скептицизм, — засмiявся Славi Спиридонов. — А голова хай лишиться. Вона не зайва. А в деяких випадках навiть корисна. Слухайте! Ось так, як ви тепер, так десять-двадцять рокiв тому буржуазнi вченi твердили, що в нас нема нафти, нема свинцю, нема цинку. Однак i нафту знайшли, i свинець, i цинк.

— Але ж берил — це вже зовсiм iнше, товаришу Спиридонов По-перше, берилових родовищ взагалi так мало в свiтi, що їх можна полiчити по пальцях! А чим рiдше зустрiчається мiнерал, тим менше певностi, що ми знайдемо його тут, у нас. Правда? Коли мiркувати логiчно, це так. Ще нiколи, нiде й нiкому не спадало на думку, що в Болгарiї може бути берил. Далi, немає геологiчних ознак, якi свiдчили б про можливiсть iснування цього мiнералу в нашiй країнi. Проаналiзуйте цi три обставини, i ви переконаєтесь, що я маю рацiю.

— Я геолог, товаришу Власев, i не визнаю теорiї, яка б виключала всяку можливiсть того, що в надрах нашої землi є цей цiнний мiнерал. Припустiмо, що є тiльки якiсь два-три проценти. Але чому не повiрити, що цi припущення можуть бути виправданi? Чому? — я вас питаю.

— Якщо гiпотеза грунтується на серйозних фактах, то прошу перевiряйте. У нас є параграф, за яким дозволяється видiляти кошти для проведення розвiдувальних робiт. Якщо такий параграф є, значить, можна законно робити витрати, тобто дослiджувати. Але це не значить, що ми повиннi слiпо вiрити всяким фантазiям. Пробачте, але цей Андрiй Андрєєв, хоч, може, в нього i є певнi здiбностi, фантазер першої категорiї. Крiм того, майте на увазi, що це людина молода. Ось що в мене записано про нього: «Комунiст. Любить читати у вiльний час, переважно iсторичну лiтературу. Був футболiстом». Чуєте, товаришу Спиридонов, — футболiстом! «Хороший альпiнiст, витривалий. Дуже вправний, спостережливий. Однак захоплюється речами, якi не мають вiдношення до його безпосередньої мети як розвiдника». Звернiть увагу, товаришу Спиридонов, — захоплюється самостiйними дослiдженнями. Це я вважаю нiгiлiзмом. Далi: «Дуже пристрасний у роботi, цiлком покладається на свою уяву, а вона в нього надто розвинута». Бачите? Тому я записав: «Робити спецiальний аналiз його проб, а поки вони не дадуть цiлком певного результату, вiрити не бiльше як на 30–40 процентiв». Ось так. Хiба я можу пiсля всього цього серйозно ставитись до його марень про берил, як ви радите? Якби в нього виникла думка про залiзо, свинець, олово — тодi iнша справа. А то — берил! Це ж фантастика, марення, плiд гарячкової уяви, надмiрно розвиненої читанням.

— Геолог без фантазiї — це пiвгеолога, — почав сердитися Спиридонов.

— Геолог, який не зважає на факти i на висновки, що випливають з фактiв, взагалi не може бути геологом. — Вилю Власев розстебнув i другий гудзик свого жилета, як завжди, коли йшов спати. — Але де ж цi факти, товаришу Спиридонов?

Спиридонов хотiв йому вiдповiсти рiзко, але передумав i промовчав. Дiйсно, молодий геолог не подав нiяких проб, нiяких кристалiв, вiн просто твердив, що натрапив на нiбито надiйнi слiди, якi говорять про можливiсть iснування берила в районi, де бригада провадитиме дослiди. Вiн тiльки голослiвне обстоював свою гiпотезу — i нiчого бiльше.

Але в цiй гiпотезi було щось величне, щось надзвичайно важливе для науки, для оборони країни, для народу. Така гiпотеза може з'явитись тiльки у людини, з палкою уявою i смiливим серцем. Якщо смiлива уява поєднується з тверезим науковим мисленням, чому не допомогти? Вилю Власев — досвiдчений хiмiк з неабиякими здiбностями, але скептик за вдачею, i йому здається фантастичним усе, що не доведено наочно, не пiдтверджено лабораторним аналiзом. Але ж до чого призведе дослiджувана справа, якщо завжди, в усiх випадках, потрiбнi «очевиднi» матерiальнi докази? З iсторiї великих вiдкриттiв нам вiдомо багато прикладiв, коли тiльки догадка, невиразнi припущення вiдiграють вирiшальну роль для дальшого успiху.

Справа в тому, чи справдi молодий геолог Андрiй Андрєєв — серйозний учений, а не честолюбець, що живе манiєю величi. Але якби вiн був таким, то, безперечно, розплескав би скрiзь про свою гiпотезу, i вся Софiя вже б говорила про берилiй, про те, якi реактивнi лiтаки i стратосфернi лiтальнi апарати робитимуть з цього металу. Однак це було не так… Молодий геолог не був базiкою. В однiй невеличкiй доповiднiй записцi на двадцять рядкiв вiн скромно повiдомляв про своє припущення, перелiчував деякi з мотивiв i просив допомоги.

I зараз, обдумуючи, що сказати Вилю Власеву, як розворушити його суху, емпiричну душу, iнженер Спиридонов пригадав., свою першу зустрiч з хлопцем. Цiй зустрiчi передувала коротка, але бурхлива сцена за дверима його кабiнету. Вiн наказав посильному нiкого не впускати до нього, бо мав якусь термiнову роботу, а впертий вiдвiдувач намагався зайти. Потiм почувся шум, i в кабiнет, вдарившись головою об одвiрок, влетiв молодий чоловiк мало не двометрового зросту. Вiн був у спортивнiй сорочцi, з засуканими рукавами, що вiдкривали мускулистi волосатi руки.

На його смуглявому вилицюватому обличчi з коротким носом блищали, немов електричнi вогники, яснi сiрi очi.