Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Мистика
Показать все книги автора:
 

«Вечірні дзвони», Анджей Піліп'юк

Київ, весна 1893 р.

 

Того року весна не поспішала. Відразу ж після Великодня несподівано повернулася зима. Зі сходу насувалися маси холодного, арктичного повітря. Українські степи знов вкрила пелена снігу, а вночі на калюжах з’явився тонкий шар льоду. Люди, що снували провулками Києва, почувши завивання полярного вітру, куталися в коміри. Багато з них проходило повз нову, величну будівлю медичного факультету, однак ніхто з них не мав і гадки, що в його стінах триває гарячкова нарада, від результатів якої, залежатиме доля всього світу…

Доктор Скужевський довго дивився на карту. Поліські болота — край очерету і осоки, що тягнеться на сотні верст. Подекуди острівці вільхи і болотного дуба, шматки придатної для сільського господарства землі. Взимку — велетенська брила криги, обрамлена заростями очерету, що тягнеться аж за горизонт…

— Нам неймовірно пощастило, що зараза розпочалася саме тут, — сказав професор Селєзньов, закурюючи люльку. — Якби епідемія спалахнула в менш ізольованій місцевості, рахунок трупів йшов би на мільйони.

По спині лікаря потекла краплина холодного поту. Він глибоко дихав, щоб заспокоїти нерви.

— Острів має п’ять верст в діаметрі, - пояснив вчений. — Він оточений трясовиною. Якби епідемія розпочалася о іншій порі року, мешканці скористалися б човнами і їхній слід загув би. Зараз все досі вкрите кригою. Човнами її не розбити, а йти по ній з майном — вони бояться, хоча, гадаю, намагаються… До острова веде дві дороги. Міст, — він постукав по карті — який спалив поміщик, і гать — на ній організовано санітарний кордон.

— Що нам відомо про хворобу?

— Нічого. Майже нічого. Поміщик, такий собі Самюель Лісовський, прислав сина з повідомленням, що в його маєтку вибухнула страшна зараза. Він зажадав негайно оточити острів кордоном, поки люди не зорієнтувалися, що потрібно втікати. Ми встигли в останній момент, вже наступного дня солдати були змушені пострілами відганяти перших селян…

— Хлопець щось розповів?

— Майже нічого. Спочатку вони думали, що немає чого турбуватися. Вони відзначили, що заражені несподівано обливаються потом, втрачають сили, лягають і через кілька годин помирають. Жоден хворий не видужав. Всі хто контактував з зараженим, самі хворіють і за кілька днів помирають. Хвороба надзвичайно небезпечна.

— На чуму не схоже. На віспу теж…

— Начебто ні. Але наш обов’язок переконатися. Вам не лячно?

Доктор знизав плечима.

— Лячно, але поїду.

*  *  *

З болота дув лихий, крижаний вітер. Над плитами брудного льоду хиталися довгі стебла очерету. Було мабуть два градуси морозу, але через вологу і вітер, лікарю було холодно навіть в теплому кожуху. Він минув перелісок і доїхав до мису. Тут закінчувалася суша.

Він злегка потягнув віжки. Коник слухняно зупинився. Санітарний кордон виглядав не дуже переконливо. Офіцери оселилися в старий, дерев’яний сарай для сіток. Солдати зрізали частину вільх і побудували кілька великих наметів. Вони накрили їх брезентом, землю засипали товстим шаром очерету. Зараз вони грілися біля невеликого вогнища. В чайнику булькала вода. Рушниці, складені в козли, стояли напоготові.

Новоприбулий зіскочив на землю. Офіцер закутаний в шинель, вийшов з-за сараю.

— Павел Скужевський, — відрекомендувався гість.

— Капітан Ашлот, — військовий потиснув йому долоню. — Ми щойно отримали депешу, що Ви відвідаєте нас. Хочете проїхати туди? — він показав на кілька хатин, що видніли майже на лінії горизонту.

— Так.

— Ви повинні залишити бричку тут. Через гать Вам не проїхати. Кілька днів тому ми намагалися висадити її в повітря і тепер вона пошкоджена, — пояснив він. — У Вас багато багажу?

— Я перенесу, — заспокоїв його Скужевський. — Як виглядає ситуація?

— Вчора довелося застрелити двох втікачів. Я хотів би Вас попросити… Мабуть вони не були заражені, але їхні тіла…

— Спалити?

— Ось Вам банка з гасом. Ми не знаємо, що там відбувається, — офіцер повернувся до теми. — Здається поміщик живий, ми бачили щось схоже на димові сигнали. Але нам не вдалося розшифрувати їх.

— У Вас є геліограф?

— На жаль тільки один.

— Чудово, бо я привіз другий. Буду передавати звіт двічі в день, звичайно, якщо сонце дозволить. Записуйте, будь-ласка. Якщо помру, буде хоч якась клінічна документація…

— Бачу, Ви про все подбали, — в очах у капітана промайнула повага.

— Про все, що зміг передбачити.

— Ще одне запитання.

— Так?

— Навіщо Ви ризикуєте життям? — військовий дивився на доктора пронизливим поглядом. — Поклик душі? Адже було багато інших охочих…

— Це може бути щось нове. Невідома досі інфекція. Я повинен дослідити її.

— Заради слави? Навіть посмертної?

— Заради науки, — сказав серйозно лікар. — Коли я знатиму, що з ними, то можливо вдасться їх вилікувати.

— Хай щастить, — росіянин обійняв його і щиро поплескав по плечу.

*  *  *

Він закинув на плечі переповнений військовий ранець. В одну руку взяв валізку з геліографом, в другу — банку з гасом. Револьвер запхав у праву кишеню кожуха. Пістолет в кобурі — на пояс.

— Візьміть тютюну, — солдат протягнув йому пакетик. — В селі можуть виникнути проблеми з постачанням, — пожартував.

Лікар подякував і вирушив до гаті, вкритої замороженими грудами болота. Застрілені лежали там, де їх досягли кулі. Він пройшов повз них, поклав багаж на кілька десятків кроків далі. Повернувся. На кожне тіло вилив по півбанки гасу. Перехрестився і кинув запаленого сірника. Жовте полум’я здійнялося в зимове, поліське небо. Тіла, ймовірно, не згорять до кінця; не вистачить пального. Але може висока температура хоча б знищить бактерії?

Незмінне червоне, зимове сонце над головою, незмінні грудки замерзлого болота хрустять під ногами, а позаду тріск полум’я, що пожирає тіла людей, які намагалися врятуватися від хвороби…

Він йшов не поспішаючи, село наближалося повільно. Час зупинився. Кроки…він знав результат, ще до того як почав рахувати. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят один, дві тисячі п'ятсот вісімдесят два, дві тисячі п'ятсот вісімдесят три — він став на дерев’яну кладку, що відділяла гать від острова. Дві тисячі п'ятсот вісімдесят чотири, дві тисячі п'ятсот вісімдесят п'ять, дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість — нога торкнулася землі. Піт залив йому чоло. Випадковість? Хтозна…

Павел сподівався, що хтось вийде йому назустріч, але острів зустрів його непривітно. З-за кількох тинів виглянули голови в хутряних шапках, але відразу ж зникли. Десь за брудною шибкою промайнуло обличчя. Тим часом сонце сідало за горизонт. Старий хрест неподалік криниці нагадував, що це не перша епідемія в історії села.

Скужевський на мить зупинився розгублено, не знаючи, хто б його прихистив.

Але відразу пригадав собі про власника поселення. Поміщицький будинок знаходився на краю села. Старий, частково врослий в землю, збудований з грубих, дубових балок. Стіни, прошиті кулями, свідчили, що в минулому він пережив не один набіг… У вікнах, засклених за давнім звичаєм, шибками в олов’яних рамках, світило приємне, жовте сяйво воскових свічок. Раз поміщик намагався боротися з інфекцією, то напевно з радістю прийме допомогу фахівця. Звичайно, якщо він ще живий…

Поміщик був живий-здорвий. Він вийшов на ґанок в жупані, з шаблею на поясі і двостволкою в руці.

— Свят, свят, — пробурмотів він по-польськи, побачивши лікаря, що тягнув валізу. — Що ти за один, чужинцю?

— Павел Скужевський, лікар, — відрекомендувався.

— Нарешті. Самуель Лісовський, — господар потиснув йому руку. — Запрошую в мою скромну оселю.

Вони зайшли в сіни, що вели через весь будинок. Шляхтич зачинив двері на засув і поставив двостволку в кут. Дула кількох рушниць зловісно блиснули. Він взяв зі столика ліхтар.

— Проходьте сюди, лікарю, — Самуель жестом показав на двері, що вели в кімнату.

Невдовзі вони сиділи в яскраво освітленому приміщенні.

- Їсти хочете? — запитав турботливо Лісовський.

— Дякую, я не голодний…

— Але ковточок чогось хорошого, щоб зігрітися, безперечно не зашкодить, — він ледь помітно посміхнувся. — Магда, скоч до аптечки, принеси айвівки.

Служниця поставила вкритий пилом бутель. Вони мовчки стукнулися стаканами з духмяною наливкою.

— Можна запитати, чи не маєте якоїсь газетки? Я вже тиждень не знаю, що діється в світі…

— Звичайно, — Скужевський витягнув з кишені ранця дещо пом’ятий екземпляр. — Потрібно братися до роботи.

— Ха! Оце так молодець! — зрадів Лісовський. — Не встиг прийти, а вже готовий боротися з заразою… Чим можу допомогти?

— Мені потрібні хатина на селі, де можна ізолювати хворих, місце під лабораторію, кілька помічників.

— На ранок все буде, — пообіцяв він. — Кажеш пане, лабораторія.

— Я привіз мікроскоп, реагенти, цілу гору сильнодіючих ліків. Якщо мені забракне знань, то маю пів торби книжок. А буде цього замало — мені доправлять все необхідне.

— А як ти їх, пане, повідомиш? — здивувався шляхтич. — Притягнув телеграфний кабель?

— Геліограф, — доктор пхнув ногою пакунок. — Може не вершина техніки, але нам вистачить.

— Ходімо спати, а завтра до роботи, — господар потер руки. — Магда! Постели в кімнаті для гостей. І розтопи добре піч! — крикнув він вглиб дому.

Кімнатка була невеликою, тісною, але затишною. Стара, дерев’яна шафа з кривими дверцятами. Столик, на ньому миска і цинковий жбан для води, солідне, дерев’яне, двоспальне ліжко, високо застелене пуховою постіллю. Доктор поставив ліхтар на столик і ще деякий час переглядав підручник з тропічних хвороб. В нього були певні підозри, завтра він спробує покінчити з ними… За стіною з грубих, дубових балок застогнала хуртовина, інколи холодний вітер дув по кімнаті, коливаючи кволе полум’я свічки. На відстані глухо прогримів постріл рушниці. Санітарний кордон не спав.

*  *  *

Після сніданку доктор вийняв з багажу кілька марлевих пов’язок і бавовняних рукавичок, а також банку з карболкою і розпилювач.

— Якщо не хочемо заразитися, нам доведеться дотримуватися дуже суворих правил, — сказав він серйозно. — Асептика — це головне…

Вони зупинилися перед тином, поміщик вистрілив з револьвера в повітря. В дверях хатин відразу ж з’явилися селяни.

— До нас приїхав лікар, — оголосив Лісовський спокійним, гучним голосом. — Він діє за моєї згоди і за наказом самого царя. Хто не виконає його наказів, буде засланий в Сибір.

Його слова справили неабияке враження.

— По-перше, мені потрібна порожня хата на лазарет, — сказав лікар.

— Хата Гуцюка вільна, — один з селян показав рукою.

— Він помер ще восени, — пояснив шляхтич.

— Де тіла померлих?

— По хатах лежать, або в стодолах, — пояснила якась жіночка в хустці. — Поховати нема як, бо земля замерзла.

— Трупи належить спалити, — заявив Скужевський. — Весь скарб померлих також. Як тільки з’явиться нагода — спалимо їхні хати.

— Нельзя! — крикнув якийсь молодий селянин.

— Молчи! — старий схопив його за руку. — Так надо під час чуми.

— Вам забороняється контактувати між собою. Жодних розмов, жодних відвідин. Кожен хворий йде до лікарні в хаті Гуцюка, — повчав далі Скужевський. — Де хтось несподівано помре вночі — вивішуйте чорний прапор. Ми заберемо тіло. Якщо хтось ослаб і не може йти — білий. Прийдемо по нього. Я привіз багато ліків, спробуємо врятувати всіх хворих.

— А ліки коштувать скільки будуть? — запитала бабуся закутана в чорну хустку.

— Нічого. Медична академія в Києві вже оплатила ваше лікування. І ще одне, — додав лікар. — Щоб спалити трупи, знадобиться багато деревини. Нам потрібно трьох кремезних селян з пилами і сокирами. Плачу по три рубля в день.

— Тільки порізати?

— Порізати і порубати на дрова. І спорудити вогнище.

Охочих виявилося більше ніж треба.

— Що далі? — запитав поміщик.

— Відведіть їх в гай, нехай рубають. Виберіть найбільш жадібних, — попросив пошепки Скужевський. — В лісі запропонуйте їм по десять рублів, якщо вони погодяться зносити трупи і допомагати в лікарні.

— У Вас є стільки грошей?

— Вісімсот рублів золотом, — посміхнувся лікар. — Професор Селєзньов все передбачив.

— Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

— Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? — запитав голосно. — Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

— Вони воліли б поховати останки, — пробурмотів Лісовський. — Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

— Ви умовили когось допомагати мені?

— Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

— Поки зараза не закінчиться — додому ти не повернешся, — сказав він серйозно. — Житимеш в сусідній хаті.

— Як помру, то що з грішми? — зацікавився помічник.

— Заплачу родині все до копійки. Напиши тільки, кому віддати, — попросив лікар. — А поки що, за перший день, — вручив йому дві золоті п'ятирублівки.

Дрібні монети зникли у великому наче буханка кулаку.

Хворих було лише двоє. Ослаблені, вони були не в змозі рухатися. Їх принесли на ношах зроблених з вирваних дверей і положили на солому. Скужевський потер руки. Нарешті якась конкретна робота.

Виміряв температуру… понад сорок градусів. Шкіра хворих була дуже липкою, запах поту, що нагадував сморід зіпсованої крові, швидко заповнив приміщення. Він оглянув їм горла: сильно набряклі. Обоє були напівпритомні, їх знобило.

— Кепська справа, — зітхнув поміщик, що стояв біля дверей.

— Спробуємо дати їм ударну дозу сульфату хініну, щоб збити температуру, — сказав Скужевський. — Мене більше турбують ці липкі плями на шкірі.

— Що це таке?

— Не знаю, я ніколи не бачив нічого подібного. Їх потрібно напоїти, вони дуже обезводнені.

Він швидко приготував препарат і дав пацієнтам. І по пів пляшки легкого, червоного вина з запасів Лісовського. Щоб набиралися сил… Скужевський поставив чайник на кухні і коли вода закипіла, вкинув до нього кілька порізаних, старих цибулин. Отриманий відвар змішав з гліцерином, додав трохи ментолу і живиці куркуми. Дав відвару охолонути і влив хворим до горла. Ще раз перевірив температуру. Хоча пройшло більше години, жар не спав.

— Що за чорт, — пробурмотів він. — Після такої дози хініну?!

— Може обмотати їх мокрим, холодним полотном? — запитав Іван, що стояв в дверях. — Ми так робили під час тифу.

— Чому б і ні, - погодився лікар.

Він сів за мікроскоп. Перші зразки… фрагменти тканини, вирізані з трупів. Спочатку він оглянув їх в нормальному стані, не виявив жодних аномалій. Потім забарвив частину йодом, решту — чорнилом. Зразки крові, поту, слизу, шкіри… Ще одна година і знов без результату.

Заглянув до хворих. Набряк горла трішки зменшився. Але жар не спав ані на пів градуса. Впорядкував нотатки і, залишивши хворих під опікою Івана, пішов на берег острова.

Павел вийняв з валізи геліограф. Спер раму на плече. Зловив сонце в заднє, параболічне дзеркало. Допоміжного поки що не потребував. Поклав долоню на рукоятку і поглянув в долучений до пристрою бінокль. Прекрасно. Відкрив шторку, пустивши сонячний зайчик прямо у вікно сараю, де жили офіцери. Не минуло й п’яти хвилин, як з другого боку солдати розложили своє спорядження.

Він давно не користувався цим пристроєм, але швидко пригадав собі всі процедури.

— Становище дуже загрозливе, — передав він. — Я пробую кілька методів лікування. Вкрай необхідно утримувати кордон.

До солдата, що обслуговував геліограф підійшов штатський в довгому плащі. Не дивлячись на відстань доктор впізнав його. Приїхав професор Селєзньов…

— Що за інфекція? — прийшло запитання.

- Ідентифікація неможлива, — відповів він. — Результати досліджень під мікроскопом недостовірні.

Наступний сигнал — серія коротких спалахів. В ньому не було жодних літер. Але доктор знав його. «Хай щастить…»

Він склав дзеркала, лінзи і раму в футляр. В лікарні — без змін. Один хворий власне помирав, другий безтямно бормотав. Поки сонце торкнулося очерету на горизонті, обоє перейшли в кращий світ…Вони вивезли останки на беріг. Поховальне багаття вже майже догоріло. У вогні ще чорніло кілька кісток. Через кілька днів доведеться збудувати нове.

Коли зараза вщухне, хтось викопає могилу, — подумав доктор. — Збере до неї попіл і рештки, і встановить на ній подвійний хрест. Цікаво, чи я тоді ще житиму? Раптово він відчув смертельну втому.

В сараї біля лікарні Іван вже обладнав душ. Лікар помився у великій кількості гарячої води з карболкою, вкрив тіло піною сірчаного мила і старанно витерся чистим рушником.

*  *  *

Хата привітала його жовтим сяйвом свічок, теплим подихом розпаленої пічки і запахом смаженої яловичини в соусі. Вони відразу ж сіли до пізньої вечері. Після їди вмостилися в зручні, оббиті шкірою крісла.

— Ваші попередні висновки підтверджуються, — доктор долив собі чаю. — Інфекція вкрай небезпечна, і до того дуже легко переноситься.

— Ви знайшли щось в препаратах під мікроскопом?

Скужевський похитав головою.

— Нічого. Звичайно ж, видно знищені клітини крові, але жодного сліду того, що їх вбило. Напевно це щось дуже дрібне.

— Ще менша бацила, ніж ті, які можна побачити неозброєним оком?

— Так. Коли Левенгук відкрив перші бактерії, а Гансен застосував препарати-барвники, ми думали, що незабаром всі таємниці буде розкрито… Однак існують хвороби, у випадку яких не вдалося викрити бацили, що їх переносять. Ми знаємо, що ці бацили існують, але вони дуже маленькі. Ми перевіряли це минулого року. Вони проникають через фільтри, що затримують нормальні мікроби. Ми навіть спробували визначити їхній розмір.

— Цікаво…

— Ми дали їм робочу назву віруси.

- І як з ними боротися?

- Їх вбиває те саме, що й решту цього звіринцю. Карболка, спирт, сірчане мило, температура, деякі ліки. Але мені не виявити їх обладнанням, що в моєму розпорядженні.

— Що ж нам робити?

— Досі жодне лікування не дало результатів. Хінін дещо полегшує перебіг хвороби, та летальний кінець неминучий.

— Що це, в біса, таке? Чума?

— Ні, в чорної смерті доволі характерні симптоми. В одній з книжок згадується щось схоже… Та зараза з’являлася тільки декілька раз, в Англії, Нідерландах, Прусії і Україні.

— Як вона називалася?

— Англійська пітниця.

Лісовський задумався, а потім похитав головою.

— Ніколи про таке не чув. Які в неї симптоми?

— Приблизно як в нас. Схожа на якийсь неймовірно небезпечний вид грипу. Раптова втрата сил, висока температура, сильне потовиділення, запах зіпсованої крові… І через кілька годин — смерть. З’являлася раптово, без видимих причин, вбивала всіх, хто захворів.

Лісовський налив в стакани горілки.

— Ви щось приховуєте.

— Так. Її описали завдяки тому, що кілька свідків мали імунітет і не заразилися.

— Кілька?

— Кожного разу вона вбивала майже всіх. Ціле село, ціле містечко. Виживала одна людина з двохсот, інколи трьохсот… Часом свідчення писали ті, хто прибув поховати тіла. Якщо вірити розповідям, хвороба вбивала людей, свиней, коней, а от свійська птиця і худоба виживали. Інфекція вразила різнорідний біологічний матеріал, що вже само по собі досить незвично.

— Один з трьохсот, — повторив господар.

— Був один випадок, в кінці п’ятнадцятого століття, коли чоловік вижив після хвороби. Єпископ Крулєвца. Через багато років він розповів про це польському лікарю Бенедиктові Сольфі…

— Природний імунітет чи…?

— Не знаю. Коли єпископ зауважив в себе перші симптоми, він ліг, зробив в постелі дірку, щоб спливали нечистоти, накрився кількома ковдрами і килимом, а під рукою поставив кільканадцять пляшок червоного вина. Він пролежав в лихоманці викликаній жаром та алкоголем, вижив, але до кінця життя залишився немічним…

— Але в нашому випадку…

— Я застосував цей метод сьогодні в обід. Обоє хворих померли.

— Але ми не заразилися. Цікаво, чому? Ви приїхали недавно, але я?

— Побачимо, — пробурмотів Скужевський.

Це прозвучало несподівано зловісно, тому він хмикнув і змінив тему.

— Я бачив в селі старий хрест.

— Еге ж, є такий.

— В нас, на Мазовії, їх ставили після епідемії холери. Саме такі, з подвійною поперечиною.

— В нас теж існує такий звичай. Хрест дуже старий, стоїть тут століттями… але це дуб, він дуже добре зберігається.

— Отже це знак якоїсь давньої зарази?

— Гм. Було тут щось таке. Вранці пошукаємо в літописах мого роду, — пообіцяв. — У мене в коморі повна скриня розмаїтих папірців.

Доктор пішов у спальню. Магда ще метушилася біля його ліжка, розігріваючи постіль мідною грілкою. Він вдячно посміхнувся служниці, але здається вона неправильно зрозуміла його наміри, бо зашарілася і потупила голову.