Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«2586 кроків», Анджей Піліп'юк

Берген, зима 1876/77

 

— Холод собачий, — простогнав доктор Павел Скужевський, накриваючись докладніше шкірою оленя.

Вже багато годин він розмовляв сам з собою. Він не міг зупинитися, так само як не міг опанувати тремтіння. Пасажири пересадженого на полози диліжансу давно перестали звертати увагу на чужинця, що бормотав під носом. Назовні було темно, лікар не знав, ніч зараз, чи може день. Намацав за пазухою флягу і зробив маленький ковток пекучої петербурзької горілки. Затремтів. Алкоголь розігрів його тільки на мить.

Замерзну, подумав. Замерзну і ніколи не доберуся до того Бергена…

Вітер, налетівши на тонкі стінки карети, зареготав понуро. Доктор поглянув на годинник. В слабому світлі ліхтаря з лоєвої свічки, що хитався під стелею, маленькі цифри на порцеляновому циферблаті двоїлися і троїлися. Насилу сфокусував погляд. Від останньої зміни коней пройшло три години. Отже, вже скоро. Молодик, що сидів навпроти, делікатно торкнувся долонею його коліна.

— Незабаром Ви будете на місці, - сказав він по-німецьки, підтверджуючи несміливі здогади.

— Звідки Ви знаєте? — здивувався Скужевський.

— Ми саме спустилися на дно долини. Прислухайтеся до вітру.

Дійсно, буря вила не зустрічаючи жодних перешкод. Місцевість навколо диліжансу була рівною і відкритою.

— Як Ви це зносите? — запитав Павел.

— Ми вже звикли. Зрештою, не так вже і холодно. Тільки п'ятнадцять градусів морозу.

Скужевський почув дивний звук. Тільки через деякий час зрозумів, що це клацання його зубів.

— Це Норвегія, — усміхнувся його співрозмовник. — Погане місце для відвідування зимою.

Мусив признати йому рацію. Ще й попереджали його. Він міг залишитися в Осло. Міг почекати на відлигу. Але поїхав. Кілька сотень кілометрів через високий перевал. Запізнювався вже на тиждень, саме стільки він стратив, перечікуючи хуртовини. Він прикрив очі і втома відразу ж перемогла. Йому снився сон…Лани стиглої пшениці хиталися від легких подмухів літнього вітру. На блакитному небі сяяло чудесно тепле сонце…

Він прокинувся відразу, як тільки диліжанс зупинився. Пасажири товпилися в бік виходу. Крізь відчинені двері увірвався потік крижаного повітря. Доктор з зусиллям відкинув шкіру і одягнув тепле подорожнє пальто з верблюжої вовни, на якому досі сидів. На голову натягнув каракулеву папаху. Повільно, обережно вийшов надвір. Шкіру на щоках відразу ж обпекло. Він вдихнув кілька разів і поступово почав приходити до себе. Розглянувся очами, що сльозилися від морозу. Засипана снігом карета, нелюдськи втомлені коні вкриті ковдрами, візник у важкій медвежій шубі, що власне жваво зіскочив з козлів. Хлопець в уніформі знімав з даху валізи і пакунки. Перед дерев’яним будинком станції на вітрі хиталася вивіска. Берген. Доктор поглянув на свій багаж. Він і гадки не мав, як далеко до лікарні. Доведеться найняти сани. Несподівано хтось міцно стиснув його долоню.

— Армауер Гансен, — почув. — Я вирішив зустріти Вас, колего. Вітаємо в Бергені.

— Дуже приємно. Павел Скужевський. — Він ледь не відкусив собі язика, його щелепа клацала наче мишоловка.

З зусиллям, він підняв голову. Доктор Гансен не виглядав на свої тридцять п'ять років. Шкіра на обличчі потемніла від сонця і морозу, блакитні очі палали дивним блиском.

— Бачу, що подорож далася Вам взнаки, колего, — сказав він стурбовано. — Лікарня знаходиться за дві вулиці звідси. Зараз будемо на місці.

Він поклав дві скрині та оббиту по кутах валізу гостя на легкі сани, які привіз з собою.

— Перепрошую за запізнення…

— Та нічого. Я здогадався, що Вас затримав сніг. Інколи дорога завмирає на кілька тижнів. Але обіцяють, що за десять років до нас проведуть залізничну лінію. А як виглядають зими у Вас, в Польщі? — запитав.

— Значно тепліше, — промовив Скужевський запинаючись і клацаючи зубами. — І не віє так страшно. Крім того ця полярна ніч…

Господар легко посміхнувся.

— Та не перебільшуйте. Тут, в Бергені, полярних ночей не буває. Просто о другій годині темніє…

Вони йшли поміж будинків. Незважаючи на темряву і сльози в очах, Павел зауважив, що всі будівлі на вулиці зроблені з дерева. Помальовані в білий або світло-зелений колір, вони справляли сумне враження. Їх оббили тонкими дошками, що заходили одна на одну. Це нагадало йому конструкцію вітрильних човнів, які він бачив коли практикував на Поліссі.

В багатьох вікнах світилося. Всередині люди сиділи біля теплих пічок, пили каву, розмовляли або бавилися з дітьми. Він стиснув зуби, і щоб хоча б частково втекти від реальності, почав рахувати кроки. Зробив дві тисячі п'ятсот вісімдесят шість… Півтора кілометра.

Незабаром вони зупинилися біля невеликої брами. В темряві йому ще вдалося зауважити дерев'яну вежу, що здіймалася обіч.

— Лікарняна капличка, — пояснив господар.

Закутаний в кожух охоронець мовчки впустив їх всередину. Доктор Гансен взяв дві скрині, так наче вони нічого не важили і просто закинув собі по одній на кожне плече. Новоприбулий зайнявся своєю валізою і рушив слідом. Будинки лікарні з трьох сторін оточували велике подвір'я. З вулиці прямокутник замикала невеличка, дерев'яна капличка. Вони зайшли на подвір'я. Там лежало біля метра снігу. Тільки від брами до вхідних дверей прокопали вузеньку стежку і рясно посипали попелом.

Гансен йшов як балерина, балансуючи скринями; одна з яких була значно важчою, тому йому було нелегко втримати рівновагу. Скужевський волочив валізу по снігу. В нього не було сили нести її. В одному з кутів подвір'я лежало кілька пакунків, загорнутих в старе полотно, вкритих інеєм. Він інтуїтивно відчув смерть.

— При такій погоді неможливо поховати чи спалити трупи, — сказав норвезький лікар. — Поки що лежать замерзлі в снігу. Коли наступить весна, ми вивеземо їх на цвинтар за містом і спалимо.

Двері відчинилися з легким скрипом. Вони опинилися у великому вестибюлі. Пахло приготованим м'ясом і горілим деревом, але крізь ці приємні запахи пробивався сморід карболової кислоти, ефіру і загниваючих тіл.

Вони повернули наліво і по вузьких, потрісканих сходах вийшли на другий поверх. Повітря там було приємно тепле. Скужевський відчував, як до нього повертається життя, його серце билося міцно і рівно. В пальці повернулося чуття. Гансен штовхнув ще одні двері і вони опинилися в невеличкій, зі смаком обставленій вітальні. Лікар легко поставив скрині на підлозі. Покрутив вентиль і запалив газ в лампі. Приміщення залило привітне світло.

— Це кімната для гостей. Збоку ванна. Зараз принесу вечерю.

Гість з полегшенням скинув з себе задерев'янілий від морозу плащ і грубий светр. Зняв важкі, оббиті хутром чоботи. Він відкинувся зручно на спинку стільця і вбирав тепло та світло кожною клітинкою тіла. Невдовзі повернувся норвежець. Він приніс горнятко кави, миску м'яса і копченої риби і невелике блюдце з печивом. Скужевський поглянув на їжу з побоюванням.

— На жаль доктор Даніельсон вже спить, — сказав Гансен. — В нього був важкий день.

Вони сіли біля столика. Несподівано виявилося, що їжа не лізе йому в горло. Скужевський відчув, що канапка з лососем йому не смакує. Їсти тут? В такому місці? Його почав охоплювати жах. Дикий, примітивний, тваринний страх. Він знав, що шанс заразитися мінімальний. Знав, що хвороба, скоріше за все, не переноситься з їжею. І все-таки не міг пересилити себе. Гансен зауважив, що відбувається і заспокійливо торкнувся його плеча.

— Не бійтеся. Їжу нам приносять з міста.

Раптово йому полегшало. Страви знов набрали смаку. Він розслабився.

— Тут ми готуємо тільки для хворих, — пояснив господар. — Зрештою завтра буде багато часу, я все Вам покажу.

Скужевський кивнув головою. Від тепла його розморило. Далися взнаки тяготи подорожі. Години, дні та тижні проведені на незручній лавці диліжансу, мороз, дрібні ковтки алкоголю, які він потягував безперервно на протязі кількох останніх годин…Його повіки налилися оловом.

— Перепрошую, — сказав він. — Мені потрібно виспатися.

Гансен із зрозумінням усміхнувся. Допив каву і вийшов. Павел повільно послабив краватку і поглянув у вікно на вузький провулок, що проходив повз лікарню з цього боку. Шибка була дуже товста, вкрита узорами морозу, він хукнув на неї і крізь проталину зауважив, що на другому боці вулиці хтось стоїть. Постать була невисокою, іноді вона зникала в завірюсі, потім знову чітко вимальовувалася. Обличчя незнайомця приховувала густа тінь, але лікарю несподівано здалося, що чужинець дивиться прямо у його вікно. Він інстинктивно відступив у глиб кімнати, а коли поглянув знову, тротуар був порожній. Тільки вітер гнав по бруківці хмарки снігу. Через дві хвилини лікар спав наче вбитий, поклавши голову на м'яку подушку, випхану пухом диких гусей. Десь поміж балками бігали щурі…

*  *  *

Заметіль дещо ослабла, але мороз тільки посилився. Доктор прокинувся зранку. Певний час лежав, згадуючи де він, аж раптом почув стогін. Звук, який ймовірно вирвав його зі сну, пробився крізь стіни і стелі. Він доходив звідкись з глибини будинку. Людина, що стогнала, вмирала. Павел неохоче піднявся з ліжка і запалив свічки. Одяг висів на спинці крісла, але він довго вагався, чи варто йти, чи краще залишитись в кімнаті. Зрештою почуття обов'язку переважило. По скрипучих сходинках зійшов вниз. У вестибюлі повернув наліво і зупинився в кінці довгого коридору. З — під одних дверей пробивалася вузька смужка світла. Він постукав.

— Заходьте, — відповіли зсередини по-норвезьки.

Павел відчув запах смерті, жахливий сморід тіла, що розкладалося. Він завагався у дверях, перш ніж переступити поріг. Гансен сидів біля пацієнта на низькій табуретці. В глибині кімнати, біля столика, сивий лікар наповнював шприц білою, мутною рідиною.

Хворий, що лежав на ліжку, зціпив зуби. Лікар підійшов, відкинув ковдру і спритно вколов у вену на руці. Скужевський встиг зауважити долоню вмираючого — без пальців, покриту пухлинами і плямами. Тканина розкладалася, рани ледь заживали. Прокажений прикрив очі, а через кілька хвилин на його обличчі вималювалося полегшення. Тільки зараз поляк зауважив, що обоє лікарів натягнули на руки тонкі, бавовняні рукавички.

— Даніель Даніельсен, — представився сивий чоловік, ставлячи шприц на столик. — Вибачте, колего, що не подаю руку, але при нашій спеціальності цей жест чомусь виходить з вжитку. — Він смішно говорив німецькою, затягуючи і пом'якшуючи закінчення.

— Павел Скужевський, — посміхнувся гість.

— Морфій, — пояснив Гансен, побачивши запитальний погляд. — Новий, потужний засіб від болю.

— Ми вже знайомі з ним, — відповів Павел, — Але все ще значно частіше подаємо опій внутрішньо.

— Опій, — здивувався Даніельсен.

— Laudanum[?], — пояснив йому Гансен.

— Сподіваюся, Ви отримали мій рекомендаційний лист від Петербурзького Лікарського Товариства? — запитав Скужевський.

— Звичайно. Дуже радий Вас тут бачити. Обмін досвідом піде Вам обом на користь, — показав він на Гансена.

— Агонія? — поцікавився Павел, поглянувши на пацієнта.

— Так. Винятково неприємний випадок. Шість місяців і смерть. Протягне максимум до ранку. Погляньте на рани після виразок.

— Побіліли і частково затяглися? — перепитав. — Мені знайомі ці симптоми. Означають, що кінець вже близько…

— Потрібно буде провести розтин, — додав Гансен. — Не часто трапляється, що проказа розвивається всередині. Гадаю, що в цьому випадку були пошкоджені нирки і печінка. Зверніть увагу на плями на обличчі та руках.

Скужевський кивнув головою, беручи діагноз до уваги. Несподівано хворий відкрив очі і поглянув на нього. В нього був спантеличений погляд.

— Знайдіть його і вбийте, — сказав він чітко, а потім його погляд потух наче задута свічка. Здавалося, що його обличчя запало, м'язи ослабли, дивна гримаса, що викривляла досі один кут рота, зникла. Щелепа повільно опустилася. Доктор Гансен закрив померлому очі.

— Він відчував біль? — запитав Скужевський, виймаючи маленький блокнот.

— Так. Але втратив чуття у вражених органах. Проказа завжди спочатку атакує нервову систему. Йдіть спати, розтин зробимо завтра.

Поляк повернувся в свою кімнату. Старанно помив руки і волосся, але не міг позбутися нав’язливої думки, що хвороба назавжди причепилася до його шкіри. Він знав, що ризик заразитися мінімальний, але не міг опанувати страх. Йдучи спати, знову зауважив темну постать на тротуарі на другому боці вулиці. Він закрив очі, щоб прогнати оману. Коли знов відкрив їх, то побачив тільки сніг, який вітер гнав по бруківці.

— Бісові привиди, — пробурмотів він.

*  *  *

Пізній зимовий ранок відігнав нічні примари. Скужевський став в дверях і глибоко вдихнув, поглинаючи морозне повітря. З другого боку вулиці місцевість піднімалася вверх, доходячи до лісу. Над містом здіймався гранітний масив. На подвір'ї панував порядок. Тільки в кутку під стіною лежала ще одна довгаста фігура. Сіре полотно було вкрите темними плямами; коли його несли — просочилася кров. Поверхня матеріалу вже вкрилася інеєм.

Лікар вирушив перед себе стежкою посипаною попелом і зайшов до будинку. Невеликі сіни, вимощені кам'яними плитами. Кілька дверей. Куди постукати? Він почув відлуння кроків. Повернувся і побачив, як Армауер спускається сходами.

— Вітаю, бачу, що Ви вже встали?

— Перепрошую, здається я переспав…

— Та нічого. Після такої подорожі потрібен відпочинок… Ми з Даніельсеном зранку зробили розтин.

— Який результат?

— Фактично, нетиповий інфільтрат в печінці. Ми помістили проби в спирт, пізніше оглянемо їх в спокійній обстановці. А поки що запрошую, — Гансен штовхнув солідні, дубові двері, споряджені парою залізних засувів.

Вони зайшли у велике, висотою в два поверхи приміщення. Справа ряд дверей вів до невеликих кімнаток. Хворі блукали попри стіни, кілька сиділо біля столу, читали або слухали старшу жінку, яка читала Біблію. Зал оточувала невеличка галерея, з якої можна було піднятися в кімнати на другому поверсі.

— Зараз в нас вісімдесят пацієнтів, — сказав господар. — Частина з них вже не в стані рухатися; їх ми помістили знизу. Крім нас, ними займаються ще п’ять осіб персоналу.

- І цього досить?

— Найбільше проблем у нас з частою зміною пов'язок. Ми намагаємось надати пацієнтам хоча б мінімальних розваг, необхідних щоб боротися з апатією, але більшість з них неграмотні.

Хворі, почувши голоси біля входу, повільно повернули голови і скорботно дивилися на лікарів. Скужевський мимоволі здригнувся, побачивши нарости, здуття і рани на їхніх обличчях. Гансен вивів його в сіни.

— Важко звикнути, — зітхнув. — Хоча для мене значно гірше усвідомлювати, що фактично вони вже мертві. Ходять, думають, але, так насправді, їх вже немає. — Клацнув пальцями. — Від початку існування цього лепрозорію проводяться досліди різних ліків…

— Все безрезультатно?

— Ми не втрачаємо надії.

Вони перейшли до невеличкої лабораторії. Доктор Даніельсон сидів біля мікроскопа і задумливо дивився в окуляр.

— Які результати гістопатології? — запитав Армауер.

Старий лікар повільно похитав головою. Замінив скло з препаратом на інше. Записав спостереження в зошит.

— Вони повсюди. В нирках, в печінці. Кишечник практично чистий. Ви були праві; хвороба атакувала зсередини.

— Ви могли б ввести мене в курс справи? — сказав Скужевський.

— Звичайно, — усміхнувся Даніельсон. — Пацієнт, що помер вночі, мав один з різновидів…

— Немає жодних різновидів, — запротестував Гансен. — Це все викликано тими самими бактеріями.

Дідок кивнув головою, з неохотою визнаючи, що той має рацію.

— Він страждав від порівняно рідкісної форми прокази. Переважно ми маємо справу з повномасштабною проказою. На тілі хворого з'являються ділянки шкіри невразливої на біль, утворюються нарости, пухлини, потім рани, що не гояться. А інколи хвороба атакує зсередини…

З невеликої шафи він вийняв банку з ниркою зануреною в легко пожовтілому спирті.

— Зверніть, будь-ласка, увагу. Проказа проникла на цей орган, просуваючись по нервових волокнах. Тканина частково розклалася. Переважно проказа точить людину кілька місяців, а потім несподівано, протягом кількох тижнів, з'являється назовні, даючи повномасштабну форму захворювання. Так як спочатку вражаються нерви, пацієнт, переважно, не відчуває болю…

— Вчора…

— Як я вже казав, з тим бідолахою була трішки інша справа. Бацили пошкодили внутрішні органи, порушили їхні функції. Біль викликало отруєння організму оксалатом кальцію і сечовиною. Погляньте в мікроскоп, — заохотив він.

Скужевський зняв окуляри і поглянув. Він побачив препарат виготовлений, як йому здалося, з фрагменту спинного нерва. В багатьох місцях можна було побачити невеликі, темні, схожі на плашки утворення. Вони повільно рухалися. Павел бачив їх вперше у своєму житті. Ось з чим йому доведеться боротися…

— Оце і є наш ворог, — пояснив Гансен.

— Вони ще живі?

— Відокремлені, навіть дві доби після смерті хворого. Їх вбиває фенол, спирт і висока температура. Ми намагаємося застосовувати різні субстанції і вивчаємо їхню живучість…

— Наші лікарі, довідавшись про Ваше відкриття, намагалися повторити експеримент, але нічого не вийшло…

Даніельсон гірко посміхнувся.

— Вони зізналися, якою частиною нашого метода злегковажили? По виразу Вашого обличчя бачу, що Ви нічого не знаєте. Просто ми вимочуємо наші препарати в розчині, що містить невелику кількість чорнила. Бактерії прокази поглинають барвник краще, ніж інші тканини. Це винахід нашого дорогого Амауера…

Гансен посміхнувся ніяково, але в його очах промайнула гордість.

— Я з'ясував це цілком випадково, — признав він.

— Більшість шкіл визнали забарвлення препаратів псевдонауковим методом, — зауважив Скужевський. — А в Росії взагалі заборонили використовувати.

— Так, я чув про це. Але якщо воно діє… Для нас важливіші відчутні вигоди, ніж звинувачення в науковому шахрайстві і шарлатанстві, - посміхнувся Даніельсон.

Павел ще раз поглянув в окуляр мікроскопа. Здавалося, що бактерії рухалися повільніше.

— Як довго вони живуть поза організмом? — запитав. — Я маю на увазі в пробах тканини.

— Сім, вісім днів. Однак я підозрюю, що за сприятливих умов вони можуть протягнути довше, — сказав Гансен.

— Ви зауважили чи вони розмножуються?

— На жаль, ні. Або вони не в змозі зробити це, коли пацієнт мертвий…

— … або розмножуються занадто повільно і ми не в змозі зауважити цього, — перебив його Даніельсон. — Зваживши на дуже довгий період інкубації, я б цього не виключав.

Він штовхнув двері в кінці приміщення. У невеликому приміщені, на шарі тирси, рухалося кілька доволі великих звірів. На звук кроків вони повернули в бік дверей гострі мордочки.

— Броненосці, - сказав здивовано Скужевський.

— Ключ до відгадки хвороби, — сказав поважно Армауер. — Його знайшли в лепрозоріях Мексики. Людську проказу можна прищепити тільки цим звірям. Ці — здорові. Тих, яких ми вирішили заразити, ми тримаємо в іншій частині лікарні. На жаль, клімат їм явно не підходить. Крім того, в нас проблеми з їжею. Вони харчуються комахами і дрібними гризунами.

Назовні зашумів вітер.

— Після обіду перейдемо в Бригген, — повідомив Гансен. — Побачите все з практичного боку.

Павел схилив голову.

*  *  *

Хворий сидів на кріслі перед трійкою лікарів. Половину обличчя йому скривила жахлива гримаса.

— Тут в нас нетиповий симптом, — пояснив Даніельсон. — Внаслідок зараження нервових тканин настав параліч правого лицевого нерва.

Скужевський надів рукавички, сполоснув руки в мисочці з розчином фенолу, а потім обережно помацав голову пацієнта.

— Дійсно, — сказав він. — В нас в Псковській губернії теж були такі випадки.

- І що рекомендували місцеві лікарі? — поцікавився Гансен.

— Що ж. Лікарів там небагато. Люди їх не люблять, особливо в селах. Після останньої епідемії холери, вони вирішили, що саме лікарі поширювали заразу. Мого колегу, ледь живого, ми витягнули з криниці. А знахарі застосовують два методи. Середньовічний, що полягає в тому, щоб закопати хворого по шию в землі або кінському гної, в надії, що це витягне хворобу.

— Невігласи, — пробурмотів Даніельсон.

— Не забуваймо, хто стверджував, що проказа — спадкова хвороба, — усміхнувся Гансен. Дідок явно збентежився.

— Другий метод, сучасніший, полягав на багатогодинному відмочуванні хворого у воді майже доведеній до кипіння. На бочці писали закляття…

— Допомагало? — запитав Гансен з блиском в очах.

— Ви не повірите, на перших порах так.

— Це легко пояснити. Як виникає з наших дослідів, бацила прокази гине в температурі мінімально нижчій ніж вмирає людська тканина. Якщо температура була підібрана відповідно, бактерії могли частково відмерти, в той час як людський організм ще міг витримати. Звичайно ж не всі, тому через певний час хвороба поверталася. Можливо, якби ми могли розігріти все тіло до відповідної температури… — розмріявся він.

— Що робити в даному випадку? — Павел вказав на пацієнта, що весь цей час непорушно сидів на кріслі.

— Теоретично, можна зробити надріз ось тут, — Даніельсен показав олівцем місце на обличчі прокаженого. — Якщо обрізати обидва вражених нерва, обличчя повернеться майже до попереднього вигляду. Тільки користі від цього небагато, бо наступить двосторонній параліч.

— Бачу, Ви використовуєте найновіші досягнення медицини, — Скужевський оглянув колекцію балонів з феноловою кислотою.

Гансен поважно кивнув головою.