Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Дивні пригоди Петера Шлеміля», Адельберт Фон Шаміссо

До Юліуса Едуарда Гітціга від Адельберта фон Шаміссо

Ти не забуваєш нікого, то, мабуть, ще пам’ятаєш такого собі Петера Шлеміля. Тобі в давні роки доводилося бачити його кілька разів у мене, цибатого парубійка, якого вважали за тюхтія, бо він таки був незграбою, і за лінивого, через його неповороткість. Мені він подобався. Ти не міг цього забути, Едуарде, як він у наші «зелені»[?] часи утік від сонетів. Я взяв його з собою на одне з поетичних чаювань, де він заснув ще під час писання віршів, не дочекавшись читання. Тепер я навіть пригадую, як дотепно ти сказав тоді про нього. Ти бачив Шлеміля не знаю де й коли — в старій чорній куртці, що її він завжди носив, і ти сказав: «Цей парубійко був би щасливий, коли б його душа була хоч наполовину така безсмертна, як його куртка». Ось як мало важив він для вас. А я його любив.

Отож від цього Шлеміля, що багато років тому зник десь з очей, дістався мені зошит, який я хочу передати тобі. Лише тобі, Едуарде, моєму найближчому, найщирішому другові, моєму найкращому «Я», від якого не ховаю жодних таємниць, віддаю його лише тобі і, певна річ, нашому Фуке[?], що нарівні з тобою займає місце в моєму серці; але йому тільки як другові, а не як поетові. Ви зрозумієте, як би мені було неприємно, коли б ця сповідь, що її чесний чоловік, покладаючись на мою дружбу і статечність, довірив мені, була виставлена де-небудь в поетичному творі на посміх або взагалі трактувалася без належної пошани, як невдалий дотеп, хоч насправді це зовсім не так. Звичайно, я й сам мушу признатись, мені жаль, що ця історія, хоч і вийшла з-під пера такої поштивої людини, здається безглуздою, жаль, що вона не написана рукою вмілого майстра з повним сили комізмом. Чого б тільки не зробив з неї Жан-Поль![?] А втім, милий друже, можливо, тут згадуються імена людей, які ще й досі живі; це також треба взяти на увагу.

Ще кілька слів про те, як потрапили оці листки до мене. Вчора вранці, коли я прокинувся, мені вручив їх дивний чоловік з довгою сивою бородою, одягнений у дуже зношену чорну куртку, поверх якої висіла ботанізирка, і незважаючи на сльоту, в пантофлях на чоботях. Він питав про мене і залишив цього зошита, сказавши, що прибув з Берліна.

Кунерсдорф, 27 вересня 1813 р.

Адельберт фон Щаміссо

P.S. Я додаю тобі малюнок, зроблений мастаком Леопольдом[?], що саме стояв біля вікна і був вражений таким явищем. Коли він побачив, якого значення я надаю цьому шкіцу, то охоче подарував його мені.

До нього ж від Фуке

Зберігати повинні були ми, любий Едуарде, історію бідолашного Шлеміля, зберігати таким чином, щоб вона не потрапила на очі тим, кому не слід. А це нелегке завдання. Таких очей є сила. Та й хто з смертних може наперед визначити долю манускрипти — речі, яку встерегти важче, аніж вдержати слово, що ненароком вихопилось. І все ж таки я вчинив, як навісний, котрий, опинившись перед безоднею, аж тремтить від страху, а таки стрибає туди: я звелів надрукувати всю цю історію.

Одначе я, Едуарде, маю дуже серйозні й дуже вагомі підстави для такої моєї поведінки. Або навколо мене суцільний обман, або в нашій любій Німеччині б’ється багато сердець, здатних зрозуміти бідного Шлеміля, оцінити його, і на їхніх поштивих обличчях з’явиться співчутлива усмішка при тих гірких жартах, котрі над ним чинило життя, або від його власних простодушних витівок.

А ти, мій друже, якщо ж ти заглянеш у цю глибоко чесну книжку і подумаєш при тому, скільки невідомих однодумців разом з нами навчаться любити її, то, може, відчуєш, як цілющий бальзам краплинами спадає на гарячі рани твої, що їх тобі і всім, хто тебе любить, заподіяла смерть.

І нарешті: є — я не раз у цьому переконувався — є геній і друкарської справи, що вміє надруковану книжку допровадити до рук справжнього читача, і, коли не завжди, то дуже часто, вберегти її від невігласів. У всякому разі, він немовби вішає невидимий замок перед кожним витвором духа і мистецтва і нехибно та спритно вгадує, коли треба його відчиняти і коли зачиняти.

Цьому генію, мій найлюбіший Шлемілю, я довіряю твої усмішки і твої сльози, отож зоставайся з богом.

Неннгаузен, кінець травня 1814

Фуке

Від Фуке до Гітціга

Ось тобі й наслідки твого одчайдушного рішення — пустити до друку історію Шлеміля, що її ми повинні були берегти виключно як свою таємницю. А тепер її переклали не тільки французи та англійці, голландці та іспанці, навіть американці услід за англійцями надрукували, про що я вже доповів докладніше в ученому Берліні. Та й у нашій любій Німеччині підготовляється нове видання з англійськими малюнками, які знаменитий Крукшенк просто вихопив із життя, завдяки чому ця річ стане, безперечно, ще більш поширеною. Коли б я не вважав тебе за твій свавільний вчинок (бо ти мені в 1814 році і слова не сказав про видання рукопису) вже давно покараним (бо ж наш Шаміссо в роках 1815–1818, під час своєї кругосвітньої подорожі, здається, в Чілі чи на Камчатці, а може, на О-Ва-гу, скаржився на це своєму другові, небіжчику Тамеямая), то я і тепер спитав би з тебе за це публічного відчиту.

Тим часом — і саме тому — те, що сталось, того не вернеш, і в цьому ти маєш рацію, бо за цих тринадцять важких років, тільки-но ця книжечка вийшла у світ, багато, багато друзів полюбили її разом із нами. Ніколи я не забуду хвилини, коли вперше прочитав її Гофманові. Не тямлячи себе від захоплення, він не зводив очей з моїх губів, поки я не закінчив. Він не міг діждатись, коли особисто познайомиться з письменником, і хоч не любив ніяких наслідувань, проте не міг подолати бажання написати й собі щось подібне, поклавши в основу ідею загубленої тіні. Він це й зробив, хоч досить невдало, в оповіданні «Пригоди в новорічну ніч», в якому Еразмус Шпікер губить своє зображення у дзеркалі. Еге ж, до дітей наша чудесна пригода таки зуміла вторувати собі шлях. Ось приклад. Коли я одного разу в ясний зимовий вечір ішов з вашим оповідачем по Бургштрасе і один з хлопчаків, що сковзались на ковзанці, засміявся з нього, він схопив його під свою добре тобі відому ведмежу шубу і потягнув з собою — сірома тоді ані муркнув. Та коли він знову пустив його і пішов собі далі, немов нічого й не сталося, хлопчак здалеку голосно закричав до нього: «Постривай, я тобі дам, Петер Шлеміль!»

Отож я гадаю, що цей поштивий дивак і в своєму новому чудовому вбранні порадує багатьох, хто не бачив його ще з 1814 року, коли він був у простій куртці. Але всі будуть ще дужче вражені, коли довідаються, що цей ботанік, кругосвітній мандрівник, колишній королівський офіцер, а також історіограф знаменитого Петера Шлеміля, ще до того й лірик, який, хай навіть співає на малайський або литовський манір, скрізь показує, що поетичне серце в нього на належному місці.

Тому, любий Фуке, я тобі, зрештою, щиро вдячний за опублікування першого видання, і прийми від мене і наших друзів найщиріші побажання до цього ось другого.

Берлін, 9 січні 1837

Едуард Гітціг

Моєму давньому другові Петеру Шлемілю

  • Твоє писання знов переді мною,
  • І я згадав дитинства давні дні,
  • Коли цей світ наукою нудною
  • Надокучать почав тобі й мені.
  • Тепер старий я, вкрився сивиною.
  • Чи маю ж я соромитися? Ні,
  • Хай дружба, як колись, між нами буде,
  • Що я твій друг — нехай те знають люди.
  • Мені, мій бідний друже, заподіяв
  • Лукавий менше шкоди, ніж тобі.
  • Заносивсь я за хмари, прагнув, мріяв —
  • Ну, й не досяг багато, далебі.
  • Та обминув я підступ, що затіяв
  • його нечистий у своїй злобі:
  • Я не піддався чудернацькій зміні —
  • Ніколи не втрачав своєї тіні.
  • Чи завинив я в чому? Де? Коли?
  • Проте не з тебе, з мене кепкували,
  • Хоч ніби й не подібні ми були.
  • «Де тінь твоя, Шлемілю?» — всі горлали.
  • Покажеш тінь — гудуть, як і гули,
  • Немов посліпли, мов недочували.
  • Що ж, довелось терпіти. Та дарма!
  •  Адже ж вини моєї тут нема.
  • — А тінь — це що? — спитав би я, хоч досить
  • І сам наслухався таких питань. —
  • Чи не занадто світ її підносить,
  • Чи не надмірну віддає їй дань?—
  • Та час новий нове щось проголосить,
  • Наслухаємось інших міркувань:
  • Бувало, тінь належала створінню,
  • Тепер — все суще вже здається тінню.
  • Дай руку, друже, — нам разом іти
  • (Отак ходили й змалку ми, до речі),
  • Тепер байдужі ми до суєти,
  • До глузувань людських чи ворожнечі,
  • Уже нам недалечко й до мети,
  • А в ній — всі наші радощі старечі:
  • Вщухають бурі, вже видніє гавань,
  • Де ми заснем після турботних плавань![?]

Берлін, серпень 1834 р.

Адельберт фон Шаміссо

1

Після щасливого, хоч і дуже важкого для мене плавання, прибули ми нарешті в гавань. Тільки-но дістався я човном до берега, як миттю зібрав свої мізерні пожитки і, протиснувшись крізь метушливу юрбу, подавсь до найближчої скромної господи з вивіскою готелю.

Я зажадав кімнату. Слуга зміряв мене пильним поглядом і повів під самий дах. Я звелів йому подати свіжої води і попрохав докладно розказати, де мені знайти пана Томаса Джона.

— Біля Північної брами, праворуч перша вілла, великий новий дім з багатьма колонами білого й червоного мармуру.

Гаразд. Була ще рання пора. Я розв’язав клунок, вийняв вийняв нещодавно перелицьований чорний сурдут, чепурненько зодягнувся в свою найкращу одежину, поклав у кишеню рекомендаційного листа і вирушив шукати чоловіка, який, на мою думку, мав би сприяти здійсненню моїх скромних сподівань.

Пройшовши довгу Північну вулицю аж до самої брами, я скоро побачив колони, що мерехтіли крізь зелень.

«Отже, тут», — майнув у мене здогад.

Я змахнув носовичком куряву з черевиків, поправив краватку, і, поклавши надію на бога, смикнув за дзвоник. Двері відчинились, але в сінях я мусив витримати справжній допит. Проте швейцар звелів доповісти про мене, і я удостоївся честі бути покликаним до парку, де пан Джон прогулювався у невеликому товаристві. Я одразу впізнав господаря дому по ситому самовдоволенню, що аж світилося на його обличчі.

Він зустрів мене дуже добре, — як багач зустрічає злидня, — навіть повернув у мій бік голову, щоправда, не одвертаючись від решти товариства, і взяв у мене з рук листа, якого я йому подав.

— Так-так, від мого брата, давненько я не чував про нього. Як ся він має? Чи здоровий? Он там, — вів далі пан Джон, звертаючись до гостей, і, не чекаючи моєї відповіді, показав листом на пагорбок, — там я збудую новий палац.

Він зламав печатку на конверті і, не уриваючи розмови, що повернула на багатство, докинув:

— Хто не має принаймні мільйона, той, пробачте на слові, негідник.

— О, чистісінька правда! — гукнув я, сповнений почуттів.

Це йому, очевидно, сподобалось, він усміхнувся мені і промовив:

— Зачекайте, любий друже, можливо, потім я матиму час висловити вам свою думку ось про це, — він вказав на листа, якого тут же сховав у кишеню, і, звертаючись знову до товариства, подав руку одній молодій дамі. Інші пани, що упадали біля своїх красунь, яка кому була до вподоби, пішли всі за ним до пагорбка, зарослого квітучими трояндами.

Я й собі поплентався ззаду, не завдаючи нікому клопоту, бо жодна душа мною більш не цікавилась. Товариство було дуже веселе, всі пустували, жартували, іноді розмовляли поважно про дрібниці і легковажно про серйозні речі, особливо ж охоче пускали дотепи про відсутніх друзів та їхні справи. Але я був серед них занадто чужий, щоб розуміти оті дотепи, і дуже заклопотаний і заглиблений у власні думки, щоб відгадувати їх загадки.

Так дійшли ми до трояндових кущів. Прекрасна Фанні, що, як здавалось, була королевою дня, з примхи забажала власноручно зірвати розквітлу троянду, та поранилась колючкою, і на її ніжну ручку, немов від темних рож, впали краплі пурпуру. Ця пригода зворушила всеньке товариство. Кинулись шукати англійський пластир. Тут де не взявся мовчазний, тонкий, худий, довготелесий, підстаркуватий чолов’яга, що досі не помічений ішов разом з усіма. Він миттю засунув руку в кишеню свого тісного старофранцузького сірого сурдута, вийняв звідтіль невеличке портмоне, відкрив його і з шанобливим поклоном подав дамі бажане. Вона взяла пластир, не звернувши на чоловіка в сірому ніякісінької уваги і навіть не подякувавши; рану перев’язали, і всі рушили далі, щоб помилуватися краєвидом, який відкривався в пагорбка на зелений лабіринт парку та на безмежний простір океану.

Краєвид був справді величний і чудовий.

Тим часом на обрії між темними хвилями ці блакиттю неба з’явилась світла цяточка.

— Дайте підзорну трубу! — крикнув пан Джон, і не встигли слуги ще й ворухнутись, як сірий чоловік, скромно вклоняючись, засунув руку в кишеню сурдута, витягнув звідтіль прекрасний «доллонд» і вручив його панові Джону. Той, негайно приставивши трубу до ока, повідомив товариство, що це, мабуть, корабель, який учора відплив з гавані й держиться на видноті, бо через супротивний вітер не може вийти у відкритий океан. Труба переходила з рук до рук і не вернулась до власника. А я здивовано втупився в нього і не міг збагнути, як ота величезна махина вмістилася в маленькій кишені. Але це, здавалось, ні для кого не було вдивовижу, і на сірого чоловіка звертали так же мало уваги, як і на мене.

Подали легку закуску — в коштовний вазах найрідкісніші фрукти з усіх континентів, Пан Джон частував гостей з недбалою люб’язністю і, між іншим, вшанував і мене — уже вдруге:

— Призволяйтесь, будь ласка. На морі ви таких, напевне, не мали.

Я вклонився, але він цього й не помітив, бо розмовляв уже з кимось іншим.

Всі охоче посиділи б на моріжку на схилі горбочка, звідкіль відкривався чарівний краєвид, та боялись, що земля вогка.

— Було б чудесно, — висловив думку хтось із товариства, — розіслати отут турецький килим, але його, на жаль, нема.

Та ледве це бажання було висловлене, як чоловік у сірому засунув руку в кишеню і з виглядом скромним, навіть покірливим, заходився тягнути звідтіль розкішний, злотом гаптований турецький килим. Слуги взяли його, немовби нічого дивного й не сталося, і розстелили на моріжку. Товариство без усяких церемоній посадовилося. Я ж збентежено Дивився на чоловіка, на його кишеню, на килим, що був, либонь, не менше як двадцять кроків завдовжки та десять завширшки, протирав собі очі, не знаючи, що й гадати. Усі ж інші не вбачали в тому нічого дивного.

Мені дуже хотілося довідатись, що то за чолов’яга. Я розмірковував, до кого б мені звернутись, бо панських лакеїв більше боявся, аніж панів. Нарешті я таки насміливсь і звернувся до якогось молодика, що видався мені не таким бундючним, як інші, і частенько залишався сам. Я нишком попрохав його сказати мені, що це за послужливий чоловік, он там, у сірому вбранні.

— Отой, схожий на шматочок нитки, що вислизнула в кравця з голки?

— Еге ж, той, що стоїть самотній.

— Не знаю, — відповів він, і, як мені видалось, щоб уникнути подальшої зі мною розмови, одвернувся і почав говорити про дрібниці з іншими.

Сонце припікало все сильніше, спека ставала обтяжливою для дам. Прекрасна Фанні звернулась недбало до сірого чоловіка, до котрого, як я помітив, ще ніхто не звертався, з легковажним питанням: чи не знайдеться в нього часом і намету?

У відповідь він так низько їй вклонився, немовби йому зробили незаслужену честь, і тут же засунув руку в кишеню, звідкіль на моїх очах став витягати полотна, кілочки, шнури, залізний каркас, одним словом, усе, що потрібно для найкращого намету. Молоді люди допомогли все це натягнути і над килимом напнули розкішний намет, але знову ж таки ніхто не вбачав у цьому нічого дивного.

Мені давно вже було якось моторошно, навіть трохи страшнувато, а уяви собі, що я відчув, коли побачив, як ще на чиєсь бажання сірий чоловік дістав із кишені троє вороних коней, еге ж, кажу тобі, троє прекрасних, великих вороних коней, осідланих і загнузданих. Подумай тільки, бога ради! Ще троє осідланих коней з тої ж самої кишені, звідкіль він уже витяг портмоне, підзорну трубу, гаптований килим двадцять кроків завдовжки і десять завширшки й намет такої ж величини з усім причандаллям. Коли б я тобі не поклявся, що бачив це все на власні очі, ти б, напевне, мені не повірив.

Чоловік цей, здавалось, був дуже сором’язливий і скромний, інші приділяли йому так мало уваги, а проте його бліде обличчя, від якого я не міг відвести очей, було таке жахливе, що я врешті не витримав і вирішив непомітно покинути це товариство.

При тій незначній ролі, яку я тут відігравав, це, здавалось, легко було здійснити. Я хотів вернутися до міста, а на другий день вранці ще раз спробувати щастя у пана Джона, і якщо вдасться наважитись, то й розпитати про цього дивного сірого чоловіка. Ох, коли б мені пощастило тоді зникнути!

І справді, я вже щасливо прослизнув трояндовими кущами, дійшов до підніжжя пагорба і опинився на зеленій галявині, та, побоюючись, чи хто часом не побачив, що я йду навпростець, без стежки, і мну траву, я пильно озирнувся навкруги. Як же я злякався, коли побачив, що за мною чимчикує чоловік у сірому з видимим наміром наздогнати мене. Наблизившись до мене, він негайно зняв капелюха і вклонився так низько, як мені ще ніхто не вклонявся. Ніякого сумніву — він хоче зі мною поговорити, і було б неввічливо уникати цієї розмови. Я й собі зняв капелюха, вклонився йому і як вкопаний залишився стояти на сонці з непокритою головою. Я з жахом втупився в нього, неначе птах, заворожений поглядом змії. Він також, здавалось, був дуже збентежений, не підводячи очей і безнастанно вклоняючись, підійшов ближче і заговорив тихо, несміливо, благально:

Ласкаво прохатиму пана вибачити мою настирливість, коли я, так мало вас знаючи, наважуюсь звернутися з проханням. Дозвольте ласкаво…

— Але ж бога ради, мій пане! — перебив я його з жахом. — Що я можу зробити для людини, яка… — Ми збентежились обидва і, як мені здалося, почервоніли.

По хвилі мовчання він почав знову:

— Протягом короткого часу, коли я мав щастя бути поблизу вас, я, мій пане, кілька разів — дозвольте мені сказати, вам це одверто — просто-таки з невимовною насолодою дивився на вашу красиву, надзвичайно красиву тінь, яку ви, стоячи на сонці і з якоюсь, так би мовити, благородною недбалістю, самі того не помічаючи, кидали до своїх ніг. Ласкаво прошу пробачити за таке надзвичайно сміливе припущення: чи не вважаєте ви за можливе поступитися мені вашою тінню?

Він замовк, а в голові у мене мов загуркотіло млинове коло. «Що й гадати про таку дивовижну пропозицію — продати власну тінь? Чи він часом не божевільний?» — подумав я і, змінивши тон, який більш пасував до його смиренної мови, відповів:

— Гей, гей, любий приятелю, хіба ж вам не досить вашої власної тіні? Це, скажу я вам, гендель зовсім чудернацького сорту.

Але він негайно перебив мене знову:

— У мене в кишені є дещиця, яка для пана зовсім не видасться зайвою. Хоча за таку неоціненну тінь і найвища плата була б дрібницею!

І знову мене аж циганський піт пройняв на саму лише згадку про його кишеню. Я не міг збагнути, як це я насмілився назвати його «любий приятелю». Намагаючись якомога ввічливіше виправити свою нечемність, я сказав:

— Пробачте, ласкавий добродію, вашому найпокірливішому слузі. Я, мабуть, не зовсім правильно зрозумів вашу думку, бо як же це можна свою тінь…

Він урвав мене на півслові.

— Я прошу лиш вашого дозволу ось тут, на цьому місці, підняти й сховати вашу благородну тінь, а як я це зроблю, то вже моя турбота. І за те, в знак вдячності до пана, я дам на вибір який завгодно скарб із тих, що ношу в кишені: справжню розрив-траву, корінь мандрагори, пфеніги-перевертні, таляри-грабіжники, скатерть-самобранку Роландового джури, бісика в пляшці за будь-яку ціну. А втім, все це вам ні до чого. Може, краще Фортунатів капелюх, зовсім новісінький і міцний, нещодавно реставрований, чи, може, щасливий гаманець, що належав також йому…

— Фортунатів щасливий гаманець! — скрикнув я, і хоч як мені було страшно, а він цими словами заполонив усі мої думки. В голові у мене все закрутилось, а перед очима замерехтіли самі лиш золоті дукати.

— Чи не зволите, шановний пане, оглянути і випробувати цей гаманець?

Він засунув руку в кишеню, дістав звідтіль за міцні ремінні шнурки не дуже великий, добряче зшитий сап’яновий гаманець і вручив його мені.

Я сягнув рукою в гаманець і витяг десять червінців, потім ще десять, ще десять та й знову десять. Я квапливо подав йому руку.

— Згода! Гендель зроблено. За гаманець можете забирати мою тінь!

Він погодився, негайно став переді мною навколішки і з гідною подиву спритністю заходився відривати мою тінь від трави, почавши з голови аж до самих ніг, легенько підняв її, згорнув та й сховав у кишеню. Потім підвівся, вклонився мені ще раз і зник у трояндових кущах. Мені видалось, ніби там він тихенько хихикнув. Але я мідно схопив гаманець за шнурки; все навкруги було в сонячному сяйві, та я тоді ще нічого так і не збагнув.

2

Нарешті я отямився і поспішив залишити це місце, де мені вже, певно, нічого було робити. Спочатку я напхав кишені золотом, потім обв’язав міцно круг шиї шнурки гаманця і сховав його на грудях.

Я непомітно вийшов з парку на дорогу і подався до міста. Замислившись, підходив я уже до брами, коли це раптом почув оклик:

— Паничу, гей, паничу! Стривайте-но.

Я озирнувся, Якась стара жінка гукала до мене:

— Бережіться, пане, ви загубили свою тінь.

— Дякую, матусю! — Я кинув їй червінця за доброзичливу пораду і вступив у тінь дерев.

Коло брами я знову мусив вийти на сонце і одразу ж почув від вартового:

— Де це ви, добродію, залишили свою тінь?

А далі знову від якихось жінок:

— Господи, у бідолахи нема тіні!