Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Мистика
Показать все книги автора:
 

«Білий домініканець», Ґустав Майрінк

Иллюстрация к книгеИллюстрация к книгеИллюстрация к книгеИллюстрация к книгеИллюстрация к книгеИллюстрация к книге

Вступ

Що означає фраза: «Пан А чи пан Б написав роман»? Ясно як божий день: хтось узяв на допомогу власну фантазію і вивів людей, яких зроду-віку не бувало, наділив їх сякими-такими переживаннями і приписав учинки, а ще пов’язав між собою їхні долі. — Приблизно так або майже так каже поширена думка.

Кожному-бо здається, що він точно знає, що таке фантазія, але мало хто здогадується, яка то чудесна сила — уява. Та й що можна сказати, коли, наприклад, рука, яка, мов якийсь знадібок, скоряється мозкові, ні з того ні з сього відмовляється виводити одне ім’я головного героя роману й натомість уперто шкрябає інше?

Чи не треба в цьому разі зупинитися й запитати себе, чи я таки це творю або ж моя уява — це щонайбільше магічний апарат, який діє на взір якогось приймача? Або ж того, що у радіотелеграфії зветься ще антеною?

Часом трапляється так, що серед ночі, уві сні, люди вскакують і нотують те, чому клопітного дня завадила стати на папері втома. Іноді саме вночі найкраще вирішуються проблеми, перед якими вдень думка безпорадно відступала.

Тоді-то кажуть, що без допомоги зазвичай сонної підсвідомості тут не обійшлось. Якби подібне сталося в монастирі, сказали б: «Мати Божа допомогла».

Хтозна, можливо, підсвідомість і Мати Божа — це два боки однієї медалі?

Ні, звісно ж, Мати Божа — це не тільки підсвідомість, але підсвідомість зі свого боку — це і справді як «Мати», що приводить на світ «Бога».

У цьому романі за головного героя якийсь Христофор Таубеншлаґ.

Поки що мені не пощастило з’ясувати, чи існував він насправді, проте я твердо переконаний, що Таубеншлаґ той не є тільки плодом моєї уяви. Кажу про це відразу, хай хтось і закидає мені прагнення до якоїсь ориґінальності.

Не варто докладно описувати, як створювалася ця книга: щоб розказати, як усе воно було, досить декількох слів.

Хотів би перепросити за ті кілька речень, якими я згадаю себе самого, бо, на жаль, цього не уникнути.

Довгенько я виношував загальними рисами сюжет роману у своїй голові, аж поклав його написати. Та перегодом узявся перечитувати написане і — о, диво! — зауважив, що в текст, поза моїм бажанням, чомусь уклюнулося прізвище «Таубеншлаґ». Ще ж і надто, фрази, якими я збирався мережити аркуші, під моїм пером самі собою змінювались, і виходило щось геть інакше, ніж те, що прагнув сказати. Тим-то дійшло до війни між мною й невидимим Христофором Таубеншлаґом, у якій він зрештою взяв наді мною гору.

Я хотів описати одне маленьке містечко, що живе в моїй пам’яті, проте постала зовсім інша картина, і картина, що наразі маячить мені перед очима, виразніша за ту, яка колись і справді пройшла перед моїм зором.

Зрештою, мені нічого іншого не лишалось, як упокоритися перед впливом того, хто звав себе Христофором Таубеншлаґом, здатися на його ласку, позичити йому, так би мовити, для писання мою руку й повикреслювати з книги все, що зродилося в моїй голові.

Припустімо, що той Христофор Таубеншлаґ — невидиме створіння, здатне якимось дивом впливати на цілком притомних людей і прибирати їх до своїх рук. А проте, постає питання, навіщо, щоб описати історію свого життя, він вирішив використати саме мене? Може, в цьому завинила пиха? Або потрібен був цілий «роман»?

Хай кожен відповість на це сам. А я тим часом лишу свою думку при собі. Можливо, мій випадок не одиничний, і завтра той Христофор Таубеншлаґ заволодіє ще котроюсь рукою… Те, що наразі викликає подив, завтра може ужитися. Можливо, ми наближаємося до давнього і водночас щоразу нового знання:

  • Всім тим, що діється у світі,
  • Закон природи заряджає;
  • Гадати, ніби сам щось чиниш, —
  • То похвальба гоноровита…

А що як фігура Христофора Таубеншлаґа — хіба що провісник, якийсь символ, машкара безформної сили у людській подобі?

Хто всі розуми поїв і гадає, буцімто він усьому — голова, того, звісно, вернутиме від думки, що людина лише маріонетка.

Коли одного разу, в процесі роботи над текстом, мене охопило подібне відчуття, я раптом замислився: може, Христофор Таубеншлаґ — то якесь окреме від мене «Я»? Чи скороминущий, задуманий і створений моєю уявою фантастичний образ, який увійшов у своє життя, — так трапляється з людьми, до яких часом навідуються видива, ба — точать теревені?

Ніби читаючи мої думки, невидимець урвав мою розповідь і, скориставшись моєю рукою, нашкрябав, наче між іншим, таку дивну відповідь:

«Ви — (те, що він звернувся до мене на «Ви», а не на «ти», пролунало як насміх) — можливо, Ви, як і всі люди, теж пошились у самостійні істоти, здумали, що Ви — щось більше за відблиск «Єдиного «Я»? Того Великого «Я», що зветься «Богом»?

Відтоді я часто й довго сушив собі голову над значенням цієї мудрованої фрази, прагнучи знайти в ній ключ до загадки, щó являє собою для мене існування Христофора Таубеншлаґа.

Одного разу, повертаючи розумом, я вже було подумав, що таємниця ся майже висвітлилась, але зненацька мене збентежив інший «оклик»:

«Кожна людина — це «Таубеншлаґ», такий собі «голубник», але не кожен — «Христофор», тобто той, хто носить Христа. Більшість християн тільки гадає, що живе з Христом у душі. Натомість у справжнього християнина білі голуби влітають і вилітають, як у голубнику».

Відтоді я покинув надію знайти слід цієї таємниці і викинув це з голови; врешті-решт, й сам, — якщо вірити давній теорії про те, що людина живе на землі, щоразу перевтілюючись, — міг бути цим самим Христофором Таубеншлаґом у котромусь із минулих життів.

Понад усе мені сподобалася думка: щось, що водило моєю рукою, — то вічна, вільна, упокоєна в собі самій і вільна від будь-якого вигляду й будь-якої форми сила… а проте, якось уранці, прокинувшись після важкого кошмарного сну, крізь напівзаплющені повіки, як живий образ цієї ночі, вздрів я старого, сивого, безбородого незнайомця, у сажень зросту, проте на парубоцький лад стрункого, і мене охопило почуття, що не полишало весь день: «Певно, це був сам Христофор Таубеншлаґ».

Часом мені набігала дивна думка: він живе поза часом і простором і приймає спадщину нашого життя, коли смерть сягає до нас своєю рукою. Але нащо всі ці розмисли, до сторонніх вони не мають жодної притоки! А тепер я подаю послання Христофора Таубеншлаґа так, як вони ступали одне одному в слід (іноді в уривчастій формі), нічого не докидаючи від себе й нічого не приховуючи.

Перша з’ява Христофора Таубеншлаґа

Відколи я себе пам’ятаю, у місті мене прозивали Таубеншлаґом. Коли малим хлопчаком з довгою жердиною, на кінці якої палав ґніт, я бігав у сутінках од будинку до будинку, запалюючи ліхтарі, переді мною вздовж вулиці крокували діти, стрійно плескали в долоні і знай собі виспівували: «Таубеншлаґ, Таубеншлаґ, тра-ра-ра, Таубеншлаґ, голубник, голубник, тра-ра-ра, голубник!» Я на них не гнівався за це, хоча ніколи їм і не підспівував. Згодом це ім’я підхопили і дорослі; так вони і зверталися до мене, коли чогось від мене хотіли.

Інша річ — ім’я «Христофор». Воно було в цидулці, прив’язаній до моєї шиї, коли вранці одного дня мене, немовлям, голим-голісінького, знайшли біля дверей церкви Пречистої діви.

Цидулку, вочевидь, написала моя мати, перш ніж мене там зоставити.

Це єдине, що мені від неї дісталося. Тож ім’я Христофор я віддавна переживав як щось священне. Воно ввійшло мені в плоть і кров, і я проніс його через усе моє життя наче символ Водохрещі, виданий у царстві Вічності, як свідчення, що його нема як викрасти. Це ім’я невпинно росте й росте, наче насіння з пітьми, щоб, урешті, стати таким, яким було на світанні людства, поки воно не стопиться зі мною й не введе мене в світ нетлінного. Написано ж бо у Священному Писанні: «Посіяно тлінним, а воскресне нетлінним».

Ісуса введено у хрест у зрілому віці, і він цілком здавав собі справу з того, що діється: його «Я», що і було його ім’ям, було подароване йому небом… Сьогоднішніх дітей хрестять ще немовлятами. Хіба можуть вони второпати, що з ними відбувається!? Вони бредуть собі життям, доки не зійдуть у могилу, мов ті хмарки пари, що їх подув вітру жене в болото. Плоть їхня гниє, і в імені, котре єдино воскресне, не мають вони нічого свого…

Однак я знаю (тією мірою, якою людина взагалі може казати, що вона щось знає), що звати мене Христофором.

У місті існує легенда, буцімто один домініканський чернець Раймунд де Пеннафорте[?] збудував церкву Пречистої діви на дари, що їх звідусіль поприсилали йому невідомі добродійники.

Там, над вівтарем, чорним по білому написано «Flos florum» — «я відкриюся за 300 років». Над ним угорі хтось прибив розмальовану дошку, і раз у раз вона падає. Щороку на першу Пречисту.

Подейкують, іноді вночі на молодик, коли стоїть така непроглядна пітьма, що якби підніс руку до очей, то й тієї не розгледиш, церква кидає білу тінь на чорну торговицю. Це образ Білого Домініканця Пеннафорте.

Як нам, дітям, вихованцям притулку, виповнилося дванадцять, треба було вперше йти до сповіді.

— Ти чого вчора не ходив до сповіді? — напнув мене вранці наступного дня мокрим рядном капелан.

— Я висповідався, Ваша всечесність!

— Брешеш!

І я виклав йому, як усе було: «Стою я в церкві й чекаю, коли мене покличуть. Раптом чиясь рука зробила мені знак, і, зайшовши до сповідальні, розгледів я білого ченця, що тричі запитав мене, як мене звуть. Спершу я не здобувся на відповідь; коли той спитав удруге, я й знав, але забув, перш ніж устиг вимовити, на третій раз чоло моє вкрилося крапельками холодного поту, а язик мені усох. Я не міг вимовити ні слова, хоча все в моїх грудях кричало: «Христофор!» Певно, білий чернець це почув, адже записав ім’я в книгу, вказав на неї й вимовив: «Я відпускаю тобі всі твої гріхи, що їх ти вкусив і ще вкусиш».

На мої останні слова, вимовлені геть тихо (я не хотів, аби все це чули мої товариші), капелан затрусився, мов осичина, а тоді сахнувся, ще й перехрестився.

Тієї ж таки ночі я вперше хтозна-як залишив свій притулок, а відтак не знати як вернув назад.

Увечері я пішов на боковеньку в чому мати на світ породила, а вранці прокидаюся в ліжку одягнений від голови до п’ят, ще на чоботах відкілясь курява. У моїй сумці віднайшлися квіти: певно, я назбирав їх на гірських високостях.

Згодом це стало мені за звичай, поки не втрутилися наглядачі притулку й не всипали мені хльосту, коли не зміг пояснити, куди це зникаю упереспи.

Якось мене викликали в монастир до капелана. Священик стояв посеред кімнати поруч зі старим паном, який згодом узяв мене у прийми, і я зрозумів, що вони говорили про мої нічні мандри.

«Твоє тіло ще не дозріло. Його невільно відпускати разом з тобою. Я зв’язуватиму тебе», — мовив старий, узявши мене за руку і якось на особливий лад хапаючи повітря, подався додому.

Мені на душі похололо, бо я не зрозумів, що він має на оці.

У будинку старого над залізними парадними дверима, що їх було оздоблено великими цвяхами, проступав виритий напис: «Бартоломеус барон фон Йохер, почесний ліхтарник».

Я ніяк не міг утямити, як-то аристократ став ліхтарником. Прочитавши той напис, я відчув, як усі мізерні знання, що їх взяв зі школи, посипалися з мене, наче шматки паперу: такий сумнів узяв мене, що я вже й не знав, чи лишилося в моїй голові бодай на макове зерня здорового глузду.

Перегодом я довідався, що першому представникові роду барона, простому ліхтарнику, було даровано дворянський титул за якісь заслуги, про що він сам не відав. Відтоді на гербі фон Йохерів з іншими емблемами сусідили масляна лампа, рука й палиця, і барони з покоління в покоління щорічно одержували від міста маленьку ренту, байдуже, чи справляли вони обов’язки, запалюючи міські ліхтарі чи ні.

Вже наступного дня з баронового наказу мав я взятися до роботи.

«Хай рука твоя спершу опанує те, що згодом доведеться робити твоєму Духові, — мовив він. — Хай яким дрібненьким здасться ремесло, воно ушляхетниться, щойно його перейме твій Дух. Робота, що не намагається заволодіти душею, не варта того, щоб нею переймалося тіло».

Я дивився на старого й мовчав, адже тоді ще не розумів, що він має на оці.

— А, може, ти хотів би стати якимось крамарем? — докинув він, щиро посміхаючись.

— Завтра вранці мені знову гасити ліхтарі, чи як? — спитав я бійно.

Барон погладив мене по щоці: «Звісно, бо ж як сонце на небі, інше світло людям уже не потрібне».

Старий мав дивну звичку іноді під час нашої розмови якось по-особливому дивитися на мене; у його очах тоді світилося німе питання: «Чи зміркував ти нарешті?» або «Я страшенно гризуся, чи зможеш це розгадати?»

Тоді-то я часто відчував гаряче полум’я в грудях, наче мені нечутно підказував голос, який перше, на сповіді білому ченцеві, кричав ім’я «Христофор».

Лице барона з лівого боку було спотворено страшним волом, отож комір його сюртучини мав глибокий виріз до самого плеча, щоб не заважати рухам шиї.

Вночі, коли сюртучина висіла на спинці фотеля, мов якийсь труп без голови, мене охоплював невимовний страх; аби прогнати його геть, я уявляв, якою щирістю й люб’язністю віє від барона зазвичай. Усупереч його тілесній ваді й сливе гротескній зовнішності — його-бо сива борода, що стовбурчилася над волом, скидалася на якогось віника, — було в моєму названому батьку щось напрочуд витончене й ніжне, щось безпорадно-дитяче, щось цілком безневинне, що давалося взнаки ще виразніше, коли він гнівався й проймав очима співрозмовника крізь сильні оптичні скельця свого старосвітського пенсне.

У такі моменти він завше здавався мені величезною сорокою, що козириться і скакає довкола, щоб зрушити на бійку, тим часом як її зіркі очі ледь приховують страх: «Ти ж не насмілишся ловити мене, еге ж?»

Будинок фон Йохера, в якому судилося мені прожити многії літа, був у місті одним із найстаріших, і поверхів у ньому наскладалося чимало. Кожен із них посідали баронові предки, так що нове покоління обсідалося на поверх вище за попереднє, немов прадіди і діди поривалися до неба чимраз сильніше.

Не пригадую, щоб барон коли-небудь вступав до цих старовинних зал, сірі й каламутні вікна яких виходили на вулицю. Жили ми з ним у двох простих, вибілених кімнатах під пласким дахом.

Потойбіч вулиці росли дерева, під якими походжали люди. Поруч із будинком в іржавому залізняку без дна, що колись правив за ринву і рясно посипав бруківку прілим листям та сміттям, зеленіла акація з білими пахучими кошичками квітів.

Ген-ген унизу, впритул до старенних рожевих, вохряво-жовтих і світло-блакитних будиночків, із порожніми вікнами, зі схожими на безкрисі неяскраво-моховиті капелюхи дахами, струменіла, стікаючи десь з гір, широка, спокійна сіра річка.

Річка обходить місто, і воно нагадує острів, який мов уліз у водяну петлю. Річка тече з півдня, повертає на захід, а тоді знову квапиться на південь, і не зливає води тільки тому, що цьому опинається вузька смужка землі, на якій і стоїть наш будинок, останній у місті. Відтак річка — шусть за зелений пагорб! — і відразу сходить з-перед очей.

По брунатному, з поручнями на людський зріст, мосту із сирих нетесаних колод, які вгинаються, коли по них котяться балагули, можна перейти на інший лісистий берег, де вода злизує пісок з урвищ. З нашого даху погляд сягає луговини, найзрадливіша даль якої підносить гори, мов хмари, а хмари спочивають на землі, наче гори.

Посеред міста здіймається схожий на замок витягнутий будинок, покликаний щонайбільше відбивати незмивними запаленими очима своїх вікон безжальну спеку осіннього сонця.

Із щілин, які позалягали між кругляками на бруківці під завжди безлюдною торговицею, де в купах перекинутих кошиків, як забуті гігантські іграшки, стоять парасольки торговців, стирчить угору трава.

Іноді неділями, коли спека пропікає стіни барокової ратуші, лунають стишені звуки духової музики, що їх підхоплюють із землі прохолодні порухи вітру. Вони чимраз голоснішають, аж раптом брама заїзду «На Флетцінґеровій пошті» розкривається, і до церкви звідти наставляється весільна процесія, виряджена в стародавні строкаті строї.

Молодь у різнобарвних биндах святково розмахує вінками; попереду — юрба дітей, на чолі якої проворний, як ласиця, і то на милицях, крихітний десятилітній каліка, одержимий бісом утіхи, так наче всі веселощі свята належать тільки йому, тоді як інші переймаються лише врочистою серйозністю.

Того першого вечора, коли, я вже лежав у постелі, чекаючи, що мене ось-ось візьме сон, двері відчинились, і я не знати чому перестрашився, бо до мене сунув барон, тим-то я помислив, що він хоче мене зв’язати, як перше обіцяв.

А проте, він кинув:

«Я хочу навчити тебе молитися. Ніхто з них не знає, як треба молитися. Нащо слова, коли є руки!? Той, хто молиться словами, старцює. А старцювати — остання річ. Твій Дух уже знає заздалегідь, що тобі потрібно. Коли сходяться дві долоні, ліва й права половини в людині лучаться в один ланцюг. Здається, мов тобі закуто в кайдани руки й ноги, а з кінчиків пальців, спрямованих догори, вільно ширяє у небеса полум’я… Це таємниця молитви, і Святе Письмо про це анічичирк».

У цю ніч я вперше мандрував так, що вранці наступного ранку прокинувся вже без убрання і без вкритих курявою чобіт.

Родина Мучелькнаус

Наш будинок перший на вулиці, що, коли пам’ять мене не змилює, звалася Пекарською. Стоїть собі сам-один. Трьома своїми стінами пишниться він перед околицями, а, відкривши вікно з четвертого боку, я можу сягнути стіни сусіднього будинку — вуличного простору між двома будівлями, як в зайця хвоста…

Ця вуличка не має назви, бо йдеться лише про вузький перехід, який круто береться нагору, пов’язуючи один з одним два лівих береги однієї річки; другого такого переходу зроду-віку в світі не бувало; і наше щастя, що він перетинає стрілку, на якій ми живемо.

Рано-вранці, коли я виходжу гасити ліхтарі, внизу, у сусідньому будинку, розчиняються двері, і рука, озброєна мітлою, жбурляє стружки в річку, що торує свій шлях довкола міста, щоб за півгодини, в акурат за п’ятдесят кроків од іншого кінця проходу, хлюпати через вінця греблі і з шумом кидатися геть.

Ближній кінець проходу виходить на Пекарську. На розі сусіднього будинку над лядою висить табличка:

«ФАБРИКА ОСТАННІХ ПРИСТАНОВИЩ…»

Колись там було написано: «Точильник і трумнар». Це можна чітко розібрати, коли табличка натягується дощовою водою і раптом вимальовується старий шрифт.

Щонеділі пан Мучелькнаус, його половина — Аґлая та їхня дочка Офелія йдуть у церкву і сідають усім посімейством на перший ряд. Інакше кажучи, пані з панночкою сідають на перший ряд, а пан Мучелькнаус обирає собі місце в третьому. Скраєчку, під дерев’яною фігурою пророка Йони, де темно хоч оком світи. Яким смішним зараз, відколи спливли за водою довгі літа, здається мені все це, і яким невимовно сумним!

Пані Мучелькнаус завжди одягнена в чорний шурхітливий шовк, а під ним уже не криється зі своєю славою заведений у кармазиновий оксамит молитовник. Жіночка знай дробцює собі у тьмяних, кольору сливи, гостроносих чобітках з калошами, з гідністю підсмикуючи спідницю над першою-ліпшою калюжею. На її щоках крізь підфарбовану шкіру зрадливо проступає густе мереживо тоненьких червоно-блакитних прожилок, що його накидає на жінку невблаганний вік; її досі виразні очі, з ретельно підведеними віями, сором’язливо ковзають долівкою — хіба подоба променитися жіночими чарами, коли дзвони кличуть до Бога.

Офелія носить розмаюване грецьке вбрання й золотий обруч навколо розкішних попелястих кучерів, які влягаються в неї на плечах, і щоразу, коли її бачу, у неї на голові миртовий вінок.

У неї прекрасна, спокійна, розміряна хода королеви. Варто мені подумати про Офелію і серце заходиться. Йдучи до церкви, дівчина щільно загортається у вуаль, отож обличчя її розгледів я не одразу. Темні великі очі, повиті задумою, на тлі білявого волосся аж за душу хапають!

Пан Мучелькнаус, недбало розмахуючи вилогами довгої чорної недільної сюртучини, зазвичай ступає слідом за дамами, на кілька кроків позаду. Скоро він замріється і опиниться поряд із ними, як пані Аґлая шепче йому:

— Адонісе, вкороти-но ходу!

У нього вузьке сумовито-витягнуте брякле обличчя з рудуватою порідкóю борідкою й стирчастим дзьобуватим носом, який випинається з-під утнутого чола, увінчаного лисиною. Латка масного волосся облягає з потилиці голомозий череп так, що, здається, ніби її хазяїнові допікає шолудь, а він забув витерти свої пелехи (так вони і метляються з боків!).