Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Марш Радецького», Йозеф Рот

І знову він заходився коло своїх звичних щоденних справ. І покотилися роки, як однакові, мирні, безмовні колеса. Вахмістр був не останній небіжчик, якого довелося баронові ховати. Він поховав спершу тестя, а через кілька років — дружину, що сумирно, швидко, ні з ким не попрощавшись, померла від гострого запалення легенів. Хлопчика він віддав до пансіону у Відні, поклавши собі, що син ніколи не буде кадровим військовим. Барон лишився сам у маєтку, в білому просторому будинку, де ще витав дух померлої дружини, розмовляв тільки з лісничим, управителем, наймитом і візником. Дедалі рідше спалахував у ньому гнів. Проте челядь весь час відчувала його селянський кулак, а сердите баронове мовчання гнітило людей, мов ярмо на шиї. Перед появою барона Тротти завжди залягала боязка тиша, наче перед бурею. Двічі на місяць надходили йому поштиві листи від сина. Раз на місяць барон відповідав на них двома короткими реченнями на вузеньких смужках паперу — берегах, ощадливо відрізаних від синових листів. Раз на рік, вісімнадцятого серпня, на день народження цісаря, барон у парадній уніформі їхав до сусіднього гарнізонного містечка. Двічі на рік — на різдвяні й на літні канікули — приїздив до нього в гостину син. Кожного Святвечора хлопець отримував від батька три дзвінкі срібні ґульдени, в одержанні яких мусив розписуватися і яких ніколи не смів узяти з собою. Того ж таки вечора ґульдени опинялися в скриньці, що стояла в батьковій кімнаті. Біля ґульденів лежали синові шкільні табелі. Вони засвідчували неабияку синову старанність і його достатні, хоч і не видатні здібності. Ніколи не одержав хлопчик якоїсь іграшки, ніколи — кишенькових грошей чи якоїсь книжки, крім обов’язкових підручників. Йому, здавалося, нічого не було треба. Він мав ясний, тверезий і чесний розум. Його вбога фантазія ніколи не сягала поза єдине бажання — якомога швидше пережити літа шкільної науки.

Хлопцеві було вісімнадцять років, коли батько якось різдвяного вечора сказав йому:

— Цього року ти вже не одержиш трьох ґульденів! Можеш узяти під розписку дев’ять зі скриньки. Стережися дівчат! Вони здебільшого хворі! — І, помовчавши: — Я вирішив, що ти будеш правником. До того ти маєш іще два роки. Військо нікуди не втече. Можуть відстрочити, поки скінчиш правництво.

Хлопець прийняв дев’ять ґульденів так само слухняно, як і батькову волю. До дівчат він ходив рідко, ретельно вибирав їх і коли влітку приїхав додому на канікули, мав іще шість гульденів. Він спитався в батька дозволу запросити в гостину друга.

— Гаразд, — трохи здивовано погодився майор.

Друг прибув з малим пакуночком речей, зате з чималою коробкою фарб, що не сподобалося господареві дому.

— Він малює? — спитав старий.

— Дуже гарно! — сказав Франц, син.

— У будинку він не мазькатиме! Хай малює краєвиди!

Гість і справді малював поза домом, та зовсім не краєвиди. Він писав портрет барона Тротти з пам’яті. Щодня за столом вивчав риси господаревого обличчя.

— Чого він з мене очей не зводить? — спитав барон.

Обидва хлопці зашарілися й поопускали очі на обрус.

Портрет, однак, було завершено і, заведений у раму, передано старому на прощання. Той розглядав його статечно й з усміхом. Повернув на другий бік, наче шукав на звороті ще якихось подробиць, що могли згубитися на лицьовому боці, підносив до вікна, дивився звіддалік, поглядав у дзеркало, потім на портрет і нарешті сказав:

— Де його почепити?

То була його перша радість за багато років.

— Можеш позичити своєму другові грошей, як йому треба, — стиха сказав він Францові. — Ладнайте ж там між собою добре!

Той портрет був і залишився єдиним, будь-коли намальованим із старого Тротти. Згодом він висів у покої сина і хвилював уяву онука.

А поки що він кілька тижнів додавав майорові дивного настрою. Барон чіпляв його то на ту, то на іншу стіну, підлещений, з утіхою роздивлявся свій суворо окреслений, випнутий уперед ніс, свої бліді й вузькі, без заросту над ними губи, худорляві вилиці, що, мов пагорки, виступали під маленькими чорними очима, і невисокий, зморшкуватий лоб під острішком коротко підрізаного, цупкого, їжакуватого чуба. Тротта аж тепер по-справжньому вивчив своє обличчя і деколи провадив з ним мовчазні розмови. Воно будило в ньому ніколи доти не знані думки, спомини, незбагненні, швидко зникомі тіні журби. Треба було аж портрета, щоб майор побачив свою ранню старість і велику самоту; вони ринули на нього з малюнка на полотні, самота й старість. Чи це так було завжди? — питав він себе. Завжди так було? Незчувшись, як воно вийшло, він час від часу став ходити на цвинтар, на могилу дружини, роздивлявся сірий цоколь і білий, мов крейда, хрест, дату народження й смерті, зміркував, що вона рано померла, й пересвідчився, що не може виразно згадати її образу. Приміром, не пам’ятає її рук. «Китайський винний оцет» — спала йому на думку назва ліків, що їх вона вживала впродовж багатьох років. Її обличчя? Заплющивши очі, він ще міг його викликати в уяві, проте воно хутко зникало, розпливалося в червонясте кружало імли. Він став лагідний у домі й на подвір’ї, часом гладив коня, всміхався до корів, частіше, ніж колись, випивав чарку горілки і одного разу написав синові короткого листа не в термін. З ним почали вітатися, всміхаючись, і він люб’язно кивав головою.

Настало літо, канікули привели додому сина з другом, старий поїхав з обома хлопцями до міста, зайшов до ресторану, раз-другий сьорбнув сливовиці й замовив хлопцям багатий обід.

Син став правником, частіше навідувався додому, розглядався по маєтку і одного разу відчув охоту порядкувати в ньому, відмовившись від юридичної кар’єри. Він сказав про це батькові. Майор відповів:

— Запізно! З тебе ніколи не вийде ані селянина, ні господаря! З тебе вийде добрий урядовець та й годі!

Справу було вирішено. Син став державним службовцем — окружним комісаром у Сілезії. Хоча ім’я Тротти й зникло з авторизованих шкільних читанок, проте не щезало з таємних документів вищих політичних інстанцій, і п’ять тисяч гульденів, дарованих з ласки цісаревої, забезпечили урядовцеві Тротті повсякчасну ласкаву увагу і сприяння невідомих йому високих інстанцій. Він швидко дійшов неабиякого чину. За два роки перед тим, як він обійняв посаду окружного начальника, помер майор. Він залишив несподіваний заповіт.

Бувши переконаний у тому, писав майор, що з його сина не вийде доброго сільського господаря, і сподіваючись, що Тротти, вдячні цісареві за його незмінну ласку, доробляться високих чинів і становища на державній службі й будуть у житті щасливіші за нього, автора заповіту, він смиренно вирішив, на пам’ять про свого небіжчика батька, заповісти маєток, з усім наявним у ньому рухомим і нерухомим майном, відписаний колись йому, майорові, від його тестя, фондові військових інвалідів, причому на спадкоємців не покладається жодних інших обов’язків, крім як поховати заповідача з усією можливою скромністю на тому цвинтарі, де спочиває його батько, якомога ближче до його могили. Він, заповідач, просить обійтися без будь-якої помпи. Уся наявна готівка, в сумі п’ятнадцять тисяч флоринів з відсотками, що зберігається в банкірському домі у Відні, як і всі інші його гроші, наявні вдома, срібло, мідь, а також персні, годинники й ланцюжки небіжки матері належать єдиному синові заповідача, баронові Францові фон Тротта і Сиполє.

Віденський військовий оркестр, чота піхотинців, представник кавалерів ордена Марії Терезії, представник південно-угорського полку, скромним героєм якого був майор, усі здатні маршувати інваліди, двоє урядовців двірської і власної його величності канцелярії, офіцер військового міністерства і один унтер-офіцер, з орденом Марії Терезії на обтягненій чорним крепом подушечці, становили офіційну похоронну процесію. Син Франц ішов весь у чорному, худорлявий і самотній. Оркестр грав той самий жалобний марш, що й на дідовому похороні. Постріли надгробного салюту цим разом були потужніші й довго відлунювали в повітрі.

Син не плакав. Ніхто не плакав над померлим. Усе було сухо і врочисто. Ніхто не виголошував промов над могилою. Поблизу жандармського вахмістра спочивав тепер майор, барон фон Тротта і Сиполє, лицар правди. Йому поставили простий вояцький кам’яний надгробок, на якому поряд з ім’ям, військовим рангом і полком було викарбувано вузькими чорними літерами горді слова: «Герой Сольферіно».

Отож від померлого лишилося не набагато більше, ніж надгробний камінь, відлунала слава й портрет. Отак іде селянин навесні ріллею — а згодом, влітку, слід його кроків значать благодатні пшениці, що їх він сіяв. Цісарсько-королівський обер-комісар фон Тротта і Сиполє ще того ж тижня отримав листа — зі словами співчуття від його величності, в якому двічі згадано про досі «не забуті заслуги» небіжчика.

 

II

У цілій дивізії не було кращого військового оркестру над оркестр Н-ського піхотного полку в невеличкому повітовому містечку В. у Моравії. Його диригент належав ще до тих австрійських військових музикантів, які завдяки точній пам’яті й вічно живій потребі нових варіацій давніх мелодій були спроможні щомісяця компонувати новий марш. Усі марші були схожі між собою, мов солдати. Починалися вони здебільшого дріботінням барабанів, містили прискорений у ритмі маршу сигнал вояцької вечірньої зорі, лункі усміхи легких тарілок і закінчувалися могутнім громом великих литаврів — цією бадьорою й короткою грозою військової музики. Капельмейстера Нехвала вирізняла з-поміж його колег не так надзвичайно плідна витривалість у компонуванні, як те хвацьке й невтомне завзяття, з яким він диригував оркестром. Ліниву звичку інших капельмейстерів — віддавати диригування першим маршем фельдфебелеві музичного рою і лише за другим номером програми підносити диригентську паличку — Нехвал вважав явною ознакою занепаду цісарсько-королівської монархії. Тільки-но оркестр ставав, як належить, кружка і тендітні ніжки крихітних нотних пюпітрів позастромлювано в чорну землю між великим бруковим камінням майдану, капельмейстер уже стояв серед своїх музикантів, рішуче піднісши догори чорну ебенову диригентську паличку зі срібною головкою. Усі плац-концерти — вони відбувалися під балконом пана окружного начальника — починалися з маршу Радецького. І хоч марш той був так добре знаний оркестрантам, що вони заграли б його серед ночі з заплющеними очима, без ніякого диригування, капельмейстер уважав за необхідне, аби вони кожну ноту вичитували з паперу. І, мовби виконуючи марш Радецького з своїми музикантами вперше в житті, він кожної неділі, з усією сумлінністю військовика й диригента, підіймав догори голову, паличку й погляд і спрямовував усе те водночас на, як йому здавалося, спраглі його велінь сегменти круга, в центрі якого він стояв. Суворо били барабани, солодко співали флейти, аж заходилися дзвінкі тарілки. На обличчях слухачів вигравав утішний, ясний усміх, і в ногах їхніх жвавіше грала кров. Стоячи на місці, вони ніби вже марширували. У молоденьких дівчат спирало дух у грудях і розтулялися губи. Чоловіки схиляли голови й думали про маневри. Старі жінки сиділи неподалік у парку, і їхні маленькі сиві голівки трусилися. А було літо.

Еге ж, було літо. Старі каштани навпроти будинку окружного начальника лише вранці й увечері гойдали своїми темно-зеленими й рясними крислатими кронами. Удень вони стояли непорушно, дихали на світ терпким духом і простеляли довгу прохолодну тінь аж до середини вулиці. Небо було незмінно синє. Без угаву виспівували над тихим містом невидимі жайворонки. Подеколи вибоїстою бруківкою з вокзалу до готелю проїздив фіакр із заїжджим гостем. Інколи вицокувала копитами по широкій вулиці запряжена в колясу пара коней, що везла свого хазяїна, землевласника пана фон Вінгерніґа на прогулянку, з півночі на південь, від його замку до його ж таки неозорих мисливських угідь.

Дрібненький, старий і жалюгідний жовтий дідок у великій жовтій ковдрі і з маленьким висхлим личком, пан фон Вінтерніґ сидів у своєму повозі. Наче вбога грудочка зими, їхав він крізь розбуяле літо. На пружних і безгучних високих ґумових колесах з тендітними брунатними лакованими спицями, що блискали на сонці, котився він просто з постелі до своїх заміських володінь. Великі темні ліси і ясно-зелені соснові бори вже чекали на нього. Мешканці міста віталися до нього. Він не відповідав на привітання. Непорушний, їхав він серед моря привітань. Чорний візничий стовпцем височів на передку, його циліндр майже черкався об крони каштанів, гнучкий батіжок погладжував спини гнідих, і зі стулених губів через певні проміжки часу злітало пронизливе прицмокування, гучніше за тупіт копит і схоже на мелодійний постріл із рушниці.

Такої пори починалися канікули. П’ятнадцятирічному синові окружного начальника Карлові Йозефу фон Тротті, учневі кавалерійського кадетського корпусу в моравській Білій Церкві, його рідне місто здавалося домівкою літа, так само, як і його власною. На Різдво й на Великдень його запрошували до дядька. Додому ж він приїздив лише на літні канікули. І щоразу його приїзд припадав на неділю. Так бажав його батько, пан окружний начальник, барон фон Тротта і Сиполє. Літні канікули, хай там якого дня вони розпочиналися в кадетському корпусі, удома неодмінно наставали в суботу. У неділю пан Тротта фон Сиполє не ходив на службу. Цілий ранок, з дев’ятої до дванадцятої, він мав для свого сина. Рівно за десять хвилин перед дев’ятою, через чверть години після вранішньої меси, хлопець у парадній уніформі стояв перед дверима батькової кімнати. За п’ять хвилин до дев’ятої сходами наниз спускався Жак у сірій лівреї й казав:

— Паничу, ваш панотець іде.

Карл Йозеф іще раз обсмикував на собі уніформу, поправляв портупею, брав у руки кашкета і, як веліли правила, прикладав його до боку. З’являвся батько, син клацав підборами, аж луна йшла по тихому старому будинку. Старий відчиняв двері й легким привітним помахом руки запрошував сина пройти вперед. Хлопець не рушав з місця, ніби не помічав запрошення. Тоді барон проходив у двері, Карл Йозеф рушав за ним і зупинявся на порозі.

— Розташовуйся, — казав по хвилині окружний начальник.

Аж тепер Карл Йозеф підходив до великого крісла, оббитого червоним плисом, і сідав навпроти батька, звівши коліна докупи й поклавши на них кашкета з опущеними в нього білими рукавичками.

Крізь вузькі щілини зелених жалюзі падали на темно-червоний килим тоненькі сонячні смужки. Дзижчала муха, починав бити настінний годинник. Коли він, лунко вибивши дев’ять ударів, замовкав, окружний начальник починав запитувати:

— Як там пан полковник Марек?

— Дякую, тату, йому ведеться добре!

— З геометрії в тебе так само слабенько?

— Дякую, тату, трохи краще!

— Книжки читав?

— Так, тату!

— А як з верховою їздою? Торік у тебе було не вельми блискуче…

— Цього року… — почав був Карл Йозеф, та мусив урвати.

Батько наставив проти нього вузьку руку, напівсховану в круглій блискучій манжеті. Золотом сяйнула велика чотирикутна запонка.

— Торік було не вельми блискуче, сказав я. То був… — Тут окружний начальник зробив паузу, а тоді вимовив безгучним голосом: — …сором!

Батько з сином замовкли. Хоч як нечутно було сказане слово «сором», та воно ще витало в кімнаті. Карл Йозеф знав, що після суворої батькової огуди слід витримати паузу. Присуд належало осягнути в усій його вазі, осмислити, вкарбувати в пам’ять, увібрати в серце і в мозок. Цокав годинник, дзижчала муха.

Нарешті Карл Йозеф почав дзвінким голосом:

— Цього року було значно краще. Сам вахмістр часто це казав. І від пана обер-лейтенанта Коппеля я дістав похвалу.

— Втішно це чути, — замогильним голосом вимовив пан окружний начальник. Об край столу він засунув манжету в рукав, почулося рипіння накрохмаленої тканини.

— Розповідай далі, — сказав окружний начальник і закурив цигарку.

То був звичний сигнал переходу в атмосферу домашнього затишку. Карл Йозеф поклав кашкета й рукавички на невеличкий столик, підвівся й почав викладати батькові всі події минулого шкільного року. Старий кивав головою. Несподівано він сказав:

— Та ти вже великий хлоп’яга, сину мій! У тебе міняється голос. Чи ти вже й закоханий?

Карл Йозеф спаленів. Обличчя йому горіло, як червоний лампіон, та хлопець хоробро дивився на батька.

— Отже, ще ні, — сказав окружний начальник. — Ну, дарма, розповідай далі.

Карл Йозеф ковтнув слину, густий рум’янець зійшов з обличчя, хлопцеві раптом стало холодно. Він повільно, з багатьма паузами заходився звітувати далі. Тоді витяг з кишені список замовлених книжок і простяг батькові.

— Цілком пристойна література! — схвалив окружний начальник. — Будь ласка, зміст «Цріні»!

Карл Йозеф переповів драму акт за актом. Потім сів, знеможений, блідий, із пересохлим горлом.

Він крадькома зиркнув на годинник. Було тільки пів на одинадцяту. Ще півтори години тривав батьків екзамен. Старому могло спасти на думку перевірити синові знання зі стародавньої історії чи германської міфології. Він курив, ходячи по кімнаті й заклавши ліву руку за спину. На випраній сорочці рипіла накрохмалена манжета. Дедалі яснішали сонячні смуги на килимі, дедалі ближче посувались вони до вікна. Сонце вже, мабуть, підбилося високо. Ударили церковні дзвони, звуки лунали зовсім близько від покою, аж наче просто за густими зеленими жалюзі.

Сьогодні старий перевіряв знання лише з літератури. Він докладно з’ясував синові значення Ґрільпарцера й порадив читати на канікулах «легких» авторів — Адальберта Штіфтера та Фердинанда фон Заара. Далі окружний начальник знов перескочив на військову тему, варту, військовий статут, частина друга, склад армійського корпусу, чисельність полку під час війни. Зненацька він спитав:

— Що таке субординація?

— Субординація є обов’язок безумовного послуху, — продекламував Карл Йозеф, — що його кожен підлеглий щодо свого начальника і кожен нижчий ранґом…

— Стоп! — урвав батько й виправив: — …так само, як кожен нижчий ранґом…

І Карл Йозеф підхопив:

— …має виявляти щодо вищого, коли…

— …тільки-но… — виправив старий.

— …тільки-но той приймає командування.

Карл Йозеф полегшено зітхнув. Вибило дванадцяту.

Аж тепер насправді починалися канікули. Ще чверть години — і до слуху хлопця долинав перший барабанний розсип музики військового оркестру, що саме вирушив з казарми. Щонеділі обідньої пори він грав перед помешканням окружного начальника, який представляв у цьому місті неабикого — його величність цісаря. Карл Йозеф стояв на балконі, схований за густим плетивом винограду, й сприймав музику як величальну на власну честь. Він почувався трохи ріднею Габсбурґам, владу яких представляв і захищав тут його батько і за яких він і сам колись піде в похід на війну і на смерть. Він знав імена всіх членів найяснішої родини. Він любив їх усіх щиро, по-дитячому відданим серцем, і насамперед цісаря, що був добрий і великий, шляхетний і справедливий, безмежно далекий і дуже близький, такий прихильний до своїх армійських офіцерів. Найкраще вмерти за нього під музику військового оркестру, найлегше — під марш Радецького. Меткі кулі в ритмі маршу свистіли кругом голови Карла Йозефа, виблискувала його ясна шабля, з серцем і мозком, переповненими чарівною шпаркістю маршової мелодії, він умирав у барабаннім шумовинні музики, і кров його черленою тонкою цівкою стікала на сліпуче золото сурм, на глибоку чорноту литаврів і на переможне срібло оркестрових тарілок.

Жак став за його спиною й кахикнув. Отже, починався обід. Коли музика на хвилю замовкала, з їдальні долинав тихий брязкіт посуду. Вона містилася за дві кімнати від балкону, якраз посередині першого поверху. Під час обіду музика лунала віддалено, а проте виразно. На жаль, вона грала не щодня. Музика була добра й корисна, вона лагідно і миротворно обрамлювала врочисту церемонію споживання їжі й не давала місця для тих прикрих, коротких і нещадних розмов, що їх так часто любив здіймати батько. Можна було мовчати, слухати й розкошувати. Тарілки були з бляклими синіми й золотавими вузенькими смужками. Карл Йозеф любив їх. Протягом року він їх часто згадував. Вони, і марш Радецького, і на стіні портрет матері (якої хлопець уже не пам’ятав), і важкий срібний ополоник, і таріль з рибою, і ножі для фруктів із зубчастими спинками, і манюні чашечки на каву, і тендітні ложечки, тоненькі, мов стерті срібні монети, — усе те вкупі означало літо, волю, домівку.

Він віддав Жакові шинелю, кашкета й рукавички і подався до їдальні. Старий зайшов туди водночас із ним і всміхнувся синові. Панна Гіршвіц, економка, з’явилася хвилинку згодом, по-недільному вбрана в сірий шовк, з піднесеною головою, з важким вузлом кіс на потилиці й величезною кривою пряжкою на грудях, схожою на татарську шаблюку. Здавалося, що панна при повній зброї і в панцері. Карл Йозеф ледь доторкнувся губами до її довгої, твердої руки. Жак трохи відсунув стільці. Окружний начальник знаком запросив усіх сідати. Жак зник і за хвилинку з’явився в білих рукавичках, які його наче цілком одмінили. Вони лили сніжно-біле сяйво на його й так уже біле обличчя, уже й так білі бакенбарди, вже й так білу голову. Зате вони перевершували білістю все, що на цьому світі можна було назвати білим. І вбраними в ті рукавички руками він тримав темну тацю. На ній парувала супниця. Ось Жак поставив її посеред столу обережно, нечутно й дуже швидко. Як велося здавна, панна Гіршвіц заходилася насипати суп у тарілки. Подавану нею тарілку брали з готовністю і з усміхом вдячності в очах. Панна Гіршвіц і собі всміхалася у відповідь. Тепле, золотаве ряхтіння плавало в тарілках; то був суп, суп із локшиною. Прозорий, із золотаво-жовтою, тонюсінькою, смаковитою, ніжною локшиною. Пан Тротта фон Сиполє їв дуже похапливо, часом аж люто. Здавалося, що він не їсть, а з безгучною, шляхетною і шпаркою ненавистю знищує страву за стравою, трощить їх упень. Панна Гіршвіц брала собі за столом крихітні порції, а по обіді у своїй кімнаті їла всі страви вдруге, в тій же таки послідовності. Карл Йозеф боязко і поспіхом висьорбував ложки гарячої юшки і проковтував велетенські шматки. Таким чином закінчували вони обідати всі водночас. Ніхто й словом не озивався, коли мовчав пан Тротта фон Сиполє.

Після супу подавано телячий огузок з гарніром, недільну страву старого вже з давніх-давен. Вдоволені оглядини, які він їй присвячував, забирали більше часу, ніж половина обіду. Погляд окружного начальника голубив спершу ніжну облямівку з сала, що оповивала чималенький шмат м’ясива, тоді — низку тарілочок, на яких лежали овочі: буряки з фіолетовим відблиском, темно-зелений поважний шпинат, весела, ясна салата, суворий, білий хрін, бездоганні овали молодої картоплі, що плавала в розтопленому маслі і нагадувала якісь вишукані іграшки. Пан фон Тротта перебував у незвичайних стосунках зі стравами. Найласіші шматки він з’їдав очима, його чуття краси передовсім споживало естетичний зміст їжі, сказати б, її «душу», порожня оболонка, що потім діставалася до рота і шлунку, була нецікава, і її належало чимшвидше проковтнути, та й по всьому. Гарний вигляд їжі справляв старому не меншу втіху, ніж її просте призначення. Адже він був прихильником так званого бюргерського меню — данина, що її він платив як своєму смакові, так і своїм поглядам, які він називав спартанськими. Отак йому щастило спритно поєднувати задоволення своїх бажань з вимогами обов’язку. Він був спартанець. Та він був і австрієць.

Пан фон Тротта зібрався, як і щонеділі, розрізати огузок. Він запхнув манжети в рукава, підняв обидві руки і, вже приклавши виделку до м’яса, звернувся до панни Гіршвіц:

— Бачите, шановна, вимагати в різника ніжніший шматок м’яса — то ще далеко не все. Треба дивитися, як той шматок розрубано. Маю на увазі — вздовж чи впоперек волокон. Теперішні різники вже не тямлять свого ремесла. Найкраще м’ясо можна зіпсувати, не до пуття розрубавши. І погляньте лишень сюди, шановна! Вже й не знаю, чи пощастить мені його врятувати. Воно розпадається на волокна, просто розлазиться… Загалом його можна назвати м’яким. Проте в ньому траплятимуться шматочки й цупкі, як ви зараз самі пересвідчитеся. Стосовно ж «докладу», як це зветься в німців, то наступного разу я бажав би, щоб хрін, чи, по-їхньому, «морська редька», був трохи сухіший. Не можна, щоб він видихався в молоці. І готувати його треба аж перед тим, як подаватимуть до столу. Задовго мок! Помилка!

Панна Гіршвіц, що багато років прожила в Німеччині, розмовляла верхньонімецькою говіркою й полюбляла образно висловлюватись, на що й натякав пан фон Тротта, згадавши «доклад» і «морську редьку», — важко й повільно кивнула головою. Їй коштувало видимих зусиль піднести від потилиці важкенький вузол кіс і змусити свою голову схилитися на знак згоди. З-поза її старанної привітності проглянула ніби якась суворість, ба навіть певний спротив. Тому окружний начальник відчув потребу додати:

— Запевняю вас, я не прискіпуюся, шановна!

Він говорив характерною для австрійців носовою німецькою мовою вищих урядовців і дрібних дворян. Вона трохи нагадувала далеку гру гітари серед ночі чи останні неголосні звуки щойно спиненого дзвона; була то мова лагідна, та водночас і влучна, делікатна й заразом колюча. Вона пасувала до худого, кістлявого обличчя пана фон Тротти, до його тонкого, орлиного носа, в якому ніби спочивали лункі, трохи журливі голосні. Коли окружний начальник говорив, його ніс і рот були радше духовими музичними інструментами, ніж частинами обличчя. Крім губів, ніщо на ньому не рухалося. Темні бакенбарди, що їх пан фон Тротта вважав елементом своєї уніформи, прикметою, що засвідчувала його належність до числа вірних слуг Франца Йосифа Першого, доказом династичних переконань окружного начальника, також лишалися непорушні, коли пан Тротта фон Сиполє говорив. За столом він сидів рівно, наче тримав у своїх кістлявих руках віжки. Коли окружний начальник сидів, то здавалося, що він стоїть, коли ж підводився, то вражав своїм високим зростом і рівною, мов свічка, поставою. Вбирався він завжди в темно-синє, взимі і влітку, в свята і в будень: темно-синій сурдут і сірі, в смужку, панталони, які щільно облягали його довгі ноги й були туго притягнуті штрипками до блискучих високих чобіт. Між другою і третьою стравами пан фон Тротта підводився й походжав по кімнаті, щоб «розворушитися». Та збоку здавалося, ніби він хоче показати присутнім, як можна підводитися, стояти й ходити, зберігаючи непорушність. Жак прибирав зі столу м’ясо, перехоплюючи блискавичний погляд панни Гіршвіц, який нагадував йому, що решту треба для неї розігріти. Пан фон Тротта неквапливою ходою підійшов до вікна, трохи відсунув гардину й знов вернувся до столу. Тієї ж миті подано на великій тарілці вареники з вишнями. Окружний начальник узяв лише одного, розрізав його ложкою і сказав панні Гіршвіц: