Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Марш Радецького», Йозеф Рот

Частина перша

І

Тротти були молодим дворянським родом. Його засновник отримав дворянство за битву при Сольферіно. Він був словенець. Сиполє — назва села, звідки він походив, стала йому за родове ім’я. Звершити неабиякий подвиг судила йому доля. Однак він подбав про те, щоб з пам’яті часів пізніших ім’я його було стерто. У битві при Сольферіно він у чині лейтенанта командував піхотним роєм. Уже півгодини тривав бій. За три кроки попереду він бачив білі спини своїх вояків. Перша лава його рою стріляла з коліна, друга — стоячи. Усі були бадьорі й певні своєї перемоги. Вони добре попоїли й випили горілки коштом і на честь цісаря, що відучора був на бойовищі. То тут, то там котрийсь із вояків падав. Тротта миттю кидався в кожну прогалину і стріляв з осиротілої рушниці вбитого чи пораненого. Він то щільніше збивав поріділу лаву, то знов розтягав її, пильнуючи навсібіч стократ загостреним зором, дослухаючись навсібіч напруженим слухом. За тріскотнявою рушниць його недремний слух ловив розрізнені дзвінкі команди капітана. Гострим зором пронизував Тротта синьо-сірий туман перед ворожим військом. Жодного разу не вистрелив лейтенант не цілячись і кожним пострілом влучав у ціль. Люди відчували його руку й погляд, чули його поклик і почувалися впевнено.

Ворог зробив перепочинок. Неозору лінію фронту облетіла команда:

— Припинити вогонь!

То тут, то там ще клацав шомпол, то тут, то там ляскав постріл, запізнілий і самотній. Синьо-сірий туман поміж фронтами ледь розвіявся. Нараз відчулася опівденна теплінь срібного, захмареного, грозяного сонця. Тоді поміж лейтенантом і спинами вояків постав цісар з двома офіцерами генерального штабу. Він саме мав піднести до очей польового бінокля, якого подав йому один із супровідників. Тротта тямив, що це означає. Навіть коли припустити, що ворог налаштувався до відступу, його ар’єргард, звісно, стоїть обличчям до австрійців, і людина, яка підносить до очей бінокля, дає ворогові зрозуміти, що перед ним така мішень, у яку варто влучити. І тією мішенню був цісар. Тротта нараз відчув власне серце десь аж у горлянці. Страх перед нечуваною, безмежною катастрофою, що мала знищити його самого, увесь полк, всю армію, державу, цілий світ, палючим морозом перебіг по лейтенантовому тілі. Його коліна тремтіли. І одвічне обурення підлеглого фронтового офіцера проти високих панів з генштабу, що уявлення не мають про гірку фронтову практику, продиктувало лейтенантові той вчинок, який назавжди вписав його ім’я в історію полку. Обома руками він ухопив цісаря за плечі, пориваючи монарха до землі. Мабуть, Тротта доклав забагато сили. Цісар упав одразу. Офіцери супроводу кинулися до нього. Тієї ж миті постріл пробив ліве плече лейтенантові, той постріл, що призначався цісареві. Лейтенант упав, коли цісар підводився. Усюди, вздовж усього фронту зірвалося метушливе й недоладне ляскання сполоханих і видертих із дрімоти рушниць. Цісар, попри нетерплячі умовляння супроводу покинути небезпечне місце, схилився над непорушним лейтенантом і, вірний своєму монаршому обов’язкові, спитав того, вже не здатного почути, зомлілого, як його ім’я. Полковий лікар, санітарний офіцер і двоє вояків із ношами, зігнувшись і понахилявши голови, учвал прискочили до них. Офіцери генерального штабу спочатку штовхнули додолу цісаря, потім і самі попадали на землю.

— Ось… лейтенанта! — гукнув цісар до засапаного полкового лікаря.

Тим часом стрілянина знову вщухла. Коли підхорунжий, ставши перед вояками рою, дзвінким голосом вигукнув: «Роєм командую я!». Франц Йосиф із супутниками попідводилися, лейтенанта санітари обережненько прив’язали до ношів, і всі рушили назад, у напрямку штабу полку, туди, звідки виглядав сніжно-білий намет найближчого перев’язувального пункту.

Ліва ключиця Тротти була роздроблена. Кулю, що застрягла під лопаткою, витягнено в присутності найвищого військового командування, під несамовитий лемент оперованого, якого біль повернув до притомності.

За чотири тижні Тротта видужав. Коли він повернувся до своєї південноугорської залоги, то був уже капітаном, мав найвищу в імперії нагороду — орден Марії Терезії — і дворянський титул. Відтепер він звався капітан Йозеф Тротта фон Сиполє.

Так наче його власне життя підмінили на чуже, нове, злаштоване на якійсь фабриці, він щовечора перед сном і щоранку, прокинувшись, повторював своє нове звання й свій титул, підходив до дзеркала, щоб пересвідчитися, що в нього те саме, колишнє обличчя. Між незграбним панібратством, з допомогою якого його товариші силкувалися здолати відстань, що її так несподівано поклала поміж ними незбагненна доля, й своїм власним марним намаганням невимушено, як завжди, простувати світом свіжоспечений дворянин і капітан Тротта, здавалося, втрачав рівновагу й почувався як людина, котрій судилося віднині й довіку гуляти в чужих чоботях по слизькій землі, вловлюючи за спиною притишені балачки й перехоплюючи полохливі погляди. Його дід був нікому не відомим дрібним сільським господарем, батько — військовим писарем, а згодом — жандармським вахмістром у південній прикордонній області імперії. Відколи ж у сутичці з босняцькими контрабандистами позбувся ока, то жив як інвалід війни й парковий сторож при Лаксенбурзькому замку, годував лебедів, підрізував живоплоти, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від нетруджених рук злодіїв і вимітав лагідними ночами бездомні закохані пари з благодатних, затінених паркових лав. Звання звичайного собі піхотного лейтенанта здавалося природним і доречним синові унтер-офіцера. Ушляхетненому ж і орденоносному капітанові, що ніби в золотій хмарі плавав у доти незнайомому, аж наче моторошному сяйві цісаревої ласки, рідний батько раптом став далеким, і помірна любов, яку син відчував до старого, мовби стала вимагати якихось нових способів вияву, нової форми стосунків батька з сином. Уже п’ять років не бачив капітан свого старого, зате щодругого тижня, повернувшись після вічно незмінного обходу до вартівні, він писав батькові короткого листа при скупому й нерівному світлі казенної свічки, — по тому, як перевірив вартові пости, записав час їхньої зміни й у графі «Надзвичайні випадки» проставив таке виразне й енергійне «Не було», що воно самою манерою написання заперечувало найменшу можливість будь-яких надзвичайних випадків. Як посвідки про відпустку чи як службові записки були схожі між собою ці листи, написані кожен на чвертці аркуша жовтавого шорсткого паперу, зі звертанням «Любий батьку!» на початку, зліва на відстані в чотири пальці від горішнього краю і в два — від бічних, з незмінним повідомленням про добробут автора листа й висловленням надії на гаразди адресата і з підписом наприкінці — з нового рядка, праворуч, по діагоналі до звертання: «З повагою. Ваш відданий і вдячний син Йозеф Тротта, лейтенант». Але як він мав тепер, коли, завдяки своєму новому становищу, скинув із себе тягар звичних обов’язків, змінити усталену, розраховану на ціле солдатське життя форму листа, вставляючи між узвичаєними реченнями незвичні повідомлення про незвичні з якогось часу обставини, яких ще й сам до пуття не розумів? Того тихого вечора, коли капітан Тротта вперше після свого одужання сів за рясно пописаний і покарбований грайливими солдатськими ножиками стіл, щоб написати листа, він раптом збагнув, що неспроможний просунутися вперед далі від звертання «Любий батьку!». І він вийняв безплідне перо з чорнильниці й зняв нагар з ґноту блимливої свічки, наче сподівався знайти в її лагідному полум’ї щасливу думку й добрий вислів, і незчувся, як поринув у спомини про дитинство, матір і кадетський корпус. Він розглядав велетенські тіні навіть від найдрібніших предметів, відбиті на голих, пофарбованих у синій колір стінах, і злегка загнутий, мерехкий обрис шаблі на гачку біля дверей з протягненим крізь її піхви шарфом. Він дослухався до невтомного дощу за вікном, до барабанного вибивання краплин по бляшаному підвіконню. Врешті він підвівся з наміром перевідати батька після належної подячної аудієнції в цісаря, на яку його мали відрядити за декілька днів.

За тиждень він просто після аудієнції, що тривала рівно десять хвилин, всього лише десять хвилин цісарської ласки, і складалася з зачитаних із протоколу десяти-дванадцяти запитань, на які треба було, витягнувшись у струнку, неголосно, але чітко вистрілювати: «Так, величносте!», поїхав фіакром до батька в Лаксенбурґ. Він застав старого в кухні його службового помешкання, без уніформи, біля гладенько виструганого незастеленого столу, на якому лежав темно-синій, з червоними берегами носовик, перед огорнутим парою чималим кухлем запашної кави. Сучкуватий червоно-брунатний черешньовий ціпок висів, зачеплений своїм закрутом за край столу, і стиха погойдувався. Побрижений шкіряний кисет, добре напханий грубо нарізаним тютюном, лежав напіврозкритий обіч білої, з брунатно-жовтавим відтінком люльки. Барвою вона пасувала до розкішних, білих батькових вусів. Капітан Йозеф Тротта фон Сиполє стояв серед цього вбогого казенного хатнього затишку неначе бог війни — з блискучими аксельбантами, в лакованім шоломі, що сяяв, немов якесь лискуче чорне сонце, до блиску начищених чоботях з ряхтливими острогами, з двома рядами сліпучих ґудзиків уніформи, наділений неземною потугою ордена Марії Терезії. Отож син стояв перед батьком, який повагом підводився з-за столу, наче хотів неквапливістю вітання відтінити синів блиск. Капітан Тротта поцілував батька в руку, трохи нахилив голову й дістав поцілунок у чоло і ще один — у щоку.

— Сідай! — сказав старий.

Капітан відстебнув деякі складники свого блиску й сів.

— Вітаю тебе, — мовив батько своїм звичним голосом, твердою німецькою мовою військовиків-слов’ян. Голосні в нього гриміли громом, а на закінчення він ніби клав невеличкі важки.

Ще п’ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося. За моїх часів з нас іще знімав стружку Радецький!

Ну все, кінець, подумав капітан Тротта. Відмежувала батька від нього важка гора військових чинів.

— Чи знайдеться у вас ракія, панотче? — спитав він, щоб підтвердити останні рештки родинної спільності.

Вони випили, цокнувшись, випили ще; після кожної чарки батько кректав, заходився нескінченним кашлем, червонів, аж синів, плювався, поволі заспокоювався й починав розповідати заїжджені історії з часів власної військової служби — з виразним наміром применшити заслуги і кар’єру сина. Нарешті капітан підвівся, поцілував батька в руку, а той його — в чоло і в щоку, приперезав шаблю, надягнув шолома й пішов з твердою певністю, що бачить батька востаннє в земному житті…

І це справді було так. Син писав старому звичні листи, а більше між ними жодних видимих стосунків не було. Капітан Тротта звільнився від довгої низки своїх предків-слов’ян. З нього розпочався новий рід. Літа котилися одне за одним, як добре припасовані мирні колеса. Згідно зі своїм рангом Тротта одружився з уже не молоденькою заможною небогою свого полковника, донькою окружного начальника з Західної Богемії, породив сина, зажив розміреності впорядкованого офіцерського життя в невеличкому гарнізоні, щоранку виїздив верхи на навчальний плац, по обіді грав у кав’ярні в шахи з нотарем, звик до свого капітанського чину, до свого суспільного становища, свого титулу й своєї слави. Він мав пересічні військові здібності, які й засвідчував на щорічних маневрах пересічними успіхами, був добрим подружжям, не довіряв жінкам, цурався карт, мав славу прискіпливого, але справедливого на службі, був запеклим ворогом будь-якої брехні, не гідної справжнього чоловіка поведінки, потайного боягузтва, хвалькуватої балаканини й жадоби почестей. Він був простий і бездоганний, як його послужний список, і лише гнів, що іноді охоплював його, дозволив би знавцеві людської породи здогадатись, що і в душі капітана Тротти криються темні провалля, де дрімають бурі й незнані голоси безіменних предків.

Він, капітан Тротта, не читав книжок і потай співчував своєму синові, який уже підріс і невдовзі мусив заходжуватись коло грифеля, аспідної дошки, гумки, паперу, лінійки й таблички множення і на якого вже чекали неминучі читанки. Капітан був певен, що син його також стане солдатом. Йому й на думку не спадало, що віднині й до кінця їхнього роду бодай один Тротта може мати інший фах. Якби він мав двоє, троє, четверо синів, вони б усі стали солдатами, але його дружина була слабовита, потребувала лікарського нагляду й лікування, вагітність була небезпечна для її здоров’я. Так гадав собі капітан Тротта. Подейкували про нову війну, він був до неї готовий щодня й щогодини. Так, він був майже певен, що йому судилося померти на бойовищі. Його нелукавій простодушності смерть на бойовищі здавалася природним наслідком військової слави. Аж поки одного дня він із недбалою цікавістю взяв до рук першу синову читанку. Хлопчикові щойно минуло п’ять років, та завдяки марнославству матері домашній учитель змусив його дочасно скуштувати гірких плодів науки. Капітан прочитав римовану вранішню молитву — вона десятками років залишалася незмінна, він іще пам’ятав її. Потім прочитав «Чотири пори року», «Лисицю й Зайця», «Царя звірів». А тоді знайшов зміст і натрапив на заголовок одного оповіданнячка, в якому йшлося чи не про нього самого, бо воно звалося «Франц Йосиф Перший у битві при Сольферіно»; капітан прочитав статейку й так і сів. «У битві при Сольферіно, — писалося на початку, — нашому цісареві Францу Йосифові Першому загрожувала велика небезпека». Аж ось з’явився й сам Тротта. Але ж який переінакшений! «Монарх, — сповіщала читанка, — у запалі бою вихопився так далеко вперед, що несподівано побачив себе оточеним ворожими кіннотниками. Під ту мить найвищої загрози туди на змиленому рудому коні, вимахуючи шаблею, підскочив юний лейтенант. Гей, які удари посипались на голови і на в’язи ворожих кіннотників!». І далі: «Ворожий спис прохромив груди юного героя, але більшість ворогів уже було побито. Із осяйним мечем в руках юний, безстрашний монарх зміг уже легко відбивати дедалі слабший напад. Тоді взято в полон усю кінноту ворога. А юний лейтенант, лицар Йозеф фон Тротта — ось його ім’я — отримав найвищу нагороду, якою наша Батьківщина відзначає своїх героїв, — орден Марії Терезії».

Капітан Тротта подався в садок, де тихими пообідніми годинами поралася дружина, й побілілими губами, ледве чутно спитав її, чи знайома вона з цією ганебною статейкою.

Дружина з усміхом кивнула головою.

— Це брехня! — вигукнув капітан і пошпурив книжку на вологу землю.

— Це ж бо для дітей! — лагідно мовила дружина.

Капітан повернувся до неї спиною. Гнів стрясав ним, як буря вутлим кущиком. Він швидко зайшов до будинку, серце його калатало. Був саме час гри в шахи. Він зняв із стіни шаблю, сердитим замашним рухом затяг на собі пасок і рвучким сягнистим кроком вийшов з дому. Побачивши його, хтось би подумав, що капітан збирається винищити цілу купу ворогів. У кав’ярні Тротта, не промовивши й слова, з чотирма глибокими поперечними зморшками на лобі під шорстким коротким чубом, програв поспіль дві партії, а відтак немилосердною рукою поваляв на дошці шахові фігури, аж заторохтіло, й сказав партнерові:

— Мені треба з вами порадитись!

Пауза.

— Мені вчинено наругу, — знов почав капітан, дивлячись просто в блискучі скельця нотаревих окулярів, і за мить відчув, що йому бракує потрібних слів. Треба було взяти з собою ту читанку. З такою одіозною річчю в руках йому було б легше пояснити, що сталося.

— Яку наругу? — запитав правник.

— Я ніколи не служив у кінноті. — Капітан Тротта вирішив, що найкраще почати саме так, хоча й відчував, що його не легко буде зрозуміти. — А ці безсоромні писаки розказують у книжках для дітей, що я на рудому коні, на змиленому рудому коні, пишуть вони, прискочив урятувати монарха.

Нотар зрозумів. Він знав цю оповідку з читанок своїх синів.

— Ви перебільшуєте вагу цього факту, пане капітане, — сказав він. — Поміркуйте лишень: адже це для дітей!

Тротта злякано втупився в нього. Тієї миті йому видалося, що весь світ у змові проти нього: автори читанок, нотар, власна дружина, син, домашній вчитель.

— Усі історичні подвиги, — мовив нотар, — для шкільного вжитку подаються дещо змінено. І це слушно, як на мене. Дітям потрібні приклади, зрозумілі для них, такі, які легко запам’ятати. А правду вони дізнаються згодом.

— Рахунок! — гукнув капітан Тротта й підвівся.

Він подався до казарми, заскочив чергового офіцера, лейтенанта Амерлінґа, з дівчиною в кімнаті писаря, особисто перевірив вартові пости, наказав покликати фельдфебеля, викликав чергового унтер-офіцера задля рапорту, звелів вишикувати чоту на подвір’ї казарми й розпочати муштру з рушницями. Наказові скорилися збентежено і тремтячи. У кожному рою були відсутні кілька вояків, і знайти їх виявилося неможливо. Капітан Тротта наказав зробити поіменний переклик.

— Про відсутніх доповісти завтра під час рапорту! — звелів він лейтенантові.

Вояцтво муштрувалося з рушницями, аж доки геть засапалось. Брязкали шомполи, літали ремені, гарячі руки з виляском хапалися за холодні металеві цівки рушниць, важкі приклади трамбували розігріту вогку землю.

— Набивай! — командував капітан.

Повітря тремтіло від глухої тріскотняви холостих набоїв.

— Півгодини салютних пострілів! — командував капітан.

За десять хвилин він змінив наказ:

— Навколішки до молитви — ставай!

Заспокоївшись, він дослухався, як об землю, жорству й пісок глухо шаруділи тверді солдатські коліна. Він іще капітан, господар своєї чоти. Він іще покаже тим писакам!

Того дня Тротта не пішов до казино, він навіть не попоїв, так і ліг спати. Він спав важким сном без сновидінь. Уранці наступного дня під час офіцерського рапорту капітан стисло й чітко виклав полковникові свою скаргу. Так почалося мордування капітана Йозефа Тротти, лицаря фон Сиполє, лицаря правди. Минуло кілька тижнів, доки з військового міністерства надійшло повідомлення, що його скаргу переслали до міністерства культів і освіти. Минуло ще кілька тижнів, аж доки одного дня капітан одержав з цього міністерства таку відповідь:

 

«Ваша Милосте,

вельмишановний пане капітане!

У відповідь на скаргу Вашої Милості стосовно статті № 15, уміщеної в читанці, схваленій для вжитку в австрійських народних і середніх навчальних закладах згідно з законом від 21 липня 1864 року, підготованій і виданій професорами Вайднером і Срдечним, пан міністр освіти дозволяє собі якнайшанобливіше звернути увагу Вашої Милості на ту обставину, що вміщувані в шкільних читанках матеріали історичного змісту, надто ж ті з них, у яких ідеться про високу особу нашого монарха Його Величності цісаря Франца Йосифа, як також і про інших членів монаршого дому, відповідно до постанови від 21 березня 1840 року, мають пристосовуватись до вікових особливостей учнів і якнайкращим чином сприяти досягненню педагогічної мети. Згадану у скарзі Вашої Милості статтю № 15 було подано на персональний розгляд Його Ексцеленції панові міністру культів і схвалено ним особисто для шкільного вжитку. Вищі, як і підлеглі їм, шкільні управління вважають за доцільне подавати учням Австро-Угорської монархії героїчні подвиги нашого вояцтва відповідно до дитячого характеру, фантазії, завдань розвитку патріотичних почуттів юного покоління, не порушуючи правдивості зображуваних подій, але й не подаючи їх сухо, що унеможливлює будь-яку роботу фантазії, як і активізацію та розвиток патріотичних почуттів. Виходячи з цих і подібних міркувань, нижчепідписаний щонайшанобливіше просить Вашу Милість відмовитися від поданої скарги».

 

Папір цей було підписано міністром культів і народної освіти. Полковник передав його капітанові Тротті з батьківською порадою:

— Облиш це діло!

Тротта взяв міністрову відповідь, нічого не сказавши. Тиждень згодом він через належні інстанції попрохав аудієнції в його величності, а ще за три тижні в першій половині дня стояв у замку віч-на-віч зі своїм найвищим повелителем.

— Послухайте, любий Тротто! — сказав цісар. — Справа ця дійсно прикра. Але ж ми обидва не так уже й багато від цього втратили! Облиште це діло!

— Величносте, — відповів капітан, — там написана брехня!

— Брешуть узагалі немало, — потвердив цісар.

— Величносте, я не можу, — видушив із себе капітан.

Цісар підступив ближче до нього. На зріст монарх був не набагато вищий за Тротту. Вони дивилися просто у вічі один одному.

— Мої міністри, — почав Франц Йосиф, — мають самі знати, що вони роблять. Я повинен на них покладатися. Розумієте, любий капітане Тротто? — І за хвильку: — Ми виправимо становище! Ви побачите!

Аудієнція скінчилася.

Батько був ще живий. Але Тротта не поїхав до Лаксенбурґа. Він повернувся до гарнізону й попросив відставки з армії.

Його відпустили, надавши чин майора. Він поселився в Богемії, у невеличкому маєтку свого тестя. Цісар не обминув його своєю ласкою. За два тижні Тротта отримав повідомлення про те, що цісар зволив наділити на навчання синові свого рятівника п’ять тисяч гульденів зі своїх особистих коштів. Одночасно Тротта дістав титул барона.

Йозеф Тротта, барон фон Сиполє, прийняв цісареву милість понуро, як образу. Прусську кампанію проведено без нього й програно. Майор кипів від гніву. Його скроні вже переткалися сріблом сивини, очі потьмяніли, хода сповільніла, руки обважніли, вуста змовчазніли більш ніж будь-коли. Хоч він був чоловік у розповні віку, проте виглядав пристаркуватим. Вигнано його було з раю простодушної віри в цісаря й чесноту, правду й справедливість; закутий у кайдани терпіння й мовчання, він починав схилятися до думки, що світ, потуга законів і блиск величностей тримаються на лукавстві. На принагідно висловлене побажання цісаря оповіданнячко № 15 зникло зі шкільних читанок монархії. Ім’я Тротта лишилося тільки в анонімних анналах полку. Майор жив далі як невідомий носій передчасно відлуналої слави, як мимобіжна тінь, що її відкидає в білий світ живих людей схований кимсь таємничий предмет. Барон порався в маєтку тестя з поливальницею й садовими ножицями і, як його батько в замковому парку Лаксенбурґа, підрізував живоплоти й косив моріжки, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від грабіжницьких і нетямущих рук, замінював трухлі дошки в паркані новими, гладенько обструганими, лагодив садове причандалля й упряж, власними руками загнуздував і сідлав гнідих, міняв іржаві замки на хвіртках і брамі, підпирав обмірковано й чисто виструганими кілками перехняблену шопу, цілими днями пропадав у лісі, стріляв дрібну дичину, ночував у лісничого, дбав про курей, про гній і врожай, садовину й шпалерні культури, наймитів і візничих. Скупував і не довіряв, роблячи закупки, обережно витягав монети із замшевої торбинки й знов ховав її за пазуху. Він став дрібним словенським господарем. Часом на нього ще нападав давній гнів і стрясав ним, як велика буря малим кущиком. Тоді він бив наймитів і коней, бахкав дверима, розбиваючи замки, що їх сам поставив, погрожував поденникам смертю й погубою, за обідом люто швиргав від себе тарілки, ходив голодний і бурчав. Поряд, в окремих кімнатах, мешкала дружина, квола й хирлява, і хлопчик, з яким батько бачився лише за обіднім столом і чиї шкільні свідоцтва двічі на рік барон переглядав, не висловлюючи ні похвали, ні догани, та ще тесть, що безтурботно проциндрював свою пенсію, любив дівчат, тижнями жив у місті й боявся зятя. Він, барон Тротта, став дрібним старим словенським господарем. Як і раніше, він двічі на місяць писав батькові листи — пізно увечері, при блимливій свічці, на чвертці аркуша жовтавого паперу, відступивши на чотири пальці від горішнього й на два від бічних країв, з неодмінним звертанням «Любий батьку!». Відповіді надходили дуже зрідка.

Щоправда, барон часом думав навідатися до батька. Давно вже він знудився за вахмістром, за вбогим затишком його помешкання, грубо натертим тютюном і домашньою ракією. Та барон боявся витрат, як боялися їх його батько, його дід і прадід. Тепер він знов став куди ближчим інвалідові з Лаксенбурзького замку, ніж був кілька років тому, коли, у свіжому блиску щойно отриманого дворянства, сидів у синенькій кухоньці маленького службового батькового помешкання й пив ракію. З дружиною Тротта ніколи не говорив про своє походження. Він відчував, що її, доньку державного службовця давнього коліна, відмежовувала б від словенського вахмістра своєрідна соромлива пиха. І барон не запрошував батька в гостину до себе.

Одного ясного березневого дня, коли барон, долаючи тверде груддя ріллі, йшов до управителя маєтку, служник передав йому листа з управління Лаксенбурзького замку. Інвалід помер, безболісно заснув вічним сном у вісімдесятиоднорічному віці. Барон сказав лише:

— Піди до пані баронеси, нехай спакують мою валізу, увечері я їду до Відня!

І пішов далі, до будинку управителя, розпитав, як із сівбою, погомонів про погоду, звелів замовити три нових плуги, на понеділок викликати ветеринара і ще сьогодні привести повитуху до вагітної служниці. Уже прощаючись, він сказав:

— Помер мій батько. Я пробуду у Відні три дні! — Недбало козирнув одним пальцем і пішов.

Його валізу було спаковано, у повіз запрягали коней — до станції мали їхати з годину. Він швидко попоїв супу й м’яса. Тоді звернувся до дружини:

— Я так більше не можу! Мій батько був добра людина. Ти його ніколи не бачила!

Чи то було надмогильне слово? Чи скарга?

— Ти поїдеш зі мною! — сказав він зляканому синові.

Дружина підвелася — спакувати й хлопчикові речі. Доки вона поралася на другому поверсі, Тротта сказав малому:

— Тепер ти побачиш свого діда.

Хлопчик затремтів і опустив очі.

Коли вони приїхали, вахмістр уже був у домовині. Він лежав на катафалку в своїй кімнаті, з розкуйовдженими великими вусами, в темно-синій уніформі, з трьома блискучими медалями на грудях, під наглядом двох його товаришів-інвалідів і вісьмох метрових свічок. Черниця-урсулинка молилася в кутку біля єдиного, запнутого тепер вікна. Коли Тротта увійшов, обидва інваліди виструнчилися. Він, в уніформі, з орденом Марії Терезії на грудях, став навколішки, і син його також уклякнув у ногах небіжчика — його юне обличчя опинилося просто перед величезними підошвами чобіт мертвого діда. Барон Тротта вперше на віку відчув, як йому тонко, гостро шпигнуло біля серця. Його невеличкі очі залишалися сухі. Він промурмотів «Отче наш» раз, удруге, втретє, в тихому сум’ятті, підвівся, схилився над небіжчиком, поцілував пишні вуса, кивнув головою інвалідам і сказав до сина:

— Ходімо!

— Бачив ти його? — спитав барон надворі.

— Бачив, — відповів хлопчик.

— Він був простий жандармський вахмістр, — мовив батько, — я врятував життя цісареві у битві при Сольферіно, і тоді нам надали баронство.

Хлопчик не сказав нічого. Інваліда поховали на ділянці для військових невеличкого цвинтаря в Лаксенбурзі. Шестеро темно-синіх його товаришів несли труну від каплиці до могили. Майор Тротта, в парадній уніформі, з ківером на голові, весь час тримав руку на синовому плечі. Хлопчик схлипував. Жалобна музика військового оркестру, сумний і монотонний спів духовних, який чутно було щоразу, коли музиканти на хвилю змовкали, розлитий довкола дух ладану завдавали хлопцеві якогось незбагненного, давкого болю. І постріли з рушниць, якими піврій солдатів віддав небіжчикові останню військову шану, приголомшили малого своєю довго відлунюваною невблаганністю. Солдати пострілами слали своє «Прощай!» небіжчиковій душі, яка саме летіла просто на небо, навіки-віків зникаючи з цього світу.

Батько з сином поїхали додому. Дорогою барон весь час мовчав. Аж як вони вже покинули пристанційний перон і сідали в повіз, що чекав на них за сквериком позад вокзалу, майор сказав:

— Не забувай його, свого діда!