Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классическая проза
Показать все книги автора:
 

«Фальшива вага», Йозеф Рот

 

І

Був собі колись у Золотогродському повіті один айхмістр, себто інспектор мір і ваг, і мав він на ім'я Ансельм Айбеншютц. Його завдання полягало в тому, щоби перевіряти міри, ваги і важки в купців усього повіту. Отож через певні проміжки часу Айбеншютц їде від однієї крамниці до іншої та перевіряє лікті, і ваги, і важки. Супроводжує його вахтмістр при повному обладунку. Цим держава дає зрозуміти, що він, якщо доведеться, не цуратиметься карати фальшувальників, зокрема й зброєю, вірний заповіді, проголошеній у Святому Письмі, згідно з якою фальшувальник прирівнюється до розбійника…

Що ж стосується Золотогрода, то цей повіт був чималий. Він обіймав чотири величенькі села, дві значних торговиці й, нарешті, саме містечко Золотогрод.

Для службових виїздів айхмістр послуговувався казенним двоколісним возиком, куди впрягав одного-єдиного сивого коника, утримання якого було покладено на самого Айбеншютца.

Сивий вирізнявся іще неабияким темпераментом. Він три роки відслужив в обозі, і лише внаслідок раптового осліплення на ліве око, причини якого так і не зміг пояснити навіть ветеринар, його передано до відомства цивільної служби. Бо ж, хоч-не-хоч, це був державний Сивий, впряжений у прудкий золотаво-жовтий візок. У певні дні в цьому візку поряд із айхмістром Айбеншютцом сидів і вахтмістр жандармерії Венцель Слама. На його піщано-жовтому шоломі виблискували золоте навершя і двоголовий цісарський орел. Між колінами стирчала рушниця з настромленим багнетом. Віжками й батіжком заправляв вахтмістр. Його пшеничні та пухнасті старанно підкручені вуса сяяли таким же золотом, як і двоголовий орел і шолом із навершям. Здавалося, і сам він зроблений із того ж матеріялу. Час від часу весело виляскував батіжок, достоту мовби сміявся. Сивий біг рівним клусом, із честолюбною елегантністю і запалом справдешнього кавалерійського огиря на дійсній службі. А в спекотні літні днини, коли всі шляхи Золотогродського повіту лежали сухі й мало що не спраглі, здіймався велетенський, сіро-золотий пороховий вихор, огортаючи і Сивого, і візок, і вахтмістра, і самого навіть айхмістра. Натомість узимку до послуг Ансельма Айбеншютца були невеличкі двомісні сани. Сивий біг тим же зграбним клусом що влітку, що взимі. І тепер уже не сіро-золотавий, а срібний, сніговий вихор огортав вахтмістра, айхмістра, сани аж до невидности, а Сивого то й поготів, адже він був мало не такий самий білий, як і сніг.

Ансельм Айбеншютц, наш айхмістр, був дуже показний і статечний чоловік. Колишній солдат. Дванадцять років прослужив він підофіцером-понадстроковиком в Одинадцятому артилерійському полку. Вислужився, як то кажуть, від самих низів. Був сумлінним солдатом. І ніколи в житті не полишив би війська, якби його до цього у своїй суворій, ба навіть невблаганній, манері не змусила власна жінка.

Він одружився так, як то одружуються майже всі підофіцери-понадстроковики. Ех, які ж вони самотні, ці підофіцери-понадстроковики! Що вони бачать? Самих чоловіків і нікого, крім чоловіків! Жінки, які трапляються на їхньому шляху, шугають повз них, мов ластівки. І вони одружуються, ці підофіцери, щоб, так би мовити, спіймати в руку бодай одну-єдину з тих ластівок. Отож і гармаш-довгостроковик Айбеншютц також одружився, одружився з байдужою йому жінкою, на місці якої могла бути будь-яка інша. Йому було так шкода скидати із себе однострій. Він не любив цивільного одягу, тоді він нагадував собі равлика, якого змушують вилізти з хатки, збудованої з власної слини, — а отже, і власної плоті й крові, — будованої мало не чверть усього равликового життя. Але й інші побратими почувалися не надто інакше. Більшість мали жінок: унаслідок помилки, самотности, кохання, — хтозна! Всі вони слухалися тих своїх жінок: зі страху чи лицарськости, зі звички чи щоб уникнути самотности, — хтозна! Словом, Айбеншютц розпрощався з військом. Він скинув однострій, свій коханий однострій, полишив казарму, свою кохану казарму.

Кожен підофіцер-понадстроковик має право на посаду. Айбеншютц, родом із моравського містечка Нікольсбурґ, довший час намагався повернутися на батьківщину на посаді секвестра чи конципієнта, якщо вже, завдяки жінці, він був змушений полишити військо, свій другий, а може, й справжній, Нікольсбурґ. Та під ту пору в усій Моравії якраз не було потрібно ні секвестрів, ні конципієнтів. На всі Айбеншютцові подання приходили самі відмови.

І тоді на нього вперше найшов справжній гнів на жінку. І він, гармаш, що витримав уже стільки маневрів і начальників, присягнув, що від цієї миті він буде непоступливий супроти жінки — її було звати Реґіною. Свого часу вона закохалася в його однострій — відтоді минуло цілих п'ять років. Тепер же, — після того як стільки ночей бачила і мала його голого і без однострою, — вона вимагала від нього цивільної служби, і посади, і дому, і дітей, і внуків, і бозна-чого ще!

Але й гнів нічим не зарадив нашому Ансельмові Айбеншютцу, коли він одержав повідомлення, що звільнилося місце інспектора мір і ваг, — місце айхмістра, — в Золотогроді.

Він звільнився з війська. Він полишив казарму, однострій, побратимів і друзів.

І вирушив у Золотогрод.

II

Золотогродський повіт лежав на далекому сході монархії. Перед тим у цій місцевості був лінивий айхмістр. Коли це було — найстарші ледве могли пригадати — щоби там узагалі колись були міри і важки! Були лише ваги. Лише ваги. Тканини міряли руками, бо ж усьому світові відомо, що чоловіче передпліччя, від затисненого п'ястука до ліктя, становить рівно лікоть, не більше і не менше. Крім того, весь світ знав, що срібний важок — це один фунт і двадцять грамів, а мосяжний — приблизно два фунти. Так, у цій місцевості було чимало людей, які не покладалися на важення і міряння. Вони зважували в руці, а міряли на око. Не була це сприятлива місцевість для державного айхмістра, не була, та й годі.

Був, як уже мовилося, у Золотогродському повіті перед приїздом гармаша Ансельма Айбеншютца ще й інший айхмістр. Ах, що то був за айхмістр! Старий, і слабий, і відданий алкоголю, він ніколи сам не перевіряв міри й ваги в містечку Золотогроді, не кажучи вже про села й торговиці, що належали до повіту. Тим-то й заслужив собі по смерті напрочуд гарний похорон. Усі купці йшли за його домовиною: ті, що важили фальшивими важками, срібними і мосяжними, і ті, котрі міряли рукою, від затисненого п'ястука до ліктя, і ще багато інших, які без жодної для себе вигоди, а лише, до певної міри, із самого принципу гірко нарікали, що відійшов інспектор ваг, який сам ледве чи щось важив. Бо люди в цій місцевості розглядали всіх, хто невблаганно обстоював вимоги права, закону і держави, як природжених ворогів. Бо навіть мати в крамницях приписані міри і ваги само собою було річчю, за яку ледве чи можна було відповісти перед власним сумлінням. Що вже тоді казати про нового, сумлінного айхмістра! Такою ж безмірною, як і смуток, із яким старого інспектора опустили в могилу, була недовіра, якою Золотогрод зустрів Ансельма Айбеншютца.

Бо з найпершого погляду було видно, що він не старий, не слабий, не схильний до пияцтва, а навпаки: статечний, міцний і порядний; передусім — аж надто порядний.

III

Ось за таких несприятливих обставин обійняв Ансельм Айбеншютц нову посаду в Золотогроді. Він приїхав навесні, в один із останніх днів березня. У боснійському ґарнізоні гармаша Айбеншютца вже ніжно засвітилися котики на вербах, засяяв золотий дощик, уже на лужках захлиналися дрозди, а в повітрі тьохкали жайвори. Коли ж Айбеншютц прибув до північного Золотогрода, на вулицях іще лежав щільний білий сніг, а з ринв звисали суворі, невблаганні бурульки. Перші дні Айбеншютц ходив як приголомшений. Хоч він і розумів мову цього краю, але ж ішлося не так про те, щоби зрозуміти, що мовлять люди, як що мовить сам цей край. А край мовив жахливо: він мовив снігом, темінню, холодом і бурульками, хоча календар уже давно щось там верз про весну, а в лісах боснійського ґарнізону Сипольє вже давно квітнули фіялки. Зате тут, у цьому Золотогроді, на голих вербах і каштанах кракали ворони. Цілими ґронами повисали вони на голих гілках, і виглядало це так, ніби ніякі вони й не птахи, а якийсь химерний сорт таких собі крилатих овочів. Маленька річечка, — а називалася вона Струм'янка, — ще спала під важкою крижаною ковдрою, і дітлахи радісно ковзалися на ній, і їхні веселощі засмучували бідолашного айхмістра ще дужче.

Зненацька однієї ночі, — на дзвіниці ще не вибило й півночі, — Айбеншютц почув великий гуркіт скреслої криги. І хоча це, як уже мовилось, відбувалося глупої ночі, раптом почали танути бурульки на дахах, і краплі лунко й твердо затарабанили по дерев'яному хіднику. М’який, солодкий вітерець із півдня змусив їх топитися, це був нічний брат сонця. В усіх будинках порозчинялися віконниці, у вікнах з'явилися люди, багато повиходили надвір. На ясно-синьому осяйному небі холодно, вічно, велично стояли зорі, золоті й срібні, і виглядало це так, ніби вони згори прислухаються до цього гуркоту і гамору. Багато мешканців похапцем одягалися, так як одягаються лише при пожежі, і бігли до річки. Із лампами та ліхтарями вишикувалися вони вздовж обох її берегів і дивилися, як тріскається крига, і річка будиться із зимового сну. Дехто на геть уже дитинних радощах застрибував на котрусь із великих, урухомлених тепер крижин, стрімко відпливав на ній, із ліхтарем у руці, вимахуючи на прощання тим, що залишилися на березі, і допіру за якусь часину знову зістрибував на берег. Усі поводилися розкуто і по-блазенськи. Вперше від свого приїзду айхмістр заговорив із мешканцями містечка. То один, то другий питав Айбеншютца, звідки той родом і що тут збирається робити. І він відповідав — приязно і вдоволено.

Тієї ночі він так уже й не заснув, не спав разом із мешканцями містечка. Вранці, повернувшись додому (а гуркіт льоду вже дещо вгамувався), він знов почувався сумним і самотнім. Уперше він відчув отой крижаний страх, що береться із самого лише передчуття. Він відчув, що тут, у цьому Золотогроді, звершиться його доля. Вперше у своєму відважному житті він злякався. І вперше, повернувшись у сірінні світанку додому і вклавшись у ліжко, не зміг заснути. Він розбудив свою жінку, Реґіну. Дивні думи насувалися на нього, і він мусив ними з кимось поділитися. Власне кажучи, йому хотілося запитати, чому людина така самотня. Але він посоромився і сказав лише: «Реґіно, тепер ми геть самі!»

Жінка підвелася з подушок, у своїй бузковій нічній сорочці. Світанок скупо цідився крізь шпари у віконницях. Жінка нагадувала тюльпан, що цієї першої весняної ночі в Золотогроді почав в'янути. «Реґіно, — сказав Айбеншютц, — боюся, мені взагалі не слід було залишати казарму!»

«Із мене й тих трьох років досить, — сказала жінка. — А тепер дай виспатися!»

І одразу ж знову повалилася на подушки. Айбеншютц розчахнув віконницю і визирнув на вулицю. Але й ранок був зів'ялий. Зів'ялий був ранок. Навіть ранок був зів'ялий.

IV

Довкола були діти. Діти були довкола. А у вахтмістра жандармерії Венцеля Слами навіть двічі поспіль, упродовж усього двадцяти місяців, народилися близнюки. Навколо все аж кишіло дітьми. Скрізь, хоч би куди глянув Айбеншютц, він бачив дітей. Вони бавилися брудною водою у рівчаку. Гралися в бабки на суходолі. Бавилися на старих лавках жалюгідного, сухотного, охопленого вмиранням Золотогродського міського парку. Вони бавилися і в дощ, і в бурю. Гралися м'ячем, і обручами, і кеґлями. Скрізь, хоч куди би глянув айхмістр Айбеншютц, скрізь він бачив дітей. Ця місцевість була плодючою, поза всяким сумнівом.

От якби в айхмістра Айбеншютца були діти! Все тоді було б інакше — принаймні так йому здавалося.

Дуже самотньо було йому, і він почувався чужим і безпритульним у цьому незвичному цивільному вбранні, проживши дванадцять років у своєму темно-брунатному артилерійському однострої. Його жінка — ким вона йому була? Вперше він запитав себе, навіщо і чому він із нею одружився. І неабияк від цього злякався. Він неабияк від цього злякався, бо ніколи не сподівався від себе, що взагалі може лякатися. Йому здалося, що його, як то кажуть, викинуло на узбіччя — і це при тому, що він постійно і неухильно крокував праведним шляхом! Однак, вірний солдатській дисципліні, а також зі страху перед страхом він віддавався своїй службі та обов'язкам. Ніколи досі в цій місцевості ще не бачили такого відданого державі, праву, вазі та мірі айхмістра.

Зненацька він зрозумів, що не любить своєї жінки. Бо тепер, опинившись сам на сам із цим містом, цим повітом, цією посадою, один серед цих людей, він вимагав любові й затишку вдома, але враз побачив, що тут вони й близько не ночували. Іноді серед ночі він підхоплювався в ліжку і розглядав жінку. В жовтянистому світлі нічника, що стояв нагорі, на шафі з одягом, і не лише не розганяв темряву, але й, навпаки, був ніби чимось на кшталт сяйливого осердя ночі в цій кімнаті, його жінка Реґіна, сплячи, нагадувала айхмістрові висохлий овоч. Він підвівся в ліжку і прискіпливо її розглядав. І чим більше він на неї дивився, тим самотнішим почувався. Так, ніби на сам її вид на нього находила ця самотність. Не його вона була, не Ансельма Айбеншютца, отак лежачи тут, разом зі своїми гарними грудьми, спокійним дитячим личком, і сміливо вигненими бровами, і милими напіврозтуленими устами, і ледь помітним сяйвом разка зубів поміж темно-червоних губ. Жодне пожадання вже не спонукало його до неї, як колись, давно минулими ночами. Чи він іще кохає її? Чи жадає?

Він був дуже самотній, наш айхмістр Ансельм Айбеншютц. Удень і вночі був він самотній.

V

По чотирьох тижнях перебування в Золотогродському повіті він отримав від вахтмістра Венцеля Слами пропозицію вступити до Товариства ощадливости старших державних урядників. Членами цього товариства були секвестри, конципієнти і навіть судові ад'юнкти. Всі вони грали в тарок і бакара. Двічі на тиждень вони збирались у кафе «Бристоль», єдиній каварні в містечку Золотогроді. Всі члени Товариства зустріли айхмістра недовірою, і то не лише тому, що він був чужинець і новоприбулець, але й тому, що відчували в ньому цілком порядного і ще не втраченого.

Адже самі вони були вже остаточно втрачені. Вони дозволяли підкуповувати себе і підкуповували інших. Вони дурили Бога, і світ, і начальство. Але й начальство обдурювало вище начальство, що сиділо в далеких, більших містах. У цьому Товаристві старших державних урядників усі шахрували в карти один проти одного; до того ж не те щоби суто задля наживи, а радше просто так, задля самої втіхи від шахрайства. Але Ансельм Айбеншютц не шахрував. І тим, що іще дужче лютило його друзів, була не так сама обставина, що він не шахрує, як передусім те, що шахрайство, на яке він був приречений, він сприймав геть незворушно. Отож посеред інших він був іще самотніший.

Купці ненавиділи його — за винятком одного-єдиного, про якого трішки згодом. Купці ненавиділи його, бо боялися. Бачачи, як він над'їздить своїм золотаво-жовтим возиком, із жандармом поряд, вони навіть сміли зачиняти двері. Вони ж чудово знали, що змушені будуть відчинити крамниці, тільки-но жандарм тричі постукає. Та бач, ні. Вони зачиняли двері, лишень аби позлостити айхмістра Айбеншютца. Бо не одного вже купця він притягнув до суду.

 

 

Повертаючись пізно ввечері додому, вкритий потом улітку, напівзамерзлий узимі, він заставав там свою похмурочолу жінку. І як він лишень зміг прожити такий довгий час із такою чужою йому жінкою! Здавалося, що він оце щойно її розпізнав, і завше за мить до того, як увійти до будинку, боявся, що від учора вона могла змінитися і тепер стати якоюсь іншою, новою, але такою ж похмурою. Зазвичай вона сиділа зі своїм плетивом під круглою лампою, в затятій, ненависній і запеклій покорі. І все ж на неї приємно було подивитися, з її гладко зачесаним чорним волоссям, переділеним посередині, впертою, короткою верхньою губкою, що покликана була викликати хибне враження дитячої задерикуватости. Вона лише підводила погляд, а її руки плели далі. «Поїмо?» — запитувала вона. «Так!» — відказував він. Вона відкладала плетиво, загрозливий, ядучо-зелений клубок із двома спицями, що звідти стирчали, і початим клаптем шкарпетки, яка виглядала радше на якийсь обрубок, іще не народжений, а вже покавальцьований витвір. Руїни, руїни, самі руїни! Айбеншютц дивився на них, слухаючи неприємне жінчине шамотіння в кухні та верескливий, простацький голос покоївки. І хоча він був голодний, йому хотілося, щоби жінка якомога довше залишалася в кухні. І чому в цьому домі немає дітей?

VI

Декілька разів на тиждень він діставав досить-таки ваговиту пошту. Як і годиться сумлінному урядникові, він ретельно розсортовував усі листи. Інспекція мір і ваг розташовувалася в повітовому старостві, в одному з коридорів від внутрішнього подвір'я, в напівтемній кімнатчині. Там Айбеншютц сидів за вузьким зеленим столиком, навпроти нього молодий писар, так званий «контрактний», молодесенький, просто-таки обурливо молодесенький і страшенно марнославний. Його звали Йозеф Новак, і Айбеншютц не терпів його вже бодай через те його ім'я. Бо саме так звали й того ненависного однокласника, через якого Айбеншютц вилетів колись із нікольсбурзької гімназії. Це через нього він був змушений так рано зголоситися до війська. Через нього (але це вже айхмістр собі просто уроїв) він і одружився, до того ж саме із цією своєю жінкою Реґіною. Звісно, контрактник нічим не завинив у Айбеншютцовій долі. Він був не лише обурливо білявий і марнославний, але й до того ж мстивий. За м'якими й улесливими манерами він ховав — айхмістрові Айбеншютцу, зрештою, добре видну — пристрасть капостити своєму начальникові. Серед листів, що надходили до інспекції, були і його, написані зміненим письмом. Це були погрози і наклепи. І вони збивали айхмістра Айбеншютца із пантелику. Бо його аж несамовито вже перебільшена ретельність змушувала розслідувати кожен такий наклеп і доповідати про кожну погрозу жандармському начальству. В глибині душі він зізнавався собі, що не створений бути урядником, тим паче в цій місцевості. Він мав би залишатися в казармі, так, у казармі. В солдатів усе впорядковано, їм не надходять погрози, і на них немає доносів. Відповідальність кожного солдата за все, що він зробив, і все, чого не зробив, несе хтось нагорі, він і сам не знає хто. Яким легким і вільним було життя в казармі!

Одного дня кілька таких листів з погрозами він привіз із собою в течці додому, хоча в нього й було відчуття, що він чинить щось неналежне. Та щось усе ж змушувало його показати ці листи жінці, і він не міг опиратися цій настирливості. Отож він приїхав на обід, вчасно, як лише в ті дні, коли не виїздив до повітових сіл. Чим ближче він під'їздив до свого будиночка (а той стояв поряд із будиночком вахтмістра жандармерії Слами на околиці містечка), тим гарячішим ставав його гнів, а перед самими дверима це вже була клекітка лють. Коли ж він уздрів свою жінку, а вона сиділа, як звичайно, при вікні, поглинена ядучо-зеленим плетивом, у ньому пробудилася ще й така зненависть, що він аж сам її злякався. Чого ж я, власне, від неї хочу? — запитав він себе. Та позаяк не зміг дати відповіді, то ще дужче розлютився і, увійшовши, пожбурив ті листи на вже накритий стіл і проказав моторошно тихим голосом: «Ось, почитай, що ти мені наробила!» Жінка відклала плетиво. Сумлінними жестами, немовби сама була державним урядником, вона розкривала листи один по одному. Тим часом айхмістр Айбеншютц, у капелюсі та плащі, ніби напоготові тут же знову від'їхати, люто сидів на своєму стільці, і чим мовчазніше та сумлінніше читала жінка, тим гарячішою ставала його лють. Він спостерігав за її обличчям. Йому здавалося, він виразно бачить, як обличчя його жінки стає суворим, стражденним і все ж злісливим. У певні моменти вона дуже нагадувала свою матір. Він докладно пригадав собі тестьову. Вона жила в Штернберзі, в Моравії. Коли він востаннє її бачив, — а було це на шлюбі, — на ній була сіра шовкова сукня, і була ця сукня немов обладунок. Вона огортала все її висхле і зів'яле тіло, так ніби мала оберігати від якихось стріл і списів. Перед очима вона тримала лорнетку; опускаючи її, вона уподібнювалася до лицаря, що відмовляється від цілі. Цієї миті і його жінка опустила невидиму лорнетку, відмовившись від невидної мети, і промовила: «Але ж ти не боїшся? Чи, може, таки боїшся?»

Отак її обходять небезпеки, що мені загрожують, подумав на це айхмістр. І відказав: «Отож так тебе обходять небезпеки, що мені загрожують? Навіщо ти змусила мене полишити казарму? Навіщо? Для чого?»

Вона не відповіла. Вона пішла до кухні й повернулася з двома мисками гарячої зупи. В мовчазному гніві, втім, не без апетиту, їв айхмістр Айбеншютц свій звичний обід. А складався він із локшинової зупи, кусня вареної телячої полядвиці та сливових кнедлів.

Не промовивши ні слова, він вийшов із дому і пішов на службу. Втім, листи з погрозами забрати із собою не забув.

VII

У селі Шваби, що належало до Золотогродського повіту, Ляйбуш Ядловкер був могутніший навіть від самого вахтмістра жандармерії. Слід знати, хто такий був цей Ляйбуш Ядловкер: а був він невідомого походження. Подейкували, буцімто вже багато років тому він приїхав із Одеси і що ім'я його вигадане. Він був власником так званої прикордонної корчми, і ніхто не знав до пуття, як саме він нею заволодів. У таємничий, так і не з'ясований досі спосіб її попередній власник, старий, срібнобородий єврей загинув. Одного дня його знайшли замерзлого в прикордонному лісі, вже напівзжертого вовками. Жодна людина, навіть його служник Онуфрій, не могла сказати, чому і пощо старий єврей у такий мороз подибав до прикордонного лісу. Єдиним фактом було те, що він, сам бездітний, мав одного-єдиного спадкоємця, а саме небожа Ляйбуша Ядловкера. Про цього Ядловкера кружляли чутки, нібито він утік із Одеси, бо забив там одного чоловіка цукровою кеґлею. До речі, ледве чи це була чутка, це була майже правда. Ляйбуш Ядловкер сам розповідав цю історію кожному, хто тільки хотів її почути. Він був — так він розповідав — портовим носієм і серед співробітників мав ворога. І саме його — а був той парубок начебто сильний, як ведмедисько — він і забив одного вечора, коли вони спільно розвантажували корабель із цукровими кеґлями, однією з тих кеґель, через сварку. Тому-то він нібито й утік із Росії за кордон.