Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Смарагд», Валентина Мастєрова

Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я прийшов у це, так би мовити, смертне життя чи, радше, в живу смерть?

Святий Августин. Сповідь

Золото душі

Є письменники, які вриваються в літературу стрімко, рвійно, а є, які входять тихою ходою і залишаються там, неначе й були в ній одвіку. Саме такою є моя землячка, чернігівка Валентина Мастєрова. Щоправда, і її ім’я для нас, київських письменників, постало відкриттям воднораз, коли 1991 року стала переможцем престижного конкурсу Спілки письменників України «Гранослов». Це були оповідання: Валентина насамперед і є майстром оповідної форми, її оповідання не вписуються в сучасний літературний постмодерн із його жорстокістю, кривляннями, матюками і холодністю. Хоч письменниця здебільшого змальовує жорстокість сучасного людського, насамперед сільського життя, її новели — шматки життя, людські трагедії, щемкі й болючі до сліз, — покинуті або нелюбі діти, нужденні старі, охололі без любові серця. І скільки там ніжності, спочутливості, болю… У таких випадках часто кажуть — «стефаниківські» новели, але в Стефаника свій світ, свій час, свої болі, у Мастєрової — свої і обставини, і час, і стилістика. Основна сутність письма автора, з чого випливає все інше, — щирість. Насамперед щирість самої душі авторки. Я навіть сказав би — золото душі. Воно ніде жодного разу не потьмяніло, це принцип, камертон, який втримує од фальші, од неправди. Правда — ось вища сутність творчості Валентини Мастєрової, що є заповітом наших класиків — письменник має служити правді.

Книга, яку ти, читачу, тримаєш в руках, роман, продовжує ту саму тему, те саме прямування, вона вчить добра, справедливості, прощення, які вельми потрібні в нашому розшарпаному, зболеному, криміналізованому суспільстві. Тут немає вигадливого, закрученого сюжету, всіляких літературних піруетів, автор іде за логікою життя, за його плином. Це роман людської долі; кожна доля своєрідна, через те вона й доля. Кажуть, що кожне людське життя є романом, тільки треба вміло покласти його на папір. Автор довіряє цій логіці, бере життя в його натуральності, первозданності, не уникаючи гострих кутів, прикрощів, не прикрашаючи життя й не возвеличуючи його штучно, вона проводить свого головного героя Данила (Данька) через всі круги сьогоднішнього земного пекла і раю водночас. Даньку, на відміну від його батька, Григорія, вдається на тих кругах не розгубити свою душу, лишитися людиною мужньою, доброю, спочутливою. У Данькові схрестилися дві стихії — українська і циганська, й він бере від них усе краще (від циганки баби Маріуци) і від своїх українських сельчан — сусідів і приятелів. Сьогодні ми великою мірою втратили щирість, первозданність почуттів і чеснот наших предків, і, якщо не повернемося до них, нам буде важко жити новим життям, будувати нашу українську міцну, моральну державу. На такі думки нас наштовхує роман Валентини Мастєрової «Смарагд».

Вірю, ти, читачу, ще не один раз зустрінешся з книгами Валентини Мастєрової. Я впевнений, що отой потужний моральний, психологічний заряд, оте її вміння побачити, почути основне, що потрібно людям, чим вони живуть і мають жити, приведе її ще не до одного успіху.

Юрій Мушкетик

Частина 1

«Чому так тихо? А це дерева мовчать чи розмовляють? Напевно — розмовляють, бо чого б ото листя шелесь-шелесь, тихіше, голосніше, й гіллям розмахують, наче руками. От коли б вони ще й ходили…» — Хлопчик, що лежав на землі, підвівся на лікоть і втупив замислений погляд у стовбур старого в’яза з чималим дуплом між двома великими гілками. Йому страшенно хотілося засунути руку в те дупло й помацати, але він боявся видрати гадюку замість маленьких у дрібну крапочку яєць, тому дитячий погляд ковзнув униз, де з-під землі вилізло товсте покручене коріння. Уявив, як би ото в’яз ішов: тупу-тупу, а за ним стара кривобока береза, що аж схилилася до в’яза і наче щось йому нашіптує. Мабуть, береза кульгала б, як руда Пронька, що живе на краю хутора. За березою ішла б ліщина. У неї ніжки маленькі, тоненькі: дріб-дріб… Перевів погляд з одного дерева на інше, сам собі посміхнувся, потім знову ліг, підклав руки під голову і задивився у небо. Захотілося, щоб ота біла хмарка зачепилася за верхівку якогось дерева й зависла. Він би тоді поліз і помацав руками — з чого вона: з вати чи снігу? Ні, нехай краще зачепиться темніша…

— Даньо, Да-а-ань! — почувся віддалік голос баби Марини, але Даньо й голови не повернув у той бік — нехай гукає, він і сам дорогу знайде, не маленький.

— Данило, де ти? Данило! — різкий голос матері гукав зовсім близько.

Хлопчик схопився і, мов сполохане зайченя, кинувся у зарості — не хотів, щоб знайшла мати, — нехай би вже баба.

— Даньо, Да-ань! — Еге, баба кричить далеко, а мати он озирається на всі боки, вдивляється поміж дерев.

— Данило-о-о! — кричить, і її голос іще більше лякає малого. Він хоче заплакати, але боїться. Помічає, що в лісі темніє. А мати вже губиться у гущавині, тільки голос чути близько.

— Мамо! — злякано кричить і вибігає зі схованки. — Мамо, я тут!

Лясь-лясь… Мати б’є по обличчю, щось каже, але Дань не чує, бо аж у вухах дзвенить від тих ляпасів. Баба, та била б нижче спини й не так боляче.

— Що ти робиш, Марто? — літня жінка виринула з-за дерев, обхопила руками онука й гнівно глянула на невістку.

— Учу. Ти ж не учиш, раз вони у тебе з дому сходять. — Мартине обличчя теж зле й перелякане. Даню здавалося, що вона зараз вирве його від баби, і він міцно вчепився за квітчасту широку спідницю.

— Марто, це дитина. Не гніви Бога. — Марина пригорнула до себе онука.

Вони деякий час мовчки дивилися одна на одну, а Дань не втримався і голосно схлипнув.

— Маріуцо, — здалася мати, але бабу назвала так, як називала завжди, коли сердилася, — загубиться він або втопиться у болоті, не тобі люди в очі лізтимуть — не догледіла, а мені. Сама ти все добре знаєш. Данила вчити треба — скільки разів ми його тут шукали. Наче накупився. Тільки й думай, щоб десь чорти не занесли. Сказано — через міст не ходити, то нехай слухається. Цього разу я вже Грицьку розкажу, а то ви всі хороші, одна я погана.

У баби на очі навернулися сльози:

— Не треба, Марто. Він же приб’є малого. Я тепер з нього очей не спущу. — Сердито, але не боляче смикнула Даня за вухо.

— Прищепну до спідниці, і з двору не вийде. — Взяла онука за руку: — Чув, що я сказала? Чого тебе нечиста сила аж сюди занесла?

Дань опустив кучеряву голівку й задивився на свої ноги.

- І босий… — Марта глянула на свекруху, — наче нічого взути. — Сказала не те, що подумала, та Марина вгадала її думку.

Смеркалося, коли виходили з лісу й підійшли до вузенького дерев’яного мостика, перекинутого через болотисту річечку, що розділяла хутір і ліс. За річкою починалися людські городи, за городами — сади, у яких потонули хати, і серед них стара, під солом’яним дахом, Маринина хата. Обидві разом глянули на ту хату, і кожна подумала про своє: Марта — щоб швидше перебратися в село, у новий просторий будинок, подалі від цього здичавілого хутірського життя, Марина — з тугою, що мусить на старості літ кидати рідну оселю, де зжилася і звиклася зі своєю долею і любила не тільки те, чим сьогодні жила, а й своє минуле, яке озирало по той бік ріки столітнім явором, дихало теплим вітром, що ніс із лісу то запах прілого листя ранньою весною, то солодкий — липи чи гіркуватий — деревію наприкінці літа. Тут була її воля.

— Бабо, глянь — цигани приїхали! — радісно вигукнув Дань і висмикнув руку з теплої долоні.

Жінки спинилися: молодша чомусь змінилася на обличчі, а старша радісно посміхнулася.

— Куди ти? — наздогнала Марта хлопчика, що вже був чкурнув у бік циганських кибиток. — Хочеш спробувати батькової нагайки?

Хлопчик злякано зіщулився й увібрав голову в плечі. У хаті під портретом Леніна лежала нагайка. Батько ніколи не клав її в інше місце, бо ці дві речі були для нього символами: перша — розуму, друга — покори. Часто брав нагайку, і часто вона опускалася на плечі малого або його старшого брата — Юрка, мовчазного, з чорними, як і в Даня, кучерями, але темно-карими очима. У Данилка ж очі блакитні, аж прозорі, немов на диво всім, хто помічав ту блакить під ламаними дугами бровенят.

— Я, мамо, тільки хотів глянути на них, — благально виправдався хлопчик.

— Не підходь, бо вкрадуть, — наказала Марта. — І близько щоб… А батько їх сьогодні прожене.

— Чого це? — спробувала заперечити Марина, та невістка нічого не відповіла, стисла Даня за руку і повела до хати. У хаті наказала разом із Юрком лізти на піч. Сама ж узяла порожні відра й пішла до колодязя. Почула віддалік гуркіт мотоцикла, швидко набрала води, але не понесла додому, лише трохи відійшла від колодязя й поставила відра. Чекала, чи зупиниться мотоцикл біля циган, що вже повипрягали коней і готували на вогні вечерю. Мотоцикл не зупинився, і Марта не знала — радіти з того чи ні. Підняла відра й заспішила до двору.

— Гриша їде, — промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. — Спитає, чого так пізно пораємось.

Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:

— Скажеш — корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.

— Сама йому й скажеш.

Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.

Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав — мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.

— Де хлопці? — запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.

— На печі он, — показала Марта рукою в бік печі. — А що таке?

— Нічого. Винеси у двір води й рушник — я трохи умиюся. — У голосі чоловіка були втома й роздратування.

Марта швидко винесла, а на подвір’ї боязко запитала:

— Бачив, скільки циган понаїхало?

Григорій не відповів, і вона мовчки зливала йому на руки теплу воду, милуючись міцними м’язами й густою засмагою. Посміхнулася назустріч суворому погляду, коли він розігнувся, узяв рушник і витер обличчя. Але чоловік ніби не помітив тієї посмішки.

— Дітей на вулицю не випускати, — наказав, дивлячись кудись поза дружиною.

— Ти думаєш, і вона з ними? — у Марти схвильовано затремтів голос.

— Навряд, — Григорій обернувся услід матері, що з дійницею пішла до корови. — Вона тут ніколи не була і навіть назви хутора не знає.

— Не знає? — здивовано перепитала дружина. — Ти їй не казав?

— А вона й не цікавилася. — Лише тепер подивився в обличчя дружині, посміхнувся. Марта зніяковіла від тієї посмішки й, наче дівчина, опустила очі. — Думаю, вона десь на Галичині, у родичів. Сюди не прийде. Що їй тут робити?

— А діти? — мимоволі вихопилося у Марти.

— Що — діти? Вони їй потрібні? — кинув сердито. — Коли б думала про дітей, то не лишила б і не потяглася з табором. Завтра вранці скажу, щоб забиралися, — не проганяти ж на ніч. А мати нехай і на поріг не пускає.

— Так вона тебе й послухає. — Марта зайшла за чоловіком до хати, заходилася готувати вечерю.

— Послухає, — промовив самовпевнено Григорій, узяв на комині великої печі сірники й засвітив гасову лампу. — Чогось дітей зовсім не чути — нехай злазять їсти. — Зазирнув на піч — дві кучеряві голівки лежали на старих подушках. — Позасинали голодні, — глянув на дружину й додав розважливо: — Нічого, завтра наїдяться.

До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім — на сина і заспокоїлась.

Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини — Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.

Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.

Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах — ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.

Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, — в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:

— Куди це ти, мамо?

Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.

Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся:

— Не додумайся циган впустити, — сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.

Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:

— А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. — У голосі матері була неприхована образа.

— Я, мамо, — Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, — я — інженер із вищою освітою. По паспорту — українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. — Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. — І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть — міліцію викличу.

— Що? — змінилася на обличчі Маріуца. — Міліцію? Ще не було такого…

Але син не дослухав, вивів мотоцикл на вулицю і поїхав у бік табору. У неї болісно стиснулося серце, коли побачила, як за кілька хвилин там заметушилися, почали впрягати у кибитки коней. А потім табір пішов. Не витираючи сліз, Маріуца стояла біля ґанку, скривджена не тільки сином, а й оцим слухняним від’їздом одноплемінників.

Трохи пізніше велосипедом на роботу поїхала Марта. Маріуца залишилася з дітьми сама, попоралася і зайшла до хати. Зібрала на столі немитий посуд, хотіла нести, щоб поставити на лавку біля печі, та мало не впустила — двері відчинилися, і на порозі стала розповніла, із сердитим обличчям циганка.

— Захаріє! — зойкнула Маріуца.

— Ага, — кивнула та і додала замість вітання: — Може, й ти нас уже відцуралася, як твій синок?

— Таке скажеш. — У Маріуци знову на очі навернулися сльози. Вона поставила посуд на лавку й підійшла до циганки. — Здрастуй, сестро. — Першою обняла Захарію. — Скільки не бачилися. То ви не поїхали, а я думала — він вас прогнав.

Захарія відсторонилася від сестриних обіймів, якийсь час мовчала, потім обвела поглядом хату. Глянула на портрет Леніна й здивовано запитала:

— Він що у тебе — партєйний?

Маріуца й собі глянула, мовчки хитнула головою.

— Ну, та нічого, — ніби опам’яталася Захарія. — А де твої онуки? — дістала з кишені широкої спідниці жменю цукерок, зазирнула на піч, звідки на неї дивилися дві пари цікавих оченят. — Ану злазьте, — обізвалася голосно, — нехай баба Захарія подивиться на вас.

Спочатку на полик сплигнув Даньо, за ним — несміливо Юрко.

— Ого, які циганчата! — радісно вигукнула Захарія і кожного наділила цукерками. У цю мить двері знову відчинилися і зайшли молоді циганки. Маріуца не знала їх, але запросила до столу разом із сестрою. Швиденько дістала зі своєї схованки пляшку вина, внесла з комори яєць та сала. Коли діставала з печі горщик із борщем, несподівано обернулася і глянула на високу худорляву циганку з блідим обличчям, яка не сіла до столу, а стояла біля дверей і змучено дивилася на дітей.

— Молодице, щось ти не так на моїх дітей дивишся. Хто ти така? Захаріє, — запитала тривожно сестру, — кого ти мені в хату привела?

Захарія мовчала, мовчала й молода циганка.

- Іза, — здогадалася Маріуца. — Ізабелло, це ти? — Розігнулася від печі й злякано стала перед циганкою. — Іди собі, — попросила схвильовано. — Або почекай, ось на, — тицяла їй хліб, сало, та молода жінка відштовхнула від себе руки Маріуци.

— Я прийшла за своїми дітьми, — промовила тихо. — Я заберу їх, і ти мені на дорозі не стій.

— Заради Бога, вийди з хати, — заблагала Маріуца.

— Вийдіть обидві, — промовила враз стомлено Захарія, — ви ось дітей налякали.

Вони деякий час мовчки стояли біля старої яблуні, де їх ніхто не міг чути.

Першою заговорила Маріуца:

— Он ти яка. Скільки із сином жила, а я тебе тільки зараз бачу. Чому ж ти від нього втекла і діток своїх покинула? — дорікнула мимоволі. — А тепер хочеш забрати, коли вони Марту матір’ю називають.

Краще б не казала. Ізабелла зойкнула і знесилено прихилилася до яблуні. Обличчя її стало зовсім білим, а очі з ненавистю вп’ялися у Маріуцу.

— Юрко слабкий, а Дань сильний, — заговорила зовсім не про те, на що чекала немолода циганка. — Виросте, він помститься за мене.

— То ти ще й хочеш помсти, — відступила від неї Маріуца. — Геть із мого двору, — і рішуче вказала рукою в бік дороги.

Ізабелла, немов отямилася, злякано повела поглядом на дорогу, а потім заговорила, гарячково обнімаючи руками шершавий стовбур дерева:

— Я дітей не кидала — нехай не брешуть. Це твій син до хати привів ту… — лайнулася грубо, по-чоловічому. — Сказав — тепер вона буде йому за дружину. Як ти думаєш, що я тоді відчувала? — Її руки ковзнули по яблуні й безсило опали, стримувані сльози потекли по обличчю. — Тобі розказати, Маріуцо, як мені хотілося вмерти? Чи як надумалася убити твого сина й ту тварюку? Я не від дітей тікала, а від того, що в мені робилося. Тепер усе, тепер нехай живуть, але дітей мені віддай, і я піду. — Рішуче ступила у напрямку хати, та Маріуца стала на її шляху.

- Ізабелло, — промовила несподівано лагідно, — це ти добре зробила, що прийшла сюди.

Ізабелла здивовано глянула на Маріуцу очима, у яких давно була тільки мука. Маріуца бачила ту муку, і їй стало жаль молоду циганку, але й дітей вона не збиралася віддавати.

— Не мені судити про те, що між вами, — легенько торкнулася Ізабеллиної руки, — але Данило і Юрко — мої онуки, а Григорій — їхній батько. Може, недобрий батько, та за дітей дбає. Хлопці у теплі й нагодовані. — Перевела подих, озирнулася на хату, бо здалося, ніби хтось прошмигнув за сараєм. — Дарма, що вони не з тобою, — змирися і думай, що так краще. Дітям краще, Ізабелло. А я нікому не скажу, що ти приходила. Добре, що приходила. Ще приходь, коли захочеш, — запобігливо посміхнулася, — тільки вже не сюди, бо ми скоро переберемося із хутора в село, у нову хату. Ізабелло, Грицько виведе їх у люди, але якщо ти забереш — знайде на крайсвіту. Він ніколи не піде на те, щоб його діти ходили з табором. — Ізабелла хотіла щось сказати, заперечити, але Маріуца не дала. — Подумай, я прошу тебе, подумай. — Просила, боячись, що та відштовхне її з дороги й піде за дітьми. Сама б вона так і зробила. — Я знаю — тобі важко, але хлопцям тут краще — бачила ж на власні очі. І я з ними…

Ізабелла мовчала. Відчувала справедливість сказаних слів, та її материнське єство противилося тим словам. Сини он як виросли — її сини. Дарма, що забули, ту… матір’ю називають. Ні, ніколи… Сердито глянула на Маріуцу:

— У тебе ще будуть онуки — вона наведе повну хату. А в мене вже не буде дітей, у мене нічого не буде.

— Чому, Ізабелло? — запитала здивовано Маріуца. — Ти молода, гарна.

Ізабелла сумно посміхнулася:

— Мені нудно жити на цім світі, Маріуцо. Я думала, у таборі легше буде, аж так само: ні радості — нічого. Відняли вони у мене радість, ніби чорноту на очі накинули! Світла не бачу, людей не бачу, лише за дітьми вмираю. — Замовкла і наче зів’яла. Стояла й важко дихала, піднявши обидві руки до грудей. — Ти їм колись розкажеш про мене, тільки правду? — запитала несподівано поступливо.

— Розкажу, присягаюся, — радісно, більш ніж хотіла, пообіцяла Маріуца. — Нехай лише підростуть. А ти, Ізо, приходь дітей провідати. У село приходь, у нову хату, коли сина з невісткою не буде. Ти не тільки дітям, ти й мені не чужа — серцем відчуваю.

На ці Маріуцини слова Ізабелла посміхнулася. Посміхнулася так, як посміхаються, мимоволі прощаючи. Озирнулася на подвір’я, зняла з шиї маленького срібного хрестика на темному шнурочку, подала Маріуці:

— У мене більше нічого немає. Ти сама вибереш, кому із синів його надіти. А може, я ще й другий принесу наступного разу, ще кращий — правда?

— Правда, — погодилася Маріуца. — Це ти добре зробила. — Взяла хрестик і затисла в руці. — Ходімо, пообідаєте — не йти ж вам від мене голодними.

У хаті з дітей був лише Юрко.

— А Данило кудись повіявся, — винувато промовила Захарія. — Таке непосидюще.

Жінки сіли до столу, тільки Ізабелла не сіла.