Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Оголений нерв», Світлана Талан

І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!» — і мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!»

Степан Бандера

Почути Лугандію

Даунбас і Лугандон, сєпари й укропи — 2014 рік ввів до нашого вжитку цілу зливу емоційно забарвлених новотворів. Колишні Луганщина і Донеччина, підігріті і підтримані зацікавленими політичними силами, заговорили до світу ультиматумами, пострілами та «Голосом Новоросії». Про хаос, що виник у головах і серцях луганчан і дончан, які потребують перекладачів з мови насильства і зради, — новий роман Світлани Талан.

Це саме той рідкісний випадок, коли факт біографії автора невідривний від твору. Письменниця живе в Сєвєродонецьку, вона не виїхала на період окупації і все, що відбувалося в місті, відчула на собі. Колись дослідники вирахують відсоток вигадки в біографії головної героїні роману Анастасії, але вже зараз цей розлогий твір доречніше називати художньо-документальним.

Звісно, компанія з сімох хлопців і восьмої дівчини (Гена, Льоня, Яків, Іван, Денис, Антон, Нік та Уля) і особливо їхнє кодове слово «Лугандія» — чистої води вигадка. Але в ситуації, коли звідусіль розтікаються потоки бруду, чиста вода — незамулена й трохи ідеалістична вигадка — зростає в ціні.

Лугандію треба було вигадати бодай для того, щоб протиставити Лугандону. Вона мала з’явитися, щоб прозвучати і «радісно, замість вітання», і «сумно, але ствердно», і як «бувай», і як «все буде добре». Лугандія повинна була виникнути, щоб прості слова бардівської пісні пролунали як божественне одкровення. Вона мусила проявитися, як проявляється добро в ситуації, коли здається, що зло запанувало безроздільно.

Ще одне слово, яке Світлана Талан вигадала, а фактично народила, — бидлота. Здається, що воно було завжди, довелося навіть звірятися з академічним одинадцятитомним тлумачним словником — ні, нема там такого слова. Але зневажливе «бидло» і відразлива «бридота» переплелися в ньому гранично органічно, потрапили в нерв часу й означили жужмом усіх ополченців і «дурналістів», чорноротих бабок і продажних міліціонерів, зрадників явних і прихованих — усіх, кому на цій піщаній, але такій рідній землі хочеться не жити, а воювати.

Але, як справжній творець, Світлана Талан вклала в нове слово стільки ж люті, ненависті й огиди, скільки й любові. Бидлота — це не тільки ота хмара духовної сарани, яка накрила Луганщину й Донеччину, а й одна людина, тендітна жінка, яка протистоїть навалі, маючи таке неблагозвучне прізвище — Бидлота. Варто прочитати кілька сотень сторінок цієї сповіді сєвєродонецької душі, щоб почути, з якою гордістю й теплом головна героїня називає себе Бидлотою. На таке спроможна тільки людина, котрій відкрився справжній сенс слів і подій.

В «Оголеному нерві» є все, що, на щастя чи на жаль, є в житті: кохання і зрада, пристосуванство і щирість, вбивство і переродження душі. І, хоч як цинічно прозвучить, за це варто подякувати війні, адже саме під її крижаним подихом спадають маски і проявляється суть.

Одна київська журналістка-профі з промовистим псевдонімом зізнавалася, що після Майдану кілька місяців перечитувала гору документальної, публіцистичної та художньої літератури, щоб «почути» і зрозуміти Донбас. Героїня роману Світлани Талан спробувала себе в ролі журналіста-аматора, під красномовним ім’ям Віра Сєвєродонецька пишучи про земляків для тих, хто щиро хотів почути Донбас. Власне, «Оголений нерв» є спробою письменниці зрозуміти батьківщину. Якщо завдяки роману бодай одна людина знайде відповідь бодай на одне з цілої хмари запитань про ополченців, АТО, бомбування і просто загадку українського Сходу, — отже, ці кілька сотень сторінок досягли лікувального ефекту. Терапія душі, тим паче душі народу, короткою не буває.

Ольга Хвостова

Від автора

Я почала писати цей роман, коли:

1. Жила в окупації і щодня чула вибухи та автоматні черги, тому доводилося працювати в коротких проміжках затишшя.

2. Коли зник мобільний зв’язок, Інтернет, а на зміну українським каналам прийшли російські радіо-та телебрехуни і правду можна було побачити лише на власні очі.

3. Коли вмить змовкли галасливі заводи, з вулиць зникли діти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свічок, крупів, цукру та солі, а документи і найнеобхідніше були завжди напоготові у валізі.

4. Коли стало правилом щодня зідзвонюватися з близькими і впадати у паніку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.

5. Коли вдавалося в Інтернеті подивитися українські новини, а за загиблими воїнами плакалося, як за своїми рідними синами.

6. Коли на собі відчула тяжкі кайдани неволі, бо навіть у соцмережах не можна висловити свою думку, адже її ціна — власне життя.

7. Коли на рідну мову накладено табу, а за привітання «Слава Україні!» отримують кулю в серце.

8. Коли маргінали запльовували на базарі українські вишиванки і, вирячивши очі, оскаженіло репетували «Расія!».

9. Коли під повну заборону потрапила рідна мова, а якщо вона ненароком злетить з твоїх вуст, тебе заб’ють на місці як бандерівку або члена Правого сектора.

10. Коли зняли українські прапори і замінили їх на чужі.

11. Коли вулицями мого рідного міста на БТР каталися чужинці з прапорами Росії, Чечні, самопроголошених ЛНР, ДНР і Новоросії.

12. Коли місто було оточене блокпостами з озброєними людьми на них, а серед дерев понад улюбленою рятівницею в спеку — річкою Боровою — сиділи снайпери.

13. Коли невеликі крамниці щільно зачинили жалюзі, а в супермаркетах на тебе дихало холодом дуло автомата в руках чужинця.

14. Коли страшно жити, тому відчуваєш на собі, яке то солодке слово «життя».

15. Коли ми всі швидко навчилися тримати язика за зубами і розмовляти впівголоса, бо не знали, хто поруч із тобою — свій чи чужий.

16. Коли відчувала себе беззахисною і безпорадною, бо на землі, яку полив своєю кров’ю мій рідний дід 1943 року, звільняючи її від загарбників, з’явилися чужинці й прийшло жахливе усвідомлення, що дідової перемоги вистачило на сімдесят із гаком років.

17. Коли не знала, чи настане для мене завтра.

18. Коли слово «Росія» перестало асоціюватися з Лермонтовим та Пушкіним, натомість поєдналося з Бєсом, Мозговим, Бабаєм та іншою нечистю.

19. Коли оголилися всі почуття і я осягнула, як щиро, до щему в серці люблю свою Україну, традиції народу, народні пісні, вбрання, звичаї, коли на собі відчула, що значить усе це втратити.

20. Коли прийшло розуміння, наскільки мені дорогий двоколірний прапор, як його не вистачає (раніше не надавала цьому особливого значення) — і який огидний триколор.

21. Коли виникло бажання написати книгу не для того, аби «почули Донбас», а щоби правдиво викласти події в цьому регіоні.

22. Коли щодня мешканці масово покидали місто, ми з чоловіком не вагаючись прийняли рішення лишитися тут, незважаючи на те, яка доля спіткає нас, бо Сєвєродонецьк[?] — НАШЕ місто і ми живемо на СВОЇЙ землі.

Пролог

Моє рідне місто, народжене серед пісків і збудоване з піску! Обласкане суховіями і зігріте пекельним сонцем… Ти маєш магнетичну силу: хто потрапив до тебе одного разу, той уже не покине. Ти вабиш своїми стрункими вулицями, широкими проспектами, своєрідною архітектурою.

Моє любе місто, зболене, зранене, зраджене, обдурене, зґвалтоване! На твоєму тілі ще лишилися рубці від гусениць військової техніки та рани від вирв, але ти вже звільнене і можеш дихати легко. Ти знову всміхаєшся сонцю, поблискуючи золотавими дзвіницями церков, підводиш голову до неба. Ти все ще здригаєшся від вибухів, що лунають неподалік, і в твоїй пам’яті ще свіжі спогади про нещодавні події.

Моє місто! Твої руки-мости ще кровоточать, але ти вже гостинно простягнуло руку помочі біженцям. Ти вбране у синьо-жовті прапори, що їх полощуть східні вітри, хоча нещодавно здивовано поглядало на штандарти чужинців.

Моє миле місто! Кожен з нас винний перед тобою, тож прости, що не вберегли, не змогли, не захистили. Радій разом з нами кожному мешканцю, який повернувся додому з чужини, і першому крику новонародженого. Пробач тим, хто помилявся, хто ходив на референдум і зустрічав хлібом-сіллю окупантів. Даруй вічну славу тим, хто поклав голову за твою свободу.

Моє любе місто! Ми всі разом допоможемо тобі здолати вірус сепаратизму. Сонячні промені вб’ють мікроби, і ти вже не будеш злякано дивитися на світ темними очима-вікнами і протягнеш руки-гілля до чистого мирного неба. Знай: ми любимо тебе і ніколи не покинемо!

Частина перша

Любіть Україну, як сонце любіть, Як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди.

Володимир Сосюра

Розділ 1

Настя прийшла з роботи стомлена — нічна зміна видалася неспокійною. Постійно виходило з ладу старе обладнання. З полегшенням передала зміну своєму чоловікові, тепер його черга попрацювати.

Настя з неабияким задоволенням прийняла душ. Добре, що поки є гаряча вода, бо із закінченням опалювального сезону в Сєвєродонецьку її вимкнуть. Почнеться сезон каструльок з окропом. Скільки часу збираються установити вдома електробойлер для підігріву води, та все відкладається на потім. Завжди не вистачає то часу, то грошей, то бажання щось змінити. А треба! Конче потрібно влітку зробити хоча б якийсь косметичний ремонт у цій сорокарічній трикімнатній старушенції-хрущовці. Досить шукати собі виправдання на кшталт того, що їх у цій квартирі, як оселедців у бочці. Врешті-решт, діти можуть пожити влітку в матері в селі.

А чому б і ні? Село тихе, зовсім поруч, привітне, повітря свіже і чисте, є ліс і річка. Матері допоможуть по господарству, і їм життя на незабрудненій хімічними заводами території піде на користь. Свекруху нікуди не виселиш із її кімнати, хіба що сонну винести разом з ліжком. Цілими днями сидить перед телевізором, прикипіла до нього і клацає пультом з ранку до вечора. Щоправда, щоранку та щовечора у неї за розкладом посиденьки з подружками біля під’їзду. Іноді вони затягуються на кілька годин, іншого разу вистачає й півтори. Усе залежить, скільки і чого за добу відбулося в будинку, у сусідніх помешканнях, у місті, загалом у країні та з родичами в інших містах. Дізнатися про те, хто до кого приходив, де ночував, з ким спить і чия донька хвойда, — то святе. Хоча останнім часом розмови починаються, як і всюди, з обговорення останніх новин, які відбулися в країні, тобто з дворової політінформації. І хоч кого візьми з тих бабусь — кожна і політолог, і економіст, а часом і сам президент.

Настя ввімкнула електрочайник і постукала у двері кімнати свекрухи.

— Заходь! — почула вона крізь галас ввімкненого телевізора.

— Мамо, снідати будете? — спитала Настя стомлено.

— Не зараз! — буркнула Лідія Іванівна, не відриваючи погляду від екрана телевізора. — Бачиш, зараз ідуть новини по П’ятому каналу, а за десять хвилин треба послухати, що про це по Росії передадуть.

— Я не можу чекати, зміна була важка, я за ніч не присіла ні на хвилинку, — спокійно і терпляче пояснила жінка. — Може, вам сюди принести поїсти?

— Іди! Не заважай! — відмахнулася від невістки Лідія Іванівна і витягла шию в бік телевізора.

— Баба з воза — кобилі легше, — мовила тихо Настя і прикрила за собою двері. Добре, що свекруха готує їжу, коли нема нікого вдома, — і на тому спасибі.

Чайник уже пустив струминку пари. Настя вкинула одноразовий пакетик «Ахмаду» в чашку, залила окропом. Відчула: сил не вистачить підігріти їжу, очі злипалися, гули ноги, перед очима все розпливалося, ніби в густому тумані. Вона хотіла зробити бодай бутерброд, але й на це не вистачило сил. Настя неквапливо сьорбала гарячий напій, не помітивши, що він без цукру. Вона поглянула на настінний календар. Червоний пересувний квадратик вказував дату — перше березня. Ще сім днів нестерпного чекання — і вона нарешті зможе обійняти сина. Гену вона не бачила місяць. Здавалося б, що таке розлука у тридцять днів із уже дорослим, двадцятидворічним сином? Якби ж то він був десь на відпочинку, то місяць минув би непомітно. Але цей місяць був найдовшим за все її сорокадворічне життя. Тридцять днів — як цілий рік, бо кожен день був для них усіх як іспит на міцність. Та що там день?! Кожна хвилина наповнена хвилюваннями та надіями. Гена був у Києві на Майдані, де вирішувалася доля країни, і від того рішення залежала доля їхнього сина. Він телефонував двічі на день — вранці і ввечері, але часто не було зв’язку. Тоді Настя не знаходила собі місця і ладна була сама летіти на Майдан, аби лише Гена повернувся додому. Жінка відчувала, що може трапитися з дітьми на Майдані щось лихе, недобре, що їх можуть побити, скалічити або навіть убити тітушки. Здавалося, що страшнішого, ніж пожежа у Будинку профспілок, уже нічого не буде, але навіть у моторошному сні вона не могла собі уявити того, що сталося вночі проти двадцять першого лютого. Людей, зовсім юних хлопців, незахищених, неозброєних, розстрілювали снайпери. Ні, не треба знову повертатися спогадами у той жахливий час саме зараз, бо не зможе заснути. Усе життя, до самого скону, її будуть мучити кошмари, бо не приведи Боже таке пережити матерям, які чекали своїх синів. Після того кривавого дня були наповнені нестерпним душевним болем ще три доби — син не телефонував, зв’язок із ним перервався. А потім був довгоочікуваний дзвінок від Гениного друга Петруся. Він сповістив, що Гена поранений, його прооперували і зараз він у лікарні. Настя поривалася негайно їхати забирати сина, але хлопець запевнив її, що Генку вони самі привезуть доліковуватися додому, щойно йому стане ліпше і дозволять лікарі. Уже за тиждень Настя зустрінеться з сином, і тоді вже нікуди його не відпустить.

— Ось і поснідала, — сказала вона сама собі, ставлячи порожню чашку в раковину.

Можна зателефонувати матері і нарешті йти відпочивати. Настя забрала мобільник із собою в спальню, впала на ліжко, простягла ноги, на які, здавалося, начепили пудові гирі. Дивно, але з матір’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кілька разів набрати її номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постіль, телефон випав і завмер поруч із жінкою, яка швидко поринула в міцні обійми сну.

І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, які тримають у руках ввімкнені мобільники та запалені свічки, тужлива пісня «Плине кача», що роздирає душу на шматки… Разом з нею повільно пливуть труни із вбитими майданівцями. В одній із них Настя вгадує свого сина. Обличчя його бліде, безкровне, руки складені на грудях і зв’язані мотузочкою.

— Генику! Синку! — несамовито кричить вона і прокидається в холодному поту. Серце шалено калатає, намагаючись розірвати грудну клітку, на лобі рясний піт.

Погляд Насті зупиняється на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину — й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон і знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Під впливом кошмарного сну їй стало тривожно. Мати хворіла, тож була домовленість, що вона завжди носитиме з собою мобільник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якої миті. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цілу годину — марно. Подзвонила чоловіку на роботу. Добре, що у них на заводі дозволяють користуватися мобільним зв’язком. Не всюди так. На днях зустріла свого однокурсника, який працює в Рубіжному на «Зорі», то він сказав, що вони здають свої телефони на прохідній перед зміною…

— Як справи, Валеро? — спитала чоловіка.

— Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? — поцікавився чоловік. — Телевізор у мами голосно ввімкнений?

— Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.

— Як то? Не бере слухавку?

— Взагалі нема з нею зв’язку.

— Напевно, забула поставити телефон на зарядку.

— Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, — зітхнула Настя. — Щось мені на душі неспокійно.

— Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, — порадив чоловік.

— Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.

— Передзвониш мені?

— Звичайно!

Сусідка матері обізвалася одразу.

— Приїзди в село, я тобі листа віддам, — сказала Валентина Петрівна після вітання.

— Лист зачекає, — сказала Настя, — мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? — Настя посипала питаннями.

— А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.

— Що з нею?! — тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.

— Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.

— Як… поїхала? Куди? — Настя нічого не могла збагнути. — Чому вона мені не подзвонила?

— Сама не знаю, куди її понесло, — невдоволено сказала жінка. — Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…

— Вона не сказала, куди збирається?

— Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, — дорікнула Валентина Петрівна. — Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!

— Добре, — зупинила її Настя. — Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.

— Так ти сьогодні приїдеш?

— Так.

— Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, — попросила Валентина Петрівна.

— Добре, — пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.

— Тільки ж не забудь!

Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.

— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.

— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.

— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.

— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?

— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.

— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?

— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?

— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.

— Припини. Мені й так важко. Бувай!

Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.

— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.

— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися біля плитки?

— Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, — сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.

Розділ 2

Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.

— Де лист? — спитала тихо.

— У хаті. Де ж йому бути? — хмикнула сусідка. — Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?

— Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, — зітхнула Настя.

Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.

— Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, — ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. — Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома замками. І це після стількох років дружби та сусідства! Коли вона приїхала в село до мого сусіда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приїхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селі, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобі донесла, що в тебе не рідний батько? — вголос розмірковувала сусідка, запрошуючи Настю до хати. — Я б ніколи тобі не зізналася, але знайшлися добрі люди… Хоча навіщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! — Валентина Петрівна подала конверт з написом «Для Насті».

— Спасибі! — жінка схопила конверт і швидко пішла.

— Стривай! — зупинила її сусідка. — А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?

Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.

— Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, — невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.

— Добре! — механічно відповіла Настя вже за порогом.

Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.

«Доню, моя Настуня, — почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, — ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов, поки Гена був у Києві на Майдані? Як я хотіла його дочекатися, обійняти і сказати, що він та такі, як мій онук, — справжні герої! Тепер я буду відчувати свою провину, що не дочекалася його лише кілька днів. Сподіваюся, що і він, і ти мені пробачите, якщо дізнаєтесь про причину мого таємного від’їзду. Але все по порядку.

У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти — моя гордість, Ніна — мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє — мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.