Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Коли ти поруч», Світлана Талан

«Коронація Слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення іскарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна і Юрій Логуш, ініціатори і засновники проекту

Міжнародний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс і пісенної лірики «Коронація слова» був заснований для сприяння розвитку новітньої української культури. Перша церемонія нагородження переможців відбулася 2000 року. Відтоді усіх, хто належить до коронаційної родини, об’єднує прагнення відродити і примножувати живе українське слово.

Література, кіно, пісня і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, вітчизняної естради, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а сцени, кіно й театру – якісними українськими шлягерами, фільмами, п’єсами.

koronatsiya.com

Від автора

Сюжетом свого роману я хотіла нагадати нам, людям, про те, яким швидкоплинним є життя.

Ми повсякчас кудись поспішаємо, завжди не встигаємо, метушимося, нарікаємо на життя і не помічаємо за повсякденними клопотами тих, кому справді зараз дуже важко. Ми шукаємо у близьких і родичів співчуття і порозуміння, але часом не замислюємося над тим, чи зробили самі щось добре й корисне для інших. Скажете, що ви не олігарх, не мільйонер, щоб бути спонсором і допомагати комусь, самі, мовляв, боремося за виживання. Але не завжди гроші вирішують усе – це на прикладі свого життя доводить моя героїня. Звичайна добра і чуйна людина випадково захворіла на СНІД і відразу ж була відштовхнута сучасним суспільством, яке не готове сприймати таких недужих. Проте невігластво оточення не зломило її, ту, яка залишилася сам на сам зі своєю бідою, вона не опустила руки. Не багата у фінансовому плані, моя героїня багата душевно. Її щирості, широті душі та відкритості серця, доброті, готовності до самопожертви, вмінню любити може позаздрити будь-хто з нас.

Мені дуже хотілося б, щоб ви подивились іншими очима на хворих на СНІД і стали уважнішими й добрішими до тих, хто сьогодні поруч із вами.

Ви можете любити людей, хворих на СНІД.

Ви можете торкатися їх.

Ви можете бути друзями.

Ви можете доглядати їх.

Ми всі однакові.

Нкосі Джонсон, активіст руху проти СНІДу, Йоганнесбурґ, Південна Африка

 

Частина І

Розділ 1

Іван Іванович із полегкістю зітхнув. Минув четвер – операційний день. Звичайний робочий день, як усі його сорок років, проведених у відділенні хірургії. Втім, не такий уже і звичайний. Сьогодні він провів три вдалі операції, значить, ним було врятовано ще три життя. Можна було б спокійно піти на заслужений відпочинок, переїхати жити до села, в рідну домівку і доглядати хвору матір. Він так і збирався вчинити чи не кожен день, але звільнення з роботи постійно відкладав на завтра, на післязавтра, на весну, літо, на «після відпустки». Вечорами, коли його долала втома після важких змін, він мріяв про той день, коли можна буде не сушити голову, розмірковуючи про правильність поставленого діагнозу, про непередбачені наслідки організму післяопераційних пацієнтів, а просто прокинутися рано-вранці під горлання півнів у селі і, пірнувши в густий сивий туман, спуститися до тихої річечки з вудкою в руках. А на ранок Іван Іванович прокидався під гудіння автівок, що проносилися під його вікнами, і знову поринав з головою в працю. Не можна сказати, що він придумав собі, що без нього відділення хірургії закриється і земля перестане обертатися навколо своєї осі. Просто він дуже любив свою роботу і ніяк не міг уявити своє життя без білого халата та скальпеля в руках.

Іван Іванович зняв халат, відчинив рипучі дверцята старенької шафи й охайно повісив його на плічка. Його робота не допускала помилок і вимагала постійно, щохвилини пильності, акуратності та педантичності. Таким він і був, таким його зробила робота. Чоловік увімкнув електрочайник і подивився на годинник. Ось-ось має підійти Віталій і прийняти зміну.

Віталієм Іван Іванович був задоволений. Мабуть, з усіх хірургів, з ким йому доводилося працювати, цей молодий хлопець здавався йому найбільш перспективним. Саме йому Іван Іванович із величезним бажанням передавав нагромаджені роками досвід і знання. Віталій Степанович, як звали його у відділенні всі, крім Івана Івановича, працював хірургом лише два роки, але зробив самостійно вже чимало складних операцій. Просто відчувалося, що молода людина на своєму місці. Це радувало Івана Івановича, з одного боку, а з іншого – він усе-таки ревниво ставився до талановитості молодого хірурга. Але це була добра, біла заздрість, і Іван Іванович не вбачав у цьому нічого поганого.

«Ось дочекаюся моменту, коли Віталій покаже себе з кращого боку на всі сто відсотків, тоді й піду з роботи», – задумав одного разу Іван Іванович і почав чекати відповідної нагоди.

Чайник закипів, і клацнула його кнопка. Майже одночасно з цим звуком хтось постукав у двері.

– Можна? – спитав молодий, високий, якщо не сказати довготелесий, хлопець в окулярах, відчиняючи двері.

– Заходь, Віталику, – по-батьківськи посміхнувся Іван Іванович. – Я вже і чайник закип’ятив, чекаючи на тебе.

– Я не спізнився, – зауважив Віталій, – здрастуйте, Іване Івановичу.

Незважаючи на свій високий зріст, Віталик не сутулився, як зазвичай роблять такі люди, а тримав спину рівно, наче натягнену струну, і від цього здавався ще вищим. Його веселі голубі очі дивилися з-за окулярів, випромінюючи світло радості. Він швидким, спритним рухом натягнув білосніжну шапочку на коротко стрижене світло-русяве волосся і накинув халат на зелену футболку з незрозумілим написом ML.

– Я готовий пити чай і приймати зміну, – посміхнувся він широкою посмішкою.

– Не зміну, а зміни, – зауважив Іван Іванович, ставлячи на стіл дві порцелянові чашки в дрібну синю квіточку.

– Як це?

– Мені треба з’їздити до матері в село, – сказав Іван Іванович. – Я тебе хочу попросити відпрацювати нічну зміну за себе і денну за мене.

– Без проблем, – Віталій розвів свої довгі тонкі руки в сторони. – Скільки завгодно.

– А як же твоє особисте життя? Як наречені?

– А! – Віталій недбало махнув рукою і поморщився, від чого його окуляри зробили рух до кінчика носа. – Які там наречені?

– Ех, мені б твої роки, – усміхнувся Іван Іванович і поправив сиві вуса. – Я б на твоєму місці жодної сестрички у відділенні не проминув би.

– Вони всі зайняті, – зауважив Віталій, сьорбаючи чай.

– Тоді залишаються хворі. Які тобі більше підходять: переломи, апендикси чи черепно-мозкові?

– Ну і жарти у вас, Іване Івановичу! Краще скажіть, як там ваша мати?

– Щось рана не загоюється. Що тут вдієш? Вік та цукор. Цукор, візьміть до уваги, молодий колего, гарний тільки в чаї, а не в крові, – посміхнувся Іван Іванович.

– Скільки вашій мамі?

– Вісімдесят шостий пішов.

– Та-а-ак, – протягнув молодий лікар. – Вік заважає одужанню.

– Мати ще жива, а батька вже немає десять років, – сказав Іван Іванович, і по його обличчю пробігла тінь смутку. Чоловік зробив кілька ковтків чаю, і його очі знову заблищали хитрими вогниками. – А хочеш, я тобі із села дівчину привезу? Зараз там залишився великий вибір: доярка, алкоголічка, із трьома дітьми, кинута чоловіком…

– Іване Івановичу! – Віталій сплеснув долонями. – Давайте краще зміну приймати буду!

…Провівши колегу до ліфта, молодий лікар обійшов усі палати і, переконавшись, що все гаразд, пішов до робочого кабінету. Завідувач відділення поїхав на два дні до столиці на симпозіум, Іван Іванович – у село до хворої матері, а йому, Віталію, належало добу провести на роботі. Тому, доки у відділенні спокійно, треба було терміново зайнятися малоприємною, нецікавою, але необхідною справою – писаниною. Лікар сів за стіл, де акуратною купкою лежали стоси паперів і карток хворих. Він згадав, як перший раз його підвели для знайомства до наставника. Іван Іванович здався Віталію надто суворим і навіть злим. Той критично глянув на розгубленого, новоспеченого лікаря, що кліпав очима і, зморщивши носа, запитав:

– Значить, хочеш стати хірургом?

– Так, хочу, – сказав Віталій.

– Дуже хочеш?

– Я дуже хочу стати хорошим хірургом, – Віталій, набравшись сміливості, сказав твердо, чітко карбуючи кожне слово. Напевно, це справило якесь добре враження на досвідченого лікаря, і він розправив свої глибокі зморшки на лобі.

– Гм-м, – гмикнув лікар і зазирнув Віталію в очі крізь скельця окулярів. – Вчитися вмієш? Слухати старших?

Молодий лікар знову відчув себе школярем, що стоїть біля дошки, погано вивчивши уроки.

– Я стою перед вами, шановний Іване Івановичу, й уважно вас слухаю.

– Шановний? – перепитав Іван Іванович, і в його голосі прозвучали цинічні нотки. – Ти мене бачиш перший раз у житті і вже так шануєш?

– Тут вас поважають усі: персонал лікарні, хворі. У мене немає приводу ставитися до вас нешанобливо, – відповів Віталій і подумав про те, чи вдасться йому знайти спільну мову з цією сивоволосою людиною.

– Ходімо пити чай, – несподівано сказав Іван Іванович, різко повернувся і рушив по коридору.

– Традиція в нас така, – пояснив він, заходячи до кабінету. – На спиртне – табу, а ось чай… Прийшов на роботу – попив, ідучи додому – попив, хочеш поспілкуватися – прошу за чашку. Сподіваюся, ти не проти наших традицій?

– Давайте я зроблю чай, – відповів Віталій і поклав цим край настороженості свого наставника.

– Запам’ятовуй, Віталику, перше правило, – сказав тоді лікар, попиваючи ароматний напій. – Завжди зберігай спокій, хоч би що трапилося. Паніка відразу ж посіє в тобі невпевненість у правильності прийнятих рішень, що може призвести до лікарської помилки. А це, як у мінера, неприпустимо.

– Ясно, – кивнув Віталій. – Треба завжди бути спокійним.

Тоді молодий лікар побачив уперше задоволену посмішку Івана Івановича. Вона виявилася широкою та доброю, як у його батька…

Віталій Степанович поклав перед собою першу-ліпшу історію хвороби і взявся до роботи. Коли він закінчив і розправив затерплу від тривалого сидіння в одній позі на незручному совдепівському стільці спину, була вже десята година вечора. Він іще раз пройшовся відділенням і, залишившись задоволеним, повернувся до кабінету, щоб повечеряти.

«Початок непоганий, – подумав він. – Якщо піде так і далі й не буде позапланових хворих, то дві зміни пролетять непомітно».

Опівночі він погасив у кабінеті світло і ліг на скрипучий, перетягнутий новим дерматином диванчик та з насолодою витягнув ноги. Треба було подрімати хоч годинку-другу, адже попереду ще й денна зміна. Віталій Степанович не помітив, як миттєво на нього навалився сон. До ранку його ніхто не потривожив. А коли перші несміливі промінчики сонця увірвалися крізь прочинені жалюзі вікон і затанцювали по стінах, потім перемістилися на диван, то потрапили в очі молодому лікарю, що мирно спав, та розбудили його. Лікар неквапно потягнувся рукою вгору і на дотик знайшов на тумбочці свої окуляри. Він потер очі руками, натягнув окуляри і глянув на годинник. Була п’ята нуль-нуль.

«Оце я заснув», – подумав Віталій Степанович і швидко підскочив з дивана. Плеснув в обличчя холодною водою з-під крана просто тут, у кабінеті. Одразу ж відчув приплив сили, ввімкнув електрочайник. Ніч минула спокійно, і прийдешній ясний травневий день не віщував нічого лихого.

У відділенні вже почався звичайний ранковий рух. Віталій Степанович ішов довгим коридором і гасив світло, що забула вимкнути чергова медсестра. За звичкою він глипнув на годинник – тільки двадцять хвилин на шосту. «Чомусь уночі та рано-вранці час має властивість сповільнюватися», – промайнула думка у Віталія, коли він побачив медсестру Асю, яка бігла йому назустріч. Він уже зібрався зробити їй зауваження через невимкнене світло, але побачив її розчервонілі повні щоки та перелякані очі.

– Віталію Степановичу! Віталію Степановичу! – захекавшись, випалила Ася. – Там… Там таке!

– Що трапилося?

– Там… Там… – дівчина, важко дихаючи, тицьнула пальцем кудись убік. – Там людей привезли.

– Заспокойтеся, – зупинив її лікар. – Хворі надходять?

– Там багато хворих. Аварія. Сталася велика аварія. Терміново треба йти вниз!

Віталій швидко попрямував у бік ліфта.

– Хворі важкі? – запитав він на ходу.

– Дуже! Здається, є жертви.

– Асю, у медицині немає слова «здається», – нервово повторив він слова свого наставника. – Чорт! Знову ліфт зайнятий! Скільки разів я прохав вас, щоб забороняли хворим користуватися службовим ліфтом?

– Так… табличку ж повісили, – виправдовувалась Ася, ледве встигаючи бігти за лікарем сходами вниз.

На першому поверсі був санпропускник. Віталій Степанович пробіг повз нього і вискочив на ґанок. Тут він побачив три «швидкі». Біля них метушилися люди в білих халатах.

– Та де ж ця санітарка? – пробурчав він і осікся, побачивши море крові. Із рваних ран на тілах потерпілих стирчали оголені кістки.

Лікар хутко відшукав пульс у одного потерпілого, у другого його вже не було. Тоді він побіг до другої машини, до третьої… Скрізь була кров, поранені люди стогнали, дико кричали, їхні тіла сіпалися від больового шоку, інші ж лежали тихо, заклякши в одній позі. І тут Віталій Степанович уперше розгубився. Це були якісь частки секунди, але лікареві вони здалися вічністю.

«Завжди зберігай спокій», – пригадав Віталій слова наставника з такою виразністю, що вже в одну мить він опанував себе і взявся до роботи, як його вчив Іван Іванович.

Потім, як Усевишній, він чітко давав вказівки: «Цього – терміново до операційної, цього – на рентген, цього – в передопераційну, цього – до реанімації, цього – у морг…»

Розділ 2

Даринка прокинулася рано. Її розбудив веселий півень, який прокричав своє радісне «ку-ку-рі-ку!». Зрозумівши, що ще дуже рано, вона подивилася на Льошку, котрий мирно сопів на ліжку навпроти, і знову заплющила очі. Ліжко, на якому вона спала, була точно таке саме, як у неї в дитинстві: високі металеві спинки, затягнуті завісками, і пружинний матрац. А ще перина – велика, м’яка, у якій можна було потонути. Даша навчалася в п’ятому класі, коли батьки купили нові дерев’яні ліжка і сучасний м’який диван, викинувши старі меблі. Тільки її бабуся не побажала розлучатися з периною і великими, на півліжка, подушками.

Даринка думала про вчорашній день, коли вона зі своїм нареченим, майбутнім чоловіком, приїхала сюди, в будинок батьків Олексія, щоб познайомитися з його ріднею. Батько і мати її нареченого виявилися хорошими, добрими і простими сільськими людьми, що дуже любили свого єдиного сина. Вони радо зустріли майбутню невістку, у якої від хвилювання яскраво палали щоки. Даринці весь час здавалося, що майбутня свекруха доволі прискіпливо оглядає її знавецьким оком. Від цього дівчина сором’язливо опускала очі й відчувала, як усе її тіло обсипає жаром. Утім, так було з нею завжди. Ще в школі, коли вчителька називала її прізвище, Даша відразу ж червоніла й розгублювалася. Тоді всі обертали голови, тикали в неї пальцем та перешіптувалися: «Дивися, дивись, яка Дашка червона». Від цього вона ще більше знічувалася, і потрібен був якийсь час, щоб впоратися з хвилюванням і згадати те, що вчора вивчила напам’ять.

А тут іще ввечері, коли Даринка зайшла до спальні й побачила, що Льошина мати стеле для них одну постіль, вона зовсім розгубилась і стояла як укопана, утупившись у землю і нервово перебираючи пальцями.

– Щось не так, Дариночко? – запитала жінка.

– Можна мені… окремо? – прошепотіла Даша, ненавидячи себе в такі моменти.

– Звичайно, можна. Я думала, ви, як зараз усі молоді, вже давно спите разом.

– Ні. Ми не спимо разом, – тихо сказала Даринка і додала: – Давайте я вам допоможу.

Жінка заправляла ковдру в чисту пішву і потайки позирала на наречену сина. Їй самій було ніяково від того, що без кінця дивиться на збентежену, розгублену Дашу, але не знаходила в собі сил відірвати від неї свого погляду. Ця дівчина занадто нагадувала її саму в молодості. Тоді у неї не було такого рідкого волосся, як зараз. Воно було, як у Даші, світло-русяве, пишне, красивими хвилями доходило до плечей. А найголовніше – очі Даринки. Блискучі, променисті, яскраві, вони мали колір синього, бездонного весняного неба. Здавалося, вони випромінюють світло зірок на нічному небі. У них сяяв і жвавий інтерес, і питання, і жартівлива грайливість. Але Даша весь час почувалася незручно й опускала очі, прикриваючи їх пухнастими довгими нефарбованими віями. Її шкіра була гладкою і ніжною, шия довгою, чуттєвою, внизу з двома маленькими родимками.

Жінка важко зітхнула, подумавши про те, як швидко невблаганний час відібрав у неї красу, таку саму тонку, як у Даринки, талію, залишивши у спадок безформне тіло…

Проводжати молоду пару вийшли і батько, і мати. У дворі стояли старенькі червоні «жигулі». Вони були забиті сумками з овочами, фруктами, шматками солоного сала та мішком з картоплею.

– Дашенько, Льошо, може ще варення візьмете? – до них підійшла мати Олексія з трилітровою банкою полуничного варення в руках.

– Мамо, ми вже машину так натрамбували, що не довезе, – сказав Льоша, зачиняючи багажник.

– Спасибі. Навіщо нам стільки? – несміливо мовила Даринка й опустила очі.

– Ці «жигулі», звичайно, не БМВ, але вони ще і не те потягнуть, – зауважив Льошин батько і натиснув двома руками на багажник. – Машина хоч і не першої свіжості, але фору ще дати може! Я її, Дашо, для себе робив, для сина, а не на продаж. Усе, до останнього болтика, своїми руками перебрав. Послужила машина батькові, нехай тепер на сина попрацює. Навіщо вона мені? Нам з матір’ю і мотоцикла вистачить. Раніше тримали три корови, свиней завжди було не менше трьох, кролики і все інше. А тепер, коли Льошці купили малосімейку, залишили одну корову та курей.

– Поросят тримати вже не будемо, – вставила своє слово мати.

– Все для сина старалися. Воно в селі важко зараз гроші заробляти, не те, що раніше було. Тепер, коли у сина житло хоч якесь є в місті, автівка, хоч і старенька, але ще послужить, гроші на ваше весілля є, можна й відпочити трохи. Чи не так, мати?

– Будемо жити тепер на пенсію, – погодилася жінка й додала: – А все одно хочеться бодай чимось допомогти синові.

– Не хвилюйтеся, ми не пропадемо, – посміхнувся Льоша. – Будемо жити з Дашею разом, і все у нас буде. Чи не так, Дашулю?

– Спасибі вам за все, – сказала Даша і підвела на жінку великі очі.

– А квасоля? – сполошилася мати Олексія, – квасолю забули!

– Та там вона, в сумці, – відказав Льоша і глянув на годинник. – Нам час. Даші сьогодні ще йти в нічну зміну на роботу. Треба встигнути всі сумки розібрати і дати Даші можливість хоча б трохи поспати.

– Не забувайте нас, – попросила мати, – телефонуйте частіше. Телефони в руках носите і спите з ними, а про нас згадуєте раз на тиждень.

– Мамо, ну ми ж не гуляли, а працювали. Це якби ми дупи на диванах протирали, – зауважив Льоша.

– Ну, синку, давай, – батько простяг синові мозолясту руку.