Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Сказка
Показать все книги автора: , , ,
 

«Чарівне горнятко», Степан Далавурак и др.

Слово до читачів

 

Покутський краю, Стефаникова земле, ми принесли тобі у дар «Чарівне горнятко», яким зачерпнули з неспокійного моря народної душі живої води мудрості і скарбів високих почуттів.

Своїх слів не додавали, розуму не доточували, тільки лишили у рядках краплини свого серця. Що ж, ми маємо на це право, бо серце в нас від батьків і матерів, що з діда-прадіда пройшли пішки всю нашу історію і прибули в сонячне сьогодення зі своїми болями, сподіваннями і сміхом.

Люди всюди і завжди розпалювали священну ватру поезії, потрібну, як джерельна вода і кавалок житнього хліба. На тій ватрі переплавляли свої радощі та смутки. Коли дмухала зима заметілями і срібний дим молодечого дихання здіймався з моцних грудей, квітли мрії дітей, хлопці й дівчата вчилися думати про кохання, і в них пашіли обличчя.

Крізь серця текли бурхливі ріки молодої крові, що волала тисячоголосо про добро на Стефаниковій землі, бо на ній був город, квітник і сад, але вдень і вночі там блукав привид горя, голоду і смерті. В минулому історія дарувала нам одні гіркі сльози, та вони не стали нашим національним напоєм.

Казка мовила, що дуби кланяються тільки бурям, а вона сама була частиною тієї бурі, що звівала сонливість і смутки з людських облич. Казка завжди сповнена сили, як зернина — сонця, її небо покрите зорями, а неспокій порушує супокій каміння, робить лють швидкою, як струмки бескидів.

Ми зібрали тільки дрібку того, що недремний, невсипущий час приніс бурхливою рікою і, ніби скупані в полум'ї, прийшли до читача з дарунками наших казкарів. Не дивуйтесь щедрості цих мудрих людей. Гостинними стали їх Світлиці: в них оселилося добро, яке вимріяла казка. А добром завжди хочеться ділитись…

Ось Михайло Далавурак із села Кулачківців. Закохати у казки, він не дає, аби їх поглинуло небуття, бо забута казка — це золоте намисто, яке впало на морське дно.

Або ось Ганна Савків із Трофанівки — вчителька малечі, сповнена нев'янучої краси. Вона знає, що зорі над полем — то зграї золотих пташок і що в покутських садах і поперев'язували дерева струнами скрипок. У неї стільки ніжності, що навіть у сльозині дівчинки-ягідки вона бачить зірочку, або ж помічає, як ліс тремтить від болю

Василь Винничук з Балинців — людина нелегкої долі. Але він беріг у серці поетичну замрію, його казка — це зоря на рідному небі, що підіймається до нас із зеленого царства босоногого дитинства.

Ми йшли з радістю до колгоспників Івана Олійника з села Кулачківців, Марії Диць із Хом'яківки, Івана Тарновецького з Трофанівки… Вони знають зажуру минулого і веселість нашої днини. Вони хочуть, аби зло, брехня й захланність зниділи, як віск на вогні, піна на воді, роса на траві…

Та й ще скажемо, що в усіх є крила, бо всі хочуть творити красу, щоб на устах людей квітла усмішка, подив і подяка. І хай на просторах оновленої Стефаникової землі ніколи не згасає чудо із чудес — ватра краси в грудях ясночолого народу.

ПРО ВЧЕНОГО БИКА[1]

В одному селі був лінивий піп. Як вилізе, бувало, на казальницю, то ні про що більше не говорить, а все про Адама та Єву та за оте яблуко, яке Єва з'їла у раю…

Люди спочатку слухали, а потім чулося хропіння.

Одної неділі піп розгнівався:

— Гей, християни, що ви є за люди? Вчу вас і вчу, а ви хропите, як перед кінцем світу. Вже би-м бика навчив, а вас не можу.

Як закінчилась божа служба, до попа підходить один ґазда й каже:

— У мене є, панотче, дурний бик Лисійко. Не дає до себе підступити. Навчіть його, панотчику, розуму, бо нема спасіння.

Піп погодився:

— Приведи бика до мене.

Того ж таки дня ґазда взяв Лисійка на мотуз-воловід і повів на науку. Панотець сказав:

— Заведи до стайні.

— А коли буде готовий, отче?

— Прийдеш через два місяці.

Ґазда втішився, що матиме вченого бика, і пішов додому.

Піп теж втішився: зарізав бика, м'ясо посолив і склав собі у бочки. Ходив по плебанії й облизувався.

Минув місяць, другий. Ґазда подався до попа.

— Е-е, ти прийшов заборзо, — сказав панотець. — Бик ще не довчений. Треба ще два місяці чекати.

— Як так, най буде так, — відповів ґазда. — Тримайте скільки хочете, лиш би мій Лисійко розуму набрався.

Через два місяці ґазда навідався знову. Піп весело сказав:

— Радуйся, добрий чоловіче, твій бик аж перевчився і став уже старостою Коломийського повіту. Він більше не Лисійко, а пан Лисіцький!

Ґазда на те забідкався:

— Ще пропаде бик між панами, як пес на ярмарку. З'їдять його цісарські урядники. Мусай щось робити…

Поспішив додому, одягнув новий сардак, узяв кілька крейцарів і пішов до Коломиї поглянути на свого Лисійка. Знайшов магістрат і рушив до дверей. Раптом стали перед ним двоє вартових:

— Гов, куди лізеш?

Ґазда відповів:

– Іду до Лисійка.

— До якого такого Лисійка?

— Та до пана старости Лисіцького. Він мій син. Я його вчив у нашого попа, — пояснював ґазда.

— Йди, хлопе, звідси, бо від тебе кожухом смердить! — не хотіли й чути вартові.

Ґазда поміркував, добув свої крейцарі й дав кольку в бік кожному вартовому.

— Просимо, заходьте, — сказали ті разом, ховаючи гроші. — Тільки не сидіть довго, бо пан староста мають багато роботи.

Увійшов багач до магістрату, а там дверей — як у криміналі. Але таки знайшов канцелярію пана старости. Отворив двері, усміхнувся до товстого пана і почав казати:

— Лисійку, ади, був дурним биком, а тепер ти — староста.

Пан зчервонів від люті, вихопився з-за столу. Ґазда опинився в ногах вартового. Встав, пообтирався і пішов додому.

— Панотче, — скаржиться попові,- ви мені хвалилися, що Лисійка навіть перевчили. А він як бив людей, так і досі б'є. Адіть, виштовхнув мене, я аж носом запоров.

— Ти зробив дурницю, ґаздо, — відповідає піп. — Хто йде до бика з порожніми руками! Візьми сіна й понеси йому. Побачиш тоді, як тебе прийме.

Ґазда побіг додому, наладував собі оберемок найліпшого сіна і почвалав до Коломиї. Варта не пускає: — Гов, куди лізеш?

— Що ви, мой, не впізнаєте мене? — спитав чоловік і знову дав кожному по крейцару.

Вартові впустили.

Ґазда отворив двері, переступив поріг і кинув перед старостою оберемок сіна.

— На, маєш, Лисійку! Зараз ще й відро води тобі принесу. Лише не бийся!..

Пан скипів ще дужче. Вискочив з-за столу, схопив ґазду за барки і так ним потряс, аж задвигтіла ратуша…

Ґазда встав, пообтирався і говорить старості:

— Був, мой, биком і лишився биком. Бодай би здох разом з дурним попом!

Та й пішов додому.

ЯК ПАНОК БАЛАКАВ ПО-НІМЕЦЬКИ[2]

В одному селі жила бідна вдовиця. А вона мала доньку — вродливу, як ружа. Раз дівчину вирішив засватати поганий панок з сусіднього села. Був миршавий, та гонору мав стільки, що стало би й на трьох великих панів.

Поїхав до вдовиці на оглядини.

В дорозі, довго думав, як має поводитись, аби вдовиця і її донька переконалися, що він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Сказав своєму наймиту:

— Коли буду балакати, ти кажи, що я великий пан і вмію лише по-німецькому. Чуєш?

— Ага.

— Будеш їй по-нашому тлумачити те, що вчуєш від мене. Зрозумів?

Приїхали. Вдовиця так зраділа, що аж сіяла перед паном.

— Прошу красно, заходьте до хати.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — відповів панок. Господарка витріщила очі.

— Що з ним? — спитала наймита. А той відповідає:

— Мій пан говорить лише по-німецькому. Він не просто якийсь там панок, а справжній панисько.

Вдовиця запросила до гостини.

— Вухри-мухри, — промимрив жених.

— Що пан сказали?

Наймит розтлумачує:

— Та сказали, що не хочуть їсти.

Панок був голодний і за таке тлумачення розсердився на наймита, аж почервонів. Крикнув щосили:

— Вухри-мухри! Мухри-вухри!

Наймит сіпнув ґаздиню за рукав:

– Ідіть від нього, паніматко, не докучайте з гостиною, бо він може вдарити. Як ще йому згадаєте один раз про їжу — пан утече. Нащо вам того?

— Вухри-мухри! — застогнав панок.

А наймит тлумачить:

— Пан кажуть, що їм усі панські страви вже приїлися. Просять, аби їм дати горнятко води і окраєць хліба.

Посідали красненько до столу. Панок їв сухий хліб і запивав водою, а ґаздиня та її дочка, а з ними й панів наймит — вареники в сметані.

Почали нарешті лагодитися в дорогу. Вдовиця поклала перед женихом вузлик із гостинцями.

— Вухри-мухри, вухри-мухри… — вдячно закивав головою пан.

А наймит — своє:

— Що ви, паніматко? Заберіть, бо пан то все одно викине у яр. Не сердьте мого пана якоюсь там торбиною.

Панок на те аж скривився.

Виїхали за село, і як голодний вовк накинувся на наймита:

— Що ти наробив?! Мені в очах темніє!

Наймит знизав плечима:

— А хіба я знаю по-німецькому? Думав, що тлумачу все так, як має бути.

Цілу дорогу пан свистів у ніс.

Більше ні з ким у житті не балакав по-німецьки.

ПРО БАГАЧА, ЩО НАРОДИВ ТЕЛЯ[3]

Жив-був багач Амбросій, що мав великий смак до їжі. Був такий череватий, що своїх колін уже не бачив. А в тому ж селі жив бідний хлоп Лесько, сміхар на весь світ. Бувало, як щось скаже, то люди рачки лазять від сміху.

Якось Лесько здибався з Амбросієм, зміряв його очима від голови до ніг і ткнув пальцем у товстий живіт:

— Ти за тиждень народиш теля!

— Жартуєш, Леську…

— Ні, бігме.

Прийшов Амбросій додому, та такий сумний, ніби його десь обікрали. Говорить до жінки:

— Сказав Лесько, що через тиждень народжу теля.

— Це може бути, чоловіче.

Багач із багачкою зажурилися. Люди ж сміятимуться з них, не дадуть дороги перейти: ади, Амбросій, що теля вродив!

Жінка побідкалася й каже:

– Іди, Амбросію, геть від хати. Тікай у ліси, аби ніхто нічого не бачив.

— Добре, піду.

Багач встав удосвіта, поклав хліба й солонини в торбу, вирушив у дорогу. Блукав лісами-нетрями, ховався в ярах, спав у норах. Шість днів так ним носило, аж підошви вже повідпадали. Сьомого дня знайшов на галяві цісарський карабін і чоботи, в яких ще були ноги.

«Ади, — подумав багачисько, — вовки з'їли шандаря. Та буду мати чоботи!»

Взяв чоботи в торбу й пішов далі.

Настала ніч. Край лісу надибав на хату. Постукав у шибку:

— Пустіть заночувати!

Господар питає:

— А ти хто будеш?

— Подорожній.

— Куди йдеш?

— До Коломиї корову купувати.

— Заходь.

Йому дали вечеряти, а потім постелили коло припічка, щоб не змерз. Багач позіхнув і придушив кота. Так хропів, аж пси за вікном гавкали.

А тієї ночі у господаря вположилася корова. Щоб телятко зігрілося трохи, внесли його до хати. Воно стало помалу ходити. Над ранком уздріло босі ноги Амбросія і почало лизати. Багач з того прокинувся й витріщився на нього.

«Ади, яку теличку я народив», — подумав. Схопився за живіт і вибіг із хати — ніби його хтось вимів. Так тікав, що мало п'яти не загубив.

Телятко знайшло торбу, з якої стирчали шандареві чоботи, і взялося лизати халяви.

Ґаздиня, як побачила, що телятко лиже чоботи з ногами, сплеснула в долоні й закричала не своїм голосом:

— Уставай, чоловіче, бо наше теля з'їло подорожнього!

Господар протер очі.

— Упали, жінко, ми в біду, як голий у кропиву. Теля їсть людей! Його треба позбутися.

— Відведи у ліс вовкам, — порадила жінка.

Чоловік закинув телятко на плечі й відніс у темну хащу. А в той час багачисько, радий і веселий, вернувся додому. Сів за стіл і каже:

— Давай, жінко, їсти!

Сьорбав, жував, чавкав, а жінка питала:

— Ну що, чоловіче, було в тебе теля?

— Аякже!

— А яке воно?

— О-о, файна теличка. Червону латку має на чолі. Така жвавенька, ноги мені лизала.

— А потім?

— Я схопився і — драла додому.

Багачка, як почула, що він народив, закричала так, ніби чорт із неї лико драв:

— Запрягай коні й — за телям! Я його не подарую!

— Не поїду, жінко. Мені соромно.

— Твій сором до стайні я не зажену. Запрягай коні! Чуєш?

Язик багачки добрий чортові на батіг. Так лаяла Амбросія, що той аж підскакував.

Запрягли і — гайда! Під'їхали до хати, що стоїть край лісу, Амбросій сховався на возі в соломі й попросив дружину:

— Накрий мене веренею.

Багачка — до хати.

— Мій чоловік ночував у вас і народив теля. Вночі він схопився і від страху втік. Забув навіть узяти теличку…

— А де ваш чоловік?

Вийшли до фіри. І господар виламав із плота дрючок. Почав ним молотити по ряднині.

— А біс би тебе взяв! Та я через тебе теля запропастив! Ах ти, шахраю! Нащо лишив чоботи?…

Багачі, похнюпившись, поїхали додому.

І люди склали про них казку, яку я вам, ади, розповів.

ШЕВЧИКОВА НАУКА[4]

Жив собі в селі горбатий шевчик. Такий лагідний та добрий, що мухи не скривдить. Якось прийшов до нього жандарм замовити чоботи. Шевчик узяв міру і невдовзі все було готово. Шевчик сказав заплатити стільки, скільки платили й інші за таку роботу. Це розсердило жандарма, який любив дурничку: хотів, аби все йому задурно давали. Визвірився на шевчика й каже:

— Коза — не худоба, а швець- не чоловік.

Швець розсердився. Але не подав вигляду. Просто розреготався.

Жандарм почув, як сміявся шевчик, але не вернувся. Пішов у село. Здибав одного ґазду. А той подивився на його нові чоботи і почав хвалити:

Файно змайстрував шевчик, по-німецьки… Жандарм здивувався:

— А звідки він знає по-німецьки?

Шевчик усе знає.

— Ой, то добре! Піду, аби навчив і мене. Бо який з мене жандарм, коли я не знаю ні бе ні ме по-німецьки.

Прийшов жандарм до шевчика й каже:

— Навчи мене, шевчику, по-німецькому.

— А де б я міг навчитися німецької мови?

— Може, у війську.

— Та горбатих до війська не беруть.

— Не бреши! Завтра прийду, маєш мене вчити.

— Роди, бабо, дитину, а бабі — сто років. Таке й моє,- і шевчик посміхнувся.

Другого дня жандарм прийшов зранку. Переступив поріг і крикнув:

— Ану, стара, не дзоркай горшками. А ти, шевчику, починай науку.

Шевчик відпирається:

— Та я ж не знаю по-німецьки й слова!

Жандарм — трась його в лице:

— А що то має значити швіндер-кіндер-ціліндер?

Клянусь перед богом і його святими, що не знаю. Жандарм ударив ще раз.

— А що означає гундер-дундер-хапундер?

— Не знаю.

— Не знаєш? — жандарм утретє вліпив йому ляпаса. Засумував швець. А жінка проклинає жандарма на весь світ:

— Бодай він все життя чіплявся плота, не людей!

Але раптом швець повеселішав:

— Не плач, небого, завтра я його навчу!

Заніс до хати бочку і нагострив добре шевський ніж. Сів та й чекає.

Коли йде жандарм — гупає під хатою чобітьми, як кінь. Став на порозі й каже:

— Ану, стара, не дзоркай горшками! А ти, шевчику, давай — вчи мене по-німецьки!

Швець почухався:

— Люди не знають ту німецьку бесіду, бо в них язик не є добре оброблений. Лізь у цю бочку, і я все зроблю.

Жандарм заліз у бочку. Шевчик накрив його й питає:

— Шпару між накривкою і бочкою видиш?

— Як не видіти, коли така широка?

— Та-ак, гундер-хапундер, висунь крізь ту шпару язика. Висувай, скільки можеш.

Жандарм послухався шевця й висунув язик. Шевчик схопив свій ніж, чвахнув і відрізав. Жандарм вискочив з бочки, почав щось белькотіти.

З того часу говорив з людьми тільки по-німецьки.

БІДНЯКОВА ЩЕДРІСТЬ[5]

Жив на світі бідняк, що мав маленьку хатку, а в хаті — купу дітей. На зелені свята прийшов до нього панотець. Побачив курку й когута, які греблися на смітті.

— Нащо тобі, сину мій, ту птицю? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі гаразди.

Бідняк відповів:

— Добре, панотче… Згода.

Зловив курку й когута, засунув їх попові під пахви. Але піп не рушав. Усюди заглядав, усе обнюхував. Глип у вікно, а серед хати кросна. На них уже готове файне полотно. Панотцеві очі засвітилися, як два каганці.

— Нащо тобі, сину мій, того полотна? Подаруй мені. За твою щедрість помолюся, аби господь послав тобі великі маєтки.

Бідняк виніс сувій полотна і дав попові в руки.

— А той далі шастає по всіх закутках. Коло стайні бачить нове дишло.

— Подаруй мені то дишло, в тебе ж коня немає, а мені воно згодиться.

Бідняк підняв дишло і питає:

— Куди вам його дати? Під пахвами маєте когута і курку, в руках — полотно…

— Дай мені в зуби… — мовив піп.

Бідняк схопив дишло і так дав попові по зубах, що той аж гекнув і дав ногам знати: тікав, що дорога курилася за ним.

Коло хати знову когут кукурікав, курка кудкудакала, аби чоловік думав, що є теж ґазда.

ЯК ГУЦУЛИ НАДАВАЛИ ЦІСАРЮ ПО ПИСКУ[6]

Молодий цісар хотів знати, як ся мають піддані. Взяв на себе жовнірське убрання, назвав себе Юзьком та й пішов до касарні служити рядовим солдатом. А в касарні заприятелював з одним гуцулом з Жаб'я, порядним легінем. Гуцул любив добре повеселитися. Як було заблудять до його кишені пару крейцарів, то біг скоро до корчми.

Одного вечора сказав:

— Ходім, Юзьку, вип'ємо, бо на душі коти шкребуть.

— А що таке? — поцікавився Юзько.

— Та, ади, старшина — отой дурний зупак — пхає носа у мій борщ. Він гуцул і я гуцул, він з Жаб'я і я з Жаб'я. Там маю файну любку. Та й зупак до неї пише. Якби-м не був цісарським жовніром, то я б йому ноги поламав.

Другого дня Юзько закогутився перед старшиною:

— Чому, курячий сину, ти причепився дівчини, до якої заловляє приятель? Та ми тобі всиплемо такого гарячого бобу, що цілий тиждень не захочеш сісти!

Старшина здивовано глянув на жовніра і вцідив його по писку. Юзькові засвітилися свічки перед очима, у вухах задзвонили дзвони.

— До качура його на три дні! — наказав капралові.

Юзько відсидів три дні і три ночі на самім хлібі та воді.

Як вийшов на волю, гуцул йому сказав:

— Не зачіпайся з дурним зупаком. Я сам упораюся з ним. А тепер треба випити.

Зайшли до корчми, трохи повеселилися і грошам — кінець. Корчмар у борг не дає ні краплі.

— Не біда, — каже Юзько. — Здибаємо когось на дорозі…

Цісар не встиг договорити, бо леґінь вліпив йому такого полишника, що той аж простерся. Гуцул підняв його і каже:

— Ніколи не під'юджуй гуцула вбивати людей і красти гроші. Аби-сь знав…

— Більше не буду, — попросив Юзько.

— Ходім тепер до корчми, що в лісі.

Йшли вони, йшли і збилися з дороги. Коли дивляться- перед ними хатка, а в тій хатці — бабка.

— Ми зголодніли, бабко, — говорить гуцул.

Бабка дала хлопцям повечеряти, а потім сказала:

— Тікайте звідси, жовнярики, бо тут живуть розбійники, що людей вбивають.

Хотіли тікати, але було вже пізно: на порозі став ватаг розбійників.

— А-а-а, жовніри! — прохрипів. — Шукають, де це ми живемо, аби вистріляти нас, як зайців. Га-га! Ану, хапайте їх! — дав розказ своїй банді.

Дванадцять розбійників накинулись на них і вивели надвір. Отаман гарчав:

— Ми можемо зарізати, повісити або паси з вас здерти.

Виберіть собі смерть, яка вам більше до вподоби.

Гуцул роздивився, побачив під грушею на двох каменюках великий казан. Подумав і сказав:

— Ми, цісарські вояки, варті ліпшої смерті. Наклади, пане отамане, смальцю у той казан і розпали під ним вогонь. Ми там перед смертю поплаваємо трохи.

— Най буде ваша воля, — погодився ватаг.

Гуцул попросив знову:

— Ми виліземо на грушу, аби ліпше видіти, як булькає смалець.

— Лізьте, ніц не маю проти…

Гуцул узяв каменя і штовхнув Юзька у бік:

— Бери й ти.

Той теж прихопив добру каменюку. Вилізли на дерево. Тоді гуцул шепнув:

— Як скажу «скач!», кинь каменя в казан і тримайся добре за гілляку.

— Добре, так зроблю, — пообіцяв Юзько.

Розбійники собі поставали довкола казана. Вогонь був великий, смалець аж хурчав.

— Отамане! — вигукнув гуцул. — Ми зараз поскакаємо у смалець, але ви всі тримайте казан, аби не перевернувся.

— Потримаємо.

Дванадцять розбійників уперлися у казан патиками, бо був дуже гарячий.

Гуцул крикнув:

— Скач!

Бовтнулися у смалець каменюки і залляли пекучими бризками розбійникам очі. Ті попадали на землю і так ревіли з болю, що страшно було слухати.

Юзько швидко скочив на отаманового коня — забув і про товариша.

— Чекай, паршивий Юзьку, здибаємось ми на вузькій стежці і я тебе притисну до смереки! — погрожував гуцул, тікаючи лісом.

Забіг у гущавину, віддихався трохи і став думати:

— Ба, що той цісар робить, коли всюди злодії та розбійники? Не дають чоловікові дороги перейти. Міністри, відай, йому брешуть. Піду сам і розповім про все, най пролупить цісар очі.

Подався до палацу. Став коло брами й стукає.

— Хто там? — опитав вартовий.

— Жовнір-гуцул.

— Чого ти хочеш?

— Пустіть мене до цісаря.

— Цісар не приймає.

— Мене мусить прийняти!

Вийшов офіцер і повів гуцула до палацу. А там уже сидів Юзько, який скинув жовнірську одежу і вбрав цісарську.

Гуцул увійшовши засалютував. Цісар зробив знак, аби підійшов ближче, і спитав:

— Чого прийшов, жовніре?

Леґінь почав казати:

— У мене був приятель Юзько. Зловили нас розбійники і хотіли у котлі зварити. Ми забризкали їм очі кип'ячим смальцем і втекли. Правда, Юзько зі страху вхопився за отаманового коня, а мене лишив. Добре, що маю довгі ноги. А якби мав коротші, то що було б зі мною?

— А де той Юзько? — спитав цісар.

— Служить у твоїм війську,

— А ти б його впізнав?

— Го-го, дуже легко!

— Добре, відпочинь, а потім тебе поведуть до війська, аби впізнав Юзька.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути, і пішов до покою. Там випив пляшку рому, з'їв свинячу шинку, запалив файку і чекає. Увійшов офіцер і повів його до стайні. Там кілька жовнірів пуцували цісарських коней. Гуцул ходить стайнею, придивляється до кожного солдата. Коли глип, а коло коня стоїть сам Юзько і зуби продає. Гуцул схопив його за барки, почав ним трясти.

— Ах, ти, боягузе, лишив приятеля в біді, а сам утік? — і дав йому по писку. Цісареві свічки засвітилися перед очима, у вухах дзвони задзвонили.

Солдати скрутили гуцулові руки.

Юзько, червоний від полишників, переодягнувся, знову зробився цісарем.

Гуцул став гаптах, відсалютував так, як має бути. Цісар сказав:

— Гуцуле, будеш моїм міністром!