Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Аеропорт», Сергій Лойко

Моїм маленьким онукам Зої та Максу присвячую цю книгу. Сподіваюся, коли вони виростуть, описане в ній читатиметься як фентезі, і не тому, що «цього не може бути ніколи», а тому, що цього не має ніколи бути…

Відгуки

Це, поза сумнівом, найкраща книжка про війну, яка мені траплялася. Автору вдалося передати реалії війни з «добрим братом-сусідом» на всі сто десять відсотків.

Тут письменницького таланту замало. Щоби так зобразити війну, треба в ній дуже добре тямити. Треба було прожити там із нами стільки днів. Читаю — і мурашки по тілу, і серце б’ється й холоне, наче я знову там, в Аеропорті. Навіть запах війни відчуваєш і чуєш стрілянину й вибухи.

Та й від решти роману не відірватися. Читається на одному подиху.

Дуже для нас, українців, важливо, що ця книжка виходить зараз, коли війна ще триває. Як професійний військовий і безпосередній учасник боїв в Аеропорті, я засвідчую реальність фактів, викладених у цій книжці.

Я ношу в своїй кишені кулю снайпера, яка застрягла в моїй касці, у сантиметрі над бровою. Тепер у мене є ще й книжка, в якій про це написано…

Сергій Танасов,

кіборг, позивний «Танас», учасник битви за Аеропорт

 

Почала читати, сльози градом полилися, і спогади, тремтіння, біль…

Вікторія Курята,

вдова Івана Куряти, кулеметника батальйону «Дніпро-1»

 

Почну з того, що головний герой «Аеропорту» Олексій Молчанов не має до мене жодного відношення. Але я маю відношення до героїв цієї книги й цих подій. Усім їм, без винятку, — безмежна дяка й пошана. Кожному, хто вписав хоч одну літеру чи розділовий знак у цю історію й у цю війну. Війну, якої не мало бути. Рекомендую до прочитання по обидва боки…

Олексій Мочанов, волонтер

 

Сергій Лойко — чудовий журналіст, чесний і самозречений. Він міг би просто зібрати й видати свої статті, репортажі, воєнні нотатки, доклавши до них фотографії, зроблені в тому чи іншому колі воєнного пекла. Була б журналістська книга, і ми читали б її, знову переживаючи події.

Але ця книжка інша. Лойко наблизився до крайньої межі журналістики і, набравши якнайбільше повітря, стрибнув у круговерть роману. Вся пристрасть, яку стримує наша професія, вся любов, яку намагається висушити газетний рядок, гнів і біль, які треба приховувати в неробочих відсіках душі, вирвалися, закричали, заспівали.

Це роман про справжні події. Але події, які взяв Лойко у свій романний політ, перетворилися й виросли. Їхні оболонки залишаються на землі, у новинах і статтях, а сутність, душа та прагнення летять і променяться.

«Правдивіше за правду», — сказав один поет. Саме там, де панує цей закон, тепер Аеропорт Сергія Лойка, його Майдан, його Крим, його кіборги. І його герой, Олексій Молчанов.

Вони стрибали в роман разом. І були такі схожі. Вони, наче давні приятелі, жартували й підсміювалися один над одним. Але біля самісінького дна вони осягнули, що треба розстатися, вони зрозуміли, що герой просто повинен, зобов’язаний пролетіти весь політ до кінця — адже, на відміну від автора, він має надійного свідка.

Сергій Бунтман,

перший заступник головного редактора радіостанції «Эхо Москвы»

Подяка

Висловлюю свою щиру вдячність учасникам проекту «Аеропорт». Упевнений, без вас цей проект не відбувся б.

 

Учасники проекту «Аеропорт»:

Продюсер проекту «Аеропорт» по Східній Україні Олексій Ломський, позивний «Баркофф»

 

Головні військові консультанти й експерти:

Юрій Береза, депутат Верховної Ради, позивний «01»

Юрій Бірюков, радник Президента України, позивний «Фенікс»

Юрій Бутусов, головний редактор Цензор. НЕТ

Андрій Гречанов, кіборг, позивний «Рахман»

Максим Дубовський, позивний «Whisky»

Костянтин Вьюгін, позивний «Rover»

Сергій Танасов, кіборг, позивний «Танас»

 

Військові консультанти й експерти:

Максим Музика, кіборг, позивний «Зоран»

Андрій Федосов, кіборг, позивний «Яфет»

Зіновій Лобчук, кіборг, позивний «Зенек»

Геннадій Влачига, кіборг, позивний «Терміт»

Олексій Матлак, кіборг

Михайло Кучеренко, кіборг, позивний «Поліглот»

Сергій Бистров, кіборг, позивний «Серго»

Олександр (Ашер Йосип) Черкаський, кіборг, позивний «Ашер»

 

Моя подяка Ользі Гончар за переклад українською мовою.

 

Дякую видавцеві книжки Дмитру Кириченку, дизайнеру Вікторії Кириченко та всій команді видавництва «Брайт Стар Паблішинг» за роботу над книжкою й професійний підхід до справи.

 

Спасибі Святославу Вакарчуку й усій команді гурту «Океан Ельзи» за люб’язний дозвіл використати пісню «Ой, чий то кінь стоїть…» у буктрейлері до книжки.

 

Моя подяка видатному графіку й дизайнеру Миші Аніксту (Anikst Design, London) за роботу над обкладинкою.

 

Особлива вдячність спеціальному кореспонденту Los Angeles Times в Києві Вікторії Бутенко за неоціненну допомогу у зборі матеріалу для книжки та за організацію всіх моїх воєнних відряджень в Україні. Лише завдяки їй я потрапив у Слов’янськ, Піски, Донецький аеропорт.

Від автора

Дорогий читачу! Коли років за двадцять — тридцять ваші онуки достатньо підростуть, аби прочитати цю книжку, сподіваюся, описане в ній сприйматиметься не більше ніж фентезі, Cyborgs vs. Orcs, або щось таке, — не тому, що «цього не може бути ніколи», а тому, що цього ніколи не має бути.

«Люди не хотіли війни. Вони хотіли жити. І жили. Солдати теж хотіли жити. І помирали».

Ніхто не хотів помирати. Нікому не була потрібна ця війна. А вона таки сталася.

Ця книга — про війну, якої не мало бути. Ця книга — про героїв, які не хотіли помирати.

Починається роман в Аеропорті, і головна його лінія розгортається похвилинно протягом останніх п’яти днів понад 240-денної облоги.

Маленький український гарнізон Аеропорту денно й нощно відбиває атаки супротивника, який у багато разів переважав їх у живій силі й техніці. Але тут, у цьому зруйнованому до підвалин Аеропорті, підступні й жорстокі вороги зіштовхуються з чимось неочікуваним і неймовірним. З кіборгами. Вороги самі так назвали захисників Аеропорту за їхню нелюдську живучість та впертість приречених.

«Кіборги боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…»

Кіборги, своєю чергою, своїх ворогів прозвали орками.

Разом із кіборгами в Аеропорті перебуває американський фотограф, який через низку причин переживає цю необов’язкову війну як особисту драму. Його очима, наче в калейдоскопі, в перервах між боями в Аеропорті читач бачить усю історію того, що об’єктивні історики назвуть не інакше як російсько-українською війною.

У цій книзі чимало персонажів, багато переплетених драматичних сюжетних ліній. Роман не тільки й не стільки про війну.

Він і про любов, зраду, пристрасть, ненависть, лють, ніжність, відвагу, біль і смерть. Іншими словами, про наше сьогоднішнє й учорашнє життя.

Усі герої книги — вигадані персонажі в пропонованих обставинах. Будь-яка схожість із тими, хто жив і живе сьогодні, реальними людьми — просто збіг. Між автором і головним героєм нема нічого спільного, крім деяких випадкових і незначущих деталей.

Однак більшість воєнних сцен і подій узяті з життя й базуються на особистих спостереженнях автора, який провів усю війну на війні й, зокрема, був єдиним іноземним кореспондентом в Аеропорті під час його облоги.

Багато подій зміщені в часі й місці, що не робить їх менш реальними. Крім особистих спостережень автора протягом 2013–2015 років в основу книги, в головній, воєнній її частині, лягли 43 години інтерв’ю з бойовими солдатами й офіцерами, серед яких були й кіборги, котрі до «крайнього» дня захищали Аеропорт і вижили в цій м’ясорубці.

Автор не робить політичних висновків. За нього іноді їх роблять герої, і надалі, сподіваюся, зроблять читачі, якщо вже не зробили й без прочитання цього роману.

Це не хроніка, не розслідування, не літопис. Це художня вигадка, базована на реальних фактах.

Сподіваюся, книга зацікавить багатьох, незалежно від віку й складу характеру. Вона може сподобатися або ні, але хочу вірити, що вона мало кого залишить байдужим.

З повагою та вдячністю до читача

Сергій Лойко

Глава І. Юрчик-Паровоз

Иллюстрация к книгеИллюстрация к книге

15 січня 2015 року, м. Красний Камінь, Аеропорт

У тумані на злітній смузі гарчала й гавкала якась кошлата сіра маса. То здичавілі за час війни, голодні як вовки, собаки рвали на шмаття тіло ще живого (якщо вірити тепловізору з відстані метрів сімдесяти) сепара[1].

Решта вояків відступили ще годину тому, забравши своїх поранених і вбитих. А цього не донесли. Спочатку чути було, як він стогнав, піднімаючи руку так, наче потопав. Тоді затих, знепритомнів. Потім, як поземка, як ординська кіннота, нізвідки налетіла зграя псів. Спершу беззвучно, згодом, учувши кров, із гарчанням, відхаркуючись хрипким зірваним гавкотінням.

Олексій опустив тепловізор — і враз відчув нестерпний біль десь глибоко, під лівою лопаткою. Щось натягнуло і з тріском подерло рукав. Потім другий. Тіло наче різали ножем.

Там, на холодному бетоні, поритому воронками, серед покорченого оплавленого металу лежав не сепар, а він сам. І собаки рвали на шматки його…

— Льошику, Олексонько, вставай, коханий. Ми спізнимося… — Ксюшин теплий рідний голос обійняв його, вирвав із собачих кликів. Він прокинувся. Ковтаючи студене повітря підземелля, ловив відкриттям ротом холодний піт, що струменів із-під каски.

Ксюші поруч не було. Її взагалі більше не було. Чергове безжальне усвідомлення цього непоправного факту накотило хвилею з поступовим оживанням пам’яті. Під темною, з розводами та тріщинами стелею хиталася тьмяна гола лампочка. В такт її амплітуді Олексій почав потроху повертатися до цієї кімнати — єдиного місця, що не прострілювалося крупнокаліберною стрілецькою зброєю, в усьому Краснокам’янському аеропорті (КАПі). Точніше, в тому, що від нього залишалося на середину січня 2015 року від Різдва Христового.

Найсучасніший аеропорт в Україні й один із найкращих за оснащенням у Європі. До речі, зведений лише три роки тому напередодні чемпіонату цієї самої Європи з футболу. Тепер він нагадував Олексію обгризений морськими хижаками скелет динозавра чи левіафана, викинутий на берег бурею невмолимої жорстокої долі.

Комплекс будівель КАПу до війни простягався на десятки гектарів і складався з безлічі конструкцій і приміщень. Їх будували спеціалісти різного рангу й ще за розквіту та розвалу СРСР, і під час подальшого загнивання вже незалежної України.

Усі ці будівлі, включно з «перлиною» Аеропорту — новим терміналом, — були зруйновані безперервними боями й обстрілами так, що КСП — Командний спостережний пункт оборони аеропорту (не плутати з Клубом студентської пісні) — залишався єдиним місцем, де вціліли підлога, стеля й ще сяк-так трималися стіни. Саме всередині цього КСП настало пробудження відомого американського фотографа й колишнього громадянина Росії Олексія Молчанова від короткого болісного забуття.

На тисячі метрів довкруж усе було винищено війною, й іноді Олексію здавалося: це навіть не Сталінград чи Брестська фортеця — це павільйон Голівуду для зйомок чергової стрічки про Другу світову війну. Все навколо було спотворено так вигадливо й креативно, що він не здивувався б, якби раптом з’явився Спілберг із чарівним словом «Знято!». І всі сепари й кіборги вкупі з ними пішли б змивати грим і споживати напої різної міцності. Але Спілберг не з’явився.

Новий термінал, що постав на світ стильним красунчиком зі скла, заліза й бетону, тепер не мав ані єдиного кубічного метра простору, не понівеченого вогнем, кулями, снарядами й мінами.

Дивлячись на стилізовані під апокаліпсис руїни, годі було зрозуміти, як усі ці обгризені нескінченними битвами залізні ребра посадочних рукавів, що розтікалися з головної будівлі, взагалі здатні стояти. Як, власне, і сама колишня будівля. Крізь її пошарпану порожнечу кулі й снаряди тепер найчастіше пролітали, не зустрічаючи перешкод. Якщо, звісно, не впивалися в плоть людей, які вже близько двохсот сорока днів захищали те, що неможливо було захистити та й, за здоровим глуздом, захисту не вартувало.

Годі було осягнути й те, навіщо, заради якої високої стратегічної мети нападники день у день поливали ці прозорі руїни вогнем і свинцем. А потім посилали на забій нових і нових так званих «добровольців», більшість з яких невдовзі поверталася через відкритий кордон на батьківщину в дерев’яних ящиках із грифом «Секретно».

Після десяти місяців боїв, попри численні перемир’я, Краснокам’янський аеропорт лишався тією самою зяючою воронкою смерті цієї безглуздої війни. Воронкою, яка щоденно пожирає, не пережовуючи, все, що туди кидають обидві армії, — танки, бронетехніку й людей, — і постійно вимагає нових жертвопринесень.

Кіборги, як називали їх вороги за нелюдську живучість і впертість, боролися так, наче в цьому проклятому Аеропорті вирішувалася доля війни. Насправді ніхто з них не міг до пуття пояснити, навіщо він проживав тут кожен свій новий день, як останній, навіщо воював так несамовито. Зрештою, якщо відкинути всі штампи й кліше, їхні власні пояснення переважно зводилися до такого: я б’юся, бо я б’юся…

Командування орків (так їх називали кіборги за масову знеособленість, за неможливість зрозуміти, навіщо вони тут і чого добиваються) вважало, що Аеропорт треба взяти за будь-яку ціну, щоби «вирівняти лінію фронту» під час чергового «перемир’я».

Зараз, коли розв’язка невідворотно наближалася, в Аеропорті лишалася просто різномаста група відчайдушних вояків — піхотинців, десантників, розвідників, саперів і добровольців-націоналістів. Присутність останніх Москва розглядала як привід доводити з піною біля рота, що Аеропорт, або стратегічно важлива висота над Красним Каменем, контролюється «фашистсько-бандерівськими карателями, посланими київською хунтою для знищення братнього трудового народу Донбасу», який у Кремлі чомусь величали «співгромадянами».

Групою командував останній офіцер, який залишився живим, і йому беззаперечно підкорялися всі решта.

Якби не постійна, хай і не надто ефективна, артпідтримка й більш-менш регулярні постачання й ротація, можна було подумати, що керівництво взагалі забуло про них. Наче кіборгів та їхнього Аеропорту й не існувало. Наче вони самі мали право вирішити, коли сказати: «Годі!» — і залишити поле бою. Наче вони самі обрали битву не на життя, а на смерть.

Єдиний наказ, який вони колись одержали і виконували як заповідь, містив лише одне слово — «Тримайтеся!». Скасування наказу не було і, схоже, не передбачалося. І вони трималися.

Українські новини про Аеропорт говорили неохоче, без прямих включень, без відео й фото. У кращому разі на екрані з’являвся один і той самий недорікуватий персонаж у новенькій із голочки формі старшого офіцера. З байдуже-знудьгованими риб’ячими очима він мимрив щось про цифри втрат і список місць бойових зіткнень, де іноді звучав той самий Краснокам’янський аеропорт.

У російських новинах події в Аеропорті щодня стояли на першому місці. Якщо дивитися тільки «Россию-24», «Россию-1», «Первый канал» і НТВ (а інших телеканалів із новинами на більшій частині території Росії не було), то виходило, що в Аеропорті окопалася банда укрофашистів і найманців, які вдень і вночі поливають місто з усіх видів важкого озброєння.

За версією російського телебачення, Красний Камінь давно вже мав бути стертий з лиця землі. Проте більш-менш мирне життя, хоч і напружене, в місті тривало. Працювали лікарні, крамниці, школи, підприємства. Ходив громадський транспорт. Уся інфраструктура, включно з електро-, газо- і навіть теплопостачанням, функціонувала без серйозних збоїв.

Лише кілька десятків будівель на прилеглих до Аеропорту околицях постраждали під час постійних боїв між загонами українських збройних сил і так званими сепаратистами. Давно було ясно, що насправді то — росіяни-добровольці й регулярні частини армії РФ, та Москва це всіляко заперечувала. А між тим російські танки, бронемашини, гармати, артилерія, ракетні комплекси й цілі состави з боєкомплектом перетинали незахищений кордон вдень і вночі.

Станом на січень «сепаратисти» контролювали все місто, крім Аеропорту імені великого російського композитора й місцевого уродженця Сергія Прокоф’єва. Попри свою геніальність, він навряд чи міг уявити навіть у найбуйніших творчих фантазіях запеклу битву між Росією й Україною за Аеропорт його імені.

Олексій поступово почав розрізняти за брудним столом метрів за три від себе живописну групу чоловік із п’яти негрів — у-у-упс, афроукраїнців. На них була різномаста військова форма без знаків розрізнення неоднакового ступеня забрудненості й подертості й так само різношерсті бронежилети та каски. Наче на чиюсь магічну примху зібрали за одним столом воїнів різних епох і країн. Спільним для всіх був чорний як вугілля колір облич — знеможених, зарослих щетиною, з блискучими безсонними очима й білозубими усмішками.

Афроукраїнці сміялися й матюкалися, нагадуючи зміну шахтарів, які піднялися із забою з іще ввімкненими ліхтариками на касках. Тільки каски були військові, а обличчя закіптюжені не вугільним пилом, а пороховим димом.

Незважаючи на майже десять місяців війни окремий, питомо український мат іще не винайшли, втім, як і оперативну українську мову. Тож в українській армії (особливо в радіообмінах — схоже, для легшого розуміння слухачами з обох сторін), зокрема й у Краснокам’янському аеропорті, майже всі, крім командира-«западенця», користувалися «великою й могутньою» російською. Мовою, яку, всупереч усіляким залякуванням, «київська хунта» досі не розстріляла, не зґвалтувала, не затоптала «фашистсько-бандерівськими чобітьми».

Українські солдати, заперті в напівпрозорому напівпримарному тривимірному просторі, постійно перебували під обстрілом. Ці кіборги контролювали перший і другий поверхи. Третій поверх і підвал були переважно під контролем орків. Підвал, багаторазово замінований і розмінований обома сторонами, нескінченними підземними переходами сполучався з розвиненою підземною інфраструктурою Аеропорту. Подейкували, що деякі тунелі виходили далеко за його межі.

— Майк, Майк, прийом, б…дь, прийом! — не вгавав командир Степан із позивним «Бáндер» (саме так, Бáндер, а не Бандера, з наголосом на перший склад), всоте викликаючи штаб бригади й чуючи у відповідь лише шум поміх. Зрештою він спересердя кинув рацію на стіл. Тепла розчинна кава вихлюпнулася йому на закіптюжену брудну руку.

— В Аеропорті не миються! В Аеропорті чухаються! Миються ті, кому ліньки чухатися, — вигукнув командир, піймавши на собі погляд Олексія.

Усі, хто перебував у кімнаті, включно з Олексієм, цей жарт добре знали, багато разів чули й самі повторювали. Але всі гуртом розсміялися. Олексій теж усміхнувся.

Вода була на вагу золота. Дедалі рідше до них проривалися «чайки» — БМП, БТРи і МТЛБ[2]. Раз на два-три дні вони доправляли гарнізону боєкомплект (БК), забирали поранених і вбитих, привозили поповнення на ротацію. І, звісно, поставляли продукти, ліки й воду. Але її бракувало так, що бійцям часом доводилося тамувати спрагу розчином глюкози чи фізрозчином.

Використовувати живильну вологу для умивання, а тим паче для миття рук вважалося злочинним розкошуванням. Для таких цілей існували вологі серветки, які постачали цивільні активісти або волонтери — люди, що самовіддано забезпечували фронт усім необхідним, від туалетного паперу до бойової екіпіровки та зброї.

Чим підчас бойових дій (які вище командування сором’язливо іменувало АТО, або Антитерористичною операцією) займалися штатні постачальники Міністерств оборони та внутрішніх справ, часом зрозуміти було неможливо.

Бійці не так сміялися із заяложеного командирового жарту, як просто по-дитячому раділи, що самі досі живі. Що черговий, четвертий за день, штурм провалився, і сепари, росіяни й чеченці зі збірної солянки кремлівського воїнства, відступили. Що хтозна-котрий за день артилерійський, ракетний або мінометний обстріл припинився. І що можна було ось так спокійно посидіти за столом, зігріваючи руки чаєм і кавою, колупаючи ножем перловку в банках у пошуках тушонки…

— Юрчик, розкажи ще раз про каску, — попросив один із бійців, коли сміх затих.