Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Детская проза
Показать все книги автора:
 

«Не такий», Сергій Гридін

Розділ 1

— Доброго ранку! Прокидайся, синочку! — мамин голос ледь пробивався крізь пелену найсолодшого вранішнього сну. Тепла й ніжна рука ковзнула по Денисовій голові, скуйовдила неслухняне волосся.

— Вставай, соньку! Чи то у мене сьогодні день народження? — прогримів густий татів бас, а тато тим часом смикнув хлопчака за вухо.

Саме так розпочався десятий день народження Дениса Потапенка на прізвисько Потап. Це прізвисько з’явилось у нього вмить, коли хлопчика кілька років тому привели перший раз у перший клас. Батьки непомітно розчинились у юрбі, залишивши сина самого. Потапенко широко розплющеними очима роздивлявся шкільне подвір’я, навчальний корпус та спортзал, намагаючись усвідомити, що тут, у відгородженому парканом від щасливого дитсадківського минулого місці, він проведе значну частину свого життя. З «висоти» прожитих років шкільний період здавався йому нескінченністю і нічого, крім остраху, не викликав. Довкола нього (самотнього й покинутого) штовхалися люди, не звертаючи уваги на малого, який затиснув у руках прив’ялий букет і чекав сигналу, щоб розпочати свій похід до вершини знань.

— Чого застиг, як той пам’ятник? — чийсь голос несподівано вирвав його із задуми.

Біля Дениса зупинився невисокий на зріст хлопчина, схоже, його одноліток, але, на відміну від Потапенка, в очах у незнайомця вирувала незбагненна радість, якою він охоче ділився з довколишніми.

— Першачок, чи що? — підморгнув той Денисові, і його веселість змусила Потапенка усміхнутись у відповідь. Хлопець окинув його поглядом, чомусь гмикнув і запитав:

— А звати тебе як?

— П-п-п… — затнувся Денис. — По-о-о-тап… — не встиг назватися він.

— Дивне якесь у тебе ім’я — Потап! — вигукнув новий знайомий і, не даючи бідоласі Потапенку вставити бодай слово, сказав: — Але за це батькам дякуй! Ну що, рулимо до наших!? — махнув рукою.

«Нашими» виявилася купка трохи схожих один на одного дітлахів, які так само безпорадно та перелякано, як і Денис Потапенко, тупцяли навколо ще досить молодої, високої, але недбало вдягнутої тітки з хитромудрою зачіскою. Вона силкувалася розставити дітей у тільки їй відомому порядку, при цьому дратувалася, що її ніхто не розуміє, і від того ставала дедалі більше схожою на злу няньку з американських комедій.

— О! Бач, то наш майбутній педагог, — кивнув новий Денисів знайомий у бік тітки. — А біля неї, судячи з усього, наші колеги по класу! До речі, мене Матвієм звуть! — ніби згадав він. — А прізвище моє Самохін. Але друзі називають Самохою, — простягнув руку і міцно потиснув правицю Потапа. — Ну що? Будемо витрішки продавати чи, може, таки підемо до них? — і Матвій упевнено попрямував до майбутніх однокласників.

Потапу нічого не залишалося, як піти слідом, дивуючись його манері розмовляти так по-дорослому. Отож, уже в перший шкільний день Денис Потапенко зустрів майбутнього найкращого друга, без якого згодом навіть не уявлятиме свого життя, і несподівано здобув прізвисько, яке прилипло до нього надовго.

 

Пізно ввечері, почувши вдома знайоме прізвище, Денис припав до шпарини у дверях, які вели до батьківської спальні, і дізнався, що Матвія у п’ять років підібрали на вулиці, де він просив милостиню, з високою температурою та запаленням легенів, ледве виходили і передали до дитячого будинку. А вже звідти він потрапив до сім’ї Павла та Лідії Самохіних, яким Бог чомусь не послав дітей. І хлопчик, який майже не розмовляв і поводив себе, наче маленьке вовченя, за рік вичухався, навчився читати (більше того, полюбив цю справу!) і перегриз би горло кожному, хто наважився б сказати криве слово про його нових батьків. Він не забув, як воно — жити на вулиці, тому дуже цінував домашній затишок та всіляко допомагав тітці Ліді. До семи років уже ніхто не впізнав би у впевненому, не за віком тямущому Матвієві ту саму дитину, що злякано тулилася за ліжком, потрапивши першого разу до квартири Самохіних.

Денисова мама тихо зойкала, підозрюючи, що дружба їхнього сина з таким хлопцем до добра не доведе. Проте тато заспокоїв її, запевнивши, що саме з Матвієм Денис буде у цілковитій безпеці. Батьки ще трохи пошепотілися, сперечаючись, з ким варто і з ким не варто товаришувати їхньому синові, але Потапові далі було нецікаво.

Він крадькома відійшов від дверей, пірнув під теплу ковдру і кілька годин переварював отриману інформацію. Врешті вирішив, що Самосі він нічого не скаже, вмостився зручніше і поринув у сон…

З того часу минуло вже понад три роки. Прізвисько Потап приліпилося до Дениса так, ніби він із ним народився, а Самоха став чи не єдиною людиною, якій можна було довірити абсолютно всі таємниці і бути впевненим, що про них ніхто не дізнається. У великому дворі, куди виходили під’їзди чотирьох будинків, було багато дітей, які то гралися, то сварилися між собою. Всі вони вважалися друзями, але для Дениса другом, у повному розумінні цього слова, був лише Матвій Самохін.

Правда, іноді Потапенкові здавалося, що між ними значно більше, ніж рік різниці. Це було в ті короткі миті, коли очі Матвія наливалися невідомою, але добре відчутною тугою — тоді всі Денисові проблеми здавалися йому якимись зовсім неважливими і не вартими уваги, хоча ще зранку він міг заприсягтись, що півжиття віддав би за їх вирішення!..

У сім’ї Потапенків склався своєрідний ранковий ритуал. Першою прокидалася мама і відразу йшла на кухню ставити чайник. Потім починав тихцем шарудіти тато, шукаючи свої капці, які сам же й забував звечора у найнесподіваніших місцях. Однак татове «тихцем» усе одно було голосним: здавалося, квартирою навшпиньки тупотить невеликий слон, який випадково потрапив до їхнього житла. Потапу ставало смішно, він остаточно прокидався і йшов робити вранішні водні процедури.

Але останнім часом хлопчик трохи змінив цей щоденний розклад. Його будильник дзеленчав завжди на півгодини раніше, ніж треба. І зовсім не для того, щоб Денис міг повторити уроки! Щойно з мобільного лунала бадьора мелодія, Потап з напівзаплющеними очима сунув у батьківську спальню, виставивши перед собою руки, наче розкошланий привид. Потім залазив у велике ліжко, розсовуючи тата і маму, нагрівався від їхнього тепла і застигав непорушно, щоби не сполохати відчуття щастя… Якщо ж ранок у Потапенка-молодшого починався по-іншому, то цілий день можна було потім викреслити з життя. Малому все падало з рук, він був неуважний і міг принести додому не дуже гарну оцінку.

От і сьогодні він проспав. Навіть будильника не почув! Не тямлячи, що тато і мама роблять у його кімнаті, Денис солодко потягнувся, розкинув руки і враз його долоня ковзнула по якомусь сторонньому предмету, що лежав на тумбочці біля ліжка. Сон умить відступив. Потап згадав про свій день народження і про свою мрію — новий мобільний телефон. Сів, відгорнувши ковдру.

Він уже півроку намагався розкрутити батьків на цю покупку. Багато його однокласників мали дуже прикольні сенсорні телефони, в яких, щоб набрати чийсь номер, достатньо було потицяти пальцем у дисплей. І ще можна було спеціальною паличкою виводити просто на екрані літери, які потім чарівним способом перетворювалися на друковані символи. А от у Потапа був старий телефон, яким він користувався ще з першого класу, а це (на його думку) було величезною несправедливістю. Хлопчик пробував виправити ситуацію, час від часу підставляючи апарат під краплі осіннього дощу або колупаючи скріпкою динамік, але телефон ніяк не хотів здаватися і, попри все, працював далі.

Отож, дивлячись на величенький пакунок, замотаний у подарунковий папір, Потапенко уявляв собі новий телефон з різними функціями та наворотами, на якому можна буде і в ігри пограти, і музику послухати, і з яким нарешті не соромно буде в школу ходити.

Денис узявся нетерпляче розривати обгортку. Його руки тремтіли від бажання швидше дістати подарунок, понатискати на кнопки, роздивитися менюшки. Але… Пакунок виявився несподівано важким. «Цеглину туди запхали чи що? От предки люблять пожартувати!» — подумав Денис, зриваючи залишки кольорового паперу з намальованими на ньому кульками та тортами. Ось вона — коробка. Потап різким рухом відкрив її і отетерів: там лежали дві невеликі гантелі! Всі мрії розбились об каміння дійсності! Ну для чого це йому? Для чого?! Знову його тицяють носом в одну з головних проблем його життя?!

А проблема таки була. Спершу невелика і ледь помітна. Та після того, як у третьому класі на щорічному медичному огляді лікар якось дивно поглянув на маленького Дениса, щось записав у картку та ще й наліпив на неї зверху жовтий трикутник, проблема випливла на поверхню і отримала назву: зайва вага. А до неї додалася ще й купа менших щоденних проблемок.

Денис почав товстішати якось несподівано для всіх. Ще в садочку він був худеньким і з ним сварилися навіть батьки, мовляв, він погано їсть і схожий, як казала їхня вихователька, на шпалу в сорочці. Тоді Денис уявляв собі шпалу, яка сидить за столом і ніяк не може донести ложку до рота. Йому ставало смішно, він починав форкати і розбризкував навколо себе кашу. За це його зазвичай відправляли в куток, де він і простоював до кінця обіду.

Але вже до закінчення першого класу хлопчик набрав з десяток зайвих кілограмів. У нього виріс невеличкий тугенький животик, з’явилися рожеві щічки, як у дітей з реклами молочних продуктів. Натомість зникла впевненість у собі. Він соромився роздягатися на пляжі, перестав ходити з татом до улюбленої парильні і зненавидів уроки фізкультури. А придбання нової шкільної форми взагалі перетворилося на суцільний жах. Якщо таланило підібрати піджак, то штани не застібалися на талії, хоч як Денис утягував живіт. Якщо штани були більш-менш нормальні, то піджак висів на ньому, як на опудалі. Тоді тато приносив до примірочної кілька костюмів, тихцем розпаровував їх, взявши з одного штани, а з іншого піджак, і так тимчасово вирішував проблему придбання одягу. Потім щось десь ушивали чи підкладали — і нарешті Потап мав достойний костюм на День знань. Однак доводилося ще певний час оминати крамниці, де вони робили покупки, щоб уникнути праведного гніву продавців!

Гантелі, які лежали перед ним, зайвий раз нагадали Денисові про те, що так хотілося забути. Це був не подарунок, а знущання! Його ніби тицяли носом у власні вади, як те кошеня, що не встигло добігти до ящика з піском.

— Ну як? — радісно дивився на нього тато. — Подобається? Тепер будеш спортом займатись, і вже за півроку тебе ніхто не впізнає!

— Клас! — Потап підняв угору великого пальця на руці. — Давно мріяв про такі!

Він притлумив свою образу, щоби не розчаровувати батьків.

Якби це був не ранок, коли вічно поспішаєш і вічно таки запізнюєшся, мама неодмінно розкусила б синові хитрощі. Проте зараз навіть вона не помітила бурі, що вирувала у душі Дениса. Жінка радісно цмокнула хлопчика у щоку, ще раз привітала його зі святом і полоскотала, щоб збадьорити (а значить — розгойдала ненависний живіт!), тоді побігла вдягатися та, за татовими словами, наводити «марафет».

Батько обійняв сина за плечі, знову скубнув за вухо і теж подався одягатися, а водночас і снідати, і переглядати новини по телевізору.

Через двадцять хвилин квартира спорожніла. Денисова школа була недалеко від їхнього будинку, тож із дому він виходив пізніше за батьків. Ще раз глипнув на свій «подарунок». Люто скинув залізяки на підлогу.

Ті голосно брязнули і застигли там німим докором його слабкості.

«А може, дійсно спортом зайнятися? — подумав хлопець. — Он Самоха паркуром захопився. Скачав собі з Інтернету різних роликів, дивиться, вчиться. Вже через паркани стрибає, як та мавпа, а на фізкультурі виробляє таке, що й учителька за голову хапається! Чим я гірший!?» Денис уявив себе на міському пляжі: широкі плечі, прекрасні м’язи, квадратики пресу — і захоплені погляди дівчат зусібіч та заздрісні, нарочито недбалі, погляди інших хлопчаків… Стрепенувся і підійшов до великого дзеркала у коридорі. Став боком, підняв футболку. Віддзеркалений амальгамою, на нього дивився невисокий товстун з несимпатичними складками на животі і ледь відвислими щоками. Потап втягнув черевце, погладив свій «залізний прес», спересердя сплюнув і пішов одягатися.

Розділ 2

— З днюхою тебе, Дєню! — підскочив до нього Матвій, щойно Потапенко переступив поріг школи. — Я тебе тут уже хвилин двадцять чекаю! — нетерпляче тупцював навколо іменинника. — Ну що? Приніс телефон?

Самохін зазирав другові в очі і намагався розгледіти там іскорки щастя.

— Знаєш, Самохо, є така індіанська хата — «фігвам» називається! От вона в мене є, а телефону як не було, так і немає! — буркнув Потап.

Матвієве запитання Дениса не здивувало: друг знав усі його бажання, навіть ті, про які не здогадувалися батьки. Для дорослих їхні «секрети» були смішними, а проблеми не вартували і виїденого яйця. Але для хлопчаків схований під ванною еротичний журнал з пікантними картинками або інформація про те, що Інка Корольова з шостого класу нібито вже цілувалась зі старшокласником, важили досить багато. Тому, зіткнувшись із батьківським нерозумінням у певних питаннях, хлопці на власному досвіді переконалися в мудрості приказки «менше знають, краще сплять».

— Та-а-ак! І що сталося? — здивовано запитав Матвій. — Забули привітати чи що?

— Краще б уже забули, то хоч була б якась надія… А так всунули мені ті залізяки, і самі раді-радісінькі, наче щось хороше подарували! — Потап розпачливо махнув рукою, зняв з плеча рюкзак і, ображений на весь світ, попрямував до роздягальні, коротко переказуючи Матвієві ранкові події.

Самохін знизав плечима. Для нього будь-який подарунок від батьків був за щастя. Їхня родина жила незаможно, але всі намагалися робити приємність один одному якомога частіше. Якщо до чаю на столі несподівано з’являлася велика шоколадка з горіхами — це вже був привід для маленького свята. На день народження Матвієві найчастіше дарували книги, чи необхідний одяг, чи зовсім незрозумілі дрібнички, які нічого не коштували, та багато означали. Хай там як, Матвій із вдячністю приймав усі презенти. Але зараз, щоб підтримати Дениса, Самоха взявся втішати його тим, що мобільник, мабуть, йому подарують на Новий рік.

— Та ти не доганяєш! — вигукнув Потап. — Не в мобільнику справа! Вони фактично мене товстим обізвали і дали зрозуміти, що бачити мене таким не хочуть!

— Думаєш? Може, й так, а може, й ні! — заспокійливо промовив Матвій, хоча в глибині душі був на боці батьків Потапенка і сподівався, що Денис візьметься за голову та почне качатися тими гантелями, які змусили товариша так страждати.

Йому іноді було важко зрозуміти друга. Та якби він, Самохін, так виглядав, то зі шкіри виліз би, щоб позбутися живота й товстих щік. А Потапенко тільки скиглить і хоче під шаром жиру роздивитися свій прес! Як Самоха не намагався долучити Дениса до своїх тренувань, усе було марно. Той надавав перевагу комп’ютерним іграм або сидінню біля телевізора з великою пачкою чіпсів.

Однак натякнути Потапенку на ці його недоліки міг тільки сам Матвій. Варто було комусь іншому пожартувати з Дениса, як Самоха з’являвся ніби з-під землі і, залежно від ситуації, або відразу розпочинав бійку, або просто з погрозою дивився на супротивника — його погляд мало хто витримував. Тож невдовзі у школярів виробився умовний рефлекс: не ображай Потапа, бо отримаєш у пику. І якщо хтось і кепкував з нього, то дуже обережно. Тому Денис, маючи такого «ангела-охоронця», не відчував того, що відбувалося навколо його особи.

— Цукерки приніс? — несподівано змінив тему Матвій.

У їхньому класі вже кілька років традиційним був запроваджений керівничкою ритуал — іменинник приносив до школи торбу цукерок і пригощав однокласників. І про керівничку теж мав не забути. Дехто тягнув їй великі пакети і крадькома ховав їх під стіл, а дехто відмазувався шоколадкою чи невеликим сувеніром. Шоколадку Софія Петрівна гидливо брала двома пальцями і кидала у верхню шухляду свого столу. Якщо ж батьки іменинника розщедрювалися на більше, її гостре, схоже на пацючу мордочку, обличчя просто розквітало, а на щасливця-іменинника протягом двох тижнів сипалися гарні оцінки.

Та горе було тому, хто не приносив узагалі нічого! Він ставав особистим ворогом класної. І ворожнеча могла тривати дуже довго і припинялася тільки тоді, коли до школи навідувався хтось із батьків зухвальця. Зацікавлені у вирішенні конфлікту сторони вели перемовини за зачиненими дверми. Після того, зазвичай, до рук Софії Петрівни потрапляв тугенький конверт, і «справедливість» торжествувала.

Діти не любили Софію Петрівну. Самотнє життя наклало відбиток на характер учительки. Висока постать, пласка фігура, незмінна зачіска спершу викликали жалість, яка згодом, після спілкування, переростала у несприйняття усього, що вона говорила. Ще у першому класі Матвій Самохін, спостерігаючи, як Софія Петрівна щось старанно виводить на дошці, прошепотів: «Ох і дасть нам перцю ця мимра!» Усі, хто сидів поблизу, пирснули від сміху, а вчителька лиш обернулась і кинула на них гострий погляд. Але діти зрозуміли — Самоха мав рацію.

Так їхня класна стала Мимрою. І з року в рік вона всіма своїми вчинками тільки підтверджувала присвоєне їй горде звання…

— Та приніс! Куди ж я подінуся! На великій перерві пороздаю! — махнув рукою Денис і завмер. — Ой-ой-ой! Мимрі пакета забув!

— Ну все, капець тобі! Вона ж тебе тепер схрумає і кісточок не залишить! — розпачливо глянув на друга Матвій. — Що робитимеш? Тобі б зараз на іншу планету… Але вона й там тебе дістане!

Самоха намагався розтермосити Потапа. Але той нічого не чув і не бачив, бо хотів єдиного — провалитися крізь землю або вмить опинитися десь далеко-далеко, де немає клятої Мимри і забутого пакета… Мама ж зранку кілька разів нагадала про нього! Ще й коло порога поставила, щоб не забув! А у нього з тими гантелями все із голови вилетіло!

— Чого ти паришся? — ніби крізь пелену долинув до нього голос Матвія. — До уроків ще п’ятнадцять хвилин. Збігай і візьми той пакет! Ну запізнишся на математику, то й що? Я класній щось наплету!

— Точно! — прояснів Потап. — Якщо швидко йти, то за двадцять хвилин я вже буду тут з пакетом…

Хлопець вдячно ляснув товариша по плечу. Потім метнувся до роздягальні, схопив куртку, одягнув шапку і помчав додому. Був жовтень. Кілька днів тому погода була чудова. Та зараз мжичив дрібний дощ. Пронизливий вітер засипав листям калюжі.