Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Медицинский триллер
Показать все книги автора:
 

«Подорож у безвихідь», Олексій Волков

Спокійний, дещо іронічний погляд. Ніякого збентеження, ні тіні ніяковості. І майже повна байдужість.

Жінки, з якими досі доводилося знайомитися, завжди одразу надягали маски, стаючи такими, якими, на їхню думку, при цьому належало бути. Він неодмінно це помічав, спостерігаючи потім, як поступово зникає, розчиняється ця маска. Так робили всі жінки. За винятком однієї. Та, що сиділа зараз навпроти нього, невимушено гортаючи сторінки, була другим таким винятком. Вона так само не відчувала потреби в маскараді.

— Ну, напевно, тому, що тепер уже мало хто, особливо серед молоді, читає такі книжки… Зараз масовий читач полюбляє літературу менш консервативного напрямку.

Дівчина знизала плечима і знову заглибилася в читання. Усе повністю збігалося. Він не мав успіху у таких жінок. Дік переступив передніми лапами і підняв очі на свого господаря. У них читалося співчуття. Андрій погладив його по голові.

Залишалася ще година їзди. Несподівано дівчина відклала книгу і знову подивилася на Діка. Можливо, їй просто набридло читання.

— Ви не любите собак? — запитав Андрій, радіючи, що з’явився привід продовжити розмову.

— Скоріше вони мене не люблять, — відповіла вона. — А я завжди їх боялася.

— А вам подобається книга, яку ви читаєте?

— Подобається.

— Узагалі дивно.

— Що ж у цьому дивного?

— Дозвольте? — Андрій простягнув руку.

Дівчина хотіла дати йому книжку. Цієї миті Дік повернув до неї голову, і вона злякано відсмикнула руку. Мабуть, і справді боялася собак. Андрій ще раз спробував переконати її в Діковій лояльності. Але схоже було, що Дікові дівчина не дуже сподобалася…

У вагоні заблимало світло. Люди обурено загомоніли. Багато хто читав або грав у карти. Група пасажирів позаду, що обговорювала якісь політичні теми, перейшла на конкретні життєві.

— Так ми дійдемо казна-чого! Зараз знову вимкнеться, і їдь у темряві…

— А там, дивись, і топити перестануть, буцім літо. Будемо їздити, кістки морозити…

Далі пішло про депутатів, які розкрадають державу, про їхні будинки, машини та рахунки у швейцарських банках… Улюблену тему тільки зачепи.

Світло знову заблимало.

— Ну я ж казав, зараз знову вимкнеться!

— Цей поїзд уже давно у брухт проситься — скоро колеса порозгублює!

Світло погасло, а за хвилину з’явилося. Потім знову заблимало. Чарівна попутниця, розмова з якою ніяк не клеїлася, граціозним рухом дістала із сумки манікюрний набір із люстерком на зовнішньому боці й невимушено оглянула своє личко. І все це так, ніби Андрія тут і не було. Ніякої уваги! У будь-якої іншої жінки, навіть за умови, що чоловік її абсолютно не цікавить, цей жест виглядав би бодай якоюсь мірою манірним, удаваним. Її ж рухи здавалися такими природними, позбавленими будь-якої гри, що час було образитися. Вони перекинулись ще кількома фразами, остання з яких звучала вже в темряві.

Усе сталося несподівано. Дік раптом загарчав. Андрій відчув, як важка голова собаки підвелася з його коліна, і одразу ж почувся пронизливий зойк дівчини. Миттєво навпомацки він зловив Діка за вухо і люто кинув:

— Ти що, здурів?

— Заберіть його! — дівчина розгнівано скрикнула. — Він мене вкусив! — вона уже мало не плакала.

Андрій збентежився.

— Вибачте… — тільки й спромігся видушити з себе, — вибачте… Може, вам здалося? Він не міг цього зробити… Він ніколи нікого не кусав…

— То я буду першою! — у її голосі чулися гнів та образа.

Андрій розгублено закляк у темряві, не знаючи, що вдіяти. Може, попутниця випадково наступила собаці на хвоста? Дік цього не любить. Скоріше б увімкнулося світло!

І світло з’явилося. Здавалося, що вони просиділи в темряві щонайменше півроку. Загальна увага вмить зосередилась на них. Дівчина втислася в куток своєї лавки і злякано дивилася на собаку, вухо якого й досі тримав у кулаці господар. Вище коліна на лівій нозі дівчини лосини були роздерті і вже змокли, напевно, від крові. От і позалицявся… Схотілося кудись провалитися, далеко-далеко. А у вагоні зчинився гамір — усі знали, що той здоровий пес покусав якусь дівчину.

Андрій сам не знав, як знайшов у сумці кусок бинта й замотав її ногу просто поверх лосин, при цьому так вирячившись на проступаючу червону пляму, наче бачив таке вперше у житті.

Коли бинтував ногу, нахилився до своєї нещасливої попутниці і відчув тонкий запах її парфумів, аж у голові запаморочилося. «А може, це на щастя?» — майнула дика думка.

Дівчина дивилася на нього широко розплющеними очима, в яких стояли сльози, а він намагався говорити впевнено та твердо:

— Скоро моя зупинка. Ми з вами мусимо вийти, я викличу з вокзалу «швидку» і відвезу вас до лікарні. Ви знаєте, я лікар, хірург… Побачите — усе зроблю якнайкраще, навіть шраму не залишиться. Чесне слово!

— А як же зі щепленням?

Господи! Як безпомилково він її визначив! Цілком прагматичне запитання там, де інша могла б впасти в істерику.

— Не турбуйтеся, — заспокоїв її Андрій, — це паспортизований пес. Йому, як і належить, щороку роблять щеплення проти сказу, і бути скаженим він просто не може. Це я вам гарантую як лікар і як його господар…

— Як господар ви вже давали гарантії, — тихо сказала вона.

І він змушений був проковтнути цей докір.

Вони сиділи в невеличкому пустому приміщенні, запропонованому черговим по вокзалу, і чекали, коли приїде «швидка».

— Будь ласка, не переживайте так, — повторив Андрій, — усе буде гаразд, обіцяю. А потім я відвезу вас додому.

При цих словах попутниця якось ніби злякано зиркнула — напевно, просто ще не позбулася переляку.

— А ви впевнені, що мені не потрібно робити щеплення? — перепитала вона.

— На всі сто.

— Знаєте, у мене є двоюрідна сестра, вона живе в Тюменській області. Колись її покусав собака, який виявився скаженим. Щастя, що вчасно зробили щеплення. Якби не це… — дівчина дивилася на нього спокійно й навіть дещо зосереджено, як і належало при обговоренні важливих питань, і — Андрій міг присягнутися — не бачила зараз у ньому ворога. Це додало впевненості, і він, як міг, ще раз пояснив їй, що там були зовсім інші обставини, а в даному випадку це неможливо.

— Але ж я йому нічого не зробила! Чому ж цей, як ви кажете, спокійний і благонадійний пес вкусив мене! Чому? Я боюся.

— Гаразд, — сказав Андрій, — я організую вам щеплення, якщо ви так наполягаєте. Я тепер мушу взагалі робити все так, як ви хочете. До речі, перепрошую, як вас звати?

— Ліна.

Авжеж, Ліна. Не Оля і не Валя — це він ще у вагоні подумав. Можливо, тому, що одну з таких, одну із саме таких жінок звали Яна.

— А як звати вас?

— Андрій.

— А… по батькові?

— Васильович, — зітхнувши, сказав він, — а прізвище — Мартинюк.

— Просто мені трохи незручно, адже ви старші за мене, — наче вибачаючись, пояснила Ліна.

Тепер йому здалося, що в її очах навіть промайнуло якесь співчуття. Напевно, він виглядав ніяково і схвильовано.

— Пусте, — відказав Андрій, — вам по відношенню до мене тепер усе зручно, навіть подати в суд.

 

Увійшов Ігор. Поклавши «слухавки» на місце, нерішуче сів поруч з Андрієм.

— Знаєш, щось та твоя панянка погано дихає, — похмуро сказав він.

Андрій миттю скочив з дивана, виринаючи зі спогадів, і відчув, як холоне всередині.

— Що ти маєш на увазі? — насилу проковтнувши клубок у горлі, запитав він.

— Не дихає ліва легеня, точніше — майже не дихає.

— Як, не дихає?! Чому? — він викрикнув це так, ніби Ігор був у чомусь винен.

— Не знаю, — Ігор не сприйняв його тон як докір, — ходімо розбиратися.

Схопивши фонендоскоп, Андрій прожогом кинувся до палати. Як це? Чому?! Чому тепер, коли найгірше вже було позаду, знову насувалася біда? Може, Ігор добре не почув? А може, вона незручно лежить? Він притулив мембрану до грудей хворої. Справа все гаразд. Нормальне дихання. А от зліва… Зліва нічого не чути. Хоч лусни, не чути! Він тицяв у різні місця й не знаходив характерного шуму дихання. Тільки на верхівці легені вислуховувалося щось дуже слабке. Ігор був правий — ліва легеня не дихала. Андрій, кинувши трубку, постукав їй по грудях. Справа дзвінкий звук, наче барабан, — добре. Зліва глухо — від верху до низу. Судячи з усього, там рідина. Тільки це могло дати такий звук. Велика кількість якоїсь рідини не давала дихати лівій легені. Звідки вона? Набряк легень? Після перенесеного шоку це не виключено, але чому тільки однієї? Так не буває. Тоді що це за рідина?

— Ігоре, треба терміново зробити рентген.

Відірвавшись від датчика, який був підключений до хворої, Ігор якийсь час думав.

— У мене інша пропозиція, — проказав він нарешті. — Зроби їй краще плевральну пункцію. Навіщо тобі той рентген? Ти й так розумієш, що там рідина. До того ж мені здається, ми не маємо на це часу.

— Як, не маємо? — у Андрія від почутого заскиміло в животі. — Що ти хочеш цим сказати?

— Андрійку, в неї з’являються порушення серцевого ритму. А ти уявляєш, скільки там тої рідини? Вона явно здавлює ліву легеню і відтискає серце вправо. Аритмія наростає. Не гайся. Гірше ти їй уже не зробиш.

Це було фатальне невезіння. Невблаганно насувалася нова жахлива біда, а він не відчував у собі впевненості, мужності та віри для боротьби.

З операційної принесли інструменти. Проклинаючи цей день, поїзд і все на світі, він обробив йодом шкіру, намацав восьме ребро і проколов грудну стінку. Голка провалилася наче в пустоту. Поршень на себе — і в шприц линула густа темна кров.

— Гемоторакс!

Лише тепер до Андрія дійшло. Під час непрямого масажу серця її грудна клітка зазнала значної травматизації — переломи ребер щонайменше. Згадалося, як вони хрупотіли в нього під руками. Мабуть, якийсь гострий уламок пошкодив одну з кровоносних судин. А що, як пошкоджена легеня? Ні, цього не могло статися. Про таке розповідають лише в анекдотах. Але чого тільки не буває в їхній роботі. Медицина — наука неточна… Навіть він міг пригадати немало випадків, коли всі бралися за голову від подиву, після того як усе, нарешті, з’ясовувалось, і вигукували: «Ну як таке могло статися?!» Та якою б не була причина, зараз кров збиралася в лівій плевральній порожнині й відтискала легеню та серце вправо. Разом із цим зростала крововтрата, і все це найближчим часом могло призвести до непоправного.

А навколо знову знявся шалений рух. В обидві руки хворої під’єднували крапельниці, терміново визначали групу крові.

Тепер Андрій уже не сумнівався в тому, що мав зараз, терміново, не гаючи ні хвилини, зробити. Він навіть зрадів, оскільки найближчі хвилин п’ятнадцять не доведеться ламати над чимось голову та гризтися сумнівами, адже альтернативи просто не існувало. Місце на лівому боці її грудної клітки вже обробляли, готуючи операційне поле. Маленький розріз. Стилет троакара пройшов грудну стінку, провалюючись у пустоту, як перед тим голка шприца. Отвір відкрито, і через товсту трубку, яку він щойно вставив у грудну клітку, під тиском линула темна кров. Ігор мовчки стояв збоку. Від наступних двадцяти-тридцяти хвилин залежало багато. Дуже багато. Якщо не все.

За якихось п’ять хвилин з грудної порожнини вийшло майже п’ятсот грамів крові, і тільки тоді запрацював клапан на трубці. Це давало надію, що кровотеча, можливо, припинилася. Ліна була практично непритомна. Коли-не-коли від болючих маніпуляцій її очі розплющувалися, несвідомий погляд недовго блукав у просторі, після чого вони заплющувалися знову.

Клапан на трубці продовжував працювати. Під час вдиху він перекривав просвіт, не даючи рідині засмоктатись у груди з банки, в яку опускався кінець трубки. Коли ж дівчина видихала, через клапан знову під тиском виштовхувалися залишки крові, що накопичилася у грудній порожнині. Точніше, обидва лікарі лише сподівалися, що це залишки. Тільки час покаже, чи припинять введені медикаменти кровотечу.

Через двадцять хвилин Ігор багатозначно подивився на колегу.

— Що? — запитав той стривожено.

— Давай, напевно, дзвонити на санавіацію…

Крові у банці набралося більше ніж літр, а з кожним видихом до цієї кількості додавалася нова порція. Кровотеча не припинялася. За всіма показаннями потрібна була термінова операція.

— Ігоре, її треба оперувати.

Що він міг ще сказати? Оперувати під загальним наркозом хвору, щойно виведену з анафілактичного шоку? Та що шоку — з клінічної смерті! Це була невдала ідея. Більше того — це була ідіотська ідея. Але відмовитися від операції означало єдине — змиритися з її втратою. Ця дівчина їхала у якихось своїх справах, відгородившись від усього світу книжкою, поки до вагона не залізло здоровезне мурло з вищою освітою, дурнуватим псом та найкращими, хоча й не цілком визначеними, намірами. А потім почались несподіванки та прикрі помилки, породжені знову ж таки найкращими намірами, через які життя дівчини повисло на волосинці. Доля наче обрала його на роль стратія для неї. Від цієї ролі Андрій відбивався усіма силами, але не міг відбитися. Його охопив відчай. Він не винен у тому, що потрощив їй ребра. Якби масаж серця робився з меншим зусиллям, то напевне не допоміг би, і вона померла б ще тоді. Але так чи інакше, це зробив він. І сталося це тому, що вона йому сподобалася. А під час операції може виникнути ще якась несподіванка, і в цьому, можливо, також не буде його провини, а дівчина помре просто на операційному столі! О ні, не приведи Господи…

— Хто сьогодні черговий хірург? — ніби прочитавши його думки, запитав Ігор.

— Я, — відповів Андрій, — на моє нещастя.

За графіком його чергування давно вже розпочалося, і згадав Андрій про нього лише зараз. Через усі ці божевільні події це зовсім вилетіло з голови. Він смикнувся до телефону.

— То що робити? — наздогін йому крикнув Ігор.

— Готувати до операції, негайно!

Обласна відповіла одразу.

— Алло! Санавіація? Вас турбує Старогородська районна лікарня, ургентний хірург. Нам терміново потрібен торакальний хірург.

— Прізвище хворого?

Тільки зараз Андрій схаменувся: він не знає прізвища дівчини.

— Не знаємо ми прізвища. Невідоме. Жінку зняли з поїзда, важка внутрішньогрудна кровотеча. Я вас дуже прошу, чимскоріше! Ми почнемо самі, але ви розумієте…

— Розумію, — сказала жінка на тому кінці проводу. — Усе розумію. Ваша адміністрація в курсі?

— У курсі, в курсі! — мало не закричав він. — Я вас прошу, зробіть усе оперативно!

— Зараз пошлемо машину, — спокійно відповіла вона.

Андрій поклав трубку і відразу ж набрав номер свого завідуючого. Але тут його чекала прикра несподіванка. Як на біду, того не виявилося вдома — поїхав до доньки в Рівне. Мав повернутися, як сказала дружина, після дванадцятої. Усе складалося наче навмисно. Від обласного центру до них було близько години їзди машиною. Часи, коли санавіація дійсно була санавіацією і літала вертольотами, давно минули, і сподіватися можна лише на приїзд «швидкої» приблизно за годину. А чекати змоги не було. Дзвінки до двох інших хірургів районної служби також виявилися марними. Один, холостяк, як завжди, пропадав чорт-зна-де. Другий, як сказала його дружина, добряче хильнув на ювілеї і зараз був до роботи цілковито непридатним. Останнього колегу таки пощастило знайти. Він чергував удома і був, як належало, на місці, та суттєво сподіватися на його допомогу не доводилося: був молодшим за Андрія і працював лише півтора року. Цей клятий день з самого початку відзначався жахливим, просто фатальним невезінням. Андрія охопила невпевненість. Несподівано пригадалося оповідання Едгара По, де героя невблаганно затягував жахливий вир. Він бачив, куди його несе, але нічого не міг удіяти. У таку ж вирву тягло зараз і його, Андрія, з тією лише різницею, що загинути при цьому мав не він.

III

Яскраво, до болю в очах, світила лампа. Заплющившись, Андрій сперся спиною на стіну. Операція ще не почалася, а він уже відчував тупий біль у хребті. Ліна лежала на столі, вкрита голубуватим простирадлом, на правому боці, ліва рука зафіксована на підставці. Коли її везли сюди, вона кілька разів розплющила очі, але навряд чи щось розуміла. Ігор уже ввів її у наркоз і тепер доробляв усі необхідні дрібниці перед початком операції. До вен на обох руках були підключені крапельниці, переливалася кров. Хоч тут пощастило — запас крові її групи був достатнім. Анестезіолог крутився біля хворої, операційна сестра розкладала на столику інструменти. Толя, сьогоднішній асистент, також уже стерильний, сидів на стільчику з картинно складеними руками. До прибуття торакального з Луцька залишалося з півгодини. Андрій думав про Ліну і про кляту невпевненість, що зараз так заважала йому.

Нарешті все готово.

— Постарайся пошвидше, — сказав Ігор, — ти ж розумієш — треба скоротити час перебування під наркозом до мінімуму.

Дивак. Тільки б вона не померла!

— Можна.

Відчай та жах іноді додають сміливості. Скальпель в руці, наче чужий, навіть руки якісь чужі, неслухняні, як у вчорашнього студента. І треба ж, щоб це старе, забуте відчуття повернулося саме сьогодні — ніби за законом підлості.

Та попри все, сьогодні Андрій оперував круто. Напевно, Толя здивувався, не чекаючи від нього такої спритності у такій нетиповій операції. Але ж йому не залишалося нічого іншого, як іти ва-банк. Двома рухами скальпеля розсік тканини міжреберного проміжку. З рани, як і мало бути, одразу добряче заюшило. Толя за ним ледве встигав. Третім рухом розкрив плевральну порожнину. Звідти порядно линуло, хоча через дренажну трубку, встановлену ще до операції, мала б вийти вся наявна там кров. Наслідки не затрималися:

— Падає тиск, сімдесят на тридцять! — це анестезіолог.

— Вводь струйно дев’яносто преднізолону.

Загудів електровідсмоктувач. Толя на диво вправно порався з апаратом. Вставивши у проміжок між ребрами розсувну рамку, Андрій розвів її до максимуму. В діру, що утворилася, вільно проходила рука.

— Дев’яносто на сорок!

Це додало сил. В отвір залили з півлітра розчину, що покрив усю легеню. Легеня роздувалася під руками хірургів від струменя кисневої суміші з наркозного апарата, але бульки повітря в залитому розчині не з’являлися. Отже, легеня ціла! Кровотеча мала іншу причину. Толя знову ввімкнув відсмоктувач і звільнив порожнину від розчину, дещо забарвленого кров’ю. Вони побачили чисту, відмиту легеню. Але відразу ж її почало заливати кров’ю. Юшило десь зверху, з внутрішньої поверхні грудної стінки. Усе-таки міжреберна артерія! Її не вдалося б побачити при всьому бажанні, хіба встромити голову в ту діру, де щойно була рука. Зовсім недоречно згадався молдованин з відомого анекдоту, який не їв консервованих помідорів, бо голова не пролазила в банку. Та підстав для жартів не було. Андрій ладен був перетворитися хоч на чукчу, аби лише зупинити цю кровотечу! Він занурив руку в грудну порожнину і, намацавши місце перелому сусіднього ребра, спробував затиснути пальцем місце, де мала проходити артерія. Ніякого результату. Десь зверху лило й далі. Андрій знайшов наступне ребро. Воно так само виявилося поламаним — добре він постарався. Цього разу допомогло. Юшити відразу перестало. Він так і застиг у нерішучості з пальцем на пошкодженій судині.

Годинник на стіні, як не дивно, показував, що минуло вже півгодини. А здавалося, операція триває не більше десяти хвилин! Ну де ж той торакальний? Коли не бачиш місця кровотечі, зупинити її важко. Доведеться прошивати наосліп. Не розтинати ж іще в одному місці!

Нарешті в передопераційній грюкнули двері, почулися кроки. До операційної всунулася фізіономія в масці. Та Андрій одразу впізнав старого Рекуляка з торакального відділу обласної лікарні. Кілька разів він із ним стикався, коли той приїжджав до райлікарні на виклики.

— Я вас вітаю! — сказав він, мружачись. — Не бачу, хто там оперує?

— Мартинюк, — відповів Андрій, — добрий вечір!

— А-а-а… Андрій? Васильович, якщо не помиляюся?

Той тільки кивнув головою.

— Ну і що ти там оперуєш? Бачу, вже й торакотомію зробив… І що ти там тримаєш?

— Міжреберну артерію….

— Тьху… Я думав, легеневу… То що, можна їхати назад?

— Ні!!! — мало не заволав Андрій. — Іване Павловичу, ви що?! Помийтеся, будь ласка, не даремно ж ми вас кликали!

— О, маєш… Такий спец і не можеш міжреберну артерію прошити? Ну, добре. Давайте якийсь костюм…

Рекуляк упорався швидко — хвилин за десять. Кровотечу нарешті було надійно зупинено, плевральну порожнину промито. І, викинувши рамку ранорозширювача, той уже зв’язував лавсаном ребра, відпускаючи чорні жарти про те, які богатирі в районних лікарнях роблять непрямий масаж серця.

Нарешті Рекуляк випростався і промовив:

— Шкіру, гадаю, ви й без мене зашиєте.

— Дякую, Іване Павловичу, — сказав Андрій, — може, затримаєтеся ще на кілька хвилин, кави поп’ємо? Дівчата зараз умить приготують.