Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Ужасы
Показать все книги автора:
 

«Глибинка», Олександр Шевченко

Всі герої цього твору — як живі, так і мертві — насправді ніколи не існували. Описане нижче селище — вигадка автора, і його (села) пошуки ні до чого не призведуть.

 

«Справді, своєрідна атмосфера панує тут… І начебто все живе сховалось глибоко в землю через страх смерті, що причаїлася. У тебе немає відчуття, що одного разу цей примарний образ раптом розтане як мара, як фата-моргана? Що приспане, приховане життя прокинеться од сну, як жахливий звір, для чогось нового, страшного?»

Майрінк Густав «Препарат»

 

«Я дістав стару друкарську машинку, пачку дешевого паперу і кілька листів копірки. Вибір сюжету мене не цікавив, — що може бути краще в області безмежної, некерованої уяви?

Я збирався писати про жахи, про страх, про смерть. Яким же наївним я був!»

Роберт Блох «Зоряний мандрівник»

Частина 1

 

Втрачені надії (1)

 

Сон був дивовижно реальним.

Стефанові знову сім років. Він просто маленький хлопчик у витертих джинсах і завеликій сорочці, із затягнутим навколо пояса патронташем — подарунком дядька Максима. Знову він стояв перед дверима старої, захованої в заростях будяків хатини. Частка його свідомості вже знала, що відбудеться, коли він відкриє ці двері, знала й тремтіла від жаху; проте сон біг невпинно, за тільки йому відомим сценарієм. Передчуття лиха стиснуло груди, коли він торкнувся іржавої клямки.

А батьки й не знають, де він, промайнуло в думках. На якусь мить завагався, але цікавість все таки перемогла. Ні, не вона — це було якесь нав’язливе бажання, що, неначе прихований всередині магніт, примушувало хлопчика переступити через поріг хати. Натиснувши щосили на двері, Стефан відчув, як ті відчиняються з неприємним рипінням, і скривився від запаху плісняви, що повіяв з темних нутрощів будинку.

Знову прийшла гадка про батьків, які сидять зараз у дідуся, до якого вони й приїхали, п’ють, їдять і думають, що він грається у дворі. Але ж він тільки на хвилинку зазирне в цю халупу й відразу повернеться… З такими думками хлопчик зробив крок усередину, в сиру, затягнуту павутинням темряву. Його маленька долоня лягла на ручку іграшкового пістолета, що стирчав з кобури, і цей дотик додав йому впевненості. Коли очі звикли до мороку, Стефан зупинився і нарешті побачив…

Щось не те.

Тепер, уві сні, надра тієї покинутої хатини розтяглися на кілометри. Він бачив, як стеля, стіни та підлога утворюють якийсь нескінченний коридор, кінець якого губився у пітьмі. Щось примусило його зрушити з місця, чийсь тихий, проте наполегливий голос, що пролунав у голові:

— Стефа-ан…

Озирнувшись, він побачив замість дверей той самий коридор. От і все, тепер він у пастці, й те, що заманило сюди, нізащо його не відпустить… І знову голос покликав:

— Стефан…

Він підвів погляд догори. Там, на темній стелі, хтось був — він висів на ній, неначе велетенська комаха, витріщившись на хлопця круглими блискучими очима. І перш ніж той встиг скрикнути, сильні руки вчепилися йому в шию, перекривши кисень, а звідусіль залунав божевільний регіт. Темрява поглинула його.

 

— Ні!!!

Рвучко зігнувшись, Стефан Хошкевич сів у ліжку, руки неначе в судомі стиснули простирадло. Картина, що стояла перед його очима, відразу втратила барви й розтанула, проте льодяний переляк все ще здавлював серце. Він провів рукою спітнілим чолом.

— Господи, — вирвалося з грудей.

Поруч з ним заворушилася дружина. Він побачив, як у слабкому ранковому світлі, що лилося з вікна, заблищали її очі.

— Стефе? — запитала вона стурбовано. — Що сталося? Ти кричав…

— Наснилося, — пробурмотів, перевівши подих. — Ти спи.

— Жахливий сон?

— Так. Жахливий сон.

Він знову впав головою в подушки. Спати більше не хотілося. Марина притулилася до нього, і він обійняв її однією рукою, а сам став дивитися, як стеля поступово змінює колір з нічного фіолетового на блідо-рожевий.

Дивно, що мені наснилося дитинство, подумав він.

Епізод, давно похований у надрах пам’яті, знову нагадав про себе, примусивши замислитись і вкотре шукати пояснення тому, що тоді сталося. Насправді все було зовсім не так, як уві сні, але від цього воно не ставало зрозумілішим. Скоріше за все, це було лише видінням, виплодом його бурхливої дитячої уяви, проте страх, відчутний тоді, залишив глибокий слід у свідомості. Навіть зараз Стефан відчув, як холодіє його спина лише від згадки про ту пригоду, і рішуче наказав собі:

Забудь про це.

Світло, що лилося з вулиці, стало більш яскравим, воно жбурнуло на стіни зграю веселих сонячних зайчиків, і ті сповнили кімнату ранковою метушнею. З’явилися й звуки, характерні для міста, що прокидається, — цвірінчання пташок, голоси двірників, торохтіння старого автомобіля. Він позіхнув. Тепер його сон втратив свою силу, перетворився у щось нечітке, примарне, звільнивши місце для звичайних, буденних думок. Ось, наприклад, сьогодні він має зустрітися з головним редактором «Нового часу», і той скаже йому, чи беруть вони цикл його оповідань. Відверто кажучи, Стефан мав великі сумніви щодо цього, оскільки він вперше за останні два роки пробував надрукуватися у серйозному виданні. До того ж не було ніякої впевненості, що ця збірка має якусь художню вартість. Побоювання, що він вичерпав усі свої внутрішні резерви, кожного дня ставали дедалі сильнішими, і він майже втратив надію коли-небудь їх позбутися.

На столі причаїлися друкарська машинка, кипа прим’ятих аркушів і старий ноутбук невідомого покоління, що його Стефан розкопав на радіобазарі практично за безцінь. Він довго дивився на цю свою «зброю», розмірковуючи над одвічним для літераторів питанням — куди поділося натхнення? Колись він був досить популярним письменником, що поступово йшов угору по сходинках-оповіданнях, які одне за одним з’являлися у найпрестижніших на той час виданнях, отримуючи схвальні відгуки. Згодом вийшли два збірники, а потім — роман. Розіславши кілька його примірників у різні видавництва, був приємно здивований, коли всі відповіли згодою, — що у ті скрутні часи було явищем унікальним. А коли нарешті вийшов друком і розійшовся непоганим накладом, стало зрозуміло, що тепер можна диктувати свої умови. Два наступних творіння були зустрінуті з розкритими обіймами.

Зараз все це сприймалось, як сон, подібний до того, що наснився сьогодні. Так, йому вдалося на якийсь час очолити списки. Він навіть почав колекціонувати рукостискання та компліменти метрів белетристики. Але одного дня, коли здавалося, що все йде чудово, Стефан зрозумів, що більше не знаходить у собі потрібних слів. І що було ще гірше, зникли всі оригінальні ідеї. Написавши зо два десятки оповідок, він побачив, що кожна з них є лише слабенькою копією того, що вже було раніше, і всі видання одностайно від них відмовилися. Це примусило його засумніватися у власних силах.

Те, що він на якийсь час закинув письменництво, було помилкою, тепер це зрозумів остаточно. Відступ у літературі дорівнює поразці, і втратити те, чого досягнув, набагато простіше, ніж потім все надолужити. Коли минула криза слова, і прочитавши свою наступну новелу, Стефан залишив її на столі замість того, щоб відправити у сміття, повстала інша проблема: він втратив довіру читачів та критики. І щоб повернути її, потрібно було створити щось абсолютно оригінальне. Лише у цьому випадку у нього є шанси знову нагадати про себе.

Надворі вже зовсім розвиднілося. Обережно, щоб не будити Марину, він підвівся з ліжка й пішов на кухню зварити кави. В голові все ще крутилися думки щодо майбутнього твору; здавалося, ось-ось — і він знайде те, що шукав. Відчуття, що потрібна ідея десь поруч, не давало спокою. Поставивши кавоварку на вогонь, сів на стілець і занурився у роздуми.

Через деякий час на кухню увійшла дружина.

— Доброго ранку, лунатику, — промовила вона, затягуючи пасок рожевого халата. — Ти сьогодні рано.

— Щось не спиться.

— Почекай трохи, я зроблю яєчню, — вона несхвально дивилася, як він наливає собі другу чашку кави. Стефан хитнув головою.

— Ні, дякую. Цього мені досить.

— Ну, як завжди, — промовила Марина, зникаючи в надрах холодильника. Через мить вона з’явилася з лотком яєць в одній руці й пакетом молока в іншій. — До речі, що ж тобі наснилося? Ти заволав, як божевільний.

— Так, дрібниці, — відповів, заглядаючи в кавову гущу. — Одна річ з мого дитинства.

— Не хочеш розповісти?

Стефан вилив залишки кави у раковину і нахилився, щоб поцілувати дружину.

— Не зараз. Може, іншим разом.

— Ти кудись збираєшся?

— Так, є одна зустріч.

— О восьмій ранку? — здивувалася вона.

— Хочу трошки пройтися пішки. Бувай!

Він вийшов з кухні, через якийсь час вона почула, як клацнув замок вхідних дверей. Марина похитала головою. Останнім часом чоловік видавався їй дуже дивним.

Вона знизала плечима й схилилася над плитою, наспівуючи веселу мелодію.

*  *  *

Стефан навмисно зійшов з переповненого автобуса на дві зупинки раніше — йому й справді закортіло трохи прогулятися. Крокуючи зеленою алеєю, він розмірковував над ситуацією, що склалася, і намагався знайти більш-менш прийнятний вихід.

Отже, все звелося до простого: варто чи не варто йому продовжувати займатися літературою? Може, він лише прагне у будь-який спосіб відзначитися, привернути до себе увагу? Чи не тому і взявся за перо? Ні, навряд. Ніколи ж не писав заради грошей чи слави — відчутного прибутку це все одно не приносило, а перші прояви «зоряної хвороби» минулися після видання другої збірки, і надалі Стефан ставився до цього, як до звичайної роботи. Тоді чим же його так причаровує тріскіт друкарської машинки? Чому постійні відмови такі болючі для нього?

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…

Що ж, знайомий початок. Так завжди кажуть, коли збираються ввічливо вказати на двері. Коротке зітхання — і таке ж знайоме продовження:

— Не знаю, як ви це сприймете… але я не знайшов у них нічого цікавого. Цілком ординарні ідеї, передбачуваний розвиток дії, невиразні характери. Так, мені сподобалися ваш стиль і легкість розповіді, проте цього замало для повноцінного твору. Ви мене розумієте?

Стефан нічого не відповів, лише хитнув головою. Що ж, можливо, він має рацію. Недосконале, банальне, пусте… Ти втратив свою музу, і ніхто більше не згадає, що колись твої книжки називали «поверненням справжнього українського слова» та «кращим зразком сучасного молодого письменництва». Все це в минулому.

Редактор між тим продовжував:

— Я знайомий з вашими ранніми творами, і деякі з них вважаю дуже потужними речами. Але ця ваша збірка… Чогось в ній не вистачає. Може, вам варто на якийсь час зробити собі відпустку, щоб набратися нових вражень? Ви ніколи не думали про це?

Ці слова продовжували крутитися в Стефановій голові, коли він повертався додому, тримаючи в руці свій зім’ятий рукопис. Відпустка? Хіба було замало тих двох років, протягом яких він намагався витиснути все можливе зі своєї втомленої уяви? Але щось в цьому було. Та не міг вловити це, — неначе мелодію пісні, яку ніяк не згадаєш, — проте відчуття, що це й стане першим кроком до надолуження втраченого, було досить чітке й настирливе.

Увечері, коли обоє з Мариною сиділи на балконі, спостерігаючи, як весняне сонце повільно рухається на захід, а тіні навколо видовжуються, вона знову запитала його про сон. Стефан, який вже встиг забути про нього, здивовано звів брови.

— Просто нічний жах, — відповів. — От і все.

— Ти казав, що він пов’язаний з твоїм дитинством.

— Так.

Після недовгої мовчанки він сказав:

— Одного разу, коли я з батьками приїхав у село до свого дідуся, у мене вперше в житті була галюцинація. Мені здалося дещо… чого просто не могло бути. І в моєму сні все це знову пригадалося.

— У тебе є родичі в селі? — спитала дружина.

— Ми приїздили до материного батька, але це було тридцять років тому. Навряд чи там хтось залишився.

Несподівано вона сказала:

— То чому б тобі не з’їздити туди і не перевірити? Розвіятись, змінити оточення?

Стефан завмер. Відразу на згадку прийшли слова редактора: «…зробити відпустку? Ви ніколи не думали про це?» Щось клацнуло в його голові, неначе всі розрізнені елементи головоломки з’єдналися в одне ціле, а на обличчі з’явилася посмішка.

— Люба, — розгублено вимовив він. — Ти геній. Щойно дала мені відповідь, яку я стільки часу шукав. Звичайно, ось воно!

— Що сталося? — здивувалася Марина. — Ти відкрив новий закон Всесвіту?

— Майже, майже. Вибач, я на хвилинку, — і побіг до телефону, щоб домовитися про зустріч з Віктором. Можливо, він занадто поспішає, але…

Розмова (2)

 

Вони сиділи у просторій кабінці біля кафетерію під велетенською фірмовою парасолею. Навколо буяла зелень, і лапаті каштани повільно хитали гіллям, вкриваючи відвідувачів чудернацькими тінями. Трохи далі зграйка дітлахів виробляла викрутаси на роликових ковзанах, не звертаючи уваги на виючі авта й апатичних пішоходів.

Офіціантка принесла замовлення. Дочекавшись, поки вона піде, Віктор схилився над столиком і винувато промовив:

— Вибач, що так вийшло. Я зробив усе можливе, але… сам знаєш, моя думка не є вирішальною.

— Я розумію, — Стефан запалив сигарету. — Але тобі не варто виправдовуватися. Ти й так добряче мені поміг.

— Та годі. Я міг би зробити більше, якби ти тоді не покинув писати.

— Так, — він зітхнув.

— Але твоє ім’я досі пам’ятають, — Віктор відкинувся на спинку стільця. — Є одне видавництво, і вони готові укласти з тобою угоду, якщо ти зможеш їм запропонувати якусь нову велику річ. Умови досить пристойні.

— Було б непогано. Якраз щодо такого великого твору я й хотів з тобою побалакати.

— Твій новий проект?

— Так. Я хочу написати роман.

— І в тебе вже є якісь ідеї?

— Є дещо.

Стефан випив свою каву і сказав:

— Мене завжди приваблювала атмосфера, що панує в маленьких селах. Я маю на увазі не ті перевалочні бази з «продтоварами», пам’ятником вождю і центральною вулицею, по якій щодня проносяться тисячі машин зі столичними номерами. Ні, я кажу про невеличкі, забуті всіма селища, в яких часто немає світла й асфальтованих доріг, зате є власна філософія і свій погляд на речі. В них панує своєрідний вакуум, у якому роками зберігаються древні уявлення і навіть цілі релігії. В таких селах ще вірять у вурдалаків і перелесників, а кожна друга баба там — відьма.

— Сподіваюся, в переносному розумінні?

Стефан засміявся.

— Так вважаємо ми. Саме у цьому й полягає мій задум: провести читача цими оазисами забобон і показати йому, наскільки примарна його віра в реальні речі. Тут, у цій глушині, з вами може статися все, що завгодно. Тут не допоможе мобільний телефон, коли повсталий з могили мертв’як вчепиться у твоє горло. Розумієш, про що я?

— Жахи, — промовив Віктор задумливо. — Стефе, це не пройде. Це за бугром ти можеш вішати на вуха читачів історії про вампірів та перевертнів, і вони завжди попросять ще. Тут це програшний варіант. Сам розумієш — інша ментальність, інша ідеологія, інше… а, до біса! Як ти поясниш читачеві, який очікує від тебе звичних життєвих історій — хай іноді дещо фантастичних, що тебе раптом потягнуло в містику? Він вирішить, що ти врешті решт зовсім здурів.

— Плювати! — гримнув Стефан. — А Гоголь? Орест Сомов?

Вони теж були божевільні? Господи, Вікторе, я ж кажу про речі, які і є частиною тієї самої ментальності. Ці надбання не можна просто відкинути, як якусь чорнуху, або списати за віком, бо це — наша історія. Невже не розумієш?

Той примирливо підняв угору долоні.

— Стефе, прекрасно тебе розумію і навіть поділяю твою точку зору. Я просто намагаюся уявити собі реакцію літературної еліти, коли ти принесеш їм роман, у якому на кожній сторінці бушують відьмаки, а упирі смокчуть кров. Повір мені, я знаю, про що кажу.

— Якщо їхні діти отримують задоволення, коли на екранах телевізорів люди вибивають один одному мізки, то вони проковтнуть і це, — твердо відказав Стефан.

Замовкли. Всі аргументи були вичерпані. Він раптом відчув, що просто мусить написати цю книгу, байдуже — визнають її чи ні. Тепер це справа принципу.

— Гаразд, — сказав нарешті Віктор. — Ти переміг, хоча й не в усьому мене переконав. Скажи лише одне — ти впевнений, що такі осередки ще залишилися?

— Гадаю, що так.

— І, схоже, ти зібрався знайти один з них?

Стефан згадав свій сон. На його обличчі заграла посмішка.

— Здається, в мене є на прикметі одне місце…

*  *  *

Насправді все було не так.

Хатина нагадувала стару могилу, забуту й занедбану. З усіх боків її оточили наїжачені зарості чортополоху, які витягнулися вгору майже в зріст людини; біла крейда, що просвічувала крізь них, була схожа на поверхню старого черепа. Це похмуре місце причарувало маленького Стефана, який випадково забрів сюди, граючись у розвідника. Звідси можна було бачити крізь гілля дерев зеленіючий дах дідусевої хатини, і це додавало йому впевненості — у крайньому разі він пробіжить цю відстань за дві хвилини. Але перш ніж рятуватися втечею, його розвідницький обов’язок вимагав обстежити «ворожу» хату, і на цей випадок при ньому був пістолет із пістонами. Обійшовши двічі цю стару споруду, він нарешті відшукав двері й тепер нерішуче стояв перед ними.

Це місце відрізнялося від тих, що їх Стефан з друзями відвідував удома. Ті вилазки в недобудовану бібліотеку або підземний тунель швидко набридали, оскільки ти знав, що нічого тут з тобою не станеться, а таємничий ворог, що може чекати за наступним поворотом, усього лише Мишко з сусіднього під’їзду. Але тут все було насправді. Тут він сам, і ніхто про це не знає, а ця хата видається такою страшною!

Може, коли відкриє ці двері, то потрапить просто в павутиння, від якого мурашки по шкірі, а товсті чорні павуки заповзуть у волосся? А може, там, всередині, ховається щось і страшніше?