Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Приключения: прочее
Показать все книги автора:
 

«Безхатний. Діти степу», Олександр Луговий

Пролог

Ревуть, гудуть північні вітри. Замогильними голосами завивають по коминах бідацьких хат і багацьких палат, борикаються, скриплять верхами старезних осин, гайками хвої й ялини, ламнуть і трощать обледеніле гілля, метуть і курять білими хмарами снігу. Стародавними відьмами з Лисої Гори пролітають тисячі миль, рвуть скрізь сніжний покров завмершої землі, де ще недавно так золотим морем хвилювалися неоглядні простори жовтозолотистої пшениці… І скрізь наводять жах і порожнечу смерти на все живуче під небом: зимового доглядача північних канадійських лісів — вовка-сірому, його близького родича, кайота, запізненого бурлаку-медведя, швидконогих серн, рогатих «кусів» і оленів Й самого пана природи, власника канадійських степів — людину… Всіх заганяє у захістний куток. Тільки й там не дає спокою…

— Ву-у-ууу!… У-у-у!… Ш-ш-ш-ш… У-у-у… — гуде несамовитий пекельний концерт від Скалистих Гір далекої Альберти до лісів і озер Онтерія, від Ледового океану до сорок девятого рівнобіжника, кордону. Та й на кордоні не спинює його ніяка сила. Вільно й могутно, без віз і паспортів летять вітри на південь, скрізь розсівають страх і бажання заховатись, хочби в землю закопатись, щоб тих несамовитих згуків не чути…

— У-у-у… Гу-у-у!… — завиває вітер. Могутний і вільний викликає все живе на двобій, силою з ним помірятись. І ніщо на світі не може йому протистати… Гордий і сильний блискавично летить далі, жене білі сніжні обривки хмарок і, наче здивований притихає…

В жахливу какафонію півночи вривається тиха, ледви вловима музика. Хтось невидний грає. І спів струн то стихає до ніжних згуків співу матері над ліжком засипляючої дитини, то зривається могутними акордами, лунає віддаленими громами, то знов стихає до плачу сироти над матірною могилою. Змагається з ревом вітрів, то знесилений піддається…

Вітри устають. Наче тишком приглядаються, — де сховався той відважний влізливець, що своїми нужденними співами посмів змагатися з ними, володарями півночи? Вглядаються і нічого не бачать крім занесеної снігом ліпянки-хатини під лісом. Нужденною мізерною купкою виглядає вона на тлі неоглядного сніжного степу. Тільки світло з невеликих віконець вказує, що власне там, у цій мізерній хатині причаїлося те щось живе і розумне, що не завагалося ставати на змаг з вітрами півночи. Поза хатиною ніяких слідів життя, — скрізь біліє сніжна рівнина…

Вітри розлючуються. Задули, заревли з новою силою. Намоглися зруйнувати хатину пристановище влізливця, поховати його під зламками, бодай зжахнути своїм ревом, заставити замовкнути… Задули, загули величними тонами перемоги… Заслухався музика… Забігали пальці по струнах і струни видали голоси вітрів, такіж величні і такіж переможні… Какафонія вітрів злилася з симфонією музики, витворилася страшна, велична й чарівна мельодія… Такої музики світ не почує і її не зрозуміє…

Вітри затихли. Відчули себе переможеними. Та в тім, десь здалеку, ледви чутно долетіло до хатини благання помочи у двох мовах:

— Гелп!… гелп!… Рятуйте!…

На крики насторожив вуха великий рудий пес. Зайшовся голосним гавкотом, кинувся до дверей. Його господар прислухався, чи не причулося йому? Крик повторився.

— Якась нещаслива душа швендається такої негоди. Рудьку! — заговорив господар, так, начеб пес розумів його. Був це років може двацять трьох молодик. На голові топирщилася давно нестрижена буйна темно-русява чуприна. Трохи ясніша щотина неголених вусів і борідки при світлі лямпи відблискувала темним мусянжем. Нахмарене обличча перекроєне глибокими поперечними морщинами поміж очима. Розмірний з ледви помітною горбинкою ніс, маленький рот з наче припухлими діточими губами. Чистотою й невинністю маленької дитини світилися блакитні очи, осяяні думкою, хоча й сумні. Малі, як на мужчину руки, з тонкими діточими пальцями. Уявляв собою, тип людини, яка перенесла немало нужди й невигід, своїх духових прикмет і діточої чистоти одначе не втратила. Убраний у звичайне робітниче шмаття: брезентовий кіптар, такіж штани й великі гумові черевики. На його мову рудий пес оглянувся, завиляв хвостом і знову кинувся скребтися до дверей, поглядаючи запитуючо на господаря.

— Зажди, Рудьку, треба убратися, — гомонів хлопець далі. — Побачимо, що там за біда… Може заблудив хто, а може Й напад який…

Пес скімлів нетерпляче. Господар натягнув на себе коротку курту з грубого сукна, на вуха натягнув міхову шапку з навушницями й пустився до дверей. Не поспів їх відчинити, а Рудько з голосним гавканням прошився вже у отвір і зник у сніжній млі. його гавкіт долітав десь здалеку. Затулюючися від сніжної куряви молодик пустився за ним.

Вийшов на засніжену дорогу від хатини добрих дві сотки сяжнів. Вглядався у белесу темінь, тільки нічого не бачив. Затихло гавкання пса. Не знав, у яку сторону дороги він побіг. Голосно окликнув — пес озвався з дороги від лісу. Пустився в той бік.

В придорожному рівчаку на виході з лісу доглянув свого пса і ще якусь скулену постать, — людини чи звірини — здалеку не міг пізнати. Пес крутився довкола постаті зтиха погавкуючи то скімлячи. Переконався підійшовши, що це була людина. Сиділа безсило на снігу. Обіч лежала вже снігом напівзавіяна невелика валізка. Невеликі сніжні горбки надуло з боків сидячої, завіяно спущені в рівчак ноги. Півпритомна жінка чи дівчина заходилася ледви чутно спазматичним плачем.

Без слова господар хатини взяв замерзаючу на руки й поніс. Вона не боронилася, ні не обзивалася. Крізь зціплені уста видобувалися приглушені ридання. Риданням людини вторувала десь далеко затихаюча метелиця.

Стало моторошно. — Людина може вже напівзакостеніла, може й дійти за ніч, а він бере її на свою відповідальність… — на мент виникла думка. — Помре у нього в хатині, чого доброго, а тоді слідство, клопіт з поліцією, може й судова розправа. Бери і доказуй, як справа в дійсности відбулася, та чи й докажеш, коли свідків один Рудько! Але він, хоч розумний, та говорити не вміє… Ше чого доброго у вбивстві обвинуватять. Колиж ні, то у допущенні смерти людини, — казатимуть, чому не повідомив на час?… А кого повідомляти, раз на дворі глуха ніч, заметіль, а найближча людина живе за девять миль? Буде, що буде. Не лишати ж її замерзати… Може врятувати вдасться… — підбадьорив сам себе на голос.

У хаті положив несамовиту пацієнтку на своє вузоньке ліжко. Приглядатися не мав часу. Вискочив з балією нагребти на всякий случай снігу, вніс ведро води. Роззув свою гостю, полапав ноги… Зимні, як лід, пальці побіліли, між ними іскрилися куснички леду. Оглянув руки — те саме. І руки й ноги потребували негайного розтирання снігом, а він мав лише дві руки. Хвора лежала заплющивши очи. Спала, чи доходила! Окликнув ії — вона навіть не порухалася. Хвилю не знав, що діяти, зовсім розгубився. Швидко похопився. Налляв пів шклянки гарячої води з чайника, долляв горілкою й підніс їй до уст. Розщепив зуби і силоміць почав лляти напій. Вона поворушилася, замахала руками.

— Лишіть мене в спокою! — вимовила насилу по англійськи.

— Тихо! — гостро прикрикнув на неї господар тоюж мовою. — Сідай, та розтирай снігом руки, як що не хочеш стати калікою!

Гарячий плин зробив своє. Поміг сісти і кинувся розтирати їй ноги. Потер. одну, другу, але вона й не думала розтирати рук. Встромив ноги в сніг, самий хопився рук. Хвора хиталася мовчки, болю видно ще не відчувала.

Трохи не година завзятого розтирання ніг і рук на марно не пішли. Пальці почервоніли, ставали гарячими. Пацієнтка відчувала вже біль. Кричала й плакала, прохала дати їй можливість вмерти спокійно. Господар хатини, на неї не дивлячися, резонно заспокоював, що до смерти він не допустить. Прохав перетерпіти трохи, а він не допустить і до каліцтва. Вона зовсім молода, тай життя, хоча й гірко часом приходиться, не таке вже погане. Понатиравши до червона снігом, натер руки й ноги ще й спиртом. Гостя перестала кричати. Півсвідомо шептала щось, у якій мові — не міг вловити. Розкутав їй голову, завинену великою, европейського виробу хусткою. Густе, барви соломи волосся, обрямувало занадто худе, вимучене обличча, розсипалося по плечах. У півмряці виглядала і гарною і страшною. Такими малюють давних молодих мучениць переживших тюремні тортури й голод. Зняв далі старенький, вітром підбитий плащ. Не бачив ясно обличча, бо заслонював собою скупе світло лямпи. Але й в пітьмі воно смутно йому когось нагадувало…

— А тепер ще треба натерти груди. Не важко застудитися й запалення легенів схопити, — казав, похмуро розщіплюючи на ній блюзку. Руки хворої стримали його. Вперше слабим голосом вимовила зовсім свідомо:

— Не треба… Я сама… Соромно…

— Не будьте дитиною, — лагідно озвався господар радий приверненню свідомости. — Та зрештою… В хаті тепло, роздягайтеся й натирайтеся самі. Можете розібратися зовсім і натерти все тіло. Я не буду на вас глядіти…

— Побачу… — тихо прошептала. Відвернувся; сів коло стола й заглибився в читання. Прочитав пів сторінки й нічого не розумів, — думка занадто занята несподіваною пригодою. Почув стримувані стогони, мусів оглянутися. Обнажена до пояса його гостя старалася натирати собі груди, та не могла.

— Не можу! Пальці дуже ломить… — вимовила винувато.

Огнем війнуло від обнажених дівочих грудей. Через мент схаменувся, опанував себе. Він мусить помогти, на принади не звертати уваги. Цеж людина тільки що відійшовша від смерти!…

Спокійно натер дівчині плечі, груди, обличча. Тіло аж запашіло теплотою. І він і вона старалися одне на одного не дивитися, чулися ніяково. Скінчивши натирання, він сказав відвернувши очи в куток:

— Тепер роздягніть другу частину себе…

— Соромнож… — слабо заперечила вона.

— Соромно чи ні, а так буде краще. Що, вам не приходилося піддаватися лікарським оглядинам?

— Ні, ніколи.

— Стан вашого здоровля такого заходу вимагає. Положіться, я вас роздягну! — розпорядився гостріше.

Дівчина послухала. Натерши її всю спиртом, нагадав, що у нього нема підхожого шмаття її убрати. Пригадав залишену на дорозі валізку. Натягнув дівчині на ноги свої вовняні шкарпетки, на плечі накинув плащ. Знову змішав гарячої води наполовину з горілкою й дав випити.

— Я не можу… Гірка, пече дуже! — відмовлялася вона попробувавши.

— Тим ліпше. Пийте! Затисніть ніс, коли не можете витримати запаху, і перехиліть душком. За ніч добре випрієте Й очуняєте.

Вона випила, закашлялася. Накрив її накривалом, натягнув на себе плащ, насунув шапку.

— Кудиж ви йдете? Може повідомляти поліцію?

— Не бійтеся! Принесу вашу валізку. В мене нема підходячого для вас шмаття, а те, що на вас було — мокре. У вас у валізці певно є зміна?

— Тільки спідне… Я втікла від мачухи! Не могла своїх річей зібрати…

Поки вернувся — дівчина вже дрімала. Виняв з валізки жіночі причандали, нагрів коло печи, сказав убратися.

— Голодні? — спитав, як дівчина вже скінчила вбирання.

— Ні! Їсти не хочеться. Страшенно хочеться мені спати — потиху відповіла.

— Добрий знак. Ліжко до вашої розпорядимости.

— А виж де спатимете?

— Не клопочіться. Я часто цілими ночами читаю. Схочу спати, так пересплю на канапці.

— Ви мене чомусь не розпитуєте, хто я, що я! Що мене вигнало у таку хуртовину.

— Розкажете самі, як поздоровієте. А хто ви, я знав це, ще як найшов вас напів завіяну на дорозі.

— Як? Ви мене знаєте?

— Не знаю вашого імени. Та пізнав, що ви людина, терпляча людина. Цього для мене покищо вистане. Лягайте й спіть спокійно! Говоритимемо взавтра.

Дівчина послушно лягла. Господар укутав її покривалами, мимохіть на неї поглядаючи. — І голос її — як вже стала говорити натурально, — пригадував йому когось близького, півзабутого. Хотів спитати, як її зовуть, — впевнитися — але дівчина швидко заснула.

— Ранок від вечора, кажуть, мудріший, — прошепотів сам до себе. Сів коло лямпи над книжкою, одначе читання не йшло до голови…

Сходяче зимове сонце захопило його сплячим з головою уткненою в розкриту книжку. Коло печи посапував пес. Вкрита по шию дівчина спала. Сонце, пробивши заморозь на вікнах кидало проміні якраз на обличча сплячої. На обличчі тому виблискувало дві застиглі сльозинки. При світлі сонця приглянувся своїй гості уважніше. Очі заіскрилися втіхою, з грудей вихопився окрик. Пізнав її.

На його окрик зірвався на передні лапи сплячий Рудько. Зчудовано вставився на господаря очима, своїм собачим єством відчувши надзвичайність хвилі, тільки не розуміючи, чого від нього хочуть. Господар поважним, повчальним тоном звернувся до нього:

— Знаєш, приятелю! Що тобі на роду призначено, те з тобою й станеться. Твоя доля все знайде тебе, хоч би ти від неї і втікав! Памятай… Але де тобі зрозуміти людські почування? Тварина ти несвідома!

Пес водив за ним очима й привітно постукував по підлозі кудлатим хвостом…

Господар заходився готувати снідання, весело насвистуючи. А дівчина все ще спала…

Частина перша

I

«Таскенія», величезний пароплав перевозової компанії Кюнарда, видмухуючи клуби чорного диму, з ревом підходить до пристані в Галіфаксі. На покладах суятяться моряки. Зіскакують з пароплава й грубими шнурами привязують до стовпів на пристані підбиваного хвилями велита, спускають сходи, витаються з переходячими по пристані робітниками — знайомими. Поручча пароплаву на всіх покладах обліплені сотками еміґрантів. Здивовано й з розчаруванням ніби роздивляються вони довкола, вслухуються у гамір чималого міста. це Канада!… Та таємнича вільна Канада, прегарна країна з необмеженими просторами й багацтвами. Кожна енергійна здорова людина стає у цій країні на шлях надзвичайних можливостей. Найбідніша, найслабша людина веде у ній всеж можливе, людське життя. Про цю країну, Канаду, писали еміґрантам їх рідні й знайомі, як про край «медом і молоком пливучий». Різні компанії, всякі агенти обіцювали здоровим рукам такий заробіток, як ніде інде в світі. Кожного молодого й здорового заохочували спродати своє мізерне господарство у рідних краях та рушати сюди, в країну всемогутнього доляра…

І ось, кожний еміґрант на порозі тої цвітучої, благословенної Канади. Кожний перейшов безліч митарств. Радіє, що врешті вже митарства скінчилися і він вільною людиною ступить на вільну канадійську землю. Та з радістю і трівога гніздиться десь в найглибшому кутику душі… А ну, ще завернуть? Адже урядові формальности ще не закінчені! До того і непевність клопоче. Що пічне він, еміґрант, у чужій країні, без грошей, між чужими людьми, без знання мови і умовин праці?

На пароплаві страшенна різноманітність націй, облич, говорів і уборів. Ось, мягко, немов вдихаючи в себе повітря, щось розпитує у грубезного німця француз. Геркає і деркає йому у відповідь, запиту очевидно не розуміючи, німець. Мельодійно наспівує італієць. Кутякає мадяр. Флєгматично жує тютюн скотляндець. Наче проковтуючи закінчення слів сперечається з сербом носатий болгарин. Повільно проходжується по покладі замислено лінивий грек. Лається підхмелений росіянин чи духобор. Бореться й пересварюється з костистим англійцем малий, вертлявий ірляндець. Довгою бородою й «пейсами» звертає на себе загальну увагу польський жид. Здається кожна і найменша країна Европи вислала сюди своїх представників.

Дещо відокремлено від усіх збилася купка поляків. Вони оживлено сперечаються, до кого належить Канада? До Бритійської Імперії, чи таки до польського моцарства? Бож, колиб Канада не була польською, то так багато поляків до Канади не впускалиб… Інші перечать, що Канада таки не польська, бо зветься Канадою, а не «Цанада», як вимовляласяб по польськи.

А в самому куті пароплава збилося кількадесять українців. Мовчки, похнюплено вдивлюються у непривітні, покриті ще снігом береги Нової Скотії. Серед них переважають селянські обличча й одяги. Убрані так, як звичайно вбиралися вдома на свята. Чоботи, штани «галіфе», вишита сорочка, кашкет чи капелюх… Часом з грубого домашнього сукна сіряк. Попадаються й «по панськи» убрані іміґранти, з дещо делікатнішими від селянських обличчами. Це мабуть ті, що вхопили трохи освіти.

Увесь той Вавилон швендається по нижчому покладі. На вищих також повно. Але там представники «чистої» публики, переважно модернізовані члени вибраного народу.

Залізні журавлі невпинно розгружують пароплав від европейського добра. Залізна похила вежа над будкою кружляє на всі сторони. Повертає над пароплав, ніби рука якогось казкового велитня, згинається й піднимає плятформи зо значними тягарами. Піднимає вверх понад труби пароплаву, знову повертається, описує в повітрі велику дугу і опускає тягар вже на пристані. Він миттю зникає десь у будинках складів, а вежа скрипить, заломлюється і знову приносить дерево, пакунки, часом живих тварин. І так без перестанку, цілими годинами.

Іміґранти починають нетерпеливитися. Кілька годин вичікування уже у мети подорожи — здаються вічністю. Заздро поглядають на портових робітників. Так дивиться вязень на переходячих на волі людей через тюремні ґрати, або покараний забороною виходити з касарні вояк на своїх щасливіших товаришів.

Над вечір дозволено сходити на беріг. З мішками, вузлами, різнородними пакунками поодинці машерують іміґранти вузьким проходом до будинку Іміґраційного Уряду. Ідуть в перемішку, мужчини, жінки й діти, старі бабусі, хлопці й дівчата. Ідуть рівним рядком, а серце в кожного колотиться, мало з грудей не вискочить. І не дивно! За годину-дві кожний сподіється відїхати в глиб Канади, або… бути призначеним на відослання до матірного краю. Не один і не одна щиро моляться в душі, щоб Бог щасливо переніс і через цю, останню перешкоду. Бо повернення, — для багатьох — рівнозначне матеріяльній руїні, зламанню життя, або й смерти…

Простора саля Іміґраційного Уряду заставлена довгими рядами лавок. Рослі, широкоплечі поліцаї розсаджують іміґрантів. Їх прохань сідати мало хто розуміє, хоча слова «сит довн» у вимові подібне і однозначне з такимиж словами у інших мовах, подібне і до українського «сідай». Та сливе кожний іміґрант розгублено оглядається, кожного треба взяти за рукав і посадити. Багато іміґрантів сторонить від поліцаїв, виймають і показують свої документи. Це останки ще европейського страху перед поліцією, звичка показувати свої документи кожному зустрічному поліцаєві.

Бо в Европі громадянин без паспорту не може перейти навіть до сусіднього села. Паспорт там головне, а людина це лише безплатний додаток до свого документу. Зустрінувши безпаспортного бідаку поліцай тягне його до комендантури поліції, за кількадесять кільометрів. Починається довга тяганина й кари. Людина часом кілька тижнів стратить, поки дістанеться додому. У новостворених повоєнних державах людина не сміє вийти без паспорту за межі свого обійстя. Не диво, що іміґранти міряють такоюж міркою і канадійську поліцію: в перших часах не довіряють і бояться її.

Посередині великої салі відгороджений дротяними сітками вузький прохід, у заглубленнях стоять столи, снуються іміґраційні урядники. Кожного новоприбувшого питають, — де родився, кого покинув у рідному краю, яке майно і на кого, до кого їде в Канаду і кілька інших, принагідних питань. По черзі викликують іміґрантів, виписують, перевіряють документи, прибивають печатки. Вони йдуть далі, щасливі, що перебули нарешті всі тарапати, а від стола летить коротке:

— Некст!

Підходить наступний іміґрант і знов починається та сама пісня з питаннями, документами й печатками. Чергові з замираючим серцем ждуть, коли покличуть їх, наче ті грішники перед грізним, невмолимим суддею.