Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Сказка
Показать все книги автора:
 

«Казки народів світу», Невідомий Автор

 

Нетлінна скарбниця народної мудрості і краси

Любий друже! Ти тримаєш у руках книжку, де зібрано казки, що їх створили народи п’яти континентів: Європи, Азії, Африки, Америки, Австралії. Прочитавши її, відкриєш для себе напрочуд широкий, розмаїтий, яскравий образ світу в усьому його багатстві й неповторності.

Чимало з цих казок ти, певне, знаєш — їх тобі читали або розповідали мама чи тато, бабуся чи дідусь. Згодом, опанувавши грамоту, ти познайомився і з іншими казками: німецькими — «Бременські музиканти», «Кіт у чоботях», французькими — «Просинка», «Як не вберегли звірі своїх таємниць», англійськими — «Джоан і кривий гусопас», «Дік Віттінгтон та його кішка», польськими — «Покарана хитрість», «Цвіт папороті», румунськими — «Серце матері», «Фет-Фрумос із золотим волоссям», японськими — «Таро-Силач», «Сандалії-скороходи». Відомі тобі, безперечно, і чеська казка «Дванадцять принцес», і лужицька «Співуча липка», і словенські «Скам’янілі королівни».

В цій книжці є казка «Про Аладдіна та про чарівну лампу». Її взято із «Тисячі і однієї ночі» — пам’ятки літератури арабського Сходу, що її створено в XIV або XV столітті на сюжети давньої усної народної творчості Індії та Ірану. Понад триста казок та новел налічує «Тисяча і одна ніч», і кожна захоплює пригодами героїв, полонить уяву.

Та є в книжці й казки, які досі ще не перекладалися українською мовою. Це бельгійська казка-новела «Кентен і муха»; її складено також у середньовіччя, і розповідається в ній про талановитого юнака, бідняцького сина, який завдяки талантові й наполегливості став художником. Це й казка про лиса, цапа та мішок моркви, яку склали фризи — народ, що живе на Фризьких островах (у Північному морі).

В ефіопських казках «Гарна дружина» та «Як гукнеш, так і відгукнеться» висміюються дурні можновладці, скупі багатії, недолугі законники.

Цікаво буде прочитати казки й інших народів Африки — Гвінеї, Заїру, Кенії, Малі, Намібії, острова Мадагаскар, — а також казки індіанців Південної Америки.

Що ж таке казка, коли й чому вона виникла, як розвивалася?

Казка — це один із жанрів усної народної творчості (фольклору). Вона існує у всіх народів світу від непам’ятної давнини. В казці відтворено життя того чи іншого народу в різні періоди його історії, починаючи від первісного й до наших днів. Цим вона схожа на інші фольклорні жанри — оповідку, переказ, пісню, думу, які безпосередньо пов’язані з життям їхніх творців. Та водночас казка має свою особливість: дійсність відображено в ній, сказати б, не з фотографічною точністю, а мовби відбито в чарівному свічаді — переломлено через гру уяви, переінакшено через вигадку. Однак це не позбавляє казку зв’язку з реальністю: навпаки, саме реальність визначає її ідею, зміст, образи героїв, мову. Бо аж ніяк не кожна вигадка ставала казкою. Від оповідача до оповідача, з покоління в покоління люди переказували тільки те, що вважали найсуттєвішим, найголовнішим для себе. В казці втілено світогляд народу, його сподівання, його мрії. За всіма образами казки — дивовижними, страхітливими, кумедними — ховаються неосяжні глибини народного життя.

Об’єднати казки за певними прикметами — тобто класифікувати здавна намагаються вчені, які їх досліджують, — фольклористи. Проте й досі єдиної думки щодо цього в них нема. Тож поділити казки на якісь групи можна тільки умовно. Нині існує такий розподіл: казки про тварин, чарівні, соціально-побутові, новелістичні. Але провести чітку межу між тією чи тією групою не так просто. Кожна казка має сюжет, у ній діють герої — отже, вона певного мірою новелістична.

У всіх казках про тварин є чарівний елемент — звірі, птахи, риби розмовляють у них людською мовою і поводяться як люди. А в багатьох чарівних казках поряд із героями діють тварини, допомагають їм подолати перепони на шляху до поставленої мети. Майже всі казки містять «авантюру», тобто пригоду, на якій грунтується сюжет. І, нарешті, немає жодної казки — про тварин, чарівної, побутової, новелістичної,— в якій не було б повчання, моралі. Часом ця мораль висловлена прямо, інколи вона випливає із змісту, але в будь-якій казці будь-якого народу мораль є неодмінно.

Казку створила художня уява наших далеких пращурів. її початок губиться в мороці віків. Найдавніше, певно, виникли казки про тварин. їх почали складати в суспільстві, де ще не було класів, де люди жили родами й племенами і майже нічого не знали про навколишній світ. Світ цей здавався їм загадковим і страхітливим, населеним надприродними «верховними» істотами. Деяких вони вважали добрими, зичливими, інших — лихими, зловмисними, але й тих, і тих — могутніми. Тому люди вигадували різні обряди, за допомогою яких намагалися умилосердити ці «вищі сили», щоб вони полегшували життя. Тварин вони також обожнювали, гадаючи, що в кожного племені є свій захисник чи порадник, від якого залежить удача на полюванні.

З плином часу казки про тварин втрачали свій обрядовий, магічний характер, ставали схожими на байку. Оповідачі наділяли звірів, птахів, риб людськими чеснотами та вадами, і діяли ці тварини здебільшого в цілком реальній, позбавленій загадковості обстановці.

У фольклорі слов’янських та західноєвропейських народів казок про тварин порівняно небагато. А от у народів Америки, Австралії, Азії, Африки їх без ліку. Звичайно, в кожній країні у казках живуть «свої» тварини. В Європі — це вовк, ведмідь, лис, заєць, кінь, собака, кіт, півень (або курка), орел, ворон, в Азії та Африці — лев, тигр, слон, мавпа, черепаха, папуга, в Австралії — кенгуру. Щоправда, в казках цих континентів інколи діють і «європейські* тварини.

Казки про тварин цікавили багатьох учених і письменників світу. На Україні, зокрема, вивчивши «звіриний епос», створив свою славнозвісну збірку «Коли ще звірі говорили» Іван Франко.

Чарівні казки люди почали складати й переповідати теж із давніх-давен. Ці казки так само тісно, як і казки про тварин, пов’язані з віруваннями та обрядами наших пращурів. Існував, наприклад, обряд посвячення юнаків, які досягли того віку, коли можна самостійно полювати чи рибалити, брати участь у чоловічих танках та співах, одружуватись, у мужі-мисливці. їх заводили в лісові нетрі, залишали в самотній хижці і, щоб перевірити їхню хоробрість та витривалість, брали на суворий, а часто й на дуже жорстокий спробунок. Ті, хто його витримував, ставали повноправними членами племені. їм, як вважало плем’я, відкривалися таємниці стихій, мова звірів, птахів і риб, діяння духів добра і зла.

Цей обряд супроводився різними магічними ритуалами.

У чарівних казках ми зустрічаємось із найнеймовірнішими вигадками, з одухотворенням предметів і явищ навколишнього світу. Ця прадавня спадщина властива для казок усіх народів світу. їх герої здійснюють дивовижні подвиги, вбивають чудовиськ, дарують людям вогонь і живодайну воду, навчають їх ремесел, визволяють із полону і рятують від смерті безневинних; вони наділені чудодійними якостями — добуваються аж під землю, гуляють по дну морському, літають на Сонце і Місяць. З усіх небезпек і випробувань вони завжди виходять переможцями і завжди досягають того, що задумали.

У будь-якій чарівній казці відбилися уявлення народу про добро і зло. Всі герої цих казок — борці за вікові народні ідеали.

Соціально-побутові казки люди почали складати на пізніших етапах своєї історії. Вони грунтуються на живій дійсності; в них, здебільшого, немає фантастичних перетворень, чарівної вигадки, ситуації — реальні. Ці казки «населені» звичайними людьми. їхні герої — бідні селяни, ремісники, наймити, солдати — з одного боку і вельможі, пани, багаті хазяї, купці, священики — з іншого. Перші — це найчастіше герої позитивні, другi — негативні. Представники трудящого люду — працьовиті, розумні, сміливі, чесні, вірні в дружбі і в коханні. їхні гнобителі — тупі, пихаті, ледачі, зрадливі, жадібні, боягузливі. їх завжди пошивають у дурні.

У соціально-побутових казках найяскравіше і найповніше відображено протест народу проти соціальної несправедливості, і що пізніші казки, то рішучіше й гучніше цей протест лунає. Народ у них — борець за волю, за правду, за щастя.

Новелістичні казки відрізняються від побутових «полегшеним» і гострішим сюжетом, кумедними ситуаціями. Герої тут — веселуни, дотепники, спритники, відчайдухи. Проте ці казки — не тільки розважальні. В них також викриваються і тавруються людська ницість, зло та несправедливість.

З-поміж названих груп казок можна вирізнити ще гумористичні, сатиричні, казки-легенди, казки-небилиці, казки-анекдоти, казки-притчі. У кожному з цих видів казок дещо інакше будується сюжет, змальовуються герої, дійсність.

Тут подано казки у всьому їхньому розмаїтті. Є казки про тварин, є чарівні, є соціально-побутові. Є кілька притч. Скажімо, шотландська казка «Лисиця і яструб» містить дуже цікаве й мудре повчання. А казка-небилиця з Намібії («Найдовша казка на світі»), безперечно, звеселить, щиро розсмішить тебе.

Ось іще одна прикмета народної казки — загадкова й напрочуд цікава. Чимало казок зовсім відмінних один від одного народів — навіть тих, що живуть на різних континентах, — подібні за змістом, герої й сюжети в них схожі, хоча, ясна річ, казка кожного народу має властиве тільки їй національне забарвлення. Приміром, казка про рибалку й рибку відома майже у всій Європі, від скандінавської Півночі та Ісландії до Середземного моря; знають її і в Латинській Америці, і в Канаді, і в Азії (зокрема в Індонезії), і в Африці.

Так само поширена в багатьох країнах казка про хлопця-ведмедя: її розповідають і у Франції, і на Кубі, й у В’єтнамі.

А казки про злу мачуху й падчерку, про трьох братів — двох розумних і дурника, про бідного парубка і царівну, про царівну-жабу, про хлопчика-Мізинчика, про змієборство, про Кота в чоботях, про лисицю й вовка, про цвіт папороті,— в якого тільки народу їх не здибаєш! Не перебільшуючи, можна сказати, що вони побутують на всій Землі…

Учені-фольклористи багатьох країн прагнули проникнути в таємницю цього явища і створили кілька теорій про причини схожості казок різних народів світу.

Одна з таких теорій — міфологічна. її прихильники — славнозвісні збирачі німецького фольклору брати Грімм (Якоб і Вільгельм), англійський дослідник індійських народних казок Макс Мюллер, російські збирачі Олександр Афанасьєв і Федір Буслаєв. На думку цих учених, усі казки розвинулись із єдиного джерела — прадавнього міфа. Міф — теж жанр усної творчості народу. Виник він за первісно-общинного ладу, а може, й раніше, в часи доісторичні. Міф — це переказ про явища природи, про різні події; це також фантастична оповідка про богів, обожнених героїв, уявних істот.

Інша теорія — міграційна. Вона грунтується на ідеї про те, що казки «мандрують» по світу, від одного народу до іншого. Цю теорію обстоювали німецький дослідник індійських народних казок Теодор Бенфей і російський академік Сергій Федорович Ольденбург.

Є ще одна теорія, з допомогою якої вчені пояснювали схожість казок різних народів світу. Це теорія побутово-психологічного породження сюжетів. її творці — англійський етнограф і філолог Джеймс Фрейзер та академік Олександр Миколайович Веселовський, — вивчаючи побут, духовну культуру і соціальне життя племен та народностей, які стояли ще на докласовому ступені розвитку, дійшли висновку: подібність казок пояснюється тим, що на зорі своєї історії люди мали однакові умови життя й однакову психологію.

Вчення про «спільність» казок, про їхню приналежність різним народам поглибив видатний радянський фольклорист Володимир Якович Пропп. Він виявив єдність усіх принципів побудови казок, пояснив їхню подібність на грунті дослідження історії багатьох людських суспільств. Виходив він із того, що зв’язок казки з дійсністю — не прямий, а надзвичайно складний, опосередкований.

Пропп стверджував, що казка — це твір історичний, оскільки вона неодмінно відображує певний етап життя народу, який її склав. Однак історизм цей не прямолінійний: явища й події, що про них розповідається в казці, переінакшені, «перекодовані», — тож виявити його дуже важко. Адже йдеться про подію, явище, ситуацію, які існували за глибокої давнини. Мало не всі фольклорні сюжети містять у собі художнє переосмислення, «заперечення» вірування чи обряду, яга колись були з ним пов’язані.

Творення казки свідчить про те, які міцні зв’язки єднають людей, що живуть на Землі. Тут усе нерозривне: і правічна спорідненість різних народів, і спільність людської психології, і схожість законів матеріальної та культурної історії, починаючи від найранніших її ступенів.

Отже, ми можемо твердити: казки різних народів світу схожі між собою тому, що бажання та прагнення, надії та мрії усіх народів схожі. Всі народи однаково розуміють те, що вважають за істину і неправду, справедливість і облуду, злочин і кару, геройство і боягузтво, велич і ницість.

Усі народи завжди хотіли, хочуть і хотітимуть жити в мирі, злагоді й достатку, ростити дітей, виховувати в них любов до праці, допитливість, чесність, доброту і щирість думок та почуттів. Усі народи прагнули, прагнуть і будуть прагнути свободи й щастя. І про все це розповідалося, розповідається й довіку буде розповідатися в казках, що їх складали, складають і складатимуть народи світу.

Величезне розмаїття казок народів нашої планети, — це свідчення невмирущої мудрості й краси людства. Це безцінна скарбниця його демократичної культури. Це мистецтво, створене у віках на історичних шляхах усіх народів у їхній боротьбі за поступ, за прийдешність.

З цієї скарбниці ми зачерпнули кілька пригорщів діамантів та самоцвітів і розсипали перед тобою, юний наш друже. Перебирай їх, милуйся їхніми барвами й блиском. І хай ці нетлінні коштовності — народні казки — навчають тебе любити добро, ненавидіти зло, хай надихають тебе на готовність завжди стояти на обороні першого й не відступати перед другим у всіх його формах і проявах.

ІРИНА СИДОРЕНКО

Європа

ДЖОАН І КРИВИЙ ГУСОПАС

Англійська народна казка

Колись давно жив один старий лорд. Мешкав він у розкішному замку на березі моря, але почувався дуже самотнім, бо не мав жодної близької людини. У залах і в покоях не чути було молодих голосів, не лунав веселий сміх.

Годинами ходив старий лорд по вимощеній кам’яними плитами галереї або сидів біля вікна й дивився на похмуре море.

Була у нього маленька онука, але він ні разу не бачив її. Лорд не злюбив дівчинку від дня її народження, бо в той день померла її мати, улюблена лордова донька.

Батько дівчинки був у королівському війську, пішов у далекий заморський похід і там загинув. Тож вона росла без батьків.

Гірка була її доля, але їй довелося б зазнати куди гіршої, якби не стара няня. Вона забрала Джоан — так звали дівчинку — до себе і годувала недоїдками з господаревого столу, а вдягала у всяке дрантя.

Лордові слуги погано поводилися з дівчинкою — адже їхній пан не любив її! Вони кривдили її і прозвали голодранкою.

Джоан цілими днями гралася на задньому дворі замку або блукала сама понад морем. Єдиний її друг був кривий хлопець-гусопас.

Вона часто приходила до нього на пасовисько і розмовляла з ним годинами. Хлопець був трохи старший за неї, він жив на фермі, неподалік від замку.

Щоранку він виганяв гусей і вів їх до ставка, де вони плавали, плескалися, ловили рибу. А хлопець тим часом грав на сопілці, і Джоан завжди прибігала його послухати. Вона так любила його наспіви — то сумні, то веселі! Вони розповідали їй про лісових фей-красунь або про далекі чужі країни, про невідомі гори й річки, і вона забувала своє лихо й образи.

Інколи ж музика була така весела й легка, що її ноги самі йшли в танець. І тоді навіть кривий гусопас незграбно пританцьовував разом із нею. Так минали дні весною і влітку.

А взимку, коли наставали довгі темні вечори, Джоан підсувала ослінчик ближче до вогню і просила свою стареньку няню, щоб та розповідала їй казки про сміливих рицарів і дам-красунь, про велетнів і людожерів, про русалок, що плавають у морських хвилях, чи про фей, що ширяють, невидимі, в повітрі. А сама сиділа й слухала, дивлячись на вогонь. Щоки її рожевіли, очі блищали.

Та ось вона починала куняти, няня теж позіхала, розповідати далі їй не було сили, і вона відсилала дівчинку спати.

І все ж таки, хоч як любила Джоан слухати казки, по-справжньому щасливою вона почувалася тільки тоді, коли втікала до свого друга гусопаса. Він грав для неї на сопілці дивні пісні, і вони весело балакали або гралися.

Часом Джоан розповідала хлопцеві якусь із няниних казок або ж починала танцювати під його музику. І тоді все погане зразу забувалося — і величезний порожній замок, і сердиті слуги, і дідусь, якого вона так ніколи й не бачила.

Минали роки, і Джоан із дівчинки виросла в гарну дівчину. Але вона, як і колись, дружила з кривим гусопасом, а старий лорд, як і раніше, не любив її і не бажав бачити.

І ось одного разу поширилася чутка про те, що в сусіднє місто приїжджає король. В усі навколишні замки були послані гінці з запрошенням на королівський бал. На цьому балу королів син — молодий принц — мав вибрати собі наречену.

А запрошення короля, як відомо, означає наказ! Такий наказ прийшов і в замок біля моря — до старого лорда.

Лорд звелів осідлати собі білого коня, а тим часом покликав цирульника, щоб той зголив йому довгу сиву бороду. Потім він убрався по-святковому й зійшов у двір, щоб сісти на коня і їхати в місто.

А Джоан сиділа і розмовляла зі своєю старенькою нянею в кімнаті нагорі.

В цей час у дворі замку зацокотіли копита. Вона запитала няню, що там таке. Няня відповіла:

— У сусідньому місті король дає великий бал. Він і твоєму дідусеві наказав приїхати. Визирни у вікно — побачиш його.

— Ох, як би й мені кортіло поїхати на бал до короля, — зітхнула Джоан. — Няню, голубонько, піди до дідуся і попроси, хай візьме й мене з собою! Піди, поки не пізно!

Цієї миті у двір зайшов старий лорд і з допомогою слуги й стайничого сів на коня.

— Це мій дідусь? — запитала Джоан. — Який він гарний, як ошатно вбраний! Ой, як мені кортить поїхати з ним!

— Ні, ні, я нізащо не наважусь заговорити з ним, — сказала няня. — Та вже й пізно. Не встигну я, стара, немічна, ще й зійти донизу, як він поїде.

І справді, поки вона це говорила, грум віддав панові поводи, і білий кінь виніс старого лорда за ворота замку. Джоан стежила за ним, аж поки він зник з очей, потім відійшла од вікна й гірко заплакала.

— Мій перший бал, — ридала вона. — Це міг бути мій перший бал. Тепер я ніколи вже не попаду на бал. Хіба трапиться ще така нагода? Ніколи, ніколи! І все через те, що ти не схотіла піти й попросити його!

— Заспокойся, дорогенька моя, — намагалася втішити її няня. — Бали і свята не для тебе. Не сердься на свою стару няню. Я нічого не могла вдіяти. Він би мене однаково не послухав. Навіть якби я з ним поговорила, він не взяв би тебе.

Джоан перестала плакати так само швидко, як і почала, і перепросила няню.

— Не гнівайся на мене, — сказала вона. — Ти мій єдиний друг. Я не хотіла тебе образити. Адже ти не винна. Та мені зовсім і не хочеться їхати на цей дурний бал. Хіба цікаво дивитися, як пишаються виряджені лорди та леді? Зовсім не цікаво.

І все-таки, коли вона вийшла з замку в поле, то подумала, як добре було б потрапити на цей бал! Хоч краєчком ока поглянути на вродливих, гарно вбраних леді, на їхні величності — короля й королеву! Та найдужче їй кортіло побачити молодого принца. Вона так замріялась, що й не помітила свого друга гусопаса, котрий кульгав їй назустріч разом із гусячим табуном. Він припинив грати на сопілці і запитав:

— Чого це ти замислилася, Джоан? Заграти тобі веселої пісеньки, щоб схотілося танцювати? Чи сумної, щоб поплакала?

— Я й без того хочу танцювати, — відповіла Джоан, — але тільки не тут. Знаєш, мені так кортить потрапити в місто на бал до короля! Та мене не запрошено…

— Коли ти хочеш дістатися в місто, — сказав хлопець, — ти туди дістанешся! І я разом з тобою, і мої сірі гуси. Зрештою, добратися туди не так то вже й важко, навіть такому кривоногому, як я.

І вони рушили. Дорога здалася Джоан не такою й довгою, бо гусопас весь час грав на сопілці. Він грав так весело й бадьоро, що Джоан зовсім розвеселилася. Вона підспівувала йому, кружляла й танцювала.

Та коли вони були майже біля самого міста, позаду зоцокотіли кінські копита, і скоро їх наздогнав високий гарний юнак на вороному коні.

— Ви прямуєте до міста? — запитав він. — Можна й мені з вами? Разом веселіше буде.

— Звичайно, можна, сер! — відповів гусопас. — Ми йдемо у місто подивитися на вельможних гостей, що з’їжджаються на королівський бал. Якщо хочете, ходімо разом.

Юнак стрибнув з коня і пішов поряд з Джоан, а кривий гусопас кульгав слідом за ними й награвав на сопілці.

Раптом юнак зупинився, подивився на Джоан і запитав:

— Ти знаєш, хто я?