Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Готический роман
Показать все книги автора:
 

«Мертва кров», Михайлина Омела

Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. «Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з’їсти», — розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона прихилилася до якоїсь стіни, і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала: «Я ж вагітна, а це — токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…»

Вона розуміла, що, доки живота не видно, проблем з кров’ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод.

Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні опирі живуть десятки років.

Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг упряж з усіх сил, і коні завмерли.

— Куди накажете, пані?

Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті, хекнувши, підняв її й поставив біля ніг дівчини.

— Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?

Відповіді не було.

Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.

— То куди ж ми їдемо? — запитав він.

Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.

— Я, мабуть, сюди вже не повернуся, — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.

До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:

— Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!

Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:

— Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…

Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»

Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма! — зрозумів він раптом. — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»

А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.

Сподобався він і тітці.

— Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка, — казала вона вже у поїзді.

— Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…

— Дурненька, от якби я була на твоєму місці…— тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.

Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…

Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.

Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі зупинилася у двоюрідної сестри і весь день намагалася додзвонитися до Венчеслава, але телефон мовчав. Нарешті вона не витримала і увечері сама поїхала до замку Венчеслава.

Там уже було багато екіпажів і таксомоторів. Гості заходили у відкриті ворота, і вона пройшла разом з усіма, але дійшла лише до замку, бо, незапрошена, увійти туди не зважилася. Блукала садом, довгим і порожнім, потім зайшла дуже далеко углиб і несподівано побачила красивий одноповерховий будинок, в якому горіло світло. Механічно увійшла до нього, ніби її завела туди якась таємнича сила. Можливо, Венчеслав десь тут, — мимоволі подумала і, побачивши сходи, які вели донизу, почала спускатися, але несподівано почула дивні звуки. Сходову площадку навпіл ділила величезна арка з вітражами. Єлизавета підійшла до неї впритул і крізь скло у підземній кімнаті побачила Венчеслава поряд з якоюсь жінкою. Ледь стримуючись, вона все ж додивилася до кінця сцену в кімнаті. А додивившись, вжахнулася і, розуміючи, що зараз збожеволіє, вибігла геть. Уже приїхавши додому, у розпачі випила жменю якихось пігулок, здається снодійного, і у напівмаренні вийшла на вулицю…

… — Тут зупиніть.

Вона підійшла до чавунних воріт, на яких висів величезний замок. Звісно, ключів вона не мала, залишила вдома. Щоб не викликати підозри візника, Єлизавета легко, ніби картон, розірвала замок і відчинила ворота. «Мабуть, просто так висів», — подумав візник, але якийсь тваринний страх охопив його. Молода жінка стояла біля воріт і чекала. Соромлячись свого переляку, візник ледве стяг валізу з фаетона і рушив за Єлизаветою, яка повільно йшла до будинку. Під її ногами рипів сухий сніг, і це рипіння разом зі свистом вітру відганяло від візника неприємні думки. Дівчина піднялася кам’яними сходами і зупинилася біля засклених дверей. Коли візник підійшов, вона вже відчинила двері і впустила його до веранди. Він боком заніс велетенську валізу і поставив її на підлогу:

— За цю послугу, пані, треба додатково заплатити.

Жінка мовчки стояла на тлі вікна, і візникові на мить здалося, що її очі знову горять червоним вогнем. Йому захотілося крикнути, але губи не слухалися. Він хотів поворухнутися, але тіло заніміло.

Пильно вдивляючись в обличчя візника, жінка підійшла до нього впритул. Їй не довелося докласти великих зусиль…

«Задля дитини, все задля дитини, яка, що б там не було, повинна народитися і жити… Хм, але що ж робити з тілом візника? Може, кинути у фаетон і відпустити по вулиці? Ні, якщо хтось побачить, тоді кінець і мені, і дитині. Краще кину його у підвал…» — розмірковувала тим часом жінка.

Потім вона підійшла до коней, які зразу рвонулися з місця, ні, скоріше, полетіли. «Коні відчули, хто я насправді», — зрозуміла Єлизавета і тихо пішла до будинку. Хурделиця не вщухала, і, коли вона озирнулася востаннє, сліди і від фаетона, і від коней, і її власні були вже надійно заховані під товстим шаром снігу.

VI

Орлов лише на хвилину затримався, переодягаючись, і не помітив, куди тим часом поділася дружина. Нарешті він знайшов її в одному з туалетів. Жалюгідна, обм’якла, з порожніми очима, вона сиділа на підлозі. Поряд валявся шприц. Сергій Олексійович подивився її очі, перевірив пульс…

«Дякувати Богові, — подумав він. — Шприц був маленький і доза несмертельною». І вперше в житті зрадів тому, що дружина вкололася. У них обох сьогодні був дуже важкий день. Орлов відніс дружину до спальні, а потім пішов до власного кабінету.

Він мав одне химерне захоплення, або, як це модно стало називати, хобі. З нього посміювалися, але Орлов на це не зважав. Навпаки, тим, хто іронізував, він найчастіше надсилав запрошення на черговий спіритичний сеанс. Саме спіритичні сеанси були хобі Орлова.

Василь Якубович Бакулін також досить скептично ставився до захоплення Сергія Олексійовича, але одного разу він несподівано з’явився у його видавництві.

— Я до вас з важливою справою. Життєво важливою справою. Скажіть мені чесно: ви справді вірите у духів?

Орлов розгубився:

— Ваше запитання не таке просте, як вам здається…

— Ви мені скажіть однозначно — так чи ні?

Трохи подумавши, Орлов відповів:

— Так!

— В такому разі прошу вас влаштувати спіритичний сеанс. Але одна умова — на цьому сеансі будемо лише ми удвох, а те, про що дізнаємося, залишиться нашою таємницею.

Добре знаючи Бакуліна, Орлов зрозумів, що справа справді серйозна. Цей іронічний, майже цинічний чоловік з профілем мефістофеля прийшов сюди не задля того, аби потім посміятися з Орлова. Тут було щось серйозніше. І тому він коротко запитав:

— Коли?

— Сьогодні увечері.

— А якщо не секрет, чому такий поспіх?

— Сергію Олексійовичу, я дуже вас прошу: зустріньмося сьогодні увечері у вас вдома…

Того дня Орлов мав затриматися у видавництві, щоб відіслати до друкарні вже підписаний ним рукопис антології сучасної російської поезії, але відклав усі справи і поспішив додому.

Побачивши роздратоване і похмуре обличчя дружини, він зрозумів, що Бакулін вже прийшов і всіляко ухиляється від флірту з нею. Отже, Бакулін справді шалено захоплений черговою божевільною ідеєю і вважає цей спіритичний сеанс життєво важливим для себе.

Вони повечеряли і нарешті усамітнилися у кімнаті, де вікна були завішені важкими портьєрами. Чоловіки сіли біля маленького круглого стола, накритого зеленим сукном.

— Нас мало, всього двоє, і тому цей сеанс вимагатиме від кожного з нас особливих духовних та фізичних зусиль, — сказав Орлов. — Зараз я візьму кришталеву кулю…

Цю кришталеву кулю Сергію Олексійовичу надіслала з Парижа поетеса, оповита таким густим серпанком таємничості, що майже не вірилося в її існування. Звали її Ельдіно де Альден. Її вірші часто друкувалися в Росії у перекладах Василя Бакуліна. Тож і цей окультний подарунок таємнича Ельдіно надіслала Орлову через нього.

Після того, як кришталева куля з’явилася на столі, Сергій Олексійович звернувся до Бакуліна.

— Тепер я вас слухаю.

— Чи можете ви викликати когось із духів?

— Ви маєте на увазі духів померлих, наскільки я розумію?

— Так!

— Я можу спробувати.

Олександра Сергійовича можете?

— Якого Олександра Сергійовича?

— І це запитує російський поет? Який у нас, росіян, є ще Олександр Сергійович, окрім Пушкіна?

Орлов розгублено подивився на Бакуліна і злякано подумав — чи не перейшов Василь Якубович ту хитку межу поміж талантом і божевіллям, яка була такою фатальною для багатьох російських письменників.

— То можете чи ні?

— Можу.

Власна впевненість подивувала й самого Сергія Олексійовича.

— Отже, Пушкіна? Мабуть, хочете уточнити його донжуанський список?

Бакулін навіть не посміхнувся:

— Ви знаєте, що зробив Брюсов? Він дописав незакінчену Пушкіним повість «Єгипетські ночі».

Запала мовчанка. Василь Якубович уважно дивився на Орлова, чекаючи обурення, але той спокійно відповів:

— Ви що, Василю Якубовичу, думаєте, що я зараз підстрибну на місці, вдарю кулаком по столу і закричу: як він, негідник, смів зазіхнути на найсвятіше для кожного росіянина?

— Але ж Брюсов дописав самого Пушкіна!

— То й що? Чого ви від мене хочете?

— Пушкіна!

— ?!

— Я хочу, аби ви викликали дух Пушкіна і щоб він сам продиктував нам закінчення цієї повісті, але про це ніхто не повинен знати. Ми надрукуємо її чи в моєму видавництві «Рак», чи у вашому «Кондорі», але з моїми коментарями і передмовою. І поки Валерій Якович разом зі своїм Сергієм Поляковим випустить у світ «Єгипетські ночі» у власному варіанті, ми підготуємо і видамо авторський варіант повісті. Ви мене зрозуміли?

Сергій Олексійович зрозумів.

Дух Пушкіна вони викликали, і він справді продиктував їм закінчення «Єгипетських ночей». Василь Якубович все записав, потім читав духу Пушкіна текст, і той підтвердив правильність запису. Згодом книжку набрали, але сталося неймовірне. Очікування Бакуліна не справдилися. Критика надала перевагу варіанту Брюсова, а видання Орлова назвала містифікацією і вимагала від видавництва рукопис Пушкіна.

…Сергій Олексійович, почувши шум, вийшов на сходи. Це повернувся Борис Буревий, який цього разу зупинився у їхньому домі.

— У вас тут все гаразд?

— Так, дякую.

— А що все ж таки сталося? Там говорили про різне…

— Давайте про це поговоримо завтра. Вам треба зараз відпочити. Я шкодую, що не дослухав вашу лекцію.

— До речі, на банкеті я познайомився з Кримським-Корсаровим. Він дуже хотів вас побачити. Тож я його запросив до вас на сніданок. Сподіваюся, ви згодні?

— Звичайно! Із задоволенням поспілкуюся!

— А я таки добряче втомився… До речі, Сергію Олексійовичу, сьогодні вранці я забув передати вам маленький подарунок, який привіз з Берліна. Рідкісна антикварна річ. Зараз я принесу…

За кілька хвилин Орлов сидів у тій самій кімнаті, де вони колись спілкувалися з духом Пушкіна. Він тримав у руках справді дорогоцінний подарунок — альфа-подібну дошку з пересувним квадратом. Судячи з напису, вона була виготовлена 1378 року в місті Фрайбурзі, а срібне клеймо сповіщало про те, що це власність доктора Паулюса Распе Гедіке, відомого медіума середніх віків. Такого коштовного подарунка Сергій Олексійович ніколи ще не отримував, і йому страшенно захотілося зараз же, цієї ж миті, випробувати можливості магічної дошки.

Працювала дошка за дуже простим принципом: треба було покласти пальці на одну зі сторін квадрата і за допомогою магічного заклинання викликати дух. Після цього дух сам починав водити квадрат по літерах і присутні могли читати відповіді на свої запитання. Орлов знав, що це дуже небезпечно, адже дух міг виявитися дужчим за медіума і почати диктувати йому свою волю. Тому найчастіше з такою дошкою працювало четверо людей, і лише у виняткових випадках двоє впевнених у власних силах медіуми. Та лише поодинокі, позначені особливим даром, ризикували це робити наодинці з дошкою. Таким був Паулюс Гедіке. І хоча Сергій Олексійович не вважав себе могутнім медіумом, все ж зважився сьогодні попрацювати з дошкою сам. День був досить важкий, і він в такий досить чудернацький спосіб хотів розвіятися.

… Орлов довго вибирав собі духа. Найбезпечнішим йому здавався дух покійного батька, який дуже любив свого сина за життя і тому не міг завдати йому неприємностей, знаходячись у потойбіччі. Але чомусь при слові «любов» Сергій Олексійович згадав молоду тендітну графиню Олену Трубецьку. Мабуть, ніхто не любив Орлова так, як вона.

Зла мачуха віддала її до монастиря ще у дитинстві. Вона вийшла звідтіля вже після її смерті і, віддавши всі свої права на спадок молодшому братові, зайнялася живописом. Вчилася у Москві, Мюнхені, Парижі. Там і вийшла заміж за академіка Академії мистецтв Росії Івана Петровича Павлова. Вони оселилися у Петербурзі, де Іван Петрович виконував замовлення державної ваги — малював портрети членів царської родини. З дружиною вони жили дружно, але незабаром Іван Петрович помер.

Орлов познайомився з Оленою Іванівною якраз у день похорону її чоловіка. Його вразило божественно красиве обличчя молодої вдови, а згодом розпочався їхній досить тривалий роман.

Відомий у мистецьких колах видавець і поет Орлов, наче юнак, вишукував можливості і причини, аби з’їздити до столиці і побачитися з Оленою. Інну Іванівну він поки що покинути не міг. А Олена все розуміла і ні про що його не запитувала. Щоправда, їм спадало на думку з’їздити на кілька тижнів до Італії, прийняти католицтво і повінчатися таємно від усіх. Олена хотіла мати шлюбну дитину. А Сергій Олексійович все сподівався, що вони з Інною все ж колись розлучаться. Точніше, що його дружина погодиться на розлучення, хоча це було малоймовірно. Інна скоріше б вкоротила собі віку, аніж розлучилася з Орловим.

Та одного разу Олена зникла. Це сталося саме у день відкриття її власної виставки. Сергій Олексійович через черговий нервовий напад у дружини не зміг приїхати до Петербурга, а вирвався лише через два дні. Олени вже ніде не було.

Поліція її шукала кілька місяців, та марно. Орлов розумів, що якби Олена була живою, то озвалася б до нього. І ось тепер він несподівано навіть для самого себе вирішив викликати дух коханої жінки.

У кімнаті було темно. Горіла лише малесенька свічечка. Прочитавши заклинання, він натиснув пальцями на ребро чорного квадрата і викликав дух Олени.

Опалення в будинку працювало чудово, але цієї миті Сергій Олексійович відчув, як у кімнату почав просякати якийсь потойбічний холод. Несподівано легко хитнулися важкі портьєри на вікнах. Затремтіло полум’я свічки, і Орлов відчув поряд з собою чиюсь присутність, а квадрат разом з його пальцями зарухався по буквах.

«Я з’явилася, любий!»

Сергію Олексійовичу здалося, що він не лише прочитав цю фразу по буквах, а навіть почув її.

— Я дуже за тобою скучив, — промовив він уголос. — Мені так тяжко без тебе, Олено… — І відразу отямився. — Що за дурниці я плету?

І, вже не очікуючи відповіді на сентиментальні фрази, запитав:

— А чим ти доведеш, що це саме ти, моя люба?

Квадрат під його пальцями знову почав рухатися по дошці:

«Коли ми були в мене вдома, ти поклав записку у третій том вибраного Бальмонта і сказав мені, що ми з тобою разом прочитаємо її на Різдво. Після твого від’їзду я не втрималася і прочитала її. Там були вірші».

— Але ти, якщо ти дух Олени, можеш знати це з духовного архіву Господа, а якщо ти — інший дух, то можеш прочитати все це з душі моєї коханої.

Сергій Олексійович недаремно боявся. Він знав, що інколи замість духа померлої людини приходить або стихійний дух, або, в ліпшому випадку, чужий дух, який вирішив просто розважитися.

«Ти можеш мені не вірити, любий, — знову запрацював квадрат під пальцями Орлова, — але я знаю, навіщо ти мене викликав. Відповідаю: я померла, і не своєю смертю.

У день відкриття моєї виставки я чекала на тебе, а вже увечері, на бенкеті, з’явився Венчеслав Боголюбський разом зі своєю дружиною та пасербицею. Венчеслав Іванович вибачився, що не зміг прийти на виставку, і запросив мене до себе додому. Єдине, про що він просив, — нікому не говорити про мій майбутній візит, бо хоче, мовляв, зробити для своїх гостей сюрприз. Для мене було честю відвідати дім Венчеслава Боголюбського, адже там буває багато відомих письменників і митців. Я пообіцяла прийти. Це мав бути вечір на мою честь.

Любий, я прочекала тебе цілісінький день, я дзвонила до Москви, але телефоністки весь час говорили, що зв’язок через хуртовину обірваний. Я двічі виходила зустрічати поїзд з Москви. А другого дня увечері мені зателефонувала пасербиця Венчеслава Івановича і запитала, чи дотримала я слова тримати у секреті мій сьогоднішній візит до них. Я підтвердила, що так. Тоді вона призначила мені зустріч на кінцевій зупинці трамваю на Васильєвському острові, пообіцявши під’їхати туди на авто. Я навіть не подумала, любий, про те, навіщо мені їхати на трамваї у таку далечінь, якщо вони можуть забрати мене з дому автомобілем. І я поїхала.

Вероніка чекала на місці нашої зустрічі, але без авто. Сказала, що він стоїть на сусідній вулиці, і вибачилася, що не змогла приїхати за мною додому, бо, мовляв, ще не дуже добре водить автомобіль. І я знову повірила.