Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Готический роман
Показать все книги автора:
 

«Мертва кров», Михайлина Омела

Замість передмови

Кожен твір має свою передісторію. У роману «Мертва кров» вона особлива.

Кілька років тому я придбала приватний будинок у Києві, у тій його частині, яку так живописав у своєму романі «Сталінка» мій колега Олесь Уляненко. Двоповерховий, похмурий, складений з величезних сірих цеглин, поміж якими де-не-де вже з'явилися тріщини, він височів над Деміївським урвищем. Його вузькі вікна сумно дивилися на непролазні хащі яру, де час від часу маніяки ґвалтували жінок, утеклі зеки переховувалися від міліції, вночі вили чи то здичавілі собаки, чи то вовкулаки, а ще час від часу хтось вже, напевно, з новітніх українців вправлявся у стрільбі з пістолета. Перший поверх будинку був великим підвалом з кількох кімнат без вікон. Для чого він був призначений, я так і не з’ясувала. Але якось саме тут, серед різного старого мотлоху, я знайшла залізну заіржавілу скриню, зачинену на замок, якого, звичайно, довелося відбивати ломом, бо ключів до нього мені ніхто не залишив. У скрині лежали не коштовності і не гроші, а грубі, пожовклі, вкриті пліснявою зошити, і коли я взяла один з них, зошит на очах почав розпадатися — обкладинку з’їла пліснява…

Скриню я забрала до кімнати і, коли зошити трохи висохли, спробувала прочитати те, що вціліло. Це була моторошна історія про опирів, які жили в Росії, а згодом і в Україні на початку двадцятого століття. Ніколи в житті мені не доводилося читати більш страхітливих і натуралістичних описів вбивств, ґвалтувань, катувань. Було враження, що людина, яка це написала, якщо не сама брала участь у злодіяннях опирів, то спостерігала за ними зблизька або була їхньою жертвою. Читати це було моторошно, і я не наважилася показати комусь знайдені зошити. Так і пролежали вони на моїй полиці багато років.

А нещодавно я переїхала до іншої квартири і разом з книжками забрала свою страхітливу знахідку. Потім переглянула зошити знову, і мені здалося, що, окрім мене, це може бути цікаво ще комусь, адже в останні десятиліття про опирів не писали. І, звичайно ж, про те, що вони робили на початку двадцятого століття в Російській імперії, ми нічого не знаємо. До того ж, коли розповідає свідок тієї буремної епохи, це ще цікавіше. На жаль, кілька зошитів врятувати не вдалося, і тому при упорядкуванні рукопису деякі сюжети залишилися нерозвиненими, а доля деяких героїв невідомою. Вигадувати і фантазувати я не захотіла, аби дотриматися історичної правди і точності оригіналу.

Хто був автором цих записів, я не знаю. Напевно, якийсь переселенець з Росії, який до другої світової війни жив на Сталінці. А може, це був українець чи німець… Хто сьогодні відповість на це запитання? Щоправда, на обкладинці одного із зошитів я прочитала: Michel Omely. На іншому — Михайлина Омела. Тож, як бачите, навіть невідомо, ким був автор — чоловіком чи жінкою…

У цій книзі я пропоную увазі читачів кілька перших вцілілих зошитів рукопису. Якщо вони зацікавлять читацький загал, я продовжу їхню подальшу публікацію.

Ось така передісторія роману «Мертва кров». Мені як упоряднику і редактору було цікаво працювати з цим матеріалом. Сподіваюся, що вам, шановні читачі, так само цікаво буде прочитати це.

 

Світлана Короненко

Розділ перший

І

— Гомосексуаліст! — сказав би випадковий відвідувач шпиталю Св. Пантелеймона, проходячи повз фарбованого брюнета з акуратною еспаньйолкою, від якого за кілька метрів пахтіло міцними французькими парфумами.

Але це було зовсім не так. Юрій Олександрович Лозинський був лікарем, доктором медицини. А те, що він зловживав парфумами, було ознакою його лікарської діяльності. Юрій Олександрович був професором патологоанатоми, знаменитістю. Це саме він підписував медичні свідоцтва про смерть членів царської родини, починаючи з 4 лютого 1905 року, коли есер Коляєв вбив на Сенатській площі великого князя Сергія Олександровича.

Переконавшись у бездоганності свого манікюру, що також було професійною звичкою, Лозинський подивився у вікно. Там шаленіла хуртовина. «Все вкрито наче саваном, — подумав професор. — Дивно, чому люди бояться смерті, адже вона буває такою прекрасною, особливо на самому початку, коли тіло ще свіже. Хм, але ж люди линуть до смерті, самі того не розуміючи. Влітку вони не помічають зеленого листя, а коли це листя пожовкне, збирають його, несуть до хати, милуються ним і не помічають, що точнісінько так міняється людина після смерті. Її обличчя стає одухотвореним, просвітленим…»

— Юрію Олександровичу, — думки професора перебила асистентка. — Я все приготувала. Можна я залишуся?

— Ні, Надійко, — професор торкнувся теплими, ледь вологими пальцями до щоки ще досить привабливої, хоча й немолодої асистентки і посміхнувся. — Це із серії моїх секретних експериментів.

Лозинський провів очима жінку і знову замислився. Сьогодні у нього був особливий день. До шпиталю привезли дуже вродливу дівчину, знайдену десь на вулиці, яка отруїлася великою дозою снодійного. Краса дівчини настільки вразила професора, що він цілий день не міг заспокоїтися. Увечері Юрій Олександрович наказав асистентці помити покійницю і підготувати її до одного з тих експериментів, які професор проводив завжди вночі й завжди один.

Професор зайшов до лабораторії і увімкнув зовнішній лампіон з написом «Тихо, йде експеримент!» Тіло молодої жінки вже лежало на прозекторському столі. Професор підійшов до нього, зняв білосніжне простирадло і замилувався прекрасними жіночими формами, потім торкнувся рукою пишного жіночого волосся, поправив жмут блискучого короткого чубчика на високому білому чолі, далі його рука ковзнула на жіночі груди, нижче… Потім Лозинський роздягнувся і заліз на прозекторський стіл до покійниці…

Вперше він це відчув, коли був маленьким. Будинок його батьків знаходився у німецькій слободі. Поряд з ними жила родина німців, у яких підростала дочка, ровесниця малого Юрка. Взимку вона померла від інфлюенци й він разом з батьками прийшов до неї на похорони.

Дівчинка лежала посеред німецької кірхи бліда, прозора і така красива, наче янгол. Малий Юрко дивився на неї і не міг відвести очей. Мертва, вона виглядала набагато вродливішою, аніж за життя. Німці, прощаючись з дівчинкою, цілували її в губи, а не в чоло, як це було заведено у слов’ян. Юрко також поцілував дівчинку в губи і несподівано відчув якесь дивне, млоїсте почуття, схоже на ейфорію. Йому запаморочилося в голові, і він несподівано тихо і благосно заплакав. Потім, вже набагато пізніше, студентом, він зрозумів природу свого стану на тих похоронах.

… Лозинський лежав поряд з чарівною дівчиною і не міг нею намилуватися. Прекрасне обличчя, витончені форми, біла оксамитова шкіра, яка ніби випромінювала сяйво. Він вдивлявся в обличчя дівчини, пестив її тіло пожадливими руками і намагався запам’ятати цю вроду на все життя, адже завтра красуні вже не буде у моргу.

І раптом Лозинський відчув, що незнайомка відповідає на його пестощі. Її тіло почало рухатися йому назустріч, руки обхопили його шию, і вона застогнала. У професора похолола спина. Груди ніби наповнилися порожнечею, а очі широко розкрилися від жаху. Жінка повільно підняла голову і уважно подивилася в закам’яніле обличчя Лозинського. А потім її бездоганно білі зуби наблизилися до горла професора і єдиним доторком перерізали сонну артерію. Бризнула кров, але жінка вже підставила під неї свій жадібний червоний рот…

Потім вона скинула з себе знекровлене тіло Лозинського і злізла з прозекторського стола. Оглянувши своє закривавлене тіло, підійшла до умивальника, глянула у маленьке дзеркало і вжахнулася:

— Справжня опириця! Таки стала нею, і нікуди вже від цього не подітися. Ну що ж… — не закінчивши фрази, вона почала обмиватися. Потім обдивилася кімнату, підійшла до шафи і відчинила її. Там висів одяг Лозинського. Вона накинула на голе тіло його хутряну шубу, одягла шапку, взула чоботи і через морг вийшла з прозекторської.

II

— Іннусенько, я приїду о сьомій, — телефонував дружині з видавництва Сергій Олексійович Орлов. Так він робив лише тоді, коли до міста приїздила якась знаменитість. Чому? А тому, що боявся застати цю знаменитість в обіймах своєї дружини, відомої письменниці-декадентки Інни Іванівни Каменєвської, популярність якої була здобута не стільки завдяки власним книжкам, виданим, до речі, у видавництві її ж чоловіка, скільки завдяки її поведінці. Так уже склалося, що російський письменник-початківець міг увійти до інтелектуальної еліти Росії лише за умови, якщо він був обпаленим вогнем її пристрасті. Інакше кажучи, якщо побував у її ліжку.

Сергій Олексійович не був особисто знайомий з поетом Максиміліаном Кримським-Корсаровим, який жив у Парижі, але вони листувалися. Цього разу до Москви Кримського-Корсарова привело бажання познайомитися не лише з Орловим, а й з Борисом Буревим, знаним поетом, який цього вечора читав лекцію у Товаристві вільної естетики.

Побоювання Сергія Олексійовича виявилися марними — замість Кримського-Корсарова вдома він застав Бориса Буревого і поета, якого всі порівнювали з Пушкіним, Костянтина Макшельмонта. Вони розмовляли про літературу, а Інна Іванівна у червоно-чорній сукні сиділа в кутку дивана, намагаючись заховати від власного чоловіка пудреницю, наповнену кокаїном.

Макшельмонт невимушено простяг руку Сергію Олексійовичу, і важко було зрозуміти, чи знав Орлов про те, що Інна Іванівна саме Макшельмонтом відкрила рахунок всім своїм майбутнім коханцям.

— Костянтине Дмитровичу, у вас ширінка розстібнута, — тихо сказав Орлов.

Борис Буревий відвернувся, бо кілька хвилин тому він став свідком досить пікантної сцени. Нетверезий Макшельмонт почервонів, а потім виклично сів на ліжко і показав Орлову на розстібнутого ґудзика:

— А ви застібніть!

— Костянтине Дмитровичу, що ви собі дозволяєте?!

— А, гидуєте! А ваша дружина не гидує застібати і розстібати…

Сергій Олексійович відвернувся і вийшов з кімнати.

— Навіщо ви його так? — накинувся Борис Буревий на Макшельмонта.

— А чому він хизується! Якби у мене була така дружина, я людям у вічі соромився б дивитися…

Орлов міг би, звичайно, викликати Макшельмонта на дуель, але не зробив цього, бо Макшельмонт був блискучим поетом і прекрасним перекладачем Верлена. Через хамську поведінку його часто викликали на дуелі, але кожного разу він говорив:

— Спочатку я мушу перекласти всього Верлена, а вже потім…

А оскільки спадщина Верлена була чималою, а Макшельмонт перекладав лише по кілька віршів в рік, то загибель на дуелі, судячи з усього, йому не загрожувала.

— Таксомотор, — повідомила служниця.

— Час їхати на лекцію Буревого, — згадав Орлов.

Сам Буревий після інциденту одразу відкланявся і один поїхав до Товариства вільної естетики.

Подружжя Орлових і Макшельмонт, ніби нічого не сталося, вийшли з будинку і сіли в авто.

— Хурделить, — сказав водій, виїжджаючи на вулицю. — До ранку все завіє…

Раптом з-за рогу на величезній швидкості виїхала машина й ледь не врізалася у авто з Орловими та Макшельмонтом.

— Зіб’є когось, — сказав водій. І, ніби почувши ці слова, машина виїхала на тротуар і врізалася в якусь жінку, що встигла лише скрикнути, а потім зникла під колесами авто.

Таксомотор зупинився, і Орлови з Макшельмонтом вистрибнули з машини. Довкола мертвої жінки вже збирався натовп.

— Кров… — подумала чомусь вголос Інна Іванівна, — сьогодні буде багато крові…

— Наздоженіть цього негідника! — наказав Орлов своєму водієві, побачивши порушника дорожнього руху попереду себе. І скоро автомобілі були вже поряд. Таксомотор дав сигнал, але на нього не було жодної реакції.

— Відкиньте верх, — наказав Орлов.

— Ви стрілятимете? — запитав водій.

— Відкиньте верх, — повторив Орлов.

Водій натиснув на важіль, і верх таксомотора почав повільно відкидатися. Машина, яку вони наздоганяли, була вже трохи попереду них. Шкіряного покриття на ній не було. І тоді Орлов, скочивши на заднє сидіння, напружився, дочекався відповідного моменту і перестрибнув у що машину, а потім щосили вдарив убивцю в щелепу і авто на повному ходу врізалася в кучугуру снігу.

III

Їй не вистачило. Не вистачило крові хирлявого й худого професора. Та й у цьому вбранні вона виглядала підозріло. Шлях додому був заборонений. Батько не вибачив їй позашлюбної вагітності.

Куди ж піти? І де взяти одяг? А ось і знайомий будинок. Трохи подумавши, вона зайшла не з парадного входу, а з чорного. Смикнула ручку дзвоника біля знайомих дверей: «Головне, щоб пані професорка була сама, без коханки…»

Двері відчинила жінка у рейтузах і сорочці з англійським комірцем. В її руці диміла цигарка на довгому мундштуці. Побачивши гостю, вона солодко і задоволено посміхнулася:

— Нарешті! Я знала, що ти колись все одно прийдеш! Чому не заходиш?

— Ви ж мене не запрошуєте.

— Боже мій, заходь, заходь!

У передпокої господиня по-чоловічому допомогла їй зняти шубу. І коли побачила, що дівчина гола, пробурмотіла зміненим, низьким, майже чоловічим голосом:

— А ти виявилася сміливішою, ніж я сподівалася.

— Ви працювали? Може, я невчасно?

— Ні-ні, що ти!

В кімнаті горів камін, потріскували дрова. На крісло був кинутий плед, яким щойно прикривали ноги. У перламутровій попільничці диміла недокурена цигарка. Довкола лежали книжки і рукописи. Пані професорка щойно працювала.

— Робота зажде. Головне, що ти прийшла… — господиня підійшла до дівчини, трохи незграбно, по-чоловічому обняла її, почала цілувати, потім стала перед нею на коліна… І раптом вигукнула обурено: — Ви щойно кохалися з чоловіком! Я не хочу вас більше бачити. Геть звідси!

— Мене зґвалтували, — заплакала дівчина.

Професорка на мить заніміла, а потім розчулено обняла гостю:

— Яка сволота це зробила? Чому ми такі беззахисні? Вибач мене, люба моя, я люблю тебе! Ходімо до ванни. Я тебе скупаю, я змию з тебе цей ненависний чоловічий запах, ці бридкі білі сліди сперми…

Ванна була велика, розкішна і більше нагадувала басейн. Господиня вийняла шпильки, і водоспад чорного волосся впав на її засмаглі плечі. Ця жінка знала, що вона гарна і що трохи нагадує скульптуру античного юнака. Знала й відчувала вона також, що дівчина уважно спостерігає за нею. Пані професорка ступила ногою на сходинку басейну і прошепотіла:

— Ходи сюди, до мене…

Але саме цієї миті на дверях закалатав дзвоник. Потім почувся дзвінкий дівочий голос:

— У вас тут не було зачинено! Ви що, не сама? Невже ви з коханкою?! Боже мій, я її вб’ю! Я ледве втекла від матері! А ви… — у дівочому голосі почулися сльози.

Господиня вийшла з басейну, одягла халат і поспішила до передпокою. Звідтіля почулися голоси:

— Дурниці, Вікторіє, тут нікого немає. У мене просто забагато роботи, я втомилася.

— У вас і справді нікого немає?

— Нікого…

Голоси затихли. «Цілуються…» — здогадалася гостя, і її обличчя скривилося у якійсь дивній посмішці.

Здалеку почулося, як зачинилися двері й до кімнати увійшла господиня. На срібній таці вона тримала шампанське, келихи, помаранч і срібного ножа.

— Моя студентка приходила. Потрібну книжку взяла…

Господиня скинула китайський халат з драконами і увійшла до басейну. Її низький голос знову був ледь хрипкий…

— Ходи сюди…

Але дівчина, ледь ступивши у басейн, з дивовижною легкістю притиснула однією рукою господиню до стіни, а іншою взяла срібного ножа для помаранчів і перерізала їй горло, а потім підставила жадібний рот під цівку крові, що витікала з артерії…

IV

— Ви знаєте, щойно ми з Сергієм Олексійовичем затримали п’яного водія, який переїхав жінку і намагався втекти. Ми його здали до поліції, — схвильовано розповідав Макшельмонт композитору Танєєву, стоячи на сходах Товариства вільної естетики.

— Костянтине Дмитровичу, в вашому серці ніколи не згасне лицарський дух ваших предків. Дозвольте потиснути вашу руку, — щиро захоплювався Танєєв.

До початку лекції залишалося кілька хвилин. У фойє стояли, перемовляючись, московські та петербурзькі письменники і філософи. Коли пролунав другий дзвінок, хтось вголос нецензурно вилаявся. Усі озирнулися.

— Ярославлєв!

Це справді був він. Бородатий, могутній, двометровий поет Олександр Ярославлєв, якого тримали попід руки кілька чоловіків. Він був відомий скандаліст. І коли у письменницьких колах згадували модну на ті часи тезу про хама, що гряде, то жінки запитували:

— Це ви про Ярославлєва?

І самі ж відповідали:

— А про кого ж іще?

П’яні очі Ярославлєва зупинилися на Інні Іванівні, він раптом посміхнувся і, струснувши з себе одним порухом людей, підійшов до неї.

— Доброго вечора, Інно Іванівно! — Ярославлєв схопив своїми величезними руками її маленьку ручку, аби поцілувати.

— Ви, Олександре Сергійовичу, крім того, що бездарний, так ще й п’яниця. І взагалі не вмієте себе поводити!

Ярославлєв, який мріяв через ліжко Інни Іванівни увійти до еліти російської літератури, почорнів з лиця:

— Інно Іванівно, я сьогодні п’яний, але завтра буду тверезий. А кину пити, то й п’яницею не буду, а ви — б… і нею залишитеся назавжди, як надалі б не поводили себе. Моє шануваннячко, — і відкланявся перед сторопілою Інною Іванівною. Із фойє він вийшов абсолютно рівною, тверезою ходою.

Зміст цих слів до Інни Іванівни дійшов не відразу. Але раптом перед її очима знову постала картина, яку вона побачила сьогодні на вулиці: тіло жінки у калюжі крові, натовп, нажаханий дорожньою пригодою, бліде обличчя п’яного водія…

— Уб’ю! — закричала вона і вихопила зі своєї сумочки револьвер. Всі відсахнулися і на якусь мить застигли.

— Що сталося, люба? — до Інни підбіг Орлов, який миттєво зорієнтувався в ситуації. — Заспокойся… Це — п’яний, дурний Ярославлєв. Не зважай на нього…

Тим часом пролунав третій дзвоник.

Інна Іванівна встигла заховати зброю, але в її очах все ще горів якийсь дикий, голубий вогник божевілля. Сергію Олексійовичу стало на мить страшно.

— Сьогодні буде багато крові, — знову чи то подумала, чи то промовила вголос жінка.

Орлов поспішно повів її до аудиторії. Вони сіли у крісла.

Про що говорив Буревий, Інна не чула. Її очі вдивлялися у присутніх.

З одного боку сиділи петербуржці — Олександр Рок зі своєю дружиною Забавою Базаргіною, Соледад Сиріус зі своїм чоловіком Димсером Сетковським та коханцем Дмитром Логосовим, Федір Сологуб з дружиною, Дмитро Мережковський із Зінаїдою Гіппус… Інна Іванівна не дуже добре знала цю публіку, але ось її очі зупинилися на неймовірно знайомих, майже рідних обличчях. Так, це ті, що були її обранцями, ті, що сиділи ніби підтвердження злих та образливих слів Ярославлєва, — Павло Батюшков, Костянтин Бальмонт, Валерій Брюсов, Андрій Бєлий, Василь Бакулін, Владислав Ходасевич, Макшельмонт, та, власне, й сам Буревий. Сиділи ті, що були обрані Богом і нею. І скільки б вони не похвалялися своїми любовними походеньками у власних віршах, хто-хто, а вона добре знає, хто і на що здатен у цій літературі. Але ж Інна не хотіла залишатися у цій літературі лише коханкою відомих поетів хай і обраних нею самою. Можна було б уславитися і в інший спосіб. Наприклад, повіситися, хоча ні, це дуже неестетично. Або перерізати вени і лежати у ванні, стікаючи кров’ю. Ні, це дуже боляче… Хм, так у неї ж є револьвер, подарований Бакуліним.

В антракті Інна Іванівна вийшла з аудиторії й, побачивши в натовпі красиве обличчя Бакуліна, рушила до нього. Макшельмонт в черговий раз захоплено переповідав комусь історію сьогоднішньої поїздки, але вона не чула ні його голосу, ні голосів тих, хто був довкола нього. Зараз, зараз буде постріл, він упаде, всі прибіжать… Жінка впритул підійшла до Бакуліна, вийняла револьвер з сумочки і натиснула на курок. Але постріл не пролунав…

Бакулін навіть не встиг злякатися. На його обличчі застиг лише подив. Цієї ж миті Інна Іванівна відчула, як Орлов взяв її під руку і силоміць вивів з фойє до гардероба. Вони одяглися й вийшли на вулицю.

Таксомоторів не було. Інна Іванівна мовчала. У тому, що револьвер не вистрілив, було якесь знамення, але яке?

Зупинився фаетон, і велетенський на зріст візник з улесливою посмішкою запитав:

— Куди їдемо?

Орлов назвав адресу, і вони з дружиною сіли у фаетон.

— Сергійку, чому він не вистрілив? — у голосі Інни Іванівни була якась дивна байдужість і відстороненість.

Чоловік обняв її за плечі і замість того, аби сказати: «Ти забула зняти його із запобіжника», — сказав:

— Мабуть, цього не хотів Бог.

Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…

Вони під’їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти, розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під’їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під’їзду, на мозаїчному написі англійською мовою «Welcome» димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:

— Кров… буде багато крові…

V