Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Подорожі людини під кепом: Єврейські колонії», Майк Йогансен

О пів до шостої на харківськім вокзалі з'явилася фігура в пальто з армійського сукна, у великому кепові й з рюкзаком через плече. Фігура промчалася коридорами і ввігнала в «зал для пасажирів першого і другого класу».

Хоча це була фігура філософського порядку (у чім переконалися добре пасажири «першого і другого класу», рятуючи свої мозолі і боки від фігуриного наступу), та все ж вона настільки поспішала, що не замислилась над отим класовим написом: «Пасажири першого і другого класу». Знищено класовий принцип у вагонах: є-бо тільки м'які й тверді вагони на наших залізницях — та ба! На вокзалах є ще й перший, і другий, і третій клас; і народ, що пахне дьогтем, махоркою і мазутом, знає, що перший і другий класи не для нього зроблені, — і йде спати долі в «третьому» класі.

Та не ці дива аналізував філософ із рюкзаком у руці. Його цікавили дві справи: перша — як живуть євреї-хлібороби в степу, друга — як поставитися до людей, що обіцяють прийти у «зал першого і другого класу» о пів до шостої ввечері та принести з собою квитки, і маршрути, і гроші, і, пообіцявши все оце, не приходять. У шість сорок євреї-хлібороби ще змагалися за право існування з людьми, що не додержують свого слова. У шість п'ятдесят євреї схитнулися і відступили, а в шість п'ятдесят п'ять у голові під великим кепом запанували цілком і безумовно ті люди, що умовляються прийти на вокзал о пів до шостої, а не приходять і в шість п'ятдесят п'ять.

Чоловік у великім кепові (це був я) рішучо насунув на лоб кепа, переклав рюкзак із лівої у праву і подався до виходу. Він знайшов нарешті формулу для такої поведінки, як Архімед колись знайшов формулу для обсягу твердих тіл. «Евріка», — сказав дід Архімед, і то було три склади. «А…» — сказав я, але то були три слова. В цей момент у вокзал укотилася група переляканих людей із жінками, дітьми, портфелями, мішками, чемоданами…

*  *  *

Не буду згадувати, як прощалися з дітьми і з подругами, як неслися в вагон твердого типу, як провідник не пускав у вагон, як частина зосталася на пероні, як ті, що поїхали, захопили з собою всі літери[?] — і ті, що треба, і ті, що не треба; як дізнавалися, хто саме найбільше винуватий в усьому, як пішов дощ, як рушив потяг, як складали тексти телеграм і писали розписку, що її мав підписати агент ОДПУ[?]; не буду цього згадувати, бо все те давно розписано в дешевих гумористичних журналах, і автори того давно вже пропили свій гонорар, хто в себе вдома, а хто і в підвалі «Заря Востока» чи в Літературному будинкові[?].

Признаюся тільки, що люди ці були — змішана робітничо-письменницька делегація до єврейських колоній у степовім краю. Спробую дати портрети декого з делегатів.

Насамперед — я. Знявши кепа, пальто і уклавши рюкзака на полицю, я показався здоровим хлопом літ тридцяти двох, із засмаглим обличчям і з люлькою в зубах. Одягнений я був у сірі штани і зелений джемпер, у лівій руці я тримав про всякий випадок бутерброд із сиром. Уважний читач помітить, що все це рихтування зоставалося при мені увесь час через усеньку ту подорож, — зник тільки бутерброд із сиром, все ж інше залишилося як було.

Моїм співбесідником був Ман. Ман — це єврейський письменник (а я письменник український). В усіх колоніях спершу гадали, що єврейський письменник — це я, а не той невеликий чоловік із м'якою русою борідкою, з блакитними задумливими очима, з тихим музичним голосом і з паризькою французькою вимовою.

Ман — француз. Він десять років жив у Парижі й над усе поважає поезії Андре Шеньє[?]. Крім того, він — єврейський письменник.

Здається, що ми були в «тамбурі». Французи називають tambour'ом простий військовий барабан, у нас же так називається ота сама частина вагона, звідки легко пройти в убиральню і де «пасажирам під час руху потяга стояти забороняється». З нами був іще хлопець із бібкурсів — це був третій, а решта делегації була у вагоні, де забороняється тільки «плювати, сорити, ламати попільниці, їздити без квитка, возити коней і тормозити потяг без достатніх причин», а стояти можна, скільки серце хоче.

Третім порушником залізничних правил був бібкурсант, а щоб коротше сказати — слухач Всеукраїнських короткотермінових курсів бібліотечної справи. Бібкурсант був комсомолець, поважав нову українську літературу і мав удосталь цигарок у коробку і ще цигарки в грудній кишені пальто, бо ж запас їсти не просить.

Падав дощ, і я поясняв бібкурсантові про українську літературу.

Я думаю, що після того була ніч, і ми полягали спати. Крізь сон я чув диспут межи робітничою і письменницькою частиною делегації. Падав дощ, і диспут був на ту тему, чи може єврей бути селянином, а селянин — євреєм. Крізь сон я чув, що Буценко[?] підрахував, що євреї мають сто тисяч десятин землі, а коли б усі євреї були хлібороби, то мусили б посісти два мільйони двісті тисяч десятин землі.

Падав дощ, і я не дуже слухав того диспута. Нехай-но не подумає читач, що нецікаво мені було те, для чого я їхав. Я допитливий філософ, я давно вже винайшов, що селянин — це не національність, а єврей — це не професія, і перевіряти своїх висновків у диспуті не збирався. Крізь сон я міркував, що я можу перевірити свої висновки там, де живуть селяни-євреї. Падав дощ, і я, мабуть, заснув.

*  *  *

Як швидко змінюється все в людському житті! Яке хвилинне й миттьоминуче це саме людське життя! Воістину лише сонячні секунди всі наші століття й тисячоліття. І земля наша, кругла й зелена, що витворює час, пожираючи просторінь, сама не більше як йон[?], що його пожирає китова паща зоряної безодні. Ми ж, люди, — не то що комахи, а просто якісь вонючі мікроби на шкурі цього самого йону. Все минає, все з'являється умить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні вранці ми вже в Олександрівському[?].

Мало того, ще нам треба пересідати на другий поїзд і їхати в Нікополь. І помчить нас поїзд зі швидкістю вісімнадцять верстов на годину в невідомий, незнаний, неуявний Нікополь. Не більше як по півгодини стоятиме він на маленьких станціях і все мчатиме нас вперед і вперед. «Ех, поїзд, птиця-поїзд! Хто тібє відумал?»[?]

Я думаю, з цього ліричного пасажу видко, що я колись читав Гоголя і Ксав'є де Местра[?], та що й я колись під школою ночував і знаю, де яке слово прикласти годиться. Не можна нам, письменникам, без лірики і без космічного захоплення. У тім і сила письменникова, що, побачивши він однокінного ванька[?] на вулиці, здіймає, сумирний, фетрового бриля і стиха, побожно каже: «Ех, тройка, птиця-тройка, хто тібє відумал, що летиш ти у міжпланетні простори! Не іначе як відумал тібє руськой мужик».

Та от з-за горбків виринуло щось чорне, швидко й діловито вилетіло за поворот і як клин увігнало в сонну і мокру станцію. На грудях паровоза — зоря. Невже ж це наш нікопольський мотузяний, що плентається в П'ятихатки через Волноваху й Пологи? Ні, це потяг-металіст, і він летить у Дніпрельстан, ущерть повний робочим молодняком. Вони висипали на перон, одшукали воду, розбуркали ранок жартом, свистом, посміхом, пострибали знову в вагони і щезли за обрієм.

Ми ж сіли в мотузяний, і допотопні шестиколісні роздовбані вагони потюпали в Нікополь.

Держіть мене, братця, а то я знов почну, що «багато міст районових розкинулося по широкій Україні. Ех, міста районові, хто вас…»

*  *  *

Вулиця Карла Маркса, вулиця Карла Лібкнехта, вулиця Рози Люксембург, вулиця 21 січня, вулиця 1 травня, вулиця 25 жовтня, вулиця Революції, вулиця Паризької комуни, вулиця Фрідріха Енгельса, вулиця III Інтернаціоналу, вулиця Декабристів — от бліда й непевна картина вулиць Нікополя.

Кажуть, що такі самі вулиці і в інших містах України, — але того не знаю. Чого не бачив, за те не казатиму.

На якійсь із тих вулиць — здається, 21 січня, а може, й Фрідріха Енґельса, стоїть білий будиночок на два поверхи. Це ЄКО, інакше по-руськи сказати Jewish Colonization Organization, а ще інакше — Єврейська колонізаційна організація[?]. Що воно таке, про те буде пізніше, а зараз дозвольте вам рекомендувати всю делегацію.

Окроме мене, і Мана, і тих, що позоставалися в Харкові на вокзалі й у себе вдома, тут є представники від робочих. А робочі такі.

Уповноважений ЄКО, предрайвиконкому[?], карти, плани, діаграми, цифрові дані, малюнки переселенських домів, усе кругом аж зіпріло. Тиков, Шава і Енко обсіли цей «матеріал» і почали запитувати й записувати. Уповноважений ЄКО держався довго, але втік. Предрайвиконкому держався довше, але, видимо, охляв і почав здавати. Карти, плани й діаграми зробилися не такі елегантні, як були, а якось зблякли і знепевніли.

А Енко сидів за столом і запитував, і записував.

Десь ізник і предрайвиконкому, а Енко інтересувався далі. Знов виринув уповноважений ЄКО, знов Енко запитував і записував.

Спершу я ніяк не міг добрати, як це в одній людині може вміститися така купа запитань. Потім я почав думати, що ці запитання розплоджуються не в одній людині, а в двадцятьох тисячах робітників Луганського заводу, що послали Енка запитувати й записувати.

Та признаюся, що я кінець кінцем дослідив Енкову методу. Цей хитрий дядько запитував про все на світі по черзі, а скінчивши всі можливі запитання, починав спочатку з першого. Далі, скінчивши знову увесь цикл, знову брався спочатку.

Здається, що ця ідея виникла одночасно і в інших, бо на п'ятому чи шостому циклі Енка перепинили й потягли обідати. Зате ж того, що вияснив Енко свою циклічною методою, я вже тепер повік не забуду, хоч і нічого не записував. Він вияснив, що ЄКО — організація буржуазна; що витрачає вона проценти з капіталу, який заповідав був колись мільйонер такий барон Гірш; що існує договір із радянським урядом на допомогу євреям-колоністам; що кредитують їх за категоріями; що найвищий кредит виносить коло 1700 карбованців на сім'ю; що в цей кредит увіходить хата, двоє коней, дві корови, мертвий інвентар і посівний матеріал; що в Нікопольському районі будують школи й будуватимуть бані; що озимина пропала, що колоністи три роки не платять податків, як і всякі колоністи в Радянськім Союзі; що євреї живуть із сусідніми селянами в ладу, а селяни сіл підлеглих ремствують, що був дощ; що ярина виправилася; що ховрашки їдять кукурудзу; що в кожній хаті є кімната, кухня і прибудовано стайню; що ураган зірвав солом'яні дахи і тепер роблять залізні; що вже час обідати і що пора вже йти.

Він вияснив усе це разів із шість, а то й сім. А наприкінці він вияснив ще одне: що ЄКО існує на принципі самооплатності, і що всі гроші повертаються назад, хоч воно починає брати назад тільки через п'ять років і бере тільки 3 % на рік. Євреї-хлібороби повертають усе, що їм позичали.

*  *  *

Чи це гаразд, — цікавився далі Енко, коли ми шукали через усе місто, де пообідати, — чи це гаразд, що предрайвику не розповів делегації, як обідають приїжджі люди в Нікополі? Чи не треба було б предрайвикові повести оту делегацію в таке місце, де обідають люди?

Чи дорого візьмуть за обід? — далі цікавився Енко, коли ми кінець кінцем увійшли в їдальню. Чи ж добру подадуть їжу? — цікавився він далі, коли ми сіли до столу. Чи й не треба делегатам випити по одній? — ставив він запитання, коли вже замовлено було печеню. І чи скрізь вимерзла озимина, як у Нікопольськім районі? — запитував він, коли на стіл поставили сіруватий хліб.

До речі, про озимину. Озимі хліби, окрім того, що годують людей білим хлібом і піддержують наш експортний баланс, годяться ще для того, щоб випробовувати всякої шерсті людей.

— На всім півдні України, на Донщині, на Кубані вимерзли озимі.

Слухайте тепер, що вам на це скажуть люди.

«Так, — скаже один, — це може відбитися на курсі червінця. Та ми гірші вже перебороли труднощі, переборемо й це».

Так сказав би представник Озету[?], кругленький, делікатний чоловічок, що оце одмовився від горілки і налив собі трішки пива.

— У нас вимерзли всі озимі на півдні.

«Так, — скаже другий, — нічого буде їсти хліборобові в степу Він уже продав коня і корову».

Так сказав би робітник Шава, простий селянський чоловік, що скільки не робив на заводі, а зостався дядьком, добрим і скромним дядьком, представником Кам'янського заводу.

— На всім півдні вимерзли озимі.

«Так, — сказав би третій, — це дуже, дуже погано».

«І в нас у недорід люди їдять лободу; від цього хворіють і пухнуть діти».

Так сказав би великорос Тиков, робітник Дніпропетровського заводу. І взявся б за чарку, бо тяжкувато про таке балакати.

— Озимі вимерзли на всім півдні.

«Так!» — сказав би Енко з Луганського заводу.

«Цікаво, яких буде вжито заходів? Чи вдосталь є посівного матеріалу? Чи вивезуть нас ярові? Чи буде дощ і коли саме? Чи пройде дощ по всіх районах, а чи тільки по деяких? Чи досить однієї половинки на всіх, а чи треба брати дві половинки? Чи кладуть лимон у білоголівку[?], а чи не кладуть туди лимону?»

— На всім півдні вимерзли озимі.

«Озимі, озимі, — скаже п'ятий. — Пробачте, будь ласка, що таке ці самі озимі, про які так багато говориться? Пробачте ще раз, бо я не дуже розуміюся на сільському господарстві. Озимі — це ті хліби, що їх косять зимою, чи не так я вас зрозумів? Чи, може, це ті хліби, що їх орють або сіють зимою? Цікаво також, чи це білі, чи чорні, чи питльовані[?] хліби?»

Коли ви почуєте таке, — а ви можете й таке почути, леле, не так уже рідко як вам здається, — то знайте: перед вами людина, що її через якусь прикру помилку не встигли чи не управилися розстріляти під час громадянської війни. На превеликий жаль, тепер уже пізно. В кодексі й статті такої немає.

Ви можете тільки трішки придушити такого жевжика податковим пресом. Крім того, коли хочете посидіти тижнів двоє за хуліганство, можете дати йому ляща, пхнути коліном, загнати його під стіл і побити об нього два чи три стільці. Але розстріляти його ви не можете.

*  *  *

Двоє «Опелів» по десять сил, новенькі і блискучі, стиха туркотіли перед ґанком ЄКО. Всі вже сиділи на місцях. Тільки Енко затримався з якимось запитанням у конторі. З-посеред глядачів виділилася п'яна рудоголова постать і запропонувала, щоб барин дав п'ять копійок, явно звертаючися до Мана.

Хтось необачно відповів, що бар тепер нема. Тоді рудоголова постать вибухнула грозовою промовою. Елегантно згадуючи матір і матерів матір що два слова, постать пояснила, що цей самий барин, який сидить в автомобілі, посадив її в п'ятому році в тюрму за страйк, що цей же таки барин громив жидів, що тепер, незважаючи на це, він не хоче дати трьох, чи хоч двох, чи хоч однієї копійки робочому чоловікові. Постать гриміла і гуркотіла. У перекатах громової промови проблискували матір і дві копійки. Ман сіпнувся і схопив шофера за рукав. Постать гриміла, а Енко не з'являвся. Шофер повернув ключа — і «Опель» викотив на головну вулицю.

Хороша штука — такий новенький «Опель», м'яко в нім сидіти. Всяка мисль легко іде в голову, і, схитнувшися злегка на ресорах, береться дрімати десь у задньому покої в голові; натомість же з'являється друга, щоб тим самим порядком упокоїтися на подушках.

— Чи багато риби в плавнях і в Дніпрі? — запитую я в голови КНС[?] і члена президії райвику, що їде з нами в «Опелі». — Як вам ловилося сей рік?

Голова КНС — сам товстий, чорний і гладкий, як «Опель», — дивиться трішки ніяково.

— Немає часу рибку ту ловити, — одповідає він кінець кінцем.

— Ну, а як качки на плавнях? Скільки цього року заполювали?

— Рідко доводиться, — необачно зітхнув голова і член президії.

Але хитрий філософ: і бачить він, що багато заполював качок голова і член президії, та, щоб не бентежити його, філософ змовкає.

Летять дороги. Одкривається вигін: по зеленій травиці пасуться корови в болітці. Здаля червоніють дахи. При дорозі низочка злиденних землянок.

— Оце тут живуть переселенці? — запитує Ман. Він повернувся до нас, очі широко розплющені, в очах — жах.

— Це чистопільські чабани. Вони орендують вигін, — одповідав голова, мисливець і рибалка.

Ман, заспокоєний, відвернувся. Він ще не знає, що в таких самих землянках живе ще багато переселенців, і то не тільки літом, як чабани, а через увесь рік і через люту зиму.

Вирисовується перший дім. На нім залізний червоний дах. Кізякові стіни немазані. Вікон, рам і дверей нема. Бебехи лежать на землі, на плузі. Ні огорожі, ні городу, ні деревця. Коло дому вовтузяться діти. Але Ман не бачить. Всю його увагу забрав другий об'єкт. Уздовж дороги плентається неоковирна, тупорила, скуйовджена істота. Ось вона спинилася і закопала писок у землю. Після цього вона двічі незадоволено хрокнула.

І враз цілий рій думок, легенд із історії єврейського народу напливає в «Опель», аж стає тісно. Вікові заборони і вікові забобони стають стіною перед автомобілем. Погане м'ясо!

— Перша єврейська свиня! — каже Ман. «Перша єврейська свиня!»

*  *  *

Перша єврейська свиня флегматично подивилася на «Опель» і подалася далі. Ми ж, навпаки, вилізли з «Опеля» і зосталися на місці. Навколо нас зібралося кілька душ євреїв, таких, що їх можна бачити по містечках Західної України, — у стоптаних черевиках, що колись були жовті і що колись були чорні, а тепер стали сірі, без галстуків, але з кнопкою там, де пристібується комірець, скуйовджені, неголені й зім'яті.

Це переселенці двадцять сьомого року. Як з-під ринви посипалися скарги, прохання — вони балакали швидко і скромно, як нелюби-діти з сердитим батьком, — і всі хитали головами.

Що ж, у них усе гаразд. Озимі вимерзли чисто, а вони самі не вимерзли, хоч топити було нічим, бо не заготували кирпичів. Городи оце садовлять, але городини немає, бо всю, яка й була, давно поїли. Хліба теж немає. Школи поки що теж немає. Бань поки що теж немає. Медпункту поки що не влаштовано.

Ми зайшли в дім. У високій немазаній хаті стоїть шафа, переділяючи її на дві половини. Десь стоїть самовар, на самоварі чиїсь штани. Нема де ступити ногою — вовтузяться діти на купах одежі, мотуззя, подушок, горшків.

У цій хаті живе три сім'ї. Дух тяжкий.

— Як живете?

— Нічого живемо, тільки хліба немає, не вродило й сей рік. Зимою дуже було холодно, а топити нічим.

Коло однієї хати набилося людей уже на невеличкий мітинг. Люди все такі ж самі. Тут же і наш брат — хохол Стеценко. Той дивиться певно і трохи гримає на інших. Його молодиця й зовсім кричить: «Криницю треба загородити. Ховрахів треба ловити — ось моя дівчина із десятеро вчора спіймала. Як ми самі будемо їх бити, з того діла не буде. Треба, щоб усі били. І щоб їм усе так дали, як євреям, — то вони показали б, як треба хазяйнувати».

— Що їм дали, Стеценкам?

— Та дали: хату збудували під залізом, дали хід.

Стеценки зовсім забрали собі слово і ораторствують на всю губу. Євреї принишкли і стоять мовчки, як винуваті діти. Тільки подекуди хтось укине слово чи два, та враз замовкають, коли Стеценчиха повернеться в той бік. Стоять, як винуваті діти.

«Опель» затуркотів, і ми одпливли. Другий теж рушив був, але раптом став.

Що таке?

Нічого, все гаразд. Енко зчувся, що має щось запитати. Той «Опель» розтав у голубій далині край дороги. Ми впливли в другий присілок.

*  *  *

Та сама низка немазаних домів із кізяковими стінами. Та от дім зовсім інакший. Дах солом'яний, але даху того тільки половина. На другій половині соломи немає. її зірвало ураганом.

Голова КНС, мисливець і рибалка, дивиться на присілок із байдужою зневагою.

Аж го! Коло однієї хати стоїть драбина і стіл; кілька бабів мажуть стіну.

— Хто це маже? — запитую я. — Євреї чи хохли?

— Наймають, — одповідає мисливець і рибалка. — Де вже їм!

І справді, одягнені ті баби, як селянки. Підходимо ближче: єврейки, їх аж троє: машинерії і пристрою вистало б на три доми, але вони самі мажуть хату.