Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Магический реализм
Показать все книги автора: ,
 

«Емма і Сфінкс», Марина Дяченко и др.

Пролог

У лісосмузі пахло по-осінньому. До настання вічності залишалося не більше півгодини.

Хлопчик витяг із кишені складний ножик, узяв напоготів довгий зручний ціпок і заходився розгортати траву та пріле листя в найпідозріліших місцях.

Він любив шукати гриби. Це було схоже на риболовлю, майже так само цікаво. Тут водяться маслюки і красноголовці, а порохняві сироїжки — ну їх до біса…

Минуло півгодини, а може, година, а може, й цілі дві; сонце висіло ще високо, у хлопчика затерпла шия — весь час дивитися униз. Він випростався — і побачив попереду, за кілька кроків, повалене дерево.

Він не пам’ятав, щоб тут росли такі дерева. Не помічав раніше. Воно було старше за лісосмугу, старше за дорогу, старше, напевно, за все їхнє селище.

Воно було величезне. І тепер лежало на боці, наставивши на хлопчика круглий і світлий зріз.

Хлопчик підійшов.

Пень був завбільшки як столик. Зріз лежачого стовбура сягав хлопчикові до пояса. Деревина була геть сира, видно, спиляли недавно і дуже охайно — начебто по маслу ножиком, подумав хлопчик.

І на пні, й на зрізаному стовбурі чітко виднілися річні кільця. Хлопчикові одразу ж закортіло дізнатися, скільки їх; він почав лічити — і збився, почав знову — і збився знову.

Кілець було не менше ста. А може, більше.

Хлопчик сів на край величезного пня і подумав: цілий рік — із канікулами, зимовими та весняними, з Дідом Морозом, із довгим літом уміщується в одному кільці. Відрахувати десять кілець — і вийде все його життя.

Дивно.

Він провів долонею, ледь торкаючись пня. Від середини, де кільця майже зливалися, до краю. Дерево жило сто років, подумав хлопчик. А тепер я бачу, як воно жило. Кожну його хвилину.

А хто його зрізав?

Сонце сховалося за хмарину.

Хлопчикові раптом здалося, що все навколо змінилося. Стало дуже тихо; ще мить тому шелестіло гілля та виспівували птахи, оце зараз — як у безлюдному будинку, як на контрольній.

Він аж ніяк не був страхопудом. Але страх прийшов, увіллявся в шкіру сотнями голочок, підняв коротко стрижений чубчик на маківці.

Треба було оглянутися. Переконатися, що ніхто не дивиться в потилицю, ніхто не ховається за поваленим стовбуром.

Він знав, що треба оглянутись, але не міг. Не поверталася шия. І чим довше він сидів завмерши на широкому пні, тим ясніше йому ставало, що позаду в нього хтось (щось?) є.

Чому, адже він завжди вірив, що все погане в житті трапиться не з ним?!

Чому ж це трапляється? Вже майже трапилося?

Ніколи раніше на нього не навалювалася така тривожна, така незбагненна паніка. Хоч крихтою розуму він усвідомлював, що причини — немає, що в лісі він один…

Напевно.

Усе, що він устиг зробити — закричати і зірватися, перекидаючи кошик, з місця. І кинутися через ліс з розпачливим «Мамо!»

Частина перша

Емма

*  *  *

Другого листопада Еммі Петрівні виповнилося тридцять п’ять років.

Відзначали в театрі. Емма принесла велику сумку з бутербродами, купила в сусідньому магазині належну кількість вина, горілки й одноразових стаканчиків. Після денного спектаклю («Лісові пригоди», казка для дошкільників) у великий гримерці накрили стіл.

Усе вийшло надзвичайно пристойно та навіть дуже мило. Поки Емма переодягалася, поки змивала заячий ніс, губу й тонкі вусики, завтруппою вже встигла розкласти бутерброди і розрізати торт. Потім прийшли гості — всі, хто був зайнятий сьогодні вдень, а з ними старенька костюмерка та помреж. Виголошували тости, зичили здоров’я, називали людиною вірною, сумлінною, чесною, доброю і взагалі гарною. Подарували порцелянову вазу. Принесли букет листопадових — дрібних, але дуже запашних — айстр. Усе сказали, з’їли й випили приблизно за годину з чвертю, а потім дівчатка, сусідки по гримерці, допомогли Еммі зібрати посуд і спорожнілі пляшки назад у сумку.

Швидко смеркло. О п’ятій годині за вікном було майже зовсім темно; ті, що були зайняті у вечірньому спектаклі, ще не прийшли, решта розійшлися по домівках. Емма залишилася в гримерці сама.

Це була давня звичка. Вона завжди йшла пізніше за всіх. У школі. В інституті. У театрі. Повільно розбираючи, повторюючи роль, ще раз програючи її подумки, здійснюючи своєрідний ритуал, жертвуючи Улюбленій Справі додаткову годину-півтори або хоч тридцять хвилин.

І сьогодні вона затрималася скоріше за звичкою, аніж через необхідність. Дбайливо склала в стіл коробки з гримом, пачку лігніну, мильницю, рушник і крем. Застібнула пальто, зав’язала шарф, узяла сумку, ступила в сутінь коридору.

Попрощалася з черговою на вході.

Повітря було холоднішим, ніж уранці. З неба сипало останнє листя — найстійкіше, найжовтіше. Налипало на мокрий асфальт.

У чорних калюжах віддзеркалювалися поодинокі яскраві зірки і тьмяні листопадові ліхтарі.

Неподалік від службового входу ріс великий каштан. На одній голій гілці збереглося засохле суцвіття — травнева «свічка».

Чомусь цим квітам не дано було стати плодами, обрости колючими кульками каштанів і впасти у вересні на асфальт. Для білої пірамідки донині продовжувався травень; правда, квіти засохли і зморщилися, однак навіть кістяк суцвіття виглядав зухвало, залишившись один на голій-голісінькій гілці.

Емма відвела погляд від «запізнілої свічки». Вивантажила в урну пластиковий пакет зі сміттям. Поправила шарф.

Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять. І вона в тридцять п’ятий раз зіграла Матінку-Зайчиху.

Вона завжди вважала почесною, мало не священною справою працювати для дітей. Вона переграла в півсотні різних спектаклів — білок і лисиць, зайчих, зайчат, дівчаток, хлопчиків, курочок, жаб, дерев’яних солдатиків, стражників, шахових фігурок, метеликів і навіть корів.

Її завжди називали як приклад, коли говорилося про серйозне ставлення до професії.

Вона жила, начебто під розгорнутим крилом. Вона знала — зі шкільних років — що її завзятість і відданість неодмінно будуть винагородженні. Ні, вона старалась не задля винагороди, однак десь усередині неї завжди жила віра в чудо, що незабаром трапиться. Повертаючись додому пізніше за всіх, утомлена, заглиблена в себе, вона несла повз вечірні вітрини свою таємницю — таємницю Попелюшки, яка знає, чим закінчиться казка.

Їй було приємно до дрібних деталей продумувати крихітну, нічого не варту роль. Нехай навіть у поганому спектаклі. Була в цьому якась насолода; Емма вигадувала біографію лисичці, що з’являлася на п’ять хвилин у зграї інших звірів. Чи їжачкові, у якого за весь спектакль було три слова. Але зате як вона проживала ці зони мовчання!

Приходила не за сорок хвилин до початку — за півтори години, гримувалася, хвилювалася, чекала. І знала: справжня любов не буває безмовною. Усе в неї буде — і ролі, і режисери, і визнання… Хіба в долі немає очей?

Сьогодні їй виповнилося тридцять п’ять.

Сьогодні вона вкотре бачила, як п’ятдесятилітня Ірина Антонівна скаче по сцені, трясе подвійним підборіддям, зображуючи хом’ячка. Дітям, напевно, подобається? Що може бути шляхетніше, ніж грати для дітей?

Сьогодні Емма вперше зрозуміла, що через півтора десятка років вона гратиме на цій же сцені, того ж хом’ячка. Чи — у кращому разі — чиюсь бабусю. Діти в залі будуть мінятися, Емма на сцені буде старіти. І колись в антракті її наздожене інфаркт, і її одвезуть у лікарню, не встигнувши змити зі старечих щік намальовані гримом заячі вусики…

Над мокрим асфальтом пливли чорні силуети перехожих. Сумка з дарованою вазою зробилася раптом важкою, як цемент. Що почувала б Попелюшка, якби їй довелося зістарітися в домі мачухи, серед чужих дітей та онуків?

Навколо стояв листопад — прекрасний час для тих, хто любить себе пожаліти.

*  *  *

У понеділок у театрі був вихідний. Емма витратила короткий день на прання, віник і блукання продуктовими магазинами; темрява застала її на кухні, на самоті, за ранньою вечерею.

Яєчня витріщала жовті підсолені очі. Маленький телевізор безгучно гортав кадри якоїсь, очевидно, мелодрами, і Емма дивилася на екран заворожено, а водночас байдуже, як дивляться у вогонь каміна. І в цей час гримнув телефонний дзвоник.

— Алло?

— Еммочко, з днем народження! Бажаю всього-всього! А здоров’я найбільше! Як ся маєш, як святкуємо?

Іринка, стара Еммина приятелька ще з інституту, завжди відрізнялася чудовою недбалістю в усьому. Вона завжди спізнювалася на репетиції, губила гроші, речі та документи, забувала текст ролі, плутала не тільки чужі дні народження, навіть про свій якось забула, і на вітальну телеграму від матері довго дивилася, витріщивши очі.При всьому цьому Іринка благополучно працювала в академічному театрі, одержала «заслужену» у двадцять п’ять років і незабаром, через місяць-другий, має стати «народною».

— Дякую, Ірочко, — сказала Емма, мимоволі посміхаючись. — Учора відсвяткувала.

— А-а-ай! — затягла Іринка. — От голова в мене, завжди забуваю, ти вже пробач дурепі, адже ліпше пізно, ніж ніколи… Слухай, тим краще. Позаяк гостей у тебе сьогодні немає, може, виберешся до нас? У нас із Ваньком майже ювілей, п’ятнадцять років і одинадцять місяців як одружені… Винце є гарне, тортик, те-се, спектаклю немає, коли таке буває? Давай, чуєш?

— Ні, дякую, — сказала Емма майже злякано. — Вані вітання, звісно, але в мене сьогодні… От якби заздалегідь… Ні, ні, дякую, але сьогодні справді не вийде ніяк.

*  *  *

До Іринки з чоловіком — півгодини їхати маршруткою. У відповідь на дзвоник за дверима почулося спершу утробне «Гав! Гав!», потім рішуче Іванове «Фу!», потім сміх Іринки, далі гавкіт віддалився і стих так раптово, начебто пес провалився в пекло. На мить стало темним світле вічко на дверях; клацнув замок, і ось Іринка, висока, пишногруда, у східному шовковому халаті до п’ят розкрила назустріч Еммі обійми.

— Поздоровляю, — сказала Емма, тицяючи їй у руки букет осінніх айстр. — Усе-таки п’ятнадцять років і одинадцять місяців…

— Це ми тебе повинні вітати!.. — голосно зраділа Іринка. — У нас і подарунок є!.. Боже, ну ти так рідко заходиш, я розумію, життя це довбане, закручена, але треба ж собі робити свята, якщо сам себе не потішаєш, то хто?.. Нумо до столу, до столу, ми тут з Ваньком уже пляшчину — ось, а тортик жде, не різали, тебе виглядали…

Іван, Іринчин чоловік, колись учився з Еммою на одному курсі, але в театрі не працював жодного дня — в нього виявилися стихійні здібності до підприємництва, і за кілька років він устиг пройти шлях від «човника» з цератовими сумками до глави великої та шанованої фірми.

— Привіт, Ван, — Емма усміхнулася. Іван галантно тикнувся губами в її руку; у нього були тверді лоскітливі вуса.

— Зараз Офелію випущу, — сказала Іринка. — Еммочко, ти, головне, різких рухів не роби. Нехай вона обнюхає, освоїться…

Офелія народжена була для ролі Собаки Баскервилів. Емма ніколи не боялася її — може, тому, що не уявляла достоту, на що собачка здатна. А чоловіки уявляли — і тому перший вихід Офелії до гостей завжди супроводжувався тисячею застережень.

Емма дала себе обнюхати. Потім Офелія, з голосним сопінням і тупанням, прочовпала в далеку кімнату і там, судячи з гуркоту, вляглася.

Стіл був накритий прямо на кухні — добре, що кухня в подружжя була завбільшки з невеликий стадіон. У центрі столу містився якийсь багатоповерховий, перспективного вигляду тортик кілограмів на п’ять.

— Яку ти хочеш музику? — поспитала Іринка.

— А… більше нікого не буде? — розгублено запитала Емма. Вона знала, що вечірки в цій квартирі влаштовувалися зазвичай велелюдні.

— Ти ж бо розумієш, усе експромтом, під настрій… Мигаєви ще збиралися, але в них Санько занедужав, напевно, грип, — Іринка перебирала диски під настінною лампою, відблиски від маленьких круглих дзеркал сновигали по стелі. — Ось, це новеньке… Ставити?

— Давай, — погодилася Емма.

І залунала музика.

Іван краяв торт. На широкий світлий ніж налипали шоколадні шматочки крему. Іринка говорила й говорила, мова її поєднувалася з музикою, дві звукові доріжки — інструменталка та балаканина — перепліталися, не заважаючи одна одній.

— А як Ігорчик? — спитала Емма, коли в Іринчиному монолозі трапилася невелика пауза.

— Чудово, — озвався Іван. — Вступаємо ось… Серйозно вступаємо.

— Цього року? — здивувалася Емма. — Уже?

— Уже, — Іринка зайняла своє місце за столом. — А ще вчора, здається, під ногами крутився… Ну, давай — за Емчин день народження.

І, перш ніж Емма встигла погодитися чи заперечити, келихи продзвеніли і тост був реалізований.

— Будь здорова, Еммочко! — виголосила Іринка, облизуючи напомаджені губи. — Сама знаєш, як ми з Ваньком тебе любимо… Ну, розповідай, що нового?

— Нічого, — сказала Емма. — Хіба що казку на Новий рік репетируємо. Чесно кажучи, фіґня рідкісна. Краще б «Дванадцять місяців» узяли.

Іринка погодилася:

— Авжеж… Знаєш, Лопатова заміж вийшла?

— Та ти що?!

Якийсь час вони їли торт, обговорюючи життєві перипетії давніх друзів і ворогів, ближніх і далеких знайомих, їхніх дітей, племінників і зятів.

— Дурниця! — Іринка енергійно підстрибнула на стільці. — Ігорчик і гадки не мав — який там театральний, ти що… Він же серйозний мужик у нас… Він фундаментальний мужик, добре знає, чого хоче, уже зараз програми пише недитячі… Математику любить, — Іринка чомусь притишила голос. — Репетитор у нього — один дуже цікавий мужик. Бере він, звичайно, бабок неміряно… Але — гарантує. З гарантією працює. Причому вступають не банально, по блату, — ні. Всі, за кого він брався, усі з математики мають п’ять, куди не тикнися… От і зараз сидять, трудяться. Тричі на тиждень, понеділок-середа-п’ятниця…

— У мене з математики трояк був, — зізнався Іван. — Коли дивлюсь, які Ігорець задачі бере — кайф ловлю, присягаюсь.

— А наш Росс і справді цікавий мужик, — вела далі Іринка напівголосно. — Ростислав Вікторович. Не від цього світу, знаєш, як у книжках. Божевільний учений, щось таке. Пише книги якісь, подейкують, у них академіки ні біса не тямлять, ті, що кумекають, — чуби рвуть. Від щастя. Начебто геніальний він. Визнають — Нобеля дадуть…

— Нобеля математикам не дають, — сказала Емма.

— Хіба? — здивувалася Іринка. — Ну, тоді інше щось дадуть… А якщо й не дадуть — у нього і так бабок доста, на «чурпачках» заробляє. Отож мужик він цікавий, цікавий… ну що, за що тепер підіймаємо келихи?

Емма відчувала легку ейфорію. У такі хвилини їй приємно було думати про людей, які літають і танцюють, про крилатих, які не торкаються землі, про тих, що сміються, співають, про добрих…

— Давайте за Ігорчика, — запропонувала вона. — Щоб він був здоровий і поступив.

— За Ігорчика! — в один голос погодилося подружжя.

Не встигла Емма поставити на скатертину наполовину спорожнілий келих, як у коридорі почулися голоси, і Офелія ще здалека радісно виснула. За мить до кухні зазирнув Ігор — пелехатий губань-підліток, дуже схожий на матір.

— Драсте, тітко Еммо…

— Здоров! А ми тут за тебе п’ємо! — зраділа Емма, здається, надто голосно.

Іринка підвелася:

— Ігорчику, ти Ростика Вікторовича не дуже заморив? Ану…

Іван знову налив по вінце Еммин келих.

— Ростиславе Вікторовичу! — долинув Іринчин голос уже з передпокою. — Сподіваюсь, вас можна запросити на чарчину? Ван торт купив, дуже смачний. Може, кави?

І щось відповів чоловічий голос.

— На двадцять хвилин! — рішуче наполягала Іринка. — Ігор почекає. Через двадцять хвилин вийдете разом… Що? І Офелія почекає. На вулиці холод, змерзнете, треба теплого перед дорогою…

Офелія розчаровано заскиглила.

На порозі кухні постала спершу Іринка, а за нею — чоловік років сорока, чорнявий. Обличчя в нього було трикутне, вузьке, з гострим підборіддям. Очам і бровам, здавалося, було тісно на цьому обличчі без щік, тому брови стовбурчилися, а очі, ясно-сірі, дивилися відчужено й дивно.

— Добрий день, — сказав чоловік, зупиняючись у дверях.

У готичних романах, що їх Емма любила підлітком, у таких випадках повідомлялося: «Його пройняло передчуття». Колись Емма думала, що «пройняло» — книжковий вислів, а «передчуття» — усього лише неясний здогад; тепер їй здалося, що її не боляче, але цілком відчутно штрикнули голкою під ребро.

— Це Ростислав Вікторович, — Іринка чомусь посміхнулася до Емми. — А це Емма Петрівна, наша з Ваном близька подруга ще зі студентських років… Чудова людина, прекрасна акторка. Працює в дитячому театрі. Та ви сідайте, Россе!

Репетитор сів на запропонований стілець. Уважно подивився на нову знайому; вираз його прозорих очей змінився. Дивні очі, подумала Емма. Начебто власник їх знає щось важливе, доступне тільки йому. І, зрозуміло, нікому не скаже ні за які пряники.

Начебто у відповідь на цю Еммину думку — вона саме усміхалася до репетитора, трішки, втім, натягнуто — дивні очі раптом потеплішали, й Еммі на мить здалося, що вона давно знайома з цим чоловіком, що вона знає його багато років.

Той, що сидів навпроти відвів погляд, начебто знітившись.

— Так рідко щастить отак посидіти! — Іринка знову запустила свою легку «звукову доріжку». — Ми — артисти, постійно варимося у своєму соку… Знаєте, що? Давайте вип’ємо за улюблену роботу! От Еммочка наша просто-таки живе в театрі, це не всяка людина може зрозуміти, але ми — артисти, ми особливі люди… Россе, ви думаєте, це портвейн? Це чудо, а не портвейн, це колекційне вино! Ване, годі спати, ми вже п’ємо!

Емма знову піймала на собі погляд великих прозорих очей. Цього разу репетитор дивився начебто здалеку, начебто крізь бінокль; першою зніяковіла Емма. Тим часом Іван підібрався з пляшкою до келиха гостей, Емма чомусь подумала, що математик відмовиться од вина, тим самим відповідаючи образу «геніального вченого не від світу цього». Але репетитор узяв келих за тонку ребристу ніжку, підняв, і Емма підняла свій. Метнулися медвяні відблиски портвейну, маленька хвилька лизнула кришталеві стінки, залишаючи на них слід, що обпливає; Емма посміхнулася. Запах вина вдарив у ніздрі й змусив їх щасливо здригнутися.

Іринку охопило натхнення. Її вмінню оповідати позаздрив би який завгодно естрадний монстр; нескінченні театральні історії змінювали одна одну, і майже завжди виявлялося, що все це сталося або з Іринкою, або на Іринчиних очах, або на очах її партнерів, які брехати не вміють.

— …А в фіналі її виносили на сцену вже «мертву», у мішку. Ну і, зрозуміло, народну артистку просто так у мішок не запхаєш, ну і сунули в цей мішок дівчинку-гримерку, і Павло наш, поки ридав над тілом у мішковині, устигав цю дівчинку ласкавенько щипнути. І попестити. Кілька разів. Вона, пам’ятаю, скаржилася, але не дуже. Усе-таки Павло був ого-го чоловік, та ще артистище запеклий, баби за ним у чергу ставали… А якось на гастролях ця дівчинка занедужала. Що робити? Засунули в мішок хлопця-монтувальника, він вутлий був і зросту невеликого. От. А Паша не знав… Коротше кажучи, фінал, героїню виносять у мішку, всі ридають… Паша ридає, у залі жінки в хусточки схлипують, катарсис… Раптом труп підхоплюється, так як матом зареве, таким матом! Пашине обличчя… Ну, ви уявляєте собі, так? Помреж три хвилини завіси не міг дати — реготав за кулісами… Йому, до речі, догану потім оголосили. А за що?

Математик сміявся, змахуючи з очей сльози, що навернулися. Емма подумала, що він гарний глядач. Є такі тати, що, привівши дітей у театр, регочуть голосніше за всю глядачеву залу… І працювати для них куди приємніше, ніж для тих, котрі щасливо засинають у першому ряду… І Еммі теж захотілося щось розповісти — а тих історій та байок вона знала чимало.

Іринка великодушно поділилася з нею роллю оповідачки. Зав’язалася така собі роду дуель побрехеньок: поки одна розповідала — друга підстрибувала на стільці від нетерпіння, чекаючи своєї черги.

— …що, мовляв, без польотів у труні працювати не буде. Вбухали в цю труну половину всього бюджету! Прем’єру зіграли — резонанс. Зал повний. Шостий спектакль, сьомий, десятий… Аншлаги! А на одинадцятому наші умільці, монтувальники, восьме березня відзначали. Це ж треба було додуматися — поставити «Вій» на восьме березня! Коротше кажучи, Оленка Дроздова, що у першому складі Панночку грала, злітає у своїй труні…

Ігорчик раз і два зазирнув на кухню. Потім Емма чула, як він вийшов з квартири разом з Офелією — видно, зрозумів, що репетитора не швидко дочекається.

Іван пішов покурити на балкон. Господарка з гостею, ніби не помітивши цього, гаряче змагались за увагу Ростислава Вікторовича.