Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора:
 

«Тема для медитації», Леонід Кононович

 

Юр кинувся зі сну, і світло вдарило його мов ляпас. Звівшись на ліжку, він хвилини зо дві ошаліло роззирався наокіл, силкуючись уторопати, як його занесло в цю хату з горбатими вогкими стінами й рудою долівкою, на якій видніють сліди глиняного віхтя, — а потім зненацька збагнув: це ж він удома! він таки прийшов додому, й це та хата, в якій він уперше побачив світ! Його погляд здивовано блукав світлицею, впізнаючи то залізний гак, де була підвішена колись його колиска, то здорову піч, де вони з бабою сиділи довгими зимовими вечорами, то лежанку, яка в дитинстві була для нього така висока, що він боявся заглянути за край і завжди забивався в куток… Юр знову глибоко відітхнув, почуваючи, як легко та радісно зробилося на душі, й зиркнув на годинника, якого він повісив на грубий кутий цвях, забитий колись у стіну. Була вже третя година ночі, й чутно було, як десь далеко в селі один за одним озиваються півні. Він зліз додолу й, розчахнувши дверцята, зазирнув у грубу. Дрова вже геть прогоріли, й жар укрився пухнастим сірим попелом. Згорнувши його кочергою на купу, Юр накидав зверху грубих корчомах і почув, як у комині завовтузилося, забухкало, а потім почало так гуркотіти, наче там гарцював домовик.

Він погасив світло й, помацки вернувшись до ліжка, заліз під ковдру. Постіль була холодна мов крига, та він укрився з головою, знаючи, що небавом угріється і зможе заснути. В хаті було темно, як у домовині; він лежав і чув, як б’ється його серце. Я живий, думав він. Я живий. Я повернувся додому. Десь далеко гриміла війна, й люди в плямистих комбезах плигали з броні зелено-сірих бетеерів, на ходу стріляючи в противника, який заліг потойбіч шосе; в сесійних залах парламентів чорніли порожні крісла й трибуни, очікуючи, поки їх знову заповнять політики з розумними чесними обличчями, які будуть вирішувати долю народу; в друкарнях гуркотіли ротації, випльовуючи зі свого нутра часописи, наповнені перекрученою куцою інформацією, яку вранці будуть жадібно глитати лохи з погаслими очима, де немає ні краплі надії; та зараз він існував окремо від цього світу, він одірвався од нього, мов ящірка від свого хвоста, він повернувся додому й тепер лежав у цілковитій темряві, скрутившись клубком, неначе звір у норі, й коли його свідомість почала занурюватися у сон, то її краєм знову ковзнуло видіння: неприродно перекошений одвірок хатніх дверей, пасма гіркого сивого диму — й постать із темною плямою замість обличчя, осяяна сліпучо-білим полум’ям, яке бухає з печі…

 

Як був я малий, то в нас на вигоні повісили гучномовця. То була епоха, коли в космос полетіли перші ракети, коли один політик заявив, що за двадцять років побудує нам комунізм, коли всі чекали, що ось-ось і на Марсі зацвітуть яблуні, — тож радіо без кінця горлало й горлало пісню, яка починалася словами: «Главное, ребята, сердцем не стареть!» та ін… А я ніяк не міг уторопати: що ж це воно за главниє рєбята й чого їм не можна старіти? От якось ідемо через вигін, то я й кажу: «Бабцю!» — «А що, сину?» — «А хто такі главниє рєбята?» — Вона довго мовчала. Аж врешті зиркнула на теє радіо, котре висіло на кривому дерев’яному стовпі, зітхнула та й каже: «Не слухай їх, дитино… то недобрі люде — активісти всякі там, комсомольці… одне слово, паразіти!»

II

… то прокидався, то знову засинав, неначеб виринаючи з глибокої глибини і знову занурюючись у непрозору темну товщу, крізь яку не долинає ані жоден звук, і тільки раз по разу спливаючи на поверхню, краєм вуха чув, як, нагрівшись, глухо потріскують сволоки, і ловив ніздрями запах крейди, якою була помащена груба, і вогкого мотлоху, що валявся по хаті, й жарин, які повипадали з піддувайла й ледве курілися гіркуватим чадом. Крізь приплющені вії видно було, що надворі насилу благословляється на світ; він перевернувся горізнач і, геть відкинувши тяжку ватяну ковдру, під котрою вже давно зробилося гаряче й парко, почав глибше й глибше провалюватися в сон, заколисаний тісною світлицею з образами на покуті і закуреною стелею, яка мовби схилилася над ліжком; і коли він опустився на самісіньке дно забуття, то непрозора темна товща зімкнулася над ним і загучала у вухах високим дзвоном в’язкого мертвого безгоміння…

 

… снилося: грузьке подвір’я. Калюжі, що блищать мов люстерка. І явори понад обійстям, котрі гойдає й гойдає холодний вітер. А над яворами у високій височині пливуть кудлаті темні хмари, схожі на конопляне повісмо. Він стоїть у сінях. Йому років зо три, не більше. Поріг такий високий, що сягає йому сливе по пояс. Але йому треба вибратися з хати. Він впирається долонями в поріг і задирає ногу. Сіни глибокі, мов яма, й нога зривається. Він падає на долівку, та підводиться й, сопучи, знову лізе на поріг. Вітер гойдає явори, вивертаючи мокре зелене листя. Він уже висадив ногу й, ухопившись за одвірок, намагається вилізти з сіней. Це дуже нелегко, та він мусить це зробити. Він мусить здолати цей поріг. Він повинен вибратися у той білий світ, де мокра земля, і явори, і холодне водянисте небо. Для чого це потрібно, він не знає. Знає лише одне: це конче треба зробити і зараз немає важливішої справи, — а тому вперто лізе й лізе на поріг, хапаючись…

… заколивалося, неначе водорості на бистрині, й почало танути, затягуючись примарною сивою млою, й коли він урешті розліпив повіки, то уздрів: золота сонячна повінь, що вливається у причілкове вікно. Миготливі тіні на стелі, які відкидає знадвору грубелецька стара груша. І якась легкість у всьому тілі, й нестримний захват од того, що все допіру починається і день стоїть як намальований.

— От учителька й послала нас, щоб одвідали Ганю та поспиталися, чого це вона перестала ходити в школу, — жебонів десь поруч монотонний старечий голос. — А була вже весна, й люде мерли, як мухи… було, вранці йдеш селом, а по дорозі то тут, то там трупи валяються… Тільки удосвіта й можна було таке побачити, бо до полудня їх уже звозили на цвинтар!..

— Гордій звозив, хто ж іще!.. — озвався другий голос.

— А певно! Йому ж два трудодні платили, що мерців по селу збирав… От ідемо ми через вигін та й заходимо в обійстя. Вовчиця, ти ж знаєш, коло вигону тоді жила, в Антоновій хаті. Двері незамкнені були, як зараз пам’ятаю… Ми на поріг. Здрастуйте! Здрастуйте. А де Ганя? — Деренчливий старечий голос урвався. Чутно було, як хтось закашлявся. — Аж тут нас немов би правцем поставило… на ослоні під вікном лежить її голова, й коси додолу звисають!..

Настала тиша, й тільки чутно було, як у шибку б’ється муха.

— Як ми кинулися надвір… а матінко рідна! Ніби подуріли — їде Гордій драбиняком, а ми простісінько під коні! Трохи й самі життя не стеряли…

— Той Гордій теж був добрий! — озвався другий голос. — Такого людей живцем у кагати повкидав…

— А Югину! А Христю! А Степанового батька хто ж одвіз, як не він? Степан у Мурманському офіцером служив та й прочув, що на Вкраїні голод. Приїжджає в село, а батька вже на цвинтар звезли. Він туди, коли ж гукає щось із кагата… Насилу живого витяг!

— Степанів батько потім і Гордія пережив!

— А все того, що Гордій Бога не боявся! Загадали йому норму — двадцять мерців. А воно ж у день одного чи двох і не добереш… То він тяг на воза й тих, котрі ще духа не рішилися! Це я, каже, за тобою ще раз буду приїжджати?!

— Але Господь його й покарав!

— Та вже ж! А все за ті хрести, що з цвинтаря привіз…

— Які хрести?

— А що ними піч топив! Ніде ж і галузки було взяти, ти ж знаєш! То він якось поламав хрести на могилах, привіз цілу хуру та й накидав у піч… Коли ж слухає — а щось наче співає! Та так протяжно, хором, неначе у церкві… Він туди по хаті, він сюди, аж у піч зазирнув, — а то хрести співають людськими голосами!

— З нами сила і міць Господня!

— Він тут і ума рішився. Як зараз бачу, така зима люта да холодна… а він іде по вулиці босий — і в кожного просить прощення! Простіть мене, каже, бо я Господа зневажав і живі душі закопував у землю! Простіть, каже, бо я сатані служив і з комуняками, чортами червонопузими, лигався… А народ то сміється, то відхрещується од нього. Коли вдосвіта їхали люде на базар, аж дивляться — висить Гордій скрай шляху на берестку!..

— Собаці й смерть собача! Скільки ж вони люду виморили в той год… щоб їх і кість непрощена була!

Він звісив голову з ліжка й побачив, що коло столу сидить бабуня, а навпроти — баба Лепестина, висока та здорова, мов гайдамака.

— А хто виморив, бабцю?

Бабуня неуважно подивилася на нього.

— Більшовики… хто ж іще!

— А хто такі більшовики?

— То такі погані люде, сину!

— Бо вони погані слова кажуть? Через те вони погані, еге?

Бабуня зітхнула.

— Вони людей гублять! Он і діду твоєму віка збавили колись…

— А чого вони людей гублять, бабцю?

— А щоб люде не жили, як їм хочеться!..

— А як?..

— А так, як більшовики їм скажуть!

Баба Лепестина похитала головою.

— Що ти оце дитину вчиш, бабо… А як ляпне десь, не доведи, Господи!

Бабуня знову глянула в його бік, і її очі зблиснули.

— Хай знає!.. — твердо сказала вона. — Хай знає… може, виросте та відплатить за наші голови!

 

ГЛОСАРІЙ. На огненній річці калиновий міст лежить, біля калинового мосту камінний стовп стоїть, у камінному стовпі червоний див сидить. Кривим ятаганом грає-махає, живих із мертвими розлучає. Надіну я залізну кольчугу, заб’ю у сволока ясного ганджара, буду три посестри з того світа викликати. Ви, посестри-поляниці з Божого Вирію — Росана, Леляна й Світляна! Одягніте панцирі золотії, озьміте мечі гострії, полиньте за мною до калинового мосту. Червоний див не спить, не дрімає, гуком-свистом відьми, нави й біси збирає, мерлецьку рать із Отхлані викликає. Посестри-дівиці, Дажбога непорочні войовниці! Одверніте чорнії стріли, бистрії кулі, гострії мечі од раба Божого Юра — од його білого тіла, од його чорної крови, од його жовтої кости, од його комоня, од його шолома, од його щита, од його лат, од його кольчуги…

 

… захлинулася, насилу докотившись до насипу. Я повалився долілиць і зразу ж став переповзати вбік. Ситуація виглядала безнадійною: в село врізувалося прямокутне поле, й із того боку смалили так, що голови не підняти. А найгірше ж було те, що цю ділянку шосе кляті босняки пристріляли, мабуть, ще з місяць тому! Я сповз під насип і почав хапливо протирати затвор штурмової гвинтівки, який забився землею. Зараз піднімуть в атаку, а ця штатівська зброя завжди клинить у найкритичніший момент… Але й наступати під таким огнем — чиста загибель! Поклавши гвинтівку напохваті, я ледве звівся на ліктях і зиркнув поверх шосе. Куля з тріском клацнула над головою, однак я встиг побачити: стовп чорного диму посеред села. Поле, довге й вузьке, з поодинокими штурпаками жовтого кукурудзиння. А там, де воно кінчається, попід будинками — нагромадження бетонних блоків, перекинуті авта і мішки з піском… Аж тепер я тверезо й чітко усвідомив, що смерть чекає мене на цім полі. Я відчув, що мене поцілять, насилу я перебіжу шосе й почну спускатися униз. Поле довге-довге, і навряд чи хтось дістанеться до його кінця… Я востаннє протер ствольну коробку своєї М-16 і сховав ганчірку в кишеню комбеза. Усі мої відчуття зросли й аномально загострилися: я зненацька почув, як гостро і їдко пахне кущик полину коло насипу, і яка тепла земля під моїми ліктями, і як потужно та нестерпно садить по барабанних перетинках громохке бахкання великокаліберних кулеметів, і як смердять пороховим гаром долоні, — а в найостанніший мент, коли земля раптом задвигтіла й почала коливатися туди-сюди й насип із ревом почав перевалювати брудно-зелений приземкуватий танк, а за ним поповзло двоє бронетранспортерів, а потім почали підводитися й вискакувати на шосе постаті в плямистих комбезах, то перед моїми очима неначе б роздерлася завіса, і підхоплюючись на ноги, на однісіньку мить я ще встиг побачити: грузьке дворисько. Мокра зелень яворів, які шарпає й шарпає вітер. І крихітна постать, що вперто лізе й лізе у цей білий світ, хапаючись…

 

… прокидався довго й тяжко. Всеньке тіло було наче з каміння, й коли він ворушив уві сні ногою чи рукою, то натруджені м’язи озивалися тупим болем, який врешті-решт віддавався попід ребрами, де причаєно пульсував і пульсував тремтливий болючий згусток. Аж ось у голові стало світліти, неначе б він спливав на білий світ із глибини темного плеса, й коли очі його нарешті розплющилися, то перше, що відбилося в їхніх чоловічках, була низька запорошена стеля з грубими сволоками, де поснувалося темне павутиння. Він зачудовано кліпнув і, обернувши голову, зиркнув на причілкове вікно, в яке цідилося вбоге ранкове сяєво, а тоді звісився з ліжка й поглянув на стола, біля котрого стояв порожній стілець. Його свідомість іще перебувала у примарних обіймах сну і не могла второпати, куди ж поділися оті люди, які щойно балакали такими реальними живими голосами й чому над яворовим гіллям у вікні видніє розмите сіре небо, яке скидається на мочарище з купинами дрібного хмар’я; але наступного менту перед його внутрішнім зором постали провалля з химерними сувоями туману, жовтий конус електричного світла у пітьмі, хатина у вербах, що зизить гарячою плямою вікна, — й він струснув головою, заганяючи це видиво у щонайдальші закутки підсвідомости, а тоді одкинув ковдру і спустив ноги на холодну долівку.

У хаті висіла похмура мертва тиша. Ані в світлиці, ані надворі не чутно було жодного звуку, й що довше він сидів на ліжку, напружено вслухаючись у це безгоміння, то дужче й дужче утверджувався в переконанні, що таки нарешті повернувся додому й оті безлисті голі явори, що схилилися над провулком, — це явори, які він бачив із перших днів свого життя, а вичовгана дубова лава попід вікном, — ота самісінька лава, де він повзав, іще як не вмів ходити. Нарешті він поворухнувся й, потягши до себе комбеза, що висів на дерев’яній спинці ліжка, заходився помалу вдягатися. М’язи на спині боліли так, наче по них трактор гарцював, і взуваючи тяжкі армійські черевики, він аж головою покрутив — ще рік тому перехід із повним спорядженням був для нього звичайнісінькою річчю! Тупнувши за звичкою, кілька разів ногами, щоб перевірити, чи не мулятиме взуття, він урешті підвівся й, узявши відро для води, що стояло в передпокої під вікном, потяг надвір.

Лагідне млисте безвітря огорнуло його з ніг до голови, мов літепло, допіру він переступив поріг і, покинувши сінешні двері розчахнутими навстіж, спинився насеред обійстя. Небо супилося, мов чоловік на лиці, однак із розмитого сірого хмар’я струменіло м’яке сяєво, од якого бляклий осінній краєвид палахкотів теплими барвами, й на їхньому тлі вже не так прикро та вбого виглядало чорне гілля кощавої старої груші, яка росла скрай причілка, і здоровецький бур’ян, що геть заполонив дворисько й підступав аж до самісіньких вікон, і темні провалені стріхи покинутих осель, які бовваніли упростяж вулиці. Юр трохи постояв, роззираючись зокола, а потім переклав відро у другу руку й помалу рушив у берег, спускаючись насилу помітним прослідком, що брався попід городом. Земля не оралася вже років зо три, й на городі повиганяло будяки, височезну нехворощ і таку лободу, що треба було голову задирати, щоб побачити її верха. Ще кілька кроків — і прослідок геть згубився у хащах, і йому довелося брести сливе на безбач, силоміць продираючись крізь густе сухе бадилля, що з тріском і хрясканням ламалося під ногами. Аж ось із берегів потягло запахом верби, вогкого мулу й латаття; прослідок вихопився на леваду й, метнувшись попід кручею, вперся в криничку з дерев’яними цямринами, які обросли клаптями зеленого й бурого моху. Поставивши відро, Юр опустився на коліна, розігнав долонею пожухле ясенове листя, яке плавало на темній воді, й нахилившись…

 

ГЛОСАРІЙ. У морі-окіяні камінний ідол стоїть. Він ні живе, ні вмирає, на кров людську зв’ягає. Приїхав до моря козак-нетяга, лицар християнський, став він кривого запоясника діставати, став білеє тіло своє козацьке втинати, камінного ідола живою кривлею причащати. — «Ідоле, ідолисько, ідолище погане! Чи ти з ліса чи з праліса, чи ти зо дня чи ти з полудня, чи ти з ночі чи ти з півночі, чи ти живий чи ти мертвий — пий мою кривлю, ідоле камінний! Я тебе причащаю, я тебе людською кривлею заклинаю: покажи мені, камінне ідолисько, дорогу за світа край, — де золотий ясень стоїть, з-під ясеня жива вода біжить». — «Пощо тобі жива вода, козаче-нетяго, лицарю християнський?» — «Ой ти ідоле, ідолище, ідолисько погане! Я в чистім полі конем-воронем гуляв, коло города Баруча рать печенізьку бив-рубав, за мир веселий, за люд хрещений тяжкі рани приймав — біле тіло моє посічене, жовті кості порубані, чорна кривля тече-витікає, смерть-мати мого коня за повід спиняє…»

… пив і пив, уклякнувши на чотирьох, неначе вовк, і сливе цілком зануривши обличчя у воду, й із кожним ковтком відчував, як вертається до нього колишня сила, і тужавіють натруджені м’язи, й поволі вщухає шпаркий пульсуючий біль, котрий невідступно гриз його вдень і поночі. Вода була зимна, мов крига, і йому щелепи звело від того холоду; він закинув голову до неба й, утершись рукавом, почув, як затріщала під грубою тканиною комбеза неголена щетина, котра встигла пробитися на підборідді. Аж тепер у вуха йому вдарила тиша, котра панувала у берегах; здавалося, вона пливе неначе повінь, невидним потоком затопивши долину по самісінькі верховіття верб, які росли на її дні. Юр устав із колін і обтрусив пожовкле листя, котре поналипало на комбінезон. Потім узяв оте відро, яке стояло на цямрині, й нахилившись, із шубовсканням занурив його в криницю.

Вода завирувала, гойдаючи сріблястий мох, який сяяв на дні; якусь хвилю він безтямно дивився на своє відображення, котре ламалося в темному побриженому плесі, а потім випростався й, витягши відро нагору, перевальцем почвалав до хати.

Двері так і стояли навстежень, як він їх покинув. Оце недвижне безгоміння, ця відсутність будь-якого руху в закляклому імлистому просторі, котрий витав над білим світом, породили в ньому якесь тривожне передчуття: здавалося, і дворисько, й хата, обставлена рудим кукурудзинням, й провулок із покинутими оселями, котрі похнюпили кудлаті чорні стріхи, — усе воно триває в напруженому чеканні якоїсь події, котра сколотить оцей мовчазний ландшафт і на клапті рознесе шкляну тишу. Він ступив у сіни, мимохіть зіщулившись од холоду, котрий дихнув із них, як із погреба, грюкнув хатніми дверми й, гупаючи ногами, ввійшов до світлиці. Там було тепло й затишно, як у вусі, й усі речі так само перебували на своїх місцях. Вони теж неначебто на щось чекали, тож підкидаючи у грубу дрова, котрі тут же загуготіли в’юнким солом’яно-жовтим полум’ям, і ставлячи на плиту закуреного бляшаного чайника, він усе не міг позбутися думки, що збіжить якась хвиля чи дві — й у передпокої брязне клямка, й хтось, одчинивши двері, переступить поріг світлиці, де він порається коло свого сніданку…

Одначе ніхто так і не прийшов, і коли вода нарешті закипіла, шалено грюкаючи кришкою і викидаючи султан каламутної пари, він виволік із-під столу свого наплічника й, розшнурувавши верхнього клапана, добув звідти бляшанку з чаєм. Кинувши в окріп ложку заварки і жменю сухих ягід лимонника, які він знайшов на комині в полотняній торбі, Юр узяв кварту в долоні й, відпивши ковток, підійшов до вікна.

Теплий осінній полудень, перенизаний сяйливим павутинням, витав над берегами, де крізь лепеху та шелюги насилу проблискували темні плеса річечки, а над нею, неначе свічки в храмі, стреміли у небеса височенні верби, з котрих уже геть пооблітало листя. Гора, на котрій стояла хата, домінувала над усеньким круговидом, тож із вікна добре видно було вузькі пасма городів зі сторчаками соняшничиння побіля меж і руді левади з поодинокими копичками сіна, пригнічені довгими ломаками, і камінну соту, яка далекою ниткою пронизувала цілісіньке село, й вигін, біля котрого з’юрмилися пошта, крамниця й сільрада, — а як добре придивитися, то можна було розгледіти й те, що на тлі стрімких обвалених круч, занедбаних садків і покинутих городів, котрі густо поросли бур’янами, усеньку оцю гору оперізують насилу помітні концентричні кола, в котрих ледве вгадуються розмиті вали та рови. Оцей краєвид, який відкривався у прозорі вікна, був першим фрагментом білого світу, який він побачив на зорі свого життя, — й уже тоді він знав од баби, що колись на цій горі було городище, в якому стояла залога з мечами і списами, а потім звідціля починалося їхнє село, котре згодом розрослося аж ген за річку, а далі гора спустіла, на ній перестали селитися, й у провулку, який піднімався від соші аж на вершину, зосталося насилу з десяток хат, у котрих доживали віка старі люди.

Юр сумно посміхнувся. Ті люди жили собі та й жили і здавалося, що вони вічні — але прийшла пора, коли вони стали вибиратися на той світ одне за одним, і якогось дня він приїхав і не застав у цьому провулку ані жодної живої душі…