Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Биографии и Мемуары
Показать все книги автора:
 

«595 днів совєтським в'язнем», Іван Німчук

В напруженій атмосфері

Війна висить у повітрі. — Що нам робити? — Загальна мобілізація в Польщі. — Війна почалася! — Німецькі налети. — Нагінка на українців. — Німці облягають Львів. — «Діло» на позиції. — Чим Польща зачала і закінчила своє панування на наших землях.

 

Літні місяці 1939 року були гарячі. Все вказувало на те, що зближається велика буря. Прилучивши до Німеччини без одного вистрілу промислову Саарщину, цілу 7-міліонову Австрію, великі шматки Чехословаччини, а незабаром усі чеські краї, з чим звязаний великий зрив-тріюмф і швидко потім повний трагізму кінець самостійної Карпатської України, — Гітлер забрав ще від Литви її єдиний порт Клайпеду (Мемель) і готувався до скоку на Польщу. Ошоломлений своїми безприкладними успіхами, він уважав, що Німеччині за тісно навіть у її тодішніх, вже й так сильно поширених, границях. Не зважаючи на пакт неаґресії, а радше пакт приязні з Польщею, що проіснував кілька років (від 1934 р.), Гітлер не хотів тепер погодитися не то з існуванням польського коридору, який розділяв Німеччину на дві частини, але з існуванням Польщі взагалі. Війна висіла в повітрі.

В таких обставинах скликано до Львова з’їзд Ширшого Народнього Комітету Українського Національно-Демократичного Обєднання, що на його наради спрямовані були очі не тільки всього українського громадянства, але, можна сказати, й цілої Польщі. Як і можна було сподіватися, зїзд вирішив одноголосно, що в сподіванім німецько-польськім воєннім конфлікті український нарід виконає льояльно свій обовязок супроти польської держави. Обидві найбільш зацікавлені сторони, українська і польська, відітхнули після того з полегшою: українці, без уваги на політично-партійну приналежність, відітхнули тому, що така заява провідної політичної партії забезпечувала український нарід на випадок війни — як усім здавалося — від репресій польського уряду і польської вулиці; поляки, зокрема урядові чинники, були вдоволені тому, бо така ухвала скріпляла їх позиції і давала надію на те, що міліони українців стануть у війні з Німеччиною по стороні Польщі. Що ж до Німеччини, то вона розуміла таку українську ухвалу напевно дуже добре: адже під боком німецького уряду і за його виразними вказівками німецька меншість у Польщі деклярувала постійно й виразно впродовж 20 років свою льояльність до польської держави, а німецькі посли у варшавському соймі не важились ніколи голосувати проти бюджету, щоб не впала на них — Боже борони! — тінь нельояльности до Польщі. Яке ж було справжнє наставлення німців, що жили в Польщі, показали вже перші дні війни, а ще краще пізніші воєнні роки.

В такій напруженій атмосфері відповідальні українські чинники застановлялися нераз над тим, що нам усім робити на той випадок, коли Польща війну з Німеччиною програє (в чому ніхто не сумнівався) і західноукраїнські землі внаслідок такої чи іншої воєнно-політичної констеляції стануть здобичю Союзу Соціялістичних Совєтських Республік. Пам’ятаю, що на цю тему говорили ми ширше також у редакції «Діла» ще тоді, коли Сталін на 11. з’їзді комуністичної партії склав відому заяву в справі Карпатської України. Пізніше верталися ми нераз до цієї теми, зокрема ж часто порушували її в тих днях і тижнях, що попереджали вибух німецько-польської війни. Очевидно — якогось ясно окресленого рішення в цій справі ніхто не приймав, але, памятаю, загальний погляд був такий, що всім тим громадянам, які нічим не заангажовані у протибольшевицькій роботі, слід залишатись на місцях, разом з усією народньою масою. Що ж би та маса — говорилося — сказала, якби так її провідники покинули рідний край і залишили її саму на поталу большевикам? І як би такий виїзд інтелігенції на захід використали потім большевики!?

Місяць серпень 1939 р. застав редакцію «Діла» у вакаційному складі. На відпустці були три члени редакції, між ними й ред. Іван Кедрин-Рудницький[?], з яким я в останніх чотирьох роках існування «Діла» (1935–1939) вів її його редакцію. Він писав нам з гір безтурботні листи й ніяк не хотів вірити у війну, що над нами висіла. Тимчасом Гітлер виголошував одну войовничу промову за другою і ставив просто з дня на день щораз більші вимоги до свого недавнього союзника. Заметушилась і Польща, посипались відповіді міністра закордонних справ Бека, ставало щораз гарячіше. А на який тиждень перед вибухом війни стали вертатися масово до своїх урядів, бюр та крамниць львівські відпустковці. Приїхав, не докінчивши відпустки, і ред. Кедрин, а за ним і інші члени редакції.

В дні 30 серпня проголосила Польща загальну мобілізацію. Звідусіль сунули лави молодих резервістів до Львова, де був осідок команди корпусу. Зароїлися від молодих людей всі касарні, парки, площі, вулиці галицької столиці. Впадало в очі, що мобілізація не проходить справно: бракувало військового виряду і навіть постелі й білизни для лікарень, що їх вже з першим днем війни треба було збирати між цивільним населенням. Тисячі резервістів мучились по кілька днів, заки дістали потрібне обмундурування. І ще одно цікаве явище: навіть у такій хвилині не було довіря до військових старшин української народности (яких було зрештою дуже мало), бо не всі українські інтелігенти в польській армії дістали мобілізаційні картки. Це відносилось, очевидно, до старшин у резерві, бо українців до активної служби в польській армії не приймали зовсім (поза кількома емігрантами з колишньої Армії УНР).

В пятницю 1. вересня вже вдосвіта ескадри німецького летунства збомбардували численні польські стратегічні обєкти й летовища, в тому числі й летовище у Скнилові коло Львова. Ранком того дня мешканці Львова довідалися з радіо про те, що Німеччина напала на Польщу. Отже війна почалася! Не помогли нічогег зусилля англійських і французьких державних мужів і спроба Мусолінія посередничити в назріваючому конфлікті. Не поміг і голос Папи. Почалася війна, що поширилася згодом на ввесь світ і закінчилася щойно 8. травня 1945 р., та й то тільки формально. Та війна, що коштувала людство десятки міліонів жертв убитими, каліками, бездомними, і мільярди долярів майна. Цікаво, чи тоді хто-небудь у світі уявляв собі її страшні наслідки?

Перший налет на Львів пережили його мешканці таки 1. вересня в само полуднє. Сидячи в редакції (камениця Просвіти, Ринок 10, 11 поверх), почули ми нараз над собою глухий шум. Коли ми кинулись до вікон, німецька летунська ескадра летіла високо над нами, наче ключ срібних птиць, і прямувала швидко зі сходу в сторону головного двірця. Летіла трійками, при чому в середині був бомбовик, що мав по обох боках по одному оборонцеві — мисливцеві. Коли нам здавалося, що перша група була вже за Єзуїтським городом, отже менш-більш за Політехнікою, бомбовики стали злітати з незвичайною швидкістю скісно до землі і на висоті 200–300 метрів скидали свої бомби, одну за одною (разом 3–4). З такою самою головокружною швидкістю відлітали вони знову скісно вгору і вперед та займали своє попереднє місце у трійці. Падаючі бомби, що прорізували повітря з величезним шумом і свистом, було майже видно. Після їх упадку і вибуху дрижало все повітря. Зараз за першими скинули свої бомби чергові бомбовики і за 2–3 хвилини все затихло. Показалася тільки в тих місцях висока курява, що підіймалася щораз вище.

Цікаво, що цей налет не стрінувся не то з ніякою обороною чи проти-атакою польського летунства, але населення не було передним навіть перестережене. Цілими тижнями й місяцями перед тим приучувано мешканців Львова до того, що вони мали б робити на випадок ворожого налету; пороблено й означено різні бомбосховища, випробувано всякого роду гудки-сирени, — а тут 300, 000-ому місту прийшлось пережити великий німецький налет без найменшого попередження, і то в само полуднє. Сирена обізвалася щойно кілька хвилин після того, як уже все затихло, викликаючи серед мешканців міста хіба тільки обурення та голосні нарікання.

Показалося, що бомби скинено на кілька мешкальних домів при невеличкій бічній вулиці, що притикала до вулиці Перацького, зараз за вул. Городецького (кількасот метрів від гол. двірця) та на залізпичі нарстати. Бомби, що їх скинено того дня, були легкі, тим не менше в одному тільки жидівському домі згинуло першого дня понад 80 жидів, імена яких можна було вичитати на другий день у клепсидрі Жидівської Віроісповідної Громади. З християн згинуло першого дня всього кілька осіб. Так той перший німецький налет на Львів забрав найбільше жертв зпоміж жидівського населення, наче попереджаючи його, що це тільки початок та що його чекатиме щось тисячу разів гірше.

Пізніші німецькі налети на Львів, що їх доводилось переживати майже щодня, попереджував звичайно вже рев сирени, так що населення встигало вже сховатися перед ними до сховків. Але ті сховки не все помагали, бо тяжкі бомби пробивали нерідко ввесь кілька-поверховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, що там шукали захисту. В кількох випадках подусилися всі люди!в пивниці після того, як скинена бомба розірвала газові руропроводи, а гори падаючої цегли загородили всі входи до неї. В кількох інших затопила людей в подібній ситуації вода з розірваних водопроводів. Найбільше людей згинуло в пасажі Міколяша у найближчу неділю 3. 9. в часі налету, що відбувся нагло також в само полуднє. Тоді йшли там кінові вистави, а біля трафіки стояла довга черга курців, що бажали захопити хоч дещо дорогоцінного наркотика. Всі вони погибли під звалищами того пасажу, і трупи тих нещасних відкопували потім ще й по упливі довгих місяців.

Крім двох згаданих, були ще сильніші німецькі налети на Львів 7, 9 і 14 вересня. Слабші йшли щодня аж до 21. 9. Шкоди, що їх потерпіло місто, були величезні. Розуміється, при кожнім налеті були й жертви в людях.

Ті німецькі бомби і розвиток подій на фронті охолодили значно воєнний запал львівських поляків і — ніде правди діти — також жидів. Коли від'їжджаючі па фронт військові відділи і поодинокі польські старшини ще так недавно прощалися бундючними окликами: «До побачення в Берліні!», то за кілька днів пропала вся польська бундючність і ввесь тупет. Тверезі польські уми стали рахуватися з німецькою окупацією цілої Польщі і всю надію покладали тепер на великих союзників — Францію й Англію. А коли вечером 12. 9. більші німецькі змоторизовані стежі приблизилися несподівано до Львова і зупинились на його передмістях Богданівка, Левандівка і Сиґнівка та стали бити на центр міста з легких гармат, то страшна паніка огорнула не тільки всю його залогу, але й усіх найпатріотичніше наставлених мешканців. Правда, польські військові частини не допустили тоді німців до центра міста, але віра в можливість перемоги над ними тут захиталася цілковито. Німці вдоволились тим, що окружили місто з трьох сторін тісним перстенем, так, що польська оборона могла рахувати на відступ тільки в напрямі на схід — на Личаків, Винники, Підберізці і т. д. Та за 3–4 дні окружили німці Львів також від сходу, і місто було замкнене цілковито.

Коли війна з Німеччиною ставала з дня на день більше безвиглядною, то польська сторона стала шукати винуватців своїх невдач та свого національного нещастя — в українцях. Автім нагінка, арештування та масові вивози молодих і старших українців до концентраційного табору в Березі Картузькій почалися вже на кілька тижнів перед початком війни. Ледве чи була яка місцевість у Галичині, з якої не вивезено тоді когось з українських діячів до Берези Картузької. Туди поляки вивезли також багато українських католицьких священиків і черниць, з якими польська поліція поводилися там дуже брутально, називаючи черниць не інакше як коровами. У Львові положення для українців було просто нестерпне. Полякам увижався в кожному українцеві як не саботажист, то зрадник і німецький шпіон. Психоза серед польського населення, вихованого шовіністичною пресою, була така загальна, що воно підозрівало мало не кожного українця в тому, що він якимсь чином помагає німцям. Увесь час кружляли по місті всякі провокаційно-фантастичні поголоски: то українці стріляють з вікон своїх мешкань до польських вояків, то подають німцям світляні сигнали, то доконали такого то саботажу…. Говорено також дуже багато про те, що українці створили свій легіон, який бореться проти Польщі по стороні німців. У тих важких днях для львівських українців відбувались не тільки арештування Богу духа винних українців, але й самосуди та ліквідація непевних з польського погляду одиниць. Тоді то заарештовано редактора Івана Витвицького, члена редакції популярного щоденника «Новий Час», і того здеклярованого ворога німецького нацизму розстріляно тоді ж без суду на узбіччях львівської Цитаделі.

В такій невимовно важкій ситуації стояли ми на позиції і видавали безпереривно «Діло», яке від 12. 9. не виходило вже, правда, поза львівські рогачки, бо вся поштова комунікація з краєм і заграницею була з тим днем перервана. Видавали ми газету — єдину тоді українську газету у Львові і в краю спершу в звичайному обємі (10 стор. щодня), але по кількох днях треба було зменшувати не тільки її наклад, але й обєм, так що останні числа «Діла» мали вже тільки по 2 стор. друку. Коли і польська вулиця, і польські урядові чинники не переставали цькувати на українців і ця їх нагінка дійшла до-краю, забрав голос Митрополит Андрей, що разом з тодішнім головою УНДО і Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві Василем Мудрим помістили в «Ділі» з 14. 9. комунікат, у якому запротестували проти польської нагінки і стверджували, що українці не стріляють з вікон до польського війська та що нема ніякого українського легіону по німецькій стороні. І хоч цю українську заяву проголосило кілька разів також львівське радіо і передала львівська польська преса («Дзєннік Польскі» і «Век Нови»), то вона ніякого успіху не мала. Зрештою вже за два дні, 17. 9., большевики повідомили через своє радіо, що червона армія перейшла того дня Збруч і Буг, щоб «визволити» західно-українські і білоруські землі. Мотивація була така, що Польща як держава перестала існувати, тому уряд СССР наказав своїй армії перейти кордони Польщі, щоб забезпечити єдинокровне українське і білоруське населення від розбитих польських військових частин. І справді того дня вдосвіта червона армія переступила кордони Польщі, а за кілька днів появились над Львовом і перші совєтські літаки, що скидали всякого роду агітаційні летючки, м. ін. з промовами, що в них українські посли у варшавському соймі протестували проти польських насильств над українським пародом. Тих самих послів большевики після зайняття Львова повиарештовували одних з перших.

Але саме на кілька годин перед тим, як червона армія перейшла Збруч і Буг, польська поліція у Львові зробила ще погром «Діла». В ночі з 16. на 17. 9. (з суботи на неділю) ввійшло до дому «Просвіти» коло 100 польських поліцаїв та агентів під проводом військового поручника (мабуть з дефензиви, т. зв. II відділу), щоб перешукати ввесь дім, бо — мовляв — з його вікон стріляють до польських вояків, а в його підвалах скрнваються якісь підозрілі елементи. (Тими «підозрілими елементами» були молоді хлопці, українські політичні вязні, що їх саме в тих днях, випустили з вязниць, і вони шукали захисту перед бомбами малими групами і в підвалах дому Просвіти, і в підвалах інших українських камениць). Та поліційна «ревізія» тягнулася від год. 8-11 і виглядала так, що поліцаї порозбивали шафи та бюрка в «Ділі» й «Просвіті», порозкидали й потоптали рукописи, поломили машини до писання і т. д.; в друкарні повисипали з кашт всі черенки і змішали ногами та понищили лінотипи; в бібліотеці й переплетні «Просвіти» подерли масу книжок і поперевертали з ними всі шафи так, що до тих кімнат годі було приступити; а в помешканні нереплетника Дм. Хомяка порозпорювали навіть подушки, перини і т. д. Тоді ж знищено також приготований вже склад «Діла» з датою 17 вересня — останнього числа, кілька примірників якого було вже відбитих на т. зв. щітковій відбитці, але через польський вандалізм воно взагалі не появилося.

Свій вступ на наші землі новостворена самостійна Польща започаткувала тим, що закрила «Діло», бо ж відомо, що з зайняттям Львова в листопаді 1918 р. припинено відразу появу «Діла». Тепер, в останніх днях свого панування, спромоглися поляки на те саме: знищили редакцію і друкарню зненавидженого щоденника, що стояв на сторожі національних інтересів українського народу майже 60 літ.

Перші чотири дні під більшовиками

Від 17. до 22. вересня 1939 р. — Оснування Українського Допомогового Комітету. — Вїзд до Львова червоної армії і перші большевицькі агітатори. — Українська делегація у представників нової влади. — Відвідини в домі Просвіти і наїзд на «Діло». — «Саморозвязання» УНДО. — Нарада українських журналістів і атака на мене тов. Чеканюка — Що він почув від приявних. — Моє арештування.

 

Після того, як червона армія перейшла вдосвіта 17. 9. Збруч, німці обстрілювали Львів уже рідше. Проте німецькі стрільна заподіяли ще в місті багато шкоди. Так одна граната вдарила в ріг камениці Просвіти від вул. Бляхарської і знищила частину даху й муру того старого дому. Одна тяжка бомба розсадила цілковито семінарську церкву Святого Духа при вул. Коперника, де залишилась тільки вежа; друга — змела дах великого костела оо. Езуїтів та знищила сумежну Скарбову Палату. Купою румовищ стало й кількадесять інших обєкгів у місті.

20. 9. появився німецький ультимат до польської оборони міста, щоб вона його здала, бо інакше Львів буде зовсім знищений. За здачею заявилися члени міської ради і — як казали — гакож найвищі церковні достойники, але військова команда під проводом ген. Лянґнера (яке польське прізвище!) рішила німців до міста не впускати. Дозволила тільки, очевидно, в порозумінні з німецькою військовою командою, вийти з міста тим цивільним особам, що того забажають, поза лінію німецького боевого фронту. Виходити можна було двома вулицями: Жовківською і Личаківською поза їх рогачки до год. 5. пополудні. Як тільки проголошено цей дозвіл у радіо і розліплено на мурах міста, у двох означених напрямах рушили тисячі львовян з клунками й малими дітьми, щоб видістатися з обложеного міста. Ті, що вибралися Личаківською рогачкою на схід, стрінулися за німецькими лініями вже у Винниках з большевицькими танковими стежами і вернулися до Львова зараз за ними, себто по 3–4 днях.

Хто слухав тоді радія, міг почути промову Гітлера, в якій він подавав уже підсумки всієї польської кампанії, хоч Варшава ще не була скапітулювала. Він хвалив боєву вартість простого польського вояка, підкреслював нахил до ініціятиви у підстаршин та стверджував повну нездарність вищого проводу польської армії. Без уваги на те, чи ця характеристика польської армії була вірна чи ні, її розгром німцями в такому рекордово короткому часі був чимсь безприкладним в історії. Президент д-р Кость Левицький, довголітній парляментарист і провідник українського народу Галицької Землі за часів Австрії, з яким я від 12. 9. ночував у підвалах дому Дністра при вул. Руській, а днював на його подвірї чи в партеровій залі Сокола-Батька, повторював у тих днях заєдно: Це кара Божа на Польщу — за її насильства і знущання над нашим народом.

Надійшов день 21. 9. Сенатор Володимир Децикевич, що теж, як і багато інших українців, ховався у тих днях перед обстрілом міста в домі Дністра, приніс вістку з магістрату, що поляки створили свій Допомоговий Комітет, який при помочі засобів міста мав би розвинути негайно відповідну акцію серед зубожілого польського населення. Подібний Комітет — казав він — творять жиди, тому треба би й нам створити Український Допомоговий Комітет. З місця скликано на 3. годину пополудні ширшу нараду, на яку запрошено тих українців, що жили чи пак перебували тоді у трьох великих сусідніх каменицях: Дністра, Ставропігії і Просвіти, та притягнено ще декого з мешканців недалеких домів Наукового Товариства ім. Шевченка при вул. Чарнецького. Нарада відбулася в залі Дністра, де зібралося коло 50 визначних громадян. По рефераті Децикевича і короткій дискусії рішено одноголосно оснувати такий У. Д. К. і тут же вибрано його тимчасовий провід: д-р Кость Левицький — голова, сен. В. Децикевич — заступник голови, я — секретар. Розуміється, учасники наради вірили, що Комітет зможе проявляти діяльність під большевиками, з приходом яких до Львова в найближчих днях, а радше годинах, рахувалися всі.

Коли ми вийшли з наради, почули від сторони Валів кілька крісових вистрілів, які незабаром поширились на ціле місто. Це польські вояки демонстрували кінець війни в такий спосіб, що стріляли собі «на віват». А незабаром стали ті вояки заповняти вулиці і кидати зброю, муніцію та всякі частини свого устаткування. Були такі, що йшли з похнюпленими головами, але більшість виявляла недвозначно свою радість, бо, мовляв, війна для них вже скінчилася. Такі сцени повторилися ще в більших розмірах другого дня передполуднем, декуди почалися і грабунки. В кількох місцях польські старшини пробували спинити своїх вояків перед всякого роду бешкетами, а коли це не помагало, вони з розпуки і стиду стрілялися на їх же очах та на очах збентеженого до-краю населення.

В пятницю 22. 9. між год. 1–2 пополудні проїхав у швидкому темпі від сторони Личакова головними вулицями Львова відділ червоних кіннотчиків, зберігаючи всі засоби обережности. А вже коло год. 2. 30 почули ми сильний гук і шум моторів. Коли ми вийшли перед дім Дністра на вулицю від сторони Валів, побачили совєтські танки, що посувалися поволі вперед. На деяких з них сиділи молоді, розрадувані жидки з червоними прапорчиками, при чому деякі з них щось вигукували. Залога тих танків, озброєна в 4-дулові машинові кріси, була якась вистрашена і виглядала така перемучена, якби мала за собою бодай кілька місяців боїв і тисячі кільометрів пройденої дороги. Тим часом червона армія вїздила до Львова без одного вистрілу, бо хто ж мав ставити їй опір, коли розбита на заході польська армія здавалася сотнями тисяч в німецький полон, або пробувала меншими чи більшими групами дістатися в Румунію та Мадярщину?! Але в суботу й неділю, коли совєтські танкові з’єднання переїздили через Львів безпереривно зі сходу на захід, картина була та сама: червона армія була дивно виснажена і виголоджена, до того ж вся вона мала на собі такі нужденні уніформи, що вони просто відбивали своєю вбогістю та знищенням від добірної якости уніформів, що їх носили вояки німецькі чи польські.

Ще перед вїздом і в часі вїзду до Львова червоної армії совєтські літаки розкидали над містом всякого роду пропаґандивні летючки українською мовою, в яких була сила-силенна різних обіцянок. Писалось там на всі лади про визволення українського народу з польсько-панської неволі, про допомогу в розгорненні всіх його творчих сил, про землю селянам і фабрики робітникам, про запевнення якнайбуйнішого розвитку для української культури й науки і т. д. Були і запевнення, що совєтська влада не цікавиться минулим громадян, а вимагає тільки льояльности до себе і гарантує всім свободу діяльности, недоторканість особи і працю. Були й летючки з цілими промовами послів Українського Національно-Демократичного Обєднання в польському соймі. Я сам підняв скинену летючку з промовою посла Дмитра Великановича у варшавському соймі, в якій він ілюстрував циферними даними польонізацію українського шкільництва на наших землях, і передав йому ту летючку на подвірї Дністра. Він. був, очевидно, дуже вдоволений, а хтось з гурту біля нас сказав голосно: О, тепер ви, пане после, забезпечені вже до кінця життя! Те «забезпечення» виглядало так, що Великановича, як зрештою майже всіх послів, сенаторів і взагалі діячів УНДО та інших українських політичних партій у краю, заарештували большевики дуже скоро і повивозили в глибину СССР, де майже по всіх них пропав усякий слід.

Зі Львова вийшло на захід, не чекаючи на прихід червоної армії, всього кілька визначніших українських діячів: посли В. Мудрий і С. Скрипник, проф. Роман Смаль-Стоцький, організатор і голова Лугової Організації д-р Роман Дашкевич, редактори Іван Кедрин-Рудницький і Роман Голіян та ще може дехто. Всі інші, хоч мали добру нагоду покинути вчас Львів, залишились на місці, не прочуваючи, що їх чекає.