Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Современная проза
Показать все книги автора: , , , , , , , , ,
 

«Волонтери. Мобілізація добра», Ірена Карпа и др.

Часом видається, що найбільша тут потреба— поговорити, але у певний час, за певних обставин, коли це буде доречним. Бо можна невчасно прийти, коли людині живіт болить або коли у палаті зібралися фільм дивитися і вже на моніторі пливуть початкові титри. Ноутбуки тут є чи не у кожній палаті, майже усі подаровані, хоча дехто не вміє давати їм раду. Інше діло — розмови. Про що? Про колишню роботу. Про друзів. Про «козлів нагорі». Про зраду. Майже у кожного, хто зі Сходу, війна проїхалася гусеницями по сім’ях. Волонтерки знають або здогадуються, у кого дружина «за сєпарів», у кого зять по той бік воює, за ДНР чи ЛНР. Така правда життя. Що у країні, те й у сім’ях.

Проситься до висловлення щось дуже болюче, що хлопці там пережили; вони хочуть розповісти про те, що сидить скалкою у серці, у мозку, у пам’яті, будить серед ночі. Й водночас сторожко бережуть вхід до цієї потаємної кімнати. Найменший необачний рух, не та інтонація, поспішний невдалий коментар — і дверцята затраскуються.

 

Прийшла психолог, роздала фломастери й папір. Намалюйте дерево. Хлопці покрутили фломастери, хто у лівій, хто у правій... І білі аркуші залишилися чистими. Кінець експерименту. Такі підходи для іншої аудиторії, після інших травм. Психологи — вони теж різні. І не знати, з ким розмова піде, а з ким закінчиться, щойно розпочавшись.

У Марини товаришка вийшла заміж за американця, то його дядько (багато років тому повернувся з війни у В’єтнамі) дотепер відвідує психолога. Щотижня. Бо є така потреба. Психічне здоров’я нерідко потребує більшої уваги, ніж фізичні проблеми.

— 2 —

На подушці кіборга Яна — кумедний шматяний кіт, пошитий з кольорової тканини. Очі-ґудзики витріщає. Його хтось із відвідувачів подарував. Ян котів любить; коли вивозив сім’ю з Донецька, змушений був залишити своїх двох на сусідів. Був упевнений — тимчасово, вийшло — чи не назавжди. Ян почуває себе винним перед своїми котами, думає: як там вони? З ким? На новому місці до Яна з дружиною та донькою пристало мале кошеня на тоненьких ніжках-патичках — вони вигодували його з пипетки. Тепер буде з нами, каже Ян, хоч куди б нас занесло.

Ян отримав поранення при захисті Донецького аеропорту. Куля розтрощила кістку правої руки, застрягла у м’язі. Хірург кулю витягнув — віддав Янові. Шматок металу, холодна абищиця, а могла ж влучити трошки лівіше...

Кілька місяців тому Ян був гірником на шахті «Щеголка Глибока» у Донецьку. Він вже заробив собі «підземний стаж», може у п’ятдесят років іти на пенсію. На гірника він не подібний, виламується з певного стереотипу — і зовні, і внутрішньо. Мова інтелігентна, багато читає, переважно з електронної книжки, стриманий, ввічливий. А чого ж варто було очікувати від гірника? Колоритної говірки, присмаченої абсцентною лексикою?.. безцеремонності?.. бозна ще яких трафаретів, нав’язаних телевізором і відсутністю живого спілкування? У полоні банальних стереотипів живемо, одне одного маркуємо: «східняк», «західняк»...

— Нічим, — каже Ян, — я не примітний. Активістом не був, але те, що почалося на Донбасі у квітні, одразу не прийняв. Тоді ж записався в батальйон до Семена Семенченка, він тільки формувався у Дніпропетровську, навіть трохи побув у Нацгвардії під Києвом. Але обставини склалися так, що потрібно було повернутися у Донецьк... Мама сильно хворіла... Не вдалося її врятувати...

У протилежному куті палати тихе бубоніння. Тут розмови течуть у багатоканальному режимі, ніхто ні від кого не таїться, не ховається, бо й нема куди.

— Забрав дружину й доньку, — далі веде Ян, — і поїхали звідти. Виїжджали через ДНР-івські блокпости. Чоловіків виводили з автобуса, перевіряли документи. Один кричав нам: боягузи! хто захищатиме Донбас від нациків?!

Зупинилися у місті Дніпрорудному під Запоріжжям. Знайшов роботу, дружина теж. Але важко було слухати новини про Донецьк і дуже неприємно — про переселенців. Переселенці... — Ян робить паузу, добираючи слова, — ...вони різні. Хоча багато піни наїхало... Не зміг я залишатися там. У серпні була третя хвиля мобілізації, пішов у військкомат. Добровольцем. Потрапив в «учебку» «Десна». Розподілили у дев’яносто третю механізовану бригаду під Дніпропетровськом. Там формували перший батальйон, а у ньому — третю роту, яку мали відправити в аеропорт. Брали туди тільки добровольців.

— Хлопці, вечеряти будете?

До палати зазирає санітарка, тітонька з лагідним обличчям і червоними долонями. Тягне коридором візочок — баняк, стосик тарілок, нарізаний хліб.

Ян хитає головою: «дякую».

— Дивився на своє місто. З вікон розбитого старого терміналу... Бачив висотку, де прохідна заводу «Точмаш». Бачив розграбоване «Метро», вентиляційний ствол шахти Засядька... Здавалося, можна вийти й піти додому, а ні — стріляють.

Слухаю, намагаючись уявити, як це — бачити знайомі вулиці, знати, що десь там вікно твоєї кімнати, твої книжки, зів’ялі без нагляду бегонії у вазонках, коти у сусідів або у під’їзді, безпритульні, прислухаються до кроків, чи ти, бува, не повертаєшся...

Три тижні у листопаді Ян з хлопцями своєї роти тримав старий термінал.

— Перший раз намагалися заїхати в аеропорт дев’ятого листопада. Анекдотичний випадок. — Ян гмикає, поправляє хустку-пов’язку, вона його руку в металічному каркасі підтримує. — Хоча нам було не до сміху. Завантажилися у БМП вшістьох. Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а... Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. їдемо — і здається, ідо по броні камінчики стукають, потім відчуваєш, кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар... Врешті виявилося, ми зробили коло і повернулися у Піски. Вибралися назовні — і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може, знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню і все всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки і бронежилет. Хлопців, ІДО поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, — і там сказали, що українські військові намагалися атакувати... Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні, день відчинених дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

— А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, — повертається туди, де зупинився. — Це було дванадцятого листопада. Вночі ми перейшли у старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сепаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти, так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Одразу було зрозуміло: приїхали професіонали, конкретні хлопці з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх — у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сепари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи не було, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад — це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області... Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було. Всі стояли на своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять. О пів на дванадцяту дня почався штурм, з’явився перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятоїгодини. Просто відчув удар у руку, відкинуло — і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з сімдесят четвертої аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, вздовж паркана, там метрів вісімдесят... все прострілюється... Головний у нас там був Тополя, заступник командира дев’яносто третьої бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали — бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» — один, на жаль, залишився там. Не вдалося його витягти. Старий термінал став його могилою... Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася у бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад...

— Ось тут, — Ян показує фотографії на екрані мобілки, — на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь мангал був, піднос знайшли... Вночі було дуже холодно. Це тільки коли бій — жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали утрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор — дивишся в тепловізор, якщо ні — орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув — і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи... — Ян нарешті усміхається, нагадує: — Я котів люблю...

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним — чорноті — Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети...

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише у тих, хто по радіостанції спілкувався.

...Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Пораненим у госпіталі подарували електронні книжки. Ян вдячний комусь невідомому, хто «набив» йому до букридера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися... І, — усмішка, — боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, — кидає оком на Олену, — можна легко повернутися до попередньої ваги...

— Ви знаєте, — кажу йому, — хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої «Новоросії» написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо... І далі, близько до тексту — намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти... А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди, це кіборги...

Ян невизначено гмикає, я цього слова — кі- борг — від нього не чула. Як і інших слів — патріот, герой, батьківщина... Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови... Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше — поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоби усе збіглося — настрій, певний час, реакція... Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їм їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама усе псує: ой Божечку! — зі схлипом, з надривом, до когось безногого: — бідна дити-ина! та що ж з тобою зробили... та як же ти тепер?..

Й без того на серці скребло, а тепер і поготів— хіба встати й вийти. Курити. Хто може встати.

Тому Настя часом зупиняє деяких відвідувачів біля ліфта: ви до кого? «На солдатиків подивитися. . — «Подивитися? — обурюється вона. — Хіба ж це зоопарк?..» Настя, за її власним визначенням, «відповідальна» за хірургічний корпус, за те, щоб хлопці тут мали усе необхідне... Інформацію, списки потреб дівчата виставляють на Фейсбуку на сторінці «Волонтерської сотні».

Про один із найпам’ятніших днів Настя згадує так: «Це коли у корпусі було погано з водою... звичайною питною водою. Її практично не було. На сім палат — одна баклажка, і усі хлопці просили пити...»

У воді завжди найбільша потреба, а з одягу найперший дефіцит — спортивні штани. Хто б сказав ще рік тому, що найкращим подарунком для дівчини буде кілька чоловічих треників...

Якби Настя була літературним персонажем, якби оповідання про неї було не фотографією, а написаною з натури картиною, то цю дівчину привело б у волонтерство ніщо інше, як кохання. Потреба підтримати близьку людину вийшла б за рамки романтичних стосунків, розрослася б до необхідності допомагати багатьом, стала б стилем життя. Оповідання про Настю мало б світлий фінал. Її майбутнє проглядалося б у тому, що вона відчуває і що робить тепер.

— 3 —

Під вечір береться мороз. Перебігаємо між корпусами, встигаючи відчути холод зимового повітря. На ґанку стоїть Василь, айдарівець, у самій футболці з тризубом. І хоч би що йому, з рота пара, жартує з хлопцями-дівчатами, а ті у теплих куртках. Застудите героя!

Про Василя писали усі засоби масової інформації: йому у полоні сепаратисти відрубали руку сокирою за татуювання «Слава Україні!». А тоді, скаліченого, обміняли на когось із родичів свого ватажка. Забираємо Василя до корпусу, а швидше, він сам вирішує, що час іти. Обганяє нас, іде коридором відділення реабілітації, ліве плече нижче правого, наче рука відтягує його донизу.

Час від часу Василь приїжджає до госпіталю зі Старого Самбора, на реабілітацію. Вдома завдяки йому виник швейний волонтерський батальон, де шиють із флісу шкарпетки, балаклави, кікімори, маскувальні халати, передають на Схід. Він і сам з волонтерами вже возив на Луганщину термобілизну, військову форму, тепловізор. Хтось починає з волонтерства, а тоді стає бійцем, бере до рук зброю. А у когось навпаки, спочатку передова, бої, поранення, одужання, а тоді — волонтерство. І всюди різні люди трапляються. Є люди, а є гівномути (як сказав один з поранених бійців). Таке слово вигадав. Василеві один такий зустрівся, з порадою: для чого тобі дорогий протез, тобі ж достатньо вчепити гак, щоби пакет тримати... Але трапився й медик, що дав надію: є, мовляв, у світі такі сучасні біонічні протези, що наче мають нервові закінчення, навіть штучні пальці згинаються-розгинаються. Але й ціна немала, до двохсот тисяч доларів... Підключай, сказав, волонтерів і доброчинців, вони допоможуть.

— Волонтери — наше все!

Це Фелікс радіє, зустрічаючи Марину. Високий, говіркий, помітно накульгує. Він доброволець із батальйону територіальної оборони «Волинь». На реабілітації Стильна зачіска, палиця в руці, футболка «Слава Україні!». «Знову, — каже, — перукарі приходили» (перукарі тут теж волонтери). Розповідає, як спочатку на Сході батальйон нічого не мав, нічогісінько і як ситуацію заходилися виправляти звичайні люди. Волонтери привозили усе необхідне на передову, незважаючи на обстріли.

— Ми їм руки готові були цілувати, — каже Фелікс. — Якби не волонтери, то ні армії, ні добровольчих загонів не було б. Нічого б не було. І тут у госпіталі те саме...

Неспішно проминає нас зворушлива трійця: у центрі чалапає крихітна дівчинка, на голові підстрибують п’ять кумедних хвостиків. Маленьку тримають за ручки батьки: високий чоловік у жорсткому корсеті і молода жінка, коса через плече.

Дівчинка нещодавно навчилася ходити, саме у госпіталі й навчилася. Це перше, що дізнаюся про цю сім’ю, а друге — що вони з Білої Церкви. «Я Віку ще годую груддю», — каже Людмила. В усіх госпіталях сімейне тріо разом, зараз жінка з дитиною живуть у школі-інтернаті, шукають житло поближче, але з ранку до вечора — зі своїм чоловіком і татом. Руслан воював у сімдесят другій окремій механізованій бригаді, після тяжкого поранення чотири місяці лікувався у столичному госпіталі, а сюди потрапив на реабілітацію. «Розходжуюсь потихеньку», — усміхається він. Маленька Віка, крехчучи, подає батькові календарик, на фото — козенятко, символ наступного року.

— Скажи «на!», — підказує чоловік, — і я візьму.

Мала сопе, мовчки пхає татові картинку.

— Не розумію, — м’яко наполягає він. — Скажи «на!»

Вона говорила, — Людмилі хочеться похвалитися успіхами малої, — вона щойно говорила, Руслан її навчив...

— 4 —

Світлану зустріли у «хірургії», у третій палаті — вона вітала Андрія (я його вперше бачу) з іменинами. Почекайте, сказав нам Андрій, залишивши подарунок на ліжку.

— Сашко, де у нас там..?

Брат витяг звідкись пляшку червоного вина.

— Та не треба! — замахали руками до нього.

— Треба-треба. По три ковтки, за здоров’я. Штопора, щоправда, немає, але це не страшно.

Спостерігаємо за тим, як можна відкоркувати вино без жодних допоміжних засобів. Виглядав як фокус. Андрій перекинув пляшку догори дригом, тримає її у повітрі, а брат Сашко б’є у дно дволітровою пляшкою мінеральної води. Глухі удари — і жодних зрушень.

— Зараз піде, — запевняє Андрій, міцно стискаючи здоровою рукою пручливе каберне, — нікуди не дінеться...

На ньому синя футболка з написом «Україна — моя земля». Прооперована, схована у жорстку лангетку, рука на перев’язці наполовину затуляє останнє слово. Андрієві потрібна допомога, але він не дозволяє нікому втручатися. Та й ніхто з нас не здатний відкоркувати пляшку без штопора, без ножа, голими руками. Нам залишається лише дивитися.

Корок вперто тримається скляного горла.

— Може, іншим разом? — пропонує хтось із дівчат.

На неї дивляться з осудом: нікуди ми не підемо, особливо тепер, коли нічого не виходить, коли той корок ані руш. Андрій має відкрити це непоступливе вино. Однією рукою. І він б’ється з тою пляшкою чимдуж, підохочуючи брата:

— Давай, Сашко! Ще! Ще! Сильніше бий!

І от нарешті корок не витримує.

— Є! — каже Сашко.

Каберне вибулькує у пластикові стаканчики. Тост: за перемогу! Андрій тягне свій ковток через трубочку. Обличчя йому відновлювали канадські пластичні хірурги. Боєць вісімдесятої аеромобільної бригади. Після поранення у Луганському аеропорту він переніс уже кілька операцій голови, руки, ноги. Ще в аеропорту йому ампутував ногу хірург-травматолог, який згодом повернувся на постійне місце роботи — у цей госпіталь, у це відділення, яким керує. Тепер «веде» Андрія. Як і дядю Сашу з «Айдару», який прикривав відхід поранених з аеропорту.

У ті липневі дні підполковник медичної служби разом зі своїми колегами облаштував похідну операційну в Луганському аеропорту. Знеболювальних бракувало, траплялися дні, коли пораненим витягали осколки під «дерев’яною» анестезією: «Тримай, брате, патичок у зубах!» Але медикам вдалося неймовірне, вони не втратили жодного з півсотні поранених. Андрію зі шматочка стегнової кістки лікарі сформували щелепу, з ноги взяли шкіру на понівечену руку... Зібрали, каже, як конструктор. Невдовзі йому ставитимуть зубні імпланти, все буде гаразд із обличчям Андрія, вже й чутливість поступово повертається...

— Андрія врятував Хірург і велике кохання, — говорить Світлана.

Над ліжком Андрія, між дитячими малюнками — портрет повненької білявки з двома дівчатками. Сім’я.

— З Андрієм зараз брат, а потім знову дружина приїде, у цій сім’ї своїх не кидають, — це Світлана вже по дорозі до «офісу». — А є такі випадки... хай Бог милує... Скажи, Марино?

Марина киває. Були у госпіталі хлопці з обома перебитими руками, і траплялося таке, що дружина приїжджала раз на два місяці, посиділа поруч, навіть на тумбочці не поприбирала — забралася й поїхала. А хлопцю без допомоги ніяк. Його товариші по палаті в туалет водять. Він не може себе обслуговувати, навіть сам води напитися не в змозі...

— А ще трапляється, що родичі пораненого користуються його грошима, — докидає Світлана. — Ми організовуємо збирання коштів на лікування, протезування, аж раптом помічаємо: дружина дістається до госпіталя лише на таксі, у гарному новому вбранні приходить, хоча приїхала гола-боса. Є й такі... Одні останнє віддають, інші сподіваються, що за них хтось усе зробить...