Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Життєві аналогії», Гнат Хоткевич

Давно вже так сидить, давно стримує дихання, аби не потривожити найдорожчого, найсвятішого — дитячого сну. І кожне хрипле зідхання дитини, кожний ледве помітний рух коле цього чоловіка в саме серце; вагота, що лягла на маленькі груди хлопчика й не дає їм вільно піднятися, неначе збільшилася в тисячу разів і каменем лягла на душу дорослого. Чого не віддав би він за минуле здоров'я дитини, чого не переніс би за можливість надії! А знов — які прокльони вирвуться в нього, коли все скінчиться.

А воно скінчиться. Бо він — лікар. Не один раз у життю доводилося йому отак сидіти коло ліжок смертельно хорих дітей, багато разів з тремтячим блиском надії дивилися на нього чужі очі, багато матерів із слізьми, з мукою безконечною питали у нього про можливість кінця. Але все те було чуже — чужі діти, чужі сльози. Бувало жаль, стискалося серце, іноді навіть дуже, але він і не підозрівав, що буває ще й інше почуття. Його не передати ні словами, ні слізьми, — і от воно заволоділо тепер ним.

Тепер він теж сидить біля дитячого ліжка, але на нім догорає не чужа дитина. Коли вернеться він додому, назустріч йому вже не вибіжить веселий здоровий хлопчик і не запитає дорогим голосочком: «Татусю, чи можна до тебе підходити»? Ось вік, ось цей хлопчик. Оця тоненька, наче стеблинка, ручка — це його; горлечко, зав'язане хусткою, мов помічене білим — це теж його. Господи, господи!.. Хотілося би вірити в тебе, у твоє існування, аби знати, що в найтяжчу хвилину, коли серце тріскає від скорботи — ти прийдеш і поможеш. Що варт тобі, всесильному, прийти й дотиком одним сцілити мою дитину? Ісусе!.. Ходив же ти по стогнах Палестини й там десь підіймав мертвих із гроба, сціляв смертельно хорих. Прийди ж і сюди та сціли мою дитину, мого хлопчика дорогого!

І сухими, без сліз, очима дивився батько на маленьке обличчя. Часами в нього починало мутитися в голові, хотілося стрибнути, крикнути щось, ударити рукою по столі. Зі дна душі підіймався протест, якийсь різкий голос говорив: «Завіщо? Я питаю — завіщо?» — і очі тоді суворо дивилися в темний куток, неначе звідти саме йшло зло. «Чужі діти… Але не можу ж я всіх так любити? Хіба може мене хоч у чімсь докорити моя совість? Ні. А тоді я й питаю — завіщо? І хто це? Хто має право посилати такі кари без провин?»

Він стискав зуби, але не рухався ні одним членом, щоб не потривожити дитини.

Безконечні картини людського горя, болю й сліз почали проноситися перед його очима. Всьому тому він був свідком, але — тільки свідком. А тепер… тепер самому прийшлося сісти на лаву обвинувачених і тривожно чекати рішення. Скільки разів, було, з болем почував він, що й можна було б помогти, коли б відповідне харчування, світло, чисте повітря, догляд. А тут? Тут було все, що могла дати наука, що могла приказати гігієна, що міг дати комфорт. Коло цього ліжечка поперебували всі найкращі місцеві лікарі, складалися консиліюми, кращі медики признавалися один одному у власнім незнанню; все, що лиш приходило кому з них у голову, зараз же обсуджувалося колеґіяльно, і як що давало хоч найменшу надію на полекшу — виконувалося скрупулятно до найменших деталів. І що ж?.. Приїздили, говорили, похитували головами. «Дифтерія»…

— О, боже!.. Та я й сам знаю, що дифтерія! — нервово скрикував батько, наче докір кидаючи всім своїм колегам, усім університетам, що випускають зі стін своїх безпомічних дилетантів, усій науці, всьому вбогому знанню людському.

І от… лежить його хлопчик. Хтось схопив його, зім'яв, скрутив і без жалю, не слухаючи мольби й криків болю, кинув на це ліжко, і приказав: «лежи і вмирай. А ти дивись на те — і мучся». І приказ виконується. Певно, точно.

Дитина спить, — і це може останній її сон. Ос-тан-ній… Ні, передостанній. Бо за ним прийде той вічний дивний сон, що дістає свій початок на наших очах, а кінчається невідомо де. Властиво, смерть — це тільки нове рождения, — чого ж так її боятися? Не треба. Треба любити її, бо вона і тільки вона відводить від усієї мерзоти тутешнього життя. Отже, нехай умирає мій син, щоб не збільшити собою числа тих, хто пощось живе. Коли б йому навіть і вдалося зістатися чесною людиною, без компромісів, то його замучив би кожний крок, зроблений по землі, бо сама земля вже просякла людською кров'ю й слізьми, і кожний крок по ній витискає назверх цілі фонтани отої страшної мішанини. А коли йому написано стати одним з багатьох, то… нехай краще буде їх менше. Бо й так багато їх, сліпих вонючих черваків, що живуть у моральних печерах та підземеллях, годуються теплою кров'ю людей і з піснею нахабства топлять духа в брудних болотах. І бачити мені, як похитнеться мій син на шляху істини; бачити мені, як чорне й підле буде поволі заволодівати ясною душею; дивитися власними очима, як у мій сад, що сам я садив і леліяв, кохаючи кожне дерево й квітку, прийдуть чужі люди й будуть топтати дорогі мої квітки, мої лілеї білосніжні, — о, ні, ні!.. Я не хочу дожити до тих хвилин, коли моїй дитині вперше прийде до голови мисль гріха, і п'яний товариш стане зразком. То було би в тисячу разів важче, ніж згубити його так, одразу, під натиском сліпого випадку. В цій смерті я не винен, а в тій…

То ж умирай, умирай, мій синочку, чистим, святим! Я буду плакати над твоїм трупиком, на могилку твою посаджу таких же чистих квітів — і буду ходити туди часто-часто, буду молитися тобі й твоїм ім'ям любити всіх. Усіх любити… усіх «чужих» і далеких мені дітей.

Сльози закапали у нього з очей, аж мусів голову відхилити, щоби ті гарячі краплі не впали на руку дитині та не пропалили її. Прилив якоїсь гострої надзвичайної любови нараз обхопив його. Йому хотілося кинутися до сина, обняти його міцно-міцно, зіллятися з ним в одно й віддати йому все своє здоров'я. В душі ще гомоніли, ще викрикувалися слова про потребу смерти, про її красу, а сам він увесь уже був протестом проти власних настроїв. Він наче заграв перед кимось трагічну ролю, хоч власне тепер він найменше був актором.

«Це ж насильство! Я не хочу!.. Я не можу!.. — кричав він сам собі, але той, до кого він звертався, не чув його, та зрештою — він не знав, кого й кличе.

А потім знову хотілося йому святогудства, дерзких слів і вчинків, — і знову потім щоби падати на коліна перед вищою силою й молити, молити, молити без кінця про помилування, прощення, забуття… Душа розривалася від тисячі почувань, і де-далі, то все більше якась тривога, якийсь таємний жах обхоплював його. Наче з зав'язаними очима серед глухої темряви йде він і дихає вохкістю підземелля й знає, що конче мусить упасти в безодню, тільки невідомо після якого кроку. Якийсь із них, із цих звичайних кроків, скінчить… і тоді все порине в якусь важку порожню мряку.

— Синочку… синочку мій… Пощо ж прийшов ти сюди, коли хочеш так скоро йти назад? Пощо промайнув ти коло мене таким світлим, теплим променем, пощо так зігрів мене, дав мені таку любов до себе? Невже тільки по те, аби потім так нагло, так безжалісно й дико розбити все? Синочку мій дорогий… милий мій сину… Та навіщо ж я так безумно тебе полюбив?

Батько подужав людину й лікаря. Кинувся до сина, обхопив його руками й не стримував уже більше нервових хорих ридань, обсипав поцілунками руки й ноги дитині… цілував безумно, спішно…

Хлопчик прокинувся. Якось відразу, наче й не спав.

— Це ти? Це ти, тату? — спитав сиплим, ледве чутним голосом хлопчик. І затремтів.

— Я, голубчику.

— Татусю… Мені снився… страшний сон…

І знову тремтінння пробігло по маленькому тілові, а очі, великі невинні дитячі очі, з острахом шукали очей батька.

— Що за сон, синочку? Ану розкажи, може там і страшного нічого нема.

Він говорив неначе спокійно, але чув усім своїм єством, що дитина мала справді страшний сон. І холодно-холодно нараз стало йому… порожньо. Він ще дужче обняв сина; та й хлопчик, висвободивши обидві руки, судорожно обіймав ними батька й тягся до нього всім своїм схудлим тільцем.

— Таточку… таточку… Ой, таточку, таточку!.. Мені снилося, що я маю вмерти. Татусеньку, я вмру!.. — і, хлопчик, ридаючи, відкинувся на подушку, дрижачи на ній своїми вимученими членами.

 

— Синочку… синочечку… Та ж душу свою…

А хлоп'я перестало нараз плакати. Піднялося на лікоть і, стримуючи дихання, дивилося широко розкритими оченятами кудись далеко-далеко… На чолі у нього виступили великі краплі поту, а губенята ледве чутно шепотіли: «умру… умру»…

III

Бачив я раз, як їхав на базар різник. Він був, як більшість різників, високий на зріст, широкий у плечах і тепло одягнений. Від його масляного обличчя з ухованими слідами жорстокости йшла пара, і не зважаючи на сильний мороз, по обвислих щоках текли краплі поту. Мабуть тепло жилося йому на світі.

Він міцно ступав своїми величезними чоботищами по снігу, безперестанно підтримуючи сани, щоб не забігали, і час від часу, більше зі звички, ніж з потреби, погано лаявся. Здоров'ям і міццю жил, мускулів, тіла віяло від нього. Це ж була дійсно «нормальна», «здорова» людина: всі члени були пропорціонально розвинені; ні хороби, ні всякі там бацили не мали на нього жодного впливу; шлунок робив, як машина; навіть думка працювала в «яснім», «певнім» напрямі— чого ж іще?

А на санях зі зв'язаними ногами лежало невеличке худеньке теля. Тушку його було прикрито рогіжкою, голова звисла над краєм возу й билася то об придорожній стовпчик, то об великанські чоботища різника; тоді теля жалібно — не кричало навіть, а тільки стогнало. І ніхто не чув того стогону серед шумливої суєти великого міста, бо тут і взагалі не чують стогонів. Теля замовкало, і тільки великі очі його, що нічого не могли зрозуміти, наповнялися слізьми, благаючи допомоги й співчуття. Назустріч їхала валка саней із хмизом. Дорога йшла з гори й була сильно наїзджена.

— Та куди ж тебе чорти несуть! — кричить різник. Він боїться, щоби стрічні сани, забігши, не перебили ніг його коневі.

— А ти чого, анахтемська твоя душа, не звертаєш?

— Батькові своєму лисому скажи, а не мені!

А стрічні сані біжать і біжать з гори. От останні, сильно розігнавшися, забігли, різник не встиг задержати в потрібну хвилю, — і відводами вдарило коня по ногах, а одна хворостина зачепила теля по голові й розідрала око аж до губ. Полилася кров, теля забилося, засовало сплутаними ногами й замукало. То був стогін безпомічности. Так стогнуть усі ті, хто звик покірно схилятися перед всесильною долею й не знаходити в собі сили хоч до якого протесту. І як багато їх, отих стогнущих!.. Ранком устань, як тільки хочеш рано, а вже почуєш його десь, отой стогін, і чуєш його потім увесь день, вечір, ніч. Уже пізно, заснути б, а він не дає… Все квічить мукою, слізьми. А різникам обридає цей протест звуковий, і вони кричать тоді.

— Та замовчи хоч ти! І без тебе млосно!

Так крикнув різник. Але такі окрики не мають сили зменшити болю, і теля не замовкало. Мабуть дуже вже докучав той стогін різникові, може щось ворушив у душі, бо різник, розлючений, оскаженілий, нараз схопив теля за голову й сильним рухом крутнув униз. Щось хруснуло… тріснуло, — і теля замовкло. Затих стогін, що надривав душу, безсило й мертво повисла голова, тільки з очей разом із кров'ю почали падати великі сльози…

І падали вони на білий, чистий, як сама природа, сніг — і сніг боявся, що не витримає ваги отих крапель і згорить. Кривавими рисами на білій пелені позначився слід одного життя, але не надовго: сани, що їхали вслід, люди, що спішно йшли й рівнодушно затоптували чужий біль, та й взагалі вся ота суєта життя, що душить, як дим, і як дим виїдає очі — все те нищило кривавий слід, повертало його в ніщо. Так водиться. На божествено-невинній, святій землі, під небом зірчастим, серед тихих розкошів природи щохвилинно відіграються криваві трагедії, а сила життя в звичку обертає переживання й новими гілками, новими травами закриває трупи. Та й правда! Бо коли б берегти та ховати всі ті криваві сліди — довелося б не ходити по чисто-білому снігові, а плавати в густо-червоній жижі.

І тільки один хитрий, пронирливий песик, мов лихвар, скористав із чужих сліз і, спішно пробігаючи поміж саньми, ховаючи ребра, підлизував смачну, ще теплу кров.

*  *  *

Не балувала Пашку доля ще змалечку. «Виховувалася» вона у свого дядька-лавушника, що в нього було досить і своїх клопіт, а взяв він Пашку до себе просто, коли можна так сказати, через пальці, котрими на нього показували сусіди.

— І якого йому ще ідола треба? — казали вони, криючи під цією грубою формою безліч благородних почувань. — Якого йому ще ідола треба? Лавка, дім свій, дітей нема, тільки двоє їх з отою беззубою. А Пашчина мати, як там не кажи, а сестрою рідною йому доводилася.

І дядько, вислухавши кілька разів отаке, був змушений, нарешті, взяти до себе племінницю, хоч і «скрипів серцем».

Та й взагалі якісь дивно могутні впливи мали на долю Пашки оті всякі пальці. Ні одна з більш-менш значних змін у життю Пашчинім не сталася сама собою, а все через пальці. Захотілося, наприклад. Паніці вчитися. Тітка лавушниця, в крайнім ступеню обурення, казала їй добросердечно:

— Ах, ти ж, паскудо неприкаяна! А що ж я по хазяйству сама тоді маю бігати? Навіщо ж ми тоді тебе брали? От і відігрій змію за пазухою!

Переконана цими, та й іншими, аргументами, Пашка залишила свою думку про школу й далі бігала, куди посилали. Але варт було сусідам, мешканцям усіх отих соломою, залізом і черепицею критих хаток побалакати раз-другий не з лавушником, ні! а між собою, за обідом, що от, мовляв, якої святої жисті наш Скоробагатько: не хоче племінниці до школи віддавати, щоб її там не обідили часом. Варт, кажу, було сусідам побалакати отак разок-другий поміж собою, у своїм сімействі, за обідом чи там за вечерею — і Скоробагатько, стиснувши зуби, віддавав Пашку до школи, відбував договір з учительшею.

Три роки, як батогом ляснув, пішли на школу. Пашка виросла, була б уже доброю робітницею, помічницею при лавці, але, як на біду, зійшлися раз на базарі дві лисячим хутром підбиті кохти: одна покрита синім каніхвасом, а друга якимсь рудуватим сукном. Зійшлися й розбалакалися, тримаючи свої кошики «з провізією» під боком.

— А вже скільки ж вони й помитарили її, так і не доведи ж, мати пресвята богородице!..

— Ох, і не кажіть, Іванівно. Знаю я, через дорогу живемо.

— От і тепер: дівці дванадцять років, саме б пора її до вчення якого віддати, а він держить, — не пускає. А без учення куди ж вона буде годитися? Хіба…

— А чи не для того він її й держить? Думка така — самому здасться.

Міцно поцілувавшися, підсмикнувши свої спідниці, кожушанки розіходилися, а несподіваним результатом отакої приятельської бесіди було те, що Пашку віддано в науку до m-me Angan з контрактом на п'ять літ.

Ні, таки що не кажи, а пальці мали велике значіння в долі Пашчиній.

От закінчилося й учення, знову вернулася до дядька Пашка. Сидить, обшиває всіх, латає, пере, штопає, — словом, вертає затрачений капітал. І от треба ж було отакого нещасного випадку!

Одного прекрасного вечора приходить у гості до Скоробагатьків якаcь далека їх родичка, того ступеня родичання, що називається десятою водою на киселі, або — нашому тинові двоюродний пліт. Жінка то була здоровенна, вершків так на дванадцять росту, багатенька собі, отже незалежна, літня досить — все те неначе давало їй право на одверте виголошування своїх думок.

Прийшла і, наче виконуючи тяжке своє земне призначення, почала вичитувати.

— Я, Семене, людина проста. У мене що на умі, те й на язиці. Може це й не подобається кому, я не знаю, але такою вже мене бог создав (вона чомусь була переконана, що бог приймав велику участь у її сотворению). Такою вже, кажу, мене бог создав. От я тобі й кажу: недобре ти робиш, не харашо. От ти, правда, скормив, споїв дівчину. Діло хароше. І багато гріхів спишеться тобі з книги на тім світі. Але пощо ж робити, діло наполовину? Кінчай, а тоді вже й награди дожидай.

— Та жодної награди… — почав був виправдуватися лавушник, але родичка твердо виконувала призначену їй на землі місію — «глаголом пекти серця людей» і не давала Скоробагатькові навіть рота роззявити.

— Помовчи, помовчи. Я старша за тебе, отже дай раніше мені сказати. Я кажу: кінчай діло, а тоді награди жди від творця, господа нашого милосерного. Пощо ти держиш дівку в себе? Пощо, кажи?

— Та я…

— Підожди, підожди. Пощо, кажу, дівку держиш у себе? Аби про тебе не знати що казали?

— А щоб їм язики повідсихали! — не витерпів лавушник.

— Та ти не лайся без толку, не лайся. А от узяв би ти та по-христіянському, та по-божому опреділив би її на службу куди-небудь. От вона вилюдніла б, світа б побачила, та й собі що-не-що справила б. А то — річ світова — трапиться чоловік, то дивись і перев'язати нічим. А воно й про те треба подумати, діло таке. Не вік же їй у дівках сидіти. Така вже наша доля бабська…

І Пашку бачимо після того білошвейкою в благороднім домі, де був, між іншим, і «гарний син». Бувають такі. «У мене гарний син», говорить тоді про нього мамаша й розповідає гостеві, яким гарним був її син ще навіть тоді, коли, підстрибуючи й радіючи, робив усякі негречности на руки няньці. Гість, звичайно, потакує й дивується. Впрочім, бувають і скептики. Такі здебільшого кряхтять і кахикають.

Але який би не був скептик, — варт було його закликати хоч би на одне зібрання «гарних синів», то в цій надхненій атмосфері, в тім каскаді блискучих промов усякий скептицизм мусів би розтоплятися, як віск на вогні. Невже й тоді, вислухавши бурю оплесків товаришів, що їх дожидає (або вони дожидають) після промов гарна, хоч і «скромна» вечеря; вислухавши на повнім ходу ввесь діапазон мелодійного голосу майбутнього світила юриспруденції, голосу, що вмів і гриміти філіпіками проти рутини, і тихим шепотом кликати до боротьби за святе діло; невже й побачивши сльози щасливої матери, що завжди під кінець розкривала свої обійми й з чисто материнською саможертвою говорила: «Забудь мене, мій сину… Забудь, і йди туди, де ти потрібний!»;— Невже й після того всього серце скептика не тріснуло б від жалю й не розтопилося б, як м'яке сало? Ні, він мусів би признати, що дім цей і є, власне, домом з «гарним сином».

От Пашка — так з перших же кроків у цім домі не сумнівалася ані трохи. Вона шила в кімнаті обіч залі й завжди, затаївши дихання, слухала тих гарячих промов і ще гарячіших побажань. Вона все ж прочитала десь колись якусь книжку, і їй хотілося часом світла, ширшого знання, загалом усяких таких зовсім непідходящих річей. А там, за стіною, у залі багато було й світла, й знання, й усього.

І от коли раз «гарний син» зачепив її зі своєї високости, вона наче на небо унеслася, наче вісник далеких незримих світів злинув і торкнувся її своїм крилом, покликав за собою… туди… де світло й свобода, де промінь сонця з місяця промінням сплітається у вінок розкішний над головами великих людей. «Він» розкаже їй усе, що хотілося їй знати. «Він» поведе її за руку до тих зачинених дверей, котрих вона й не бачила ніколи, але знає, що вони існують і криють за собою все прекрасне землі.

Одне тільки дивувало її, що от скільки разів уже вони зустрічаються насамоті, але ще ні разу він не забалакав з нею про ті безсмертні, але мертві для неї питання, що так усе мучили їй душу. Він тільки обіймав її якось негарно, наче за все тіло, та шепотів їй до вуха якісь інші речі. А потім… як це воно сталося — вона й сама не розуміє. От і досі навіть, і тепер все здається їй, що все це — тимчасове, що от сьогодні, власне сьогодні розпочнеться щось інше, і він на її тихий запит не відповість, як завжди — «та про цю матерію ще встигнемо побалакати», а сердечно розкаже… Він же так багато знає!

Але такий день не приходив. Зате прийшов інший — їй виповіли посаду…

Наче в тумані якім ходила вона ввесь час, коли вислухувала той бруд, що матуся «гарного сина» виливала їй на голову; наче в тумані збирала своє лахміттячко, несвідомо взяла від матусі «гарного сина» якийсь жмут з асигнаціями й пішла. Куди Й пощо — не знала.