Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Украинская классика
Показать все книги автора:
 

«Життєві аналогії», Гнат Хоткевич

Кілька слів від автора (до 2-го тому)

Я завжди заздрив поетам, котрі, написавши вірша, доконче дрібненько додають: «Кучугурівка, 18 липня, коло млина, уранці. Присвячую Марусі.» У мене цієї благородної звички не було, — і от тепер доводиться каятись: хоч роди, а дати давай. Тільки ж і взяти з мене нічого, бо воістину дня не знаєм, бо календаря не маєм.

Можу тільки сказати, що писано те давно, в усякім разі в період 1897–1902 років, не пізніше. Новелі 1–5 найраніші; друга частина новелі ч. 4 заснована на безпосередніх вражіннях від смерти брата одного з моїх товаришів-студентів, я провів коло цього хорого літо, але в якім році — згадати не можу. Думаю, що або 96 або 97. Пригода з машиністом Терещенком могла повстати тільки після 1897—98 років, бо це були роки, коли я сам їздив машиністом.

Новела ч.7 повстала десь коло 1902 року, а пам'ятаю я це ось чому: в той період я жив на (так тоді називалася) Михайлівській площі в домі Івана Михайловича Бич-Лубенського. А в Івана Михайловича був сад. До нього не вільно було ходити (а тепер там вулицю проложено — сказано: tempora mutantur!), але я ходив. І от, бродячи алеями по осінньому палому листю, надумав ощасливити світ отим твором. Десь мабуть коло тих часів було написано й новелю ч.9, як кінцевий акорд.

До речи, що до неї. Де-хто закидає песимізм, ніби то розлитий в оцім «творі». Не знаю, що там є, а тільки роки 1897–1902, здається, самі за себе говорять — великого оптимізму взяти було ніде. Леся Українка — і то (я пишу «і то», бо про неї Франко сказав: «з усіх мужчин на Вкраїні ся хороблива дівчина — єдиний мужчина») і так от Леся Українка пише вірші, де мати співає над колискою дитини, що от прийде свобода, і вона, дитина, буде жити в свобідній країні. А потім нараз мати згадує, що й над її колискою її мати співала ту ж саму пісню… Отже, як що й у мене де-хто добачав там песимізм, так я в цьому невинуватий — «среда заєла»…

Гнат Хоткевич

І

Вечеряли. «Сам», швець, низенький на зріст, чорнявий, шарпонув з голови реміняку (призначення її було тримати скуйовджене волосся) і з серцем кинув на круглий ослін. Так само з серцем сів до вечері.

Хто хотів би пізнати причини отого самого серця, тому треба було би лише сказати, що сьогодні понеділок, а вчора, виходить, була неділя. Шевцеві хотілося до чогось причепитися, на чомусь зігнати внутрішню свою їдь, але його дружина, дама дуже в тих настроях досвідчена, робила все можливе зі свого боку, аби не дати й найменшої притоки до вибуху. І власне мабуть оце найбільше гнівало главу сім'ї. Та воно й не дивно. Стільки працює мозок, всі сили розуму направлені на те, щоби знайти причину незадоволення, а втім і сварки — і все даремне, машина робить напорожньо. Спробував був швець сердитися на шило, на дратву, але й з того теж нічого не виходило.

І от уся родина, тобто батько, мати й дочка, що лише вернулася з роботи, сидять за вечерею. Борщ не дуже гарячий, саме в-раз посолений, всі балакають півголосом і не дуже багато. Словом, усе складається як найгірше, і настрій шевця з кожною хвилиною падає.

Нараз знадвір'я почулося довге протяжливе виття. Вила Ледька, невеличка кудлата псиця. Вчора в неї відібрали щенят. Хто має в долоні зашитий шматочок див-трави, той зрозумів би, скільки горя, розпачу й сліз, хоча й собачих, але все ж гірких, чулося в тім виттю; він зрозумів би, що все велике почуття матери, увесь біль, що його може відчувати ота маленька собача душа, все оте невідоме й непримітне страждання — ото все було в тім виттю. Псицю тримали на ланцюгу, псицю не годували, а хоч і годували, то вже найостаннішими відпадами; псицю мав право вдарити кожний, у псиці, нарешті, відібрали дітей — і єдиний її протест, і не протест навіть, а тільки заява світові про свій біль і образу — було оте сумне, жалібне виття.

А псицю ніхто не розумів. Вона говорила мовою, усім чужою. Люди якось не хотіли знати того, що коли не дають жити, то нехай зоставлять хоч право плакати. Жінка шевця, злякавшися, що виття може дати так бережно обхожену притоку, вийшла надвір і крикнула на собаку. Та на хвилину замовкла, але скоро знову різкі довгі ноти почали термосити з'їдені алькоголем нерви голови сім'ї. Тоді швець раптом скочив з-за столу, ухопив кочергу й вибіг. Ні жінка, ні дочка не сказали ні слова, бо, в разі оборони, кочерга могла походити по їх спинах.

Надворі замісць довгих тужливих нот почулося коротке болюче крикливе визкотіння. Дочка нервово здрігнулася й зробила рух встати з-за столу, але мати таким зрозумілим поглядом подивилася на неї, що та знову сіла й тільки прошепотіла: «Та що ж оце він робить?»

Швець знова увійшов до хати. Швиргонув кочергу в куток і сів за стіл. Щось, неначе зі стелі, давило усіх. Було тихо. Тільки на плиті сміло булькотів чавун із білизною, та «сам» сопів, запихаючися кашею.

А знадвір'я, спочатку обережно, потихеньку, а далі дужче, дужче знова почулося жалібне, тоскливе виття. Всі неначе якимись самітніми робилися від того, неначе загубленими десь у широкім просторі. То плакала мати… душа її боліла дужче за побиті ребра.

Швець міцно й одверто вилаявся, а дочка, сховавши під запаску шматок хліба, вийшла з кімнати.

*  *  *

Він грає Гамлета?!

Він, комік, та ще й комік «незавидний», як звикли про нього говорити. Яким то способом, ціною яких жертв удалося йому побороти всі закулісові махінації — невідомо. На лице лише результат: сьогодні йде «Гамлет», а він — у заголовній ролі.

Місцевий «любимець публіки», нахабна, самозадоволена фігура, ліниво походжав серед товпи маленьких акторів і, кривлячися, скаржився: «От біда! Доводиться помирати: N хліб відбиває». А маленькі акторики, радіючи такій увазі місцевої знаменитости, розтягали рота до усмішки й підхихикували.

Він давно вже захарактеризувався. Ролі йому нетреба було вчити — він з дитинства ще знав її на пам'ять. Його душа вся була повною тими великими вічними картинами, відгомонами неземного існування, що їх уміють нам рисувати такі ж великі художники. Ще тоді, як стояв він за оправним станком, і кожний прищуватий півп'яний майстер мав право бити його по голові й виривати волосся, — ще тоді, використовуючи кожну вільну хвилинку самоти, виймав він з-за халяви засмальцьовану дешевеньку книжку віршів і надхненно читав їх собі голосно. Кожне красиве слово, кожний поетичний зворот будили тоді в його душі безконечне число обра ________[?] мка росла й неслася вперед, і прекрасні ________[?] яли одна одну. Бачив він і __________[?] далеким-далеким було в дійсності. Чув, як величне синє море дихає в беріг теплою хвилею, як ліс таємно й розкішно шумить верхів'ями дерев, як чайка кигиче над річкою, купаючи срібло в сріблі. І бачив він, як на далекім північнім морі стрічаються дві ледяні гори і, вдарившися одна об одну, розбиваються в порох дорогоцінного каміння, блискаючи іскрами в тремтячім світлі північного сяйва. І бачив, як на вершину високої стародревньої гори наповзає темна хмара, як вона, наче милу дитину, окутує суворий верх і шепоче йому таємні речі. А ще бачив він, як під впливом гри артиста затихав, неначе завмирав увесь наповнений людьми величезний театр; як блискуча, позолочена зверху товпа жде, затримуючи дихання, слова, одного тільки слова від отого маленького, що стоїть он там на сцені, чоловічка. І наповнялася тоді душа хлопчика, він виростав — а жорстока дійсність помістила його в низах життя, серед тих, хто навіть, як кажуть, ні родити, ні родитися не має права. Він мріяв, він уносився думками в далекі, любимі, прекрасні світи — а розпатланий хазяїн що-хвилі нагадував йому, як далеко стоїть дійсність від мрій. Комусь подобається мішати золотий пісок із гноєм, а троянди кидати в брудне болото.

Але прийшов і такий день, коли він кинув оправну майстерню й пішов туди, де думав знайти світло сонця й мистецтва. Хотів стати так високо, щоб не чути запахів з одчинених дверей шинку. Але що ж… Не мав він у руках «диплому легкохліб'я», за спиною не стояла бабушка, що вміє ворожити, не було й тітоньки з хвостиком, що за нього можна було б держатися; зрештою, і сам він далеко не був результатом доброго полового підбору, не мав ні кігтів, ні гнучкого хребта; словом, на широкій життьовій арені жит _______[?] ізею був поганеньким гладіатором.

Але сьогодні він грає Гамлета.

Грає й для себе і, головне, «для них», для тих, що живуть у маленькім домику на кінці міста, що серед них він провів так багато чудових незабутніх вечорів. Коли й без того тихі, з довгими парканами й маленькими домиками вулиці стануть цілком безлюдними; коли майже одиноким, і то досить раннім прохожим стане ліхтарник, що перебігає від одного стовпа до другого та засвічує лямпи — тоді в маленьких знайомих кімнатках буває так тепло, так радісно, що хочеться все життя зробити таким тихим. І серед тих бідних, злегка покривлених стін, серед дуже скромної обстановки багато переживалося того, чого не купиш за гроші й чого не буває навіть на ринку.

А тепер він грав.

Так, грав, хоч одразу, лише вийшовши на сцену, відчув душею ворожий настрій публіки. Він завжди вмів якось душею відчувати його, той убійчий настрій, і раз відчувши, ввесь затихав, стискувався й ховався в себе. Так бувало давніше. Але сьогодні було інакше, якось навіть незрозуміло: що ясніше він відчував холодність публіки, то все з більшим запалом і почуттям переживав свою ролю. Він неначе викликав на боротьбу тих людей, що оце прийшли посміятися з нього; відсидівши в театрі на всі свої гроші, вони підуть потім до ресторанчику й там за чаркою забудуть, що от зараз, тут, недалечко, жила людина життям нервів, духовною силою, говорячи невідомою мовою почуття. І забудуть, усі забудуть… І згадають тільки вони — старий батько й дочка. Це ж для них грає він сьогодні, ради них витерпів стільки… ради них…

І датський принц плакав справжніми, палючими сльозами. Його слова рвали йому душу — а в рядах крісел чувся стриманий сміх тупої інтелігентної товпи. Артист підіймався вгору, чув і творив музику небес — а там десь в партері роблено-шумно сідав хтось на своє місце. І він чув усе це, не міг не чути, але не падав духом: Оля тут десь, хоч він і не бачить її. Вона тут, вона дивиться на нього своїми глибокими задумливими очима і — розуміє його! Це все! А коли після сцени з матір'ю він ледве вчув тихий стриманий плач — немов животворящі сили влилися йому в душу й він забув усе. Забув насмішкуватий блискучий партер, забув завмерлі у віковічнім спокою традицій ложі, забув шумливу «гальорку», забув про маленьких своїх колег, статистів, що ввесь час висовували голови з-за куліс та показували один одному пальцями на нового Гамлета… Усе забув. Він грав, як герой — героєм і вмер.

Завіса впала, стукнувши брусом об підлогу. Забігали, засуєтилися робітники. Датський принц, хитаючися, ішов за куліси…

І нараз, неначе на яку команду — ввесь театр наповнився свистом. Свистали й дзвінко й глухо, і високо й низько; свистали фатоваті прикащики галантерійних магазинів, свистали білопідкладочники-студенти, піжони й женоми[?] свистали подряпані вугрями гімназисти; з якимсь диким реготом били в долоні й кричали «Fora» безмозглі офіцери, молоді аферисти й комерсанти; товсті банкіри й рантьє грімотіли, колишучися всім своїм жиром, і навіть сам пристав великодушно дивився, як «нарушали общественную тишину», стукаючи палками, кріслами, плескаючи в долоні, гупаючи кулаками по бар'єрах.

…У нього неначе відірвалася половина серця… Пусто якось і холодно стало в грудях. Він чекав, він передчував такий кінець, але не в такій мірі. Такого пекла, наповненого свистящими чортами, він собі не уявляв.

Відшукав своє пальто, машинально якось одяг його на себе поверх театрального костюму, і в якімось півсні знову вийшов на сцену. Постояв кілька секунд і якось сухо кинув до робочих: «Давай». Завіса підлетіла вгору й стала там.

Шум, свист і регіт подвоїлися, але він вийшов на сцену й якимось незвичним могутнім рухом повів рукою. І товпа послухалася, не могла не послухатися. Увесь театр притих, замовк: він уже повинувався оцій людинці в пальті, людинці, що оце стоїть там на сцені й хоче щось говорити.

І серед тиші, подібно до звуку металу, почулися слова:

— Відповідайте: чи зрозумів мене хоч хто-небудь?

Гробову дивну тишу родив оцей скорбний, повний страждання запит. Товпа затаїла дихання… А в останніх рядах партеру встали дві фігури. Високий, увесь білий старик голосно сказав:

— Я!..

І на це, мов далека луна з блакитних гір, мов тихий сплеск річної хвилі, відозвався молодий жіночий голос…

У ту ж хвилю отой герой, пан товпи, принц датський, вихопив револьвера з кешені, і з криком «спасибі!» — вистрелив у стелю. Завіса спішно гримнула вниз, а він, закривши обличчя руками, біг пріч зі сцени.

І знов неначе на рішуче слово команди — розітнувся грім оплесків. Театр стогнав, викликаючи Гамлета, а він, бідний принц датський, забившися в найдальший куток, ридав як дитина.

II

Ранком мене розбудив якийсь страшний шум, визкотіння й дикі крики.

— Ага-га! — чулося «на чорнім ходу». І голос гримів, тисячі разів відбиваючися від сходової клітки. — Ага! Попалася!

Тут додавалося особливо круте слово — власний винахід двірника Йвана, бо це ж він кричав, невиносимо гримаючи чимось від часу до часу.

Моїй півсонній уяві хто й зна й що причулося в тих надзвичайних звуках. Начитавшися з-вечора древньої історії, я був певен, що то картагенці осадили наше вбоге подвір'я, а відважний Іван, боронячися, гримає катапультами. В одну хвилю стрибнув я з ліжка і, наспіх одягнувши свою тогу з блискучими ґудзиками, мов камінь з пращі, вилетів на чорний хід, готовий до кривавої оборони. Але на побойовищі побачив тільки самого Івана, правда дуже схвильованого й розтріпаного, але все ж без жодних артилерійських причандалів.

Дивна людина був цей Іван! У звичайнім буденнім життю я не бачив двірника більше спокійного й несмілого. Коли би він засідав у якій хочете судебній інстанції — я певен, що в його присутності його можна було би приговорити до кари смерти, і він сам підписав би свій приговір, як би вмів писати, звичайно. Прослуживши без грошей за двірника не менш як півроку, він якось насмілився й пішов до господині за грошима. Господиня, будучи сама особою надзвичайно моральною, побачила в тім верх розпусти й попросту набила Йванові щоки. Як би вам здавалося, що зробив Іван у такім разі? Протестував, скажете, або, як зробив би кожний порядний двірник, узяв свою «госпожу» за куделю та виволожив землю? Анічогісінько подібного! Він тільки низько поклонився й пішов до своєї двірницької, в якій, до речи сказавши, нормальною температурою було 0° і за Цельсієм, за Реомюром, а часом і за Фаренгейтом. Після того випадку Іван ніколи більш не підіймав розмови про гроші. Я, звичайно, розумів той великий рух його душі,— то був пасивний протест проти всього деспотичного, то був учинок, достойний якого хочете римлянина.

От що таке був двірник Іван у звичайному буденному життю. Але як тільки починав «требовать поета к священной жертве Аполлон», — о, тоді треба було подивитися на мого Йвана. Очі його горіли, рухи ставали певними й зручними, а з уст сипалися… сипалися… Ні, я певен, що ні один з древніх промовців не вмів так повно, так широко й красиво лаятися, як лаявся в ті хвилини наш скромний двірник Іван. Людині, не позбавленій де-якого художнього почуття, можна було дістати глибоку насолоду, послухавши Іванової творчости хоч з півгодини. От яка метаморфоза ставалася тоді з Іваном.

Але коли ж, власне?

Оце ж то мене й дивувало. І тоді й тепер. Бо єдиним мотивом, який міг викликати в мого Йвана пробудження творчих сил, єдиним імпульсом, що подвигав на незмірні висоти ввесь інтелект Іванів, було… був… ну, як це сказати? Словом, Іван лише тоді скидав з себе всю свою чудову римську спокійність, коли до мишоловки попадалася миша. Чи могли би ви подумати, що така мізерна причина мала силу давати такі величезні наслідки? А між тим то було так, — Іван лише тоді виходив зі своєї пишної рівноваги, але зате тоді ним можна було любуватися.

От і тепер. Коли я вискочив зі своєї кімнати, що температурою все намагалася зрівнятись з апартаментами Йвана, перше, що кинулося мені в вічі, було широке, масляне, повне неземного блаженства лице двірника. Один погляд на цю безконечно щасливу фізію, — і я зрозумів, що маю щастя бачити Йвана в одну з кращих хвилин його життя, і дійсно, Іван стояв, широко розчепіривши свої криві ноги, і вертів довкола себе мишоловку, прив'язану на довгій бичізці, а Цербер (яке чудове ймення І), наш дворовий лохматий пес, з голосним гавканням бігав за мишоловкою й визкотів, коли діставав по зубах. І я бачив ясно, що власне в тому крутінню прив'язаної мишоловки й криється те високе задоволення всіх душевних потреб, яке переживав Іван у ці урочисті хвилини. Я бачив це, і благородно не вмішувався у священодійство, а тільки стояв у позі Цезаря перед Рубіконом та велично дивився з-під нахмурених брів на проявлення вищих почувань у людській особі.

— Ага-га-га!.. А та-та-та!.. — гримів голос Івана, і ці крики, гавкання Цербера, стукіт дротяної мишоловки багато нагадували мені з прочитаного вчора.

Не знаю, як довго тяглася би ця сцена, і як довго я міг би стояти в досить невигідній позі Цезаря (невигідній ще й тому, що хоч моє взуття конструкцією своїх Дірок і їх розпреділенням і нагадувало трохи сандалії Цезаря, але клімат наш чи, властиво кажучи, температура мало відповідала характерові взуття), — коли б нараз калейдоскопічні рисунки римської історії, що проносилися в мене перед очима, не перервалися були найпрозаїчнішим способом. Нечесаний, немитий, заспаний хазяїн висунув свою голову з дверей і голосом, що в ньому ще чулися впливи вчорашнього «засідання», крикнув:

— Іване!.. (тут він додав один з виразів, запозичених у того ж самого Йвана). Чи довго ще ти будеш там гриміти? Самувар! — і голова щезла.

Як все те мусіло вплинути на надхненну душу Йвана, це, я думаю, ясно вам і самим, — отже, не потрібую о тім писати. Результатом же отого всього несподіваного втручання прози було те, що Йван, розмахнувшися мишоловкою, з силою Голіяфа та зі зручністю Давида швиргонув її вниз по сходах, пославши вслід ще один зі своїх любимих виразів, і пішов з видом гіркого незаслуженого розчарування до панських покоїв. За мишоловкою з голосним гавканням побіг Цербер, а вже вслід за Цербером, мальовничо драпуючися у свою світло-зелену тогу з блискучими ґудзиками, кроком тріюмфатора пішов і я.

Мишоловка лежала боком. Довкола неї, дряпаючи кігтями, з визкотінням, гавканням та виттям, вертівся Цербер, а в мишоловці, притулившися до одної зі стінок, сиділо маленьке мишеня. Я підійшов ближче, нахилився…

… Мишеня тремтіло… Сіренька шкурка на нім помітно дрижала, а очі, повні якогось мишачого великого жаху, швидко бігали в усі боки, шукаючи захисту, шукаючи рятунку. Жах смерти, близької, неминучої, відбивався в тих маленьких оченятах… Мишеня спітніло, і шкурочка стала мокрою, блискучою…

… І жаль мені стало цього маленького життя, страшно стало за нього його ж страхом. Я нахилився, відчинив мишоловку… Але бідне залякане звірятко, хоч і бачило свою темницю одчиненою, але навіть і не намагалося тікати, паралізоване жахом, — жахом смерти.

*  *  *

Тихо в маленькій кімнаточці. Ледве блимає світло на столику, освітлюючи маленьку частину просторони, і неначе чорні руки якісь простягаються звідусюди до світляного кола та хочуть захопити й його. Важкий специфічний запах якихось крапель, мазів та інших ліків пересяк кожну частинку повітря й відразу казав кожному, що загніздилася тут хороба.

Так, тут загніздилася хороба.

Тут лежить маленький хлопчик. Он він розкидався на ліжечку й хрипло, переривисто дихає. Шийку перев'язано білою хусточкою, м'яко й безпомічно схилилася голова, а ввесь він такий слабенький, беззахисний, лежить отут під вагою страждання. Крізь прозорчасту тоненьку шкірочку видко, як б'ється пульс на висках, а яскраві рум'янці яскравими плямами то виступлять, то знов сховаються на щоках. Одна ручка сховалася під ковдру, а друга, біла тоненька, лежить на коліні у мужчини, що сидить на ліжку і… тільки дивиться на дитину.