Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Научная Фантастика
Показать все книги автора:
 

«Охайність розуму», Георгій Ґуревич

Юленько, приїжджай попрощатися! Поспішай. Можеш спізнитися.

Тато.

 

Вона отримала цю телеграму на турбазі в урочистий час повернення, коли вони стояли на пристані, склавши біля ніг пошарпані рюкзаки, і подавальниця з їдальні обносила героїв походу традиційним компотом.

Похід був чудовий, такі на все життя запам’ятовуються. Сім днів вони пливли по звивистій річці, шкребли веслами по дну на перекатах, збирали в заплавах оберемки білих лілій з довгими стеблами, схожими на кабель; так і гребли — в купальниках і з вінками з лілій на волоссі. Купалися, пришльопуючи ґедзів, що немов шпильками кололи мокре тіло; палили багаття на узліссях; в чорних від сажі відрах варили какао й задимлену кашу, потім за північ співали туристичні пісні, перегрібаючи догораюче вугілля, сиділи й співали, бо нікому не хотілося лізти в намети, віддаватися на поталу ненаситним комарам, що не бояться ніяких метилфталатів.

Головне, група підібралася дружна, все молодь, здебільшого студенти, народ витривалий, ненажерливий, веселий і цікавий, кожен у своєму роді. Один був студент-історик, чорнявий, тонесенький і в окулярах, невичерпне джерело анекдотів про греків, римлян, хетів, ассірійців і про такі народи, про яких Юля й не чула зовсім. Інший — з театрального училища, кривляка трішки, але чудово читав вірші… Ще був один з Інституту журналістики; цей усе бачив, всюди побував; де не був — придумував. Його так і прозвали: «Коли я був у гостях в англійської королеви…» І ще чоловік вісім — усіх не перерахуєш. А дівчат було всього троє, бо в тижневий похід на веслах мало хто наважувався йти. Старша, Лідія Іванівна, — колишній майстер спорту, сива, але жилава й витривала; Муська — червонолиця й товстоп’ята, незграбна, але сильна, як кінь, і вона, Юлька, не тренована, не жилава, не могутня, але найазартніша — «ризикова», як казали хлопці. І була вона найвитонченіша, і найрухоміша, і найдзвінкоголосіша, і пісень знала більше за всіх: модних і забутих, російських народних, мексиканських і неаполітанських, туристських, студентських, водійських і дівочих сентиментальних — про нього, що її покинув, про неї, яка його чекає, про них, які зустрінуться неодмінно. Добре звучали ці пісні біля догораючого багаття в нічній тиші, коли вся природа тебе слухає, над червоніючими, трепетно спалахуючими, оповитими попелястою плівкою вуглинками.

Звісно, всі хлопці були трішки закохані в Юлю, все розпускали перед нею хвіст павича: для неї історик тривожив пам’ять хетів, а артист перевтілювався в Пастернака й Матвєєву, а журналіст згадував і придумував свої зустрічі з королевами. І навіть інструктор, мовчазний Борис, студент географічного, теж звертався до неї, показуючи визначні красоти. Явно на неї дивився в упор і не помічав, як крутиться біля нього Муська на привалах, як старається, накладаючи миску з верхом, наливаючи третій кухоль какао.

Всі погляди схрещувалися на Юлі, всі гострі слівця летіли до неї. Вона відчувала себе як на сцені, у фокусі поглядів, схвильована, напружена, радісна. І від загальної уваги ставала підтягнутою, ще жвавішою, ще меткішою, ще гарнішою навіть. Так було весь тиждень, аж до фінішу, коли вони вишикувалися над пристанню, склавши біля ніг спорожнілі рюкзаки, сирі від бризок, роси та поту. Борис віддав рапорт начальнику турбази, подавальниця пішла вздовж шеренги з тацею компоту і тут якась маленька туристка принесла Юлі телеграму, ще й зажадала станцювати. Юля, руки в боки, притупнула три рази, відклеїла присохлу стрічку і прочитала: «Поспішай. Можеш спізнитися…»

У хлопців теж було зіпсовано настрій через те, що Юля їх покидала. Всі пішли проводжати її на рейсовий автобус за чотири кілометри. Всі були сумні. Всі записали її адресу, обіцяли відвідувати в Москві, і журналіст зайняв їй місце в автобусі, історик сказав щось піднесено-латинське, артист обіцяв пропуск у Художній. А Муська розцілувала її в обидві щоки разів з десять…

Потім стояли й махали довго, поки автобус не виїхав на лісову дорогу, піднімаючи пилюку й перевалюючись на вибоїнах. Ще якийсь час на прямому бруковому шосе й навіть на станції біля каси Юля ще була з хлопцями якщо не думками, то настроєм. Якось не відразу тривожна телеграма витіснила бадьорість з її душі. Але в поїзді в перестуку коліс вона вже чула лише одне: «Поспішай, поспішай, поспішай…»

Мабуть, не можна так уже й звинувачувати її, що вона не відразу перелаштувалася. Батько був для неї чужою людиною. Він пішов із сім’ї, коли дівчинці було чотири роки, відтоді Юля бачила його раз або два на рік. Побачення ці були завжди натягнуті й нудні. Батько невміло розпитував дівчинку про оцінки та подруг, вона відповідала односкладово, знехотя, не бажаючи бути відвертою з малознайомим, «стороннім» батьком. Ні подарунків, ні цукерок батько не приносив ніколи. Значно пізніше Юля дізналася, що так вони домовилися з мамою. Юлина мати не хотіла, щоб батько перетворився для дівчинки на святкового діда-мороза, джерело задоволень, на відміну від буденної мами. І до побачень і після мати невпинно твердила Юлі, що тато обрав собі в житті легку долю, сидить собі в лабораторії, після п’ятої вечора вільний, гуляє скільки заманеться, раз на місяць надсилає гроші — ось і вся його турбота. І коли в житті що-небудь не ладилося, мама завжди говорила: «Якби тато твій був людиною, дбав би про нас як чоловік і батько…» Навіть коли вітчими кривдили маму (перший пиячив, другий був хитруватий і скупий), вона твердила, схлипуючи: «Якби твій тато був справжньою людиною…»

Тож Юля не була прихильною до батька, і нічого не змінило останнє їхнє побачення в Александрівському саду під стінами Кремля.

Юля відчувала себе на вершині слави тоді. Школу вона закінчила в Новокузнецьку, де жив і працював її другий вітчим; одна приїхала в Москву, зняла ліжко в якоїсь бабусі, зубрила, сидячи на бульварних лавках, склала іспити на два бали вище прохідного, була зарахована в студентки педагогічного і навіть гуртожиток отримала, домоглася, хоча іногородніх брали неохоче в цей інститут. Сама, без підтримки, без допомоги, влаштувала своє життя… і лише після цього отримала записку від батька з пропозицією зустрітися. Він, бачте, був у Сухумі у відрядженні, не знав, що Юля в Москві, тільки-но прочитав мамин лист.

Тато виглядав погано, хоч і провів усе літо в Сухумі. Постарів, щоки запали, сива щетина стирчала над скронями, як зваляне пір’я, під очима набрякли мішки. Юля навіть пожаліла б його, якби він не приніс навіщось пишний букет айстр. Вона не любила ці квіти, крикливо-яскраві, зів’ялі й непахучі. Букет був без міри великий, і няньки, які пасли карапузів, що копалися в пісочку, дивилися на Юлю несхвально: ось, мовляв, нероба, прийшла серед білого дня на побачення до грошовитого старого.

Батько почав розповідати про свою роботу. Він займався нейрофізикою, любив свою справу і на колишніх зустрічах намагався зацікавити Юлю. Зараз він сказав прямо, що розкриваються перспективи. Мабуть, у найближчому майбутньому таємниці мозкової діяльності стануть зрозумілими. Але сила-силенна роботи, він уже старіє, хотілося б залишити помічників, продовжувачів… і як приємно було б, якби одним із продовжувачів стала власна донька.

Але Юля відповіла рішуче, що вона свій фах вибрала не випадково, не куди попало подавала, аби конкурс поменше. Її цікавить не мозок, не нерви, а люди як ціле: що відчувають, думають, ростуть. Діти цікавлять її, а не клітинки їх мозку під мікроскопом.

Тоді батько заговорив про інше — про особисті Юлині зручності. Він живе на дачі один, три кімнати на одного. Чисте повітря, ліс поруч, а до метро всього сорок хвилин. Видалась вільна година — стала на лижі, від самої хвіртки лижня. У будинку Юля буде повною господинею, і разом з тим батько поруч. Не одна-однісінька, в скрутну хвилину підтримка.

Юля мовчала, прислухаючись до шепотіння няньок. Швидше б скінчилася ця томлива розмова, все одно не хоче вона до батька на дачу. І букет палив їй руки: вона поклала квіти на лавку, на самий край. Подумала навіть: «Добре б зіштовхнути в урну непомітно».

Батько тяжко зітхнув і сказав, длубаючи палицею в піску:

— Якщо не брехати самому собі, мені просто хочеться, щоб ти жила поруч. Поки молодий був, міг працювати по вісімнадцять годин на добу, робота заповнювала життя цілком. Зараз посиджу шість-вісім годин і лягаю з мігренню, лежу один на порожній дачі. Так хотілося б, щоб молоді голоси звучали поряд, хоча б за перегородкою.

«А ти заслужив? — подумала Юля жорстоко. — Коли сильним був, кинув мене на маму, а тепер тобі молоді голоси потрібні».

Вголос вона сказала інші слова, ввічливі, необразливі. Сказала, що в гуртожитку їй зручніше займатися, поруч інші готуються, проконсультують. І до інституту близько. А на дачу їхати поїздом дві години щодня в прокуреному вагоні. На зборах не затримайся, в театрі не залишися. Ледь затримаєшся — йди по темряві лісом…

— А я така боягузка, тату!

Але, чесно кажучи, не в боягузтві справа була й навіть не в образі за маму. Юля вперше в житті жила одна, вона так упивалася самостійністю. Так чудово було жити по-своєму, нікого не питаючи, тасувати години доби всупереч розуму: вночі танцювати, вранці відсипатися, ввечері зубрити. Якщо сподобалася кофточка, витратити на неї всю стипендію, два тижні харчуватися лише хлібом з гірчицею та чаєм. І в театр ходити коли заманеться, і знайомих вибирати на власний смак, не погоджуючи з батьками. Навіщо ж, вислизнувши щойно з-під крильця мами, одразу погоджуватися на опіку батька?

— А я така боягузка, тато, я навіть темної кімнати боюся.

Батько не став її умовляти. Піднявся згорбившись, важко сперся на палицю. Сказав сумно:

— Нічого не поробиш: якщо кинув на маму, не розраховуй на молоді голоси за перегородкою.

Такими словами сказав, як Юля подумала. І букет зіштовхнув в урну.

Наче думки її підслухав.

Втім, на Юлю він не образився. Раз на місяць дзвонив у гуртожиток, довідувався про здоров’я та труднощі. І гроші переказував поштою акуратно, хоча й не мусив: Юля вже досягла вісімнадцятиліття. Вона навіть хотіла відмовитися від грошей в ім’я принципів самостійності, але не вийшло. Тато підгадував дуже вдало, як раз днів за п’ять до стипендії, якраз коли студенти підтягують пояси, починають міркувати, що «обід — не гігієна, а розкіш». І друзі навідувалися до Юлі щогодини, довідувалися: чи не підкинув їй предок «тугриків»?» Просили: «Виділи троячку до стипендії, якщо не хочеш передчасної кончини…»

Цілий рік тато грав роль доброї феї й цілий рік подібно до феї не з’являвся на очі. Юля чекала записки, почала навіть подумувати, що з ввічливості хоч раз треба відвідати його на дачі. Але взимку відкладала поїздку до тепла, а потім ішла сесія, потім треба було з’їздити в Новокузнецьк, тут же «набігла» туристична путівка. І ось: «…приїжджай попрощатися. Поспішай. Можеш спізнитися!»

Уже в поїзді, почувши в перестуку коліс «поспішай, поспішай», Юля заквапилася душевно. Їй стало соромно, що вона така здорова, так весело проводила час біля багаття, коли тато почував себе погано, надсилав відчайдушну телеграму. І совість почала їй твердити, що вона винна теж: заради безладної вольності своєї залишила на самоті хворого батька, ніхто за ним не доглядає, ніхто не допомагає. Може, він і одужав би давно, якби дочка була поруч. І Юля не могла всидіти на своїй полиці, все стояла біля вікна, виглядала кілометрові стовпи: скільки залишилося там до Москви? У провідниці випитувала, чи не запізнюється поїзд. У Москві навіть не заїхала в гуртожиток, залишила речі в камері схову, з вокзалу побігла на інший вокзал. Охоплена тривогою, в електричці в тамбурі простояла всю дорогу; від станції через перелісок бігла бігцем, обганяючи перехожих; розпитувала, де тут дача Вікентьєва, поки якийсь хлопчина з кошиком грибів, прикритих для свіжості кленовим листям, не перепитав її:

— Це який Вікентьєв? Якого ховали позавчора?

*  *  *

У задушливій, непровітреній кімнатці пахло квітами й ліками. Склянки стояли на тумбочці біля ліжка й на письмовому столі, на полицях і на шафі. Всю кімнату заполонили ліки, які не допомогли людині… і пережили її. Під зім’ятим ліжком валялися шматки вати й вафельний рушник із бурими плямами крові. Здавалося, хворий недавно встав з ліжка, перейшов у сусідню кімнату. І тільки дзеркало, завішене простирадлом, нагадувало про те, що хворий пішов назавжди.

Терзаючись запізнілими докорами, Юля сиділа на стільці, схлипуючи, трималася пальцями за скроні. Тепер вона картала себе за черствість і бездушність, із соромом згадувала хор біля багаття. Може, тато помирав у той самий час, коли вона веселилася й реготала. Може, думав про неї. А вона нічого не відчувала, нічогісінько. А ще кажуть, що серце віщун, нібито сповіщає про горе за сотні кілометрів.

— Він нічого мені не передавав? — питала вона знову і знову.

Біля дверей, схрестивши руки під фартухом на животі, стояла господиня сусідньої дачі, огрядна, неохайна жінка з волохатими бородавками. Сердитим голосом, багатослівно, з подробицями розповідала вона, як тяжко помирав батько і як важко було доглядати за ним їй, багатодітній матері, відриватися від господарства й саду без надії на подяку, знаючи, що родичі до хворого байдужі, палець об палець не вдарили, копійки не заплатять…

— А мені він нічого не передавав? — допитувалася Юля, готуючись почути найгіркіші докори.

Господиня все ухилялася від відповіді, детально розповідала про свої заслуги, які, звісно ж, залишаться без подяки. Тільки після четвертого разу відповіла, зрозумівши питання по-своєму:

— Що він міг передати? Неощадливий був чоловік, усі гроші на скляні банки просаджував. Вся сусідня кімната його рукоділлям завалена: дротики й скельця. Мабуть, одна дрібничка була цінна, звелів дочці в руки передати. Мені доручив передати. Знав мою чесність.

І, знехотя випручавши руки з-під фартуха, вона простягнула Юлі пласку картонну коробку. На ній круглим дитячим почерком (мабуть, батько диктував якомусь школяреві) було написано:

«Дівчинко моя, передаю тобі мою останню роботу. Носи на здоров’я, згадуй про мене. Хотілося б допомогти тобі краще розуміти людей, щоб не було в тебе в житті фатальних непорозумінь, як у нас з мамою».

Юля відкрила коробку — кольорове сяйво вдарило в очі. Всередині лежала… діадема, пов’язка, кокошник (Юля не відразу підібрала слово), вигадливо зроблена з кольорових камінців і бісеру. «Який дорогоцінний подарунок!» — подумала Юля в першу хвилину. Потім розгледіла, що діадема зроблена з тонесеньких дротиків, мідних і сріблястих завиточків, до яких були припаяні різнокольорові кристалики й різної форми радіодеталі. Все це було підібрано зі смаком, з візерунками — своєрідне радіомереживо, електротехнічна корона. Мабуть, не один місяць батько працював вечорами, готуючи цю оригінальну прикрасу для дочки.

— На лоб одягається, — пробурчала сусідка звичайним своїм незадоволеним голосом. — А на потилиці застібки. Мені-то вона мала, на дівочу голівку робилося.

Юля приклала до чола, намацала колючі застібки ззаду, мимоволі глянула в дзеркало. Дуже йшло це кольорове сяйво її чорному волоссю.

І тут же почула за спиною бурчання:

«Дівка — вона і є дівка, ніякого поняття. Забула, що кімната небіжчика, відразу до дзеркала, запону — смик! Добре, що я їй цей пустий убір віддала, їм, дівкам, нічого, крім нарядів, не треба. А речі всі в підпіллі, в підпілля вона не загляне. Як поїде, я витягну тоді шубу і що краще».

Юля здригнулася. Так ось яка ця «самовіддана» доглядальниця. Можна уявити собі, скільки гірких хвилин завдала вмираючому батькові ця жадібна хижачка…

— А де тут підпілля? — спитала Юля.

— Немає ніякого, не знаю, — відповіла сусідка. І тут же додала чогось (дивна жінка!) глухим шепотінням: «Лаз я скринею в коридорі закрила. Не знайде вона сама».

— Покажіть, де ви закрили лаз скринею.

Юля зажадала показати скриню, відсунула, заглянула в підвал. Не речі їй були потрібні. Не хотілося поступатися цій жаднюзі.

— І що ви встигли до себе забрати? — запитала вона строго.

Якусь дивну владу отримала Юля над цією жінкою похилого віку. Та нічого не могла втримати при собі, тут же вибовкувала:

«Дурна я, чи що, меблі тягнути. Сусіди меблі знають — побачать. Книжку забрала на пред’явника. Хто доведе, що не моя книжка?»

— Ощадну книжку на пред’явника поверніть! — зажадала Юля.

— Яку книжку? — крикнула та. — Відчепіться від мене, не бачила я ніяких книжок. — І сама підказала: «Яку? Потерту, з відірваним куточком. Ой, влипла я! І всіх-то грошей там двісті карбованців».

Юлі стало гидко.

— Гаразд, — сказала вона. — Ідіть, і залиште собі ці двісті карбованців за ваші послуги. Розумію, що ви за особа. В міліцію б на вас заявити…

День Юля провела на дачі, винесла сміття відер з десять, помила підлогу. Втомилася мало не до смерті, але ночувати не залишилася. Моторошно було провести ніч самою в порожньому будинку, де так недавно був покійник. Інстинктивно моторошно, як не вмовляла себе. І Юля пішла, як тільки почало сутеніти. Взяла з собою тільки радіодіадему. Не ризикнула залишати на дачі. Ще сусідка залізе й візьме. Вкрасти не наважиться, але переховає спересердя. А Юля вирішила носити цю прикрасу частіше як пам’ять про батька.

Чомусь усі зустрічні були на рідкість говіркі сьогодні. Глянувши на неї, хлопці тут же висловлювалися про її зовнішність: «З лиця нічогенька, тільки худа. Підеш танцювати — руки об кістки подряпаєш». Дівчина, що проходила, хмикнула несхвально: «Фасон застарів. Реґлан нині не в моді». Стурбована господиня з важкими сумками, глянувши на Юлю неуважно, тут же поділилася своїми турботами: «Що ж я забула? Борошно взяла, макарони взяла, масло рослинне взяла, оселедець взяла… Пиво я забула, дурепа. Ну й добре. Хай мій п’яниця сам за пивом біжить. Я й так руки надірвала».

І навіть літній робітник, такий заглиблений у себе, і той кинув Юлі на ходу: «Цапфа шпиндель не тримає, вся справа в колодці. Колодка затискає й гальмує. Так я й скажу на зборах: наш майстер скупердяй, на переробку не наважується, економить копійки — втрачає тисячі. А цапфа шпиндель не тримає».

Юля нічого не зрозуміла, але кивнула з ввічливості. Може й справді цапфа шпиндель не тримає…

Так усю дорогу: і на станції всі заговорювали з Юлею, і вагон був наповнений гулом, хоча під вечір не так багато було народу — під вечір люди більше їдуть з Москви, а не в місто. Від гулу боліла голова. Юля навмисне сіла навпроти дрімаючої пасажирки. Дрімає — отже, помовчить, дозволить подумати про свої справи, зосередитися.

І раптом Юля побачила змій. Цілий клубок, маленькі, чорненькі, копошаться, неможливо переступити. І чи отруйні, невідомо. Тільки подумала — як тут одна змія розпухла, пащу розкрила і з шипінням поповзла до неї. Юля хотіла бігти, але ноги були як ватяні, ледь переступали. Змія обігнала її й з шипінням кинулася в обличчя…

Жінка на лавці навпроти скрикнула й широко розплющила очі. Змія розтанула в тумані.

— Здається, я кричала вві сні? Змія мені наснилася. Коли серце болить, завжди сняться змії. Кинулася на мене, а я втекти не можу — ноги як ватяні.

І Юля відчувала, що в неї серце болить. І що вона літня, розпухла, з набряклими ногами, що їй важко дихати, пересуватися. І голова в неї каламутна, і потилиця ниє. Мабуть, від цієї тісної татової пов’язки.

Вона намацала на потилиці застібку, відстебнула…

І гул зник, зник біль в серці, зникла огрядність, ноги стали стрункими і легкими, дихалося по-людськи…

Защепнула знову: «Ця чорнявенька симпатична на вигляд. Ех, сама я була такою колись, хлопці за мною слідком…»

Відстебнула. Тиша.

Пристебнула: «Мій Федір червоним командиром служив…»

Перед очима незнайомий чоловік з пшеничними вусами, на голові будьонівка з червоною зіркою, шинель без погон, на петлицях квадратики. Найдивовижніше, ніжність відчуває Юля до цього вусатого в сукняному шоломі.

Відстебнула засувку — зник чоловік і ніжність зникла.

І тут Юля зрозуміла все: і сон про змій, і загальну балакучість, і загадкову відвертість злодійкуватої господині, і слова, продиктовані батьком: «Хотілося б допомогти, тобі краще розуміти людей». Пов’язка з радіодеталей була кустарною прикрасою — це був апарат, який читає думки. Ніхто нічого не міг приховати від Юлі, ніхто не міг затаїти проти неї погане.

«Цікаво як!» — подумала Юля.

І ще подумала, просльозившись: «Бідний татко. Собі-то він не допоміг. Не уникнув «фатального непорозуміння».

*  *  *

Тижнів зо три залишалося до початку занять, і весь цей час Юля провела на дачі, розбираючи письмовий стіл батька. Тепер вона жадала дізнатися про все, що він не встиг розповісти їй за життя, що вона відмовлялася слухати.