Рот Йозеф


Йозефа Рота годилося б назвати якимось героєм старозавітної повісті. Народжений у галицькій глушині на схилі XIX століття, він відкинув ту давню неписану традицію, яка зобов’язувала його нидіти поміж своїх земляків, і ціле своє свідоме життя блукав за Мойсеєм, ім’я якому — Покликання.
Йозеф Рот прийшов на світ 2 вересня 1894 року в родині метикуватого торговця, який думав побаришувати на жінчиному посагові. Та, як на те, йому так і не випало спізнати смак великих грошей. Незабаром він чкурнув від дружини і потроху перетворився на якийсь узагальнений образ, а малого Рота виховувала мати (Міріам Ґрюбель) та її родина. «Анітрохи не пов'язаний з експресіоністами з літературного чи ідеологічного погляду, Рот належав до їхнього покоління, а Ротова переоцінка батька, з протилежним знаком, ріднила його з такими сучасниками, як Франц Кафка, Ґеорґ Тракль і Франц Верфель. Усі вони почувалися пасинками». До 1907 року, доки не помер старий Ґрюбель, мати з сином жили у діда. За словами письменника, у ті часи його мати часто-густо виливала свій смуток в українських піснях.
Втім, зусиль матері вистачило, щоб вивчити свого Муню, як любовно звали хлопця, і дати йому гідну освіту. Він закінчив німецьку гімназію кронпринца Рудольфа у Бродах, вільно орудуючи трьома мовами. Під той час у мультикультурній Галичині мова правила не лише за інструмент — вона була якимось стягом, який випадало захищати, роблячи людину прихильником одних і, відповідно, ворогом інших. «За молодих літ Рота Галичина переживала дедалі гостріший мовний конфлікт, — слушно зауважує один із біографів письменника. — Його клас у гімназії кронпринца Рудольфа був останнім, де викладовою мовою вважалася німецька. Вже наступного року предмети мали викладати польською. Ротове цілком ясне навернення у німецьку культуру — це, певно, реакція на тогочасні культурні чвари. У сусідньому з Бродами Дрогобичі живе молодший за нього лише на два роки Бруно Шульц.

Син гебрейського купця ходить до тамтешньої гімназії цісаря Франца Йосифа. Викладають там польською. Згодом письменник, маляр і рисувальник Шульц, який так само блискуче орудував німецькою, напише свої неповторні твори польською мовою. Багатомовні письменники і поети Галичини часто обирали мову своєї творчості ще зі школи». Йозеф Рот вибрав німецьку. «Гебреї — це нарід книг, — констатував він згодом. — Тож гебреї оцінюють інші народи, керуючись їхніми книгами… Це зворушливо, з якою довірливістю цей старий нарід скептиків, що сумнівається у власних пророках і глузує з Ісуса Христа, бере беззастережно на віру принцип: німці — це народ Ґьоте — і квит. Найтупіші у буквальному розумінні полководці, які ніколи не прочитали жадної книги, набувають в очах гебреїв блиску Ґьоте». Зрештою, майбутній письменник і сам читав небагато, і то здебільшого сучасників: Гайнріха Манна, Еміля Золя, Альфреда Полгара, Одона фон Горвата…
Хай там як, а 1913 року він від’їздить з Бродів, залишивши свій пропахлий нафталіном світок. Як з’ясувалося, назавжди. Шлях до Львова, як і вступ до університету, мали для нього символічне значення: це був своєрідний обряд ініціації. Рот відбув його, і з головою пірнув у вир життя, до якого так пристрасно поривався. Польщизни, якою просякла місцева наука, хлопець не сприймав, тож, дочекавшись зарахування, він дременув просто на Відень. Ще рік, і вибухне війна, латковою ковдрою розлізеться монархія, а урочисті віденські бали поступляться місцем бравурним військовим маршам і полум'яним тирадам Карла Крауса. Зрештою, мистецтво буяло, наче ніде нічого — підносив перші модерні будівлі Отто Ваґнер, милувала око «Сецесія» і тішила слух пізня романтика Ґустава Малера, один Шіле, здасться, надміру згущував барви, уподобавши якісь брудні відтінки. І хоча Рот ще встиг заскочити в останній вагон потяга, і той набирав ходи, проте війна вже облягала європейців звідусіль.
Коли Австро-Угорщина кульгала вже на обидві ноги і доля війни для неї була, по суті, вирішена, 31 травня 1916 року Рот, за його словами, самохіть записався у добровольці, поклавши вирушити на східний фронт у складі 21-го піхотного батальйону. Можливо, не в останню чергу на це рішення вплинула жахлива атмосфера, що запанувала в столиці з початком війни, коли на захід під натиском російських військ плавом попливли біженці. «Я не міг більше лишатися сам, — писав він згодом. — Я пішов на війну, як одружуються старі парубки, яким стає нестерпна власна самотність. Тепер я був уже не сам. Тепер ми йшли всі, тисячі, мільйони — і мене не обходило, чи безглузде наше заповзяття, чи ні». І хоча згодом він згадуватиме, буцімто тягся галицькими дорогами мов «нав’ючена людина серед нав'ючених тварин», дослідники вважають, що Рот, швидше за все, служив писарем при штабі 32-ї піхотної дивізії, яка стояла у Львові.
Тим часом 21 листопада 1916 року у Відні помирає Франц Йосиф, і його похорон став для Рота одним із найяскравіших вражень молодості. «Коли його ховали, — згадував Рот, кореспондент «Frankfurter Zeitung», — я, один із численних вояків Віденського гарнізону, в новенькому брудно-сірому однострої, якому за кілька тижнів судилося мокнути в полі, правив за чільну ланку довгого ланцюжка, який виповнив вулиці. Зворушення, яке виходило з усвідомлення того, що прийшов історичний день, поєднувалося із суперечливим сумом з приводу занепаду батьківщини… І ще засуджуючи її, я вже почав сумувати над нею. І вимірюючи близькість смерті, що її віщував мертвий цісар, я був зворушений церемонією, з якою поховали його Величність (читай: Австро-Угорщину). Я ясно усвідомлював марноту останніх його років, але нема як заперечувати, що ця марнота символізувала частину мого дитинства. Холодне сонце Габсбурґів згасло, але це було таки сонце».
Тема імператора — взагалі особлива тема в творчості багатьох австрійських письменників того часу. Не оминув її своєю увагою і Рот. У його творах Франц Йосиф — справжній батько, батько, якого бракувало йому самому, але водночас батько для багатьох націй, які жили під єдиним дахом Австро-Угорщини. Він згадував його з теплотою у своїй есеїстиці, він згадає його незлим словом у найголовнішій епопеї — романі «Марш Радецького», але це станеться за півтора десятка років.
Хтозна, чи встиг Рот наковтатись штабної куряви, проте він таки правдивий представник «утраченого покоління» Гемінґвея, Ремарка, Тракля, Роллана, Олдінґтона, яке постало у шанцях і вирвах. Тим-то, можливо, не знаходячи розради поміж гнітючих воєнних вражень, Рот, як це частенько трапляється з пристрасними натурами, почав зазирати в пляшку. Коли ж війна скінчилась офіційно і від сірих буднів було вже не втекти, Рот кинувся шукати місце в цивільному житті. Ще у війську він дещо писав, тож, попри все, повернення Рота було легким і блискавичним. «1918 рік — тривав останній рік війни, — згадував редактор тижневика «Мир» Фред Геллер, — у редакцію… зайшов молодий вояк у зношеному однострої. Я прийняв його, бо й сам допіру повернувся з війни калікою і став до роботи в редакції пацифістського часопису. Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я зараз же прочитав вірші, хоча наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові. За вісім днів на шпальтах видання з’явився перший вірш Йозефа Рота… Війна закінчилась. Ротові треба було братися за цивільну працю. Тим часом я переїхав до редакції «Wiener Tageszeitung» і запропонував Ротові взятися за репортерство. Спроба виявилась успішною: він писав свої повідомлення як лірично-насмішкуваті фейлетони… Його твори впадали в око, і коли була заснована щоденна газета, Рота взяли туди на постійну роботу. Завдяки повсякденній журналістській праці, вічно повний сумнівів, скептично налаштований і болісно самокритичний Рот нарешті повірив у себе і свій хист». До числа постійних дописувачів газети належала справжня еліта — Альберт Еренштайн, брати Чапеки, Роберт Музіль (згодом, щоправда, він кпитиме з приземлених смаків Рота).
Усе своє життя Йозеф Рот писатиме, свідомо легковажачи канонами журналістики. Його посилають у західну частину Угорського Королівства, у так звану німецьку західну Угорщину (нинішній Бургенланд), і, власне, з цього починається вервиця блискучих подорожніх записів, адже Йозеф Рот об’їхав тоді і Німеччину, і Францію, і Польщу, Італію, і Югославію, і навіть побував на безмежних теренах новопосталої імперії під назвою «СРСР». А проте до найголовнішої зустрічі його життя дійшло у кав’ярні «Herrenhof» восени 1919 року: тут він знайомиться з 19-річною красунею Фридерікою Райхлер. Їхній роман триватиме три роки і закінчиться 1992 року весіллям, однак щасливої казки не буде: як слушно зауважує Дмитро Затонський, далебі, найпроникливіший український знавець Рота, разом з нею у коло його життя вдруге увійшла душевна хвороба. Але на час їхньої зустрічі вони обоє були молоді, обоє почувалися зайдами у цьому перекроєному світі (Фридеріка та її батьки були з поляків), і Ротові навіть вдалося здобути невеличку перемогу, відбивши наречену у Ганса Маргуліса, дописувача «Neuen Tag», з яким вона була заручена. «Вона була гарна дівчина, Фріда. Струнка, довгонога, з точеними рисами і самовдоволеною усмішкою на тонких устах», — згадували її сучасники.
Сестра Фріди, Геді, якій на той час було дванадцять років, згадувала, що Рот щовечора заходив до Райхлерів, жартував і літрами пив чорний чай. Геді «тикала» другові сім'ї, вважала його мало не старшим братом. Якось, коли вона у захваті вигукнула: «Ой, який у тебе гарний годинник!», щедрий Рот радісно відказав: «Хочеш такий? То бери його!» — і простяг годинник дівчинці. Коли наступного разу Геді прийшла додому в дощ з мокрими ногами, Рот зараз же повів її до взуттєвої крамниці і купив нові туфлі. А коли Геді подорослішала і при випадковій зустрічі попросила: «Покажи мені свій новий портсигар», Рот великодушно сказав: «Можеш узяти його собі. Я купую їх сотнями». Утім, з часом Ротові доводилося думати не так про портсигари, як про ліки для хворої дружини. За словами Дмитра Затонського, приватні клініки і санаторії забирали левову частку гонорарів, а стан дружини безперервно погіршувався. З 1930 року Фридеріка взагалі не виходила з лікарні. Вона пережила свого чоловіка, проте у роки Другої світової війни впала жертвою нацистської акції «ліквідації психічно неповноцінних».
Рот бідував і в пошуках заробітку не цурався будь-якої роботи, аби лиш вона якось гармонувала з його хистом і не ображала гідність. Частенько здавалося, що Рот кидається на всі боки, проте насправді він лише шукав вихід з тієї чи іншої скрути. Колись у юності, змушений їхати до Берліна, Йозеф Рот кине фразу, яка стане лейтмотивом його журналістської творчості, та й, мабуть, девізом усього життя: «Якщо тобі дуже болить, незле змінити домівку». Проте справжньої домівки йому так і не судилося мати. За своє життя він змінив десятки міст і сотні готелів. «Я люблю «безособовість» […] кімнати, як чернець любить свою келію, — зізнавався він. — Варто мені відчинити вікно, і світ заходить до мене в гості. Ген-ген, оддалік гудять різкі сирени пароплавів. Десь поряд дзеленчать як скажені трамваї… Я — громадянин готелю, я його патріот».
Рот увесь час був у дорозі. Дорогу він ставив понад усе. «До Берліна я їду влітку, бо влітку можна переночувати на лавці у парку і наїстися торбою вишень». І це не було бравадою, бо, за словами його біографа, з Відня Рот від'їздив майже без грошей і, крім того, страшенно застуджений.
З літа 1920 року його фейлетони з’являються на сторінках «Die Neue Berliner Zeitung»: починається новий етап його життя. Разом з тим поволі формується і Рот-письменник. Відомий досі як автор віршів і фейлетонів, Рот наважується на великий твір. Восени 1923 року у віденській газеті «Arbeiterzeitung» виходить його роман «Павутиння», головний герой якого, сучасник письменника, Теодор Лозе, живе в Берліні у розпал буремних подій 20-х років. Економічна криза, антагонізм усередині країни, нуртування ідей — усе це визначає його непросте буття. Поки що (чи вже) у головному герої ще багато самого письменника. Так у творчій біографії Рота з'являється перший з цілої низки героїв — «репатріантів без батьківщини». Рот і сам почувався мов людина, що носить з собою не лише межі, за які час від часу виходить, аби перевтілитися, а й спогад про таку собі ідеальну батьківщину. Він ще сподівається її знайти, поки, переконавшись, що такої нема, не витворить її сам, населить своїми героями, змусить їх опиратися життєвим бурям і торувати шлях у пошуках власного єства.
Поступово він привчається писати регулярно, день у день, не зважаючи на настрій, стан чи умови. За словами Дмитра Затонського, «лише завдяки цій каторжній праці він за якихось півтора десятки років написав чотирнадцять романів, не кажучи вже про оповідання, репортажі, судові звіти, рецензії на книжки й виставки. А вночі його оточували веселі гульвіси. Він і сам був веселим гульвісою. Говіркий, товариський, завжди доброзичливий і готовий прийти на допомогу, він викликав симпатію».
Йозеф Рот потроху збуває своє життя, часто на грані «фолу», раз у раз ділячи навпіл день, метаючись між містами і дедалі частіше доходячи думки, що минуле вже не продовжити, а отже, треба починати все спочатку. Згодом, певно, з цієї причини він виключатиме зі свого доробку «Павутиння»: надто вже цей роман віддзеркалював його власну долю. Звідси його звичка, майже маніакальна, носити щонайменше два годинники: один — на руці, а інший — у кишені. Він ніде не встигає нагріти собі місця, і, схоже, врешті не надто розуміє, хто ж він — журналіст чи романіст. Один за одним виходить низка нарисів: «Білі міста» (1925), «Подорож до Росії» (1926), «Гебреї у мандрах» (1927), а паралельно з'являються новела «Квітень. Історія одного кохання» (1925), роман «Втеча без кінця» (1927), повість «Ціппер та його батько» (1928). «Тоді я ще був частинкою цього світу, соломинкою в потоці подій, яка пливла, захоплена тим потоком», — пише Рот, який насилу зводить дух у життєвій метушні. Врешті, зізнається своєму приятелеві Бернардові Брентано, що йому вже остогидла клята газетна писанина і він ладен їхати до Парижа писати романи, бо переконаний, що журналістика відбирає у нього найкращі сили. У другій половині травня 1925 року подружжя Ротів уже дихає повітрям Лютеції. Звідси, з французької столиці, він раз у раз від’їжджатиме у свої нескінченні відрядження, шукаючи чергового редактора, чергового видавця. Тут він згадає свою давню любов до Флобера, про якого писатиме у своїх статтях, і тут ніби повернеться до своїх, уже забутих, сподівань юності. Повернувшись до Парижа 1933 року, по роках поневірянь, письменник — тоді вже автор знаменитої епопеї «Марш Радецького» (1932), роману «Йов» (1930) та ще цілої низки відомих творів — відчує, як наростає його відчуження, як ламаються його стосунки і тріщить його світ (відколи в Німеччині прийшли до влади нацисти, він туди ані ногою). Світ міняється занадто швидко, щоб Рот навіть своїм гострим оком міг устежити за всіма нюансами. «Коли вперше в Остденде я побачила Йозефа Рота, — пише остання його супутниця письменниця Ірмґард Кьон, — у мене виникло таке відчуття, ніби переді мною людина, яка за кілька годин помре від смутку». Ці слова виявилися пророчими: восени 1938 року у Рота стається серцевий напад. Милостива доля відмірює письменникові ще півроку, щоб — хтозна — він міг змінити щось у своєму житті. Втім, на це в нього немає ані бажання, ні сил: усе вже стало на папері, а отже, відійшло в минуле — його почуття, думки, його віра і його любов. У травні 1939 року він і сам переходить у той світ, за яким тужив цілий вік, — світ міфу й легенди, що ними оповита стара, загублена імперія…

(библиография и книги автора)

Показаны все 4 книги

01. Гробівець капуцинів Читать →

Жанр: Классическая проза …У трагічному романі Йозефа Рота — «Гробівець капуцинів» лейтенант Франц-Фердинанд Тротта розповідає про своє життя, починаючи з весни 1913 року й закінчуючи весною 1938-го, страхітливими днями «аншлюсу»: «Я йшов безлюдними вулицями; зі мною був якийсь чужий собака. Він вирішив іти слідом за мною. Але куди? Мені це було відомо не краще, аніж йому. Склеп капуцинів, де…

02. Марш Радецького Читать →

Жанр: Классическая проза Класичний та епічний твір від німецькомовної літератури XX століття – «Марш Радецького» оповідає про минуле. Спершу — навіть про досить віддалене минуле. Але це не історичний роман. Щоправда його дію вміщено між двома історичними подіями: битвою при Сольферіно 1856 року й світовою війною 1914-1918 р.р. Дати, однак, не названі, і це свідоме замовчування. Мовляв, не…

03. Сказка 1002-й ночи Читать →

Жанр: Исторические любовные романы Весной 18… года занемог великий падишах Персидской империи Шах-ин-шах. Такого недуга он прежде не ведал, а прославленнейшие врачи империи хворь его объяснить не смогли. В одну из бессонных ночей велел падишах явиться старшему евнуху Патоминосу, который был мудр и знал мир, хотя никогда не покидал двора. Посоветовал евнух Шах-ин-шаху отправиться в дальний путь. И целью его назвал…

04. Ціппер та його батько Читать →

Жанр: Классическая проза В оповідача цієї історії, який до речі й зовсім не приховує, що саме він і є Йозеф Рот — був шкільний приятель — Арнольд Ціппер. Хлопчик, який ніколи не бачив свого батька, по-своєму прив’язався до всього ціпперівського сімейства. І до зовсім безликої фрау Ціппер, і до Цезаря, старшого Арнольдового брата, бовдура, що ворогував із батьком,…