Размер шрифта:     
Гарнитура:GeorgiaVerdanaArial
Цвет фона:      
Режим чтения: F11  |  Добавить закладку: Ctrl+D
Смотреть все книги жанра: Классический детектив
Показать все книги автора:
 

«Грек-перекладач», Артур Конан Дойл

Иллюстрация к книге

За весь довгий час свого знайомства з містером Шерлоком Холмсом я ні разу не чув, щоб він розповідав про своїх родичів, і рідко коли — про свої молоді літа. Ця його мовчанка лише підсилювала враження чогось трагічного, яке він на мене справляв, і часом мені здавалося, що я бачу в ньому щось відчужене від світу — ніби мозок без серця, так само слабкий у своїх почуттях, як і могутній у міркуваннях. І неприязнь до жінок, і неохота заводити нових друзів були однаково властиві його холодній натурі; до того ж, він ніколи не розповідав про свою рідню. Я вже схилявся до думки, що Холмс давно сирота й не має жодного родича серед живих, аж одного разу, на превеликий мій подив, він сам заговорив зі мною про свого брата.

Того літнього вечора ми пили чай, і наша розмова, без усякого ладу перескакуючи з гольфа на відхилення екліптики, врешті перейшла на атавізми[?] та спадкові риси. Суперечка наша точилася стосовно того, якою мірою людина зобов’язана своїм талантом предкам, а якою — власним тривалим вправам.

— Щодо вас самого, — мовив я, — то з усього, що ви мені розповіли, я бачу: і своєю спостережливістю, і рідкісним мистецтвом аналізу ви зобов’язані лише собі.

— Якоюсь мірою так, — відповів він задумано. — Предки мої були сільськими сквайрами [?] й жили, напевно, так, як їм і личило жити. Але хоч-не-хоч цей талант у мене в крові, і йде він, мабуть, від бабусі, що була сестрою Верне [?], французького художника. Мистецтво, коли воно в крові, часом набирає найдивовижніших форм.

— Але чому ви гадаєте, що це у вас спадкове?

— Бо мій брат Майкрофт наділений цим талантом ще більшою мірою, ніж я.

Ця відповідь була для мене несподіваною. Якщо в Англії є ще одна людина з таким самим рідкісним обдаруванням, то як могло статися, що ні поліція, ні громадськість нічого не відають про неї? Запитавши про це, я був певен, що мій друг лише зі скромності поставив свого брата вище за себе самого. Холмс засміявся, почувши мої слова.

— Любий мій Ватсоне, — мовив він, — я ніяк не можу погодитися з тими, хто вважає скромність за чесноту. Логік має бачити все таким, як воно є насправді, а недооцінювати себе — така сама вада, як і переоцінювати свої сили. Тож коли я сказав, що Майкрофт сильніший за мене в спостережливості, то знайте, що я кажу чистісіньку правду.

— Він молодший за вас?

— Старший на сім років.

— Чому ж його ніхто не знає?

— О, його добре знають у деяких колах.

— У яких саме?

— Ну, хоча б у клубі «Діоген».

Я ніколи не чув про цей заклад, і мій подив, напевно, чітко відбився на моєму обличчі, бо Шерлок Холмс одразу дістав годинник.

— Клуб «Діоген» — найхимерніший лондонський клуб, а Майкрофт — найхимерніший з лондонських диваків. Він приходить туди щодня за чверть п’ята й виходить звідти за двадцять хвилин восьма. Зараз шоста година, тож якщо ви готові трохи прогулятися цього чудового вечора, я буду вельми радий познайомити вас із обома цими дивами.

За п’ять хвилин ми були вже на вулиці й прямували до площі Риджент.

— Вас дивує, — мовив мій друг, — чому Майкрофт не береться до детективної праці? Він до неї нездібний.

— Але ж ви, здається, сказали…

— Я сказав, що він перевершує мене у спостережливості і здатності робити висновки. Якби мистецтво детектива починалося й закінчувалося думками в затишному кріслі, мій брат став би найкращим детективом на весь світ. Але йому бракує самолюбства й завзяття. Він і кроку зайвого не зробить, щоб перевірити свої висновки, і краще вже визнає, що помилився, ніж доводитиме свою правоту. Я часто приходив до нього з деякими загадками, й щоразу його рішення виявлялося справедливим. Але коли треба було вживати якихось активних заходів, передавати справу до суду, — він ставав зовсім безпорадним.

— То, виходить, він так і не став детективом?

— Аж ніяк. Те, з чого я живу, для нього — лише захоплення. Він має надзвичайні здібності до розрахунків і перевіряє бухгалтерські звіти в одному міністерстві. Майкрофт наймає кімнати на Пел-Мел, тож варто йому лише завернути за ріг — й він уже у Вайтхоллі. Вранці — туди, увечері — назад… і так щодня, щороку. Він не буває ніде, крім клубу «Діоген», що якраз навпроти його помешкання.

— Щось не пригадую такої назви.

— Зрозуміло. В Лондоні є багато людей, що — чи з несміливості, чи через відлюдкувату вдачу — не люблять гучного товариства. Але водночас полюбляють посидіти в м’якому кріслі й погортати свіжі газети. Для їхньої вигоди й було створено свого часу клуб «Діоген», і нині він об’єднує найменш компанійських, найменш підхожих для клубів людей нашого міста. Членам не дозволяється звертати ніякої уваги один на одного. Окрім кімнати для гостей, там заборонено будь-які розмови, і той, хто порушить це правило тричі, якщо про це довідається правління, мусить залишити клуб. Мій брат був одним із засновників клубу, і я сам переконався, що то справді найзатишніше місце.

Отак розмовляючи, ми пройшли Сент-Джеймс-стрит і дісталися Пел-Мел. Недалеко від клубу «Карлтон» [?] Шерлок Холмс зупинився біля одного з будинків і, нагадавши, що розмовляти тут заборонено, увійшов до передпокою. Крізь скляні двері я встиг побачити велику розкішну залу, де кілька чоловіків сиділи й читали газети, — кожен у своєму куточку. Холмс провів мене до маленької кімнати, що виходила вікнами на Пел-Мел, і, покинувши тут на хвилину, повернувся з супутником, що, як я здогадувався, міг бути лише його братом.

Майкрофт Холмс був набагато вищий і огрядніший за Шерлока, але в його обличчі, хоч і одутлому, збереглося щось від тієї гостроти, якою так вражало обличчя його брата. Погляд його водянисто-сірих і напрочуд ясних очей був якийсь розгублений, занурений у самого себе; такий погляд я помічав у Шерлока тільки тоді, коли він напружував усю силу своєї думки.

— Радий вас бачити, сер, — сказав він, подаючи мені свою широку, товсту, мов тюленячий ласт, руку. — Я всюди тільки й чую, що про Шерлока, відтоді як ви стали його літописцем. До речі, Шерлоку, я чекав на тебе ще минулого тижня, щоб побалакати про оту пригоду в Менорхавсі. Я гадав, що вона тебе таки спантеличить.

— Ні, я її розплутав, — з усмішкою мовив мій друг.

— Адамс, звичайно?

— Так, Адамс.

— Я був певен у цьому з самого початку.

Обидва брати сіли біля вікна.

— Це найкраще місце для кожного, хто хоче вивчати людство, — мовив Майкрофт. — Поглянь-но, які чудові типи! Поглянь на оцих двох, що йдуть просто сюди.

— Більярдний маркер і отой, другий?

— Саме так. Що ти скажеш про цього другого?

Двоє перехожих зупинилися навпроти вікна. Крейдяні плями над кишенею в жилеті першого були єдиним, що наводило на думку про його причетність до більярду. Другий був низький смаглявий чоловічок у капелюсі набакир і тримав під пахвою кілька пакунків.

— Здається, старий вояк, — мовив Шерлок.

— Нещодавно вийшов у відставку, — зауважив його брат.

— Служив, як бачу, в Індії.

— До того ж молодший офіцер.

— Гадаю, артилерист, — сказав Шерлок.

— І вдівець.

— Але має дитину.

— Дітей, братику, дітей.

— Постривайте, — засміявся я, — для мене це вже занадто.

— Звичайно ж, — відповів Шерлок Холмс, — чоловік із такою поставою, таким владним поглядом і такою засмаглою шкірою — вояк, либонь, не рядовий і нещодавно повернувся з Індії.

— Про те, що він тільки-но облишив службу, свідчать військові черевики, які він і досі взуває, — відзначив Майкрофт.

— Хода в нього не кавалерійська, а шолом він носив набакир, бо з одного боку шкіра на лобі засмагла менше. Для сапера він заважкий. Отже, артилерист.

— Жалоба, безперечно, свідчить, що він недавно втратив дорогу людину. Те, що він сам ходить на закупи, наводить на думку, що в нього померла дружина. А накупив він, як бачите, силу дитячих речей. Серед них і брязкальце, яке показує, що одна дитина — немовля. Напевно, дружина померла під час пологів. А з того, що він тримає під пахвою книжку з малюнками, можна зробити висновок, що в нього є ще одна дитина.

Я почав розуміти, чому мій друг сказав, що його брат має гостріше око, ніж він сам. Він поглянув на мене й усміхнувся. Майкрофт узяв понюшку табаки з черепахової табакерки і обтрусив з піджака її крихти великою червоною шовковою хустиною.

— До речі, Шерлоку, — мовив він, — тут у мене є дещо на твій смак; це прецікава загадка, яку я намагався розв’язати. Мені, щоправда, забракло терпцю довести її до кінця, тож я зробив небагато, але вона надала мені змогу добре помізкувати. Якщо ти згоден вислухати подробиці…

— Любий Майкрофте, я буду дуже радий.

Холмсів брат щось написав на аркушику записника і, подзвонивши, віддав його служникові.

— Я запросив сюди містера Меласа, — пояснив він. — Він мешкає поверхом вище, і ми з ним трохи знайомі, тож він і надумав прийти зі своєю загадкою до мене. Містер Мелас, як я розумію, — за походженням грек і чудовий знавець мов. Він заробляє собі на прожиток то як перекладач у суді, то як провідник багатих туристів зі Сходу, що зупиняються в готелях на Нортумберленд-авеню. Гадаю, буде ліпше, коли він сам розповість нам про свою дивовижну пригоду.

За кілька хвилин до нас увійшов низенький товстий чоловічок, чиє темне обличчя й чорне як вугіль волосся виказували в ньому уродженця Півдня, хоча, судячи з мови, це був освічений англієць. Він міцно потис руку Шерлокові Холмсу, й темні його очі спалахнули радістю, коли він почув, що цю історію готовий вислухати такий знавець.

— Я не думаю, щоб поліція повірила мені; даю слово, що ні, — мовив він з обуренням. — Якщо вони досі такого не чули, то по-їхньому виходить, що такого не може й бути. Але я не заспокоюся доти, доки не дізнаюся, що сталося з тим бідолахою із пластирем на обличчі.

— Я — сама увага, — сказав Шерлок Холмс.

— Сьогодні середа, — мовив містер Мелас. — Отже, це було в понеділок увечері, тобто позавчора. Я перекладач, як вам, напевно, розповів уже мій сусід. Перекладаю з усіх мов або майже з усіх, але оскільки я родом з Греції й маю грецьке ім’я, з цією мовою мені доводиться працювати найбільше. Я вже багато років найголовніший перекладач із грецької мови в Лондоні, й ім’я моє дуже добре відоме в готелях.

Частенько буває, що мене в найнезручніший час викликають до якогось іноземця, який потрапив у халепу, чи до мандрівника, що приїхав уночі й потребує моїх послуг. Тож я не здивувався, коли в понеділок увечері до мого помешкання завітав такий собі містер Латімер — охайно вбраний молодик — і запросив мене до кеба, що чекає біля дверей. До нього, сказав він, приїхав у справі приятель-грек, який не знає жодної мови, крім своєї рідної, тож без перекладача йому не обійтися. Він дав мені зрозуміти, що мешкає досить далеко — в Кенсинґтоні, й було помітно, що він дуже поспішає, бо тільки-но ми вийшли на вулицю, як він швиденько підштовхнув мене до кеба.

Я сказав — до кеба, але щойно я сів, у мене одразу з’явилася підозра, що це радше карета. Екіпаж був набагато просторіший за оці жалюгідні лондонські кеби, і оббито його було матерією хоч і потертою, але дорогою. Містер Латімер сів навпроти мене, й ми вирушили до Черинґ-Кросу, а звідти вгору по Шефтсбері-авеню. Коли ми виїхали на Оксфорд-стрит, я хотів уже зауважити, що ми даємо великого гака, але мене зупинила на півслові дивна поведінка мого супутника.

Спочатку він дістав із кишені важкий кийок, налитий свинцем, і помахав ним туди-сюди, немовби перевіряючи вагу. Відтак без жодного слова поклав його поряд із собою. Зробивши це, він підняв з обох боків віконця, і я побачив, на свій подив, що скло було щільно затулене папером, немовби навмисне для того, щоб я нічого не бачив.

«Вибачте, що позбавив вас утіхи дивитися у вікно, містере Меласе, — мовив він, — але я вирішив не показувати вам, куди ми їдемо. Потім можуть виникнути проблеми, якщо ви самі знайдете дорогу до мене».

Як ви легко можете собі уявити, від тих слів мені стало трохи ніяково. Супутник мій — дужий, широкоплечий молодик, тож хоч би він був і без кийка, я навряд чи впорався б із ним.

«Ви надто дивно поводитеся, містере Латімере, — затинаючись, мовив я. — Хіба ви не розумієте, що чините беззаконня?»

«Звичайно, я дозволив собі забагато, — сказав він, — але це буде взято до уваги. Мушу, однак, попередити вас, містере Меласе, що коли ви надумаєте здійняти тривогу або зробите ще щось подібне, для вас це скінчиться невесело. Прошу вас не забувати, що і в кареті, і в мене вдома ви цілком залежите від мене».

Говорив він спокійно, але хрипкувато, від чого слова його звучали ще погрозливіше. Я мовчки сидів, намагаючись збагнути, навіщо йому було отак викрадати мене. Поміркувавши, я зрозумів, що пручатися марно й що мені зостається лише чекати, що буде далі.

Їхали ми так години зо дві, але я ніяк не міг зрозуміти, куди саме. Часом стукіт коліс свідчив, що ми мчимо бруківкою, а потім їхній рівний, тихий хід наводив на думку про асфальт; але, крім цих звуків, більш ніщо не могло навести мене на здогад, де ми зараз. Папір на обох віконцях не пропускав світла, а вікно спереду затуляла синя завіса. Було чверть на восьму, коли ми виїхали з Пел-Мел. Коли екіпаж нарешті зупинився, мій годинник показував за десять хвилин дев’яту. Супутник одслонив віконце, і я побачив низьке склепіння під’їзду з ліхтарем угорі. Тільки-но мене поспіхом висадили з карети, як у під’їзді відчинилися двері, і я опинився в будинку; до того ж, коли я переступав поріг, мені здалося, що обабіч були дерева й травник. Чи то був самотній міський будинок із садом, чи справжня сільська садиба — сказати не можу.

У передпокої горіла газова лампа, але так тьмяно, що я ледве міг щось розібрати — хіба те, що тут було досить просторо й висіло багато картин. У напівтемряві я побачив, що двері відчинив маленький, непоказний чоловічок середнього віку, з похилими плечима. Коли він обернувся до нас, блиснуло світло, і я зрозумів, що він в окулярах.

«Це містер Мелас, Гарольде?» — спитав він.

«Так».

«Чудово, чудово! Сподіваюся, містере Меласе, ви на нас не гніваєтесь, — адже нам без вас не обійтися. Якщо ви будете з нами чесні, то не пошкодуєте; але якщо викинете якусь штуку, то… хай Бог вас боронить!» Він говорив уривчасто, раз у раз нервово хихочучи, й наганяв на мене ще більше страху, ніж молодик.

«Чого вам од мене треба?» — спитав я.

«Лише про дещо запитати в одного джентльмена-грека, що гостює в нас, і розтлумачити його відповіді. Але — жодного слова, крім того, що вам скажуть, інакше… — знову почулося нервове хихотіння, — інакше ліпше було б вам і на світ не народжуватись!»

Сказавши це, він відчинив двері й провів мене до розкішно обставленої кімнати, знову-таки освітленої єдиною, наполовину прикрученою лампою. Кімната була, звичайно ж, велика, й те, що ноги мої занурилися в м’який килим, тільки-но я переступив поріг, свідчило про її багатство. Я встиг помітити оксамитові крісла, високий камін із білою мармуровою полицею і збоку — щось подібне до колекції японської зброї. Одне крісло стояло просто під лампою, і літній чоловік мовчки показав мені на нього. Молодик нас залишив, але швидко повернувся через інші двері, ведучи за собою джентльмена в халаті, що повільно наближався до нас. Коли він ступив у коло слабкого світла, я краще розгледів його, і мене аж затрусило з жаху. Він був блідий як смерть і до краю зморений; очі його палали, мов у людини, чий дух сильніший за тіло. Але що мене приголомшило ще більше, ніж уся його неміч, то це те, що обличчя його було по-чудернацькому обліплене смугами пластиру, а один широкий шматок затуляв рот.

«Чи є в тебе дошка, Гарольде? — вигукнув старший, коли ця химерна істота не сіла, а радше впала в крісло. — Руки в нього розв’язані? Добре, дай-но йому олівець. Ви його питатимете, містере Меласе, а він писатиме відповіді. Запитайте спершу, чи згоден він підписати папери?»

Очі чоловіка спалахнули вогнем.

«Ніколи!» — написав він по-грецькому на дошці.

«Ні за яких умов?» — спитав я за наказом нашого тирана.

«Лише тоді, коли її повінчає при мені мій знайомий грецький священик».

Літній чоловік підступно захихотів.

«Чи знаєте ви, що вас тоді чекає?»

«За себе я не боюся».

Це лише зразки запитань і відповідей, що їх містила наша словесно-письмова розмова. Знову й знову я змушений був питати, чи підпише він документи. Знову й знову я чув ту саму обурену відповідь. Проте за мить мені сяйнула щаслива думка. До кожного запитання я почав додавати кілька слів од себе — спочатку зовсім невинних, щоб перевірити, чи розуміють щось наші свідки, — а потім, переконавшися, що обличчя їхні анітрохи не насторожились, повів небезпечну гру. Розмова наша тривала таким чином:

«Від такої впертості вам добра не буде. Хто ви?»

«Мені все одно. В Лондоні я чужий».

«Ваша доля у ваших власних руках. Чи давно ви тут?»

«Хай буде так. Три тижні».

«Це майно ніколи не буде вашим. Що вони роблять із вами?»

«Але цим негідникам воно теж не дістанеться. Морять голодом».

«Підпишіть, і вас відпустять. Що це за будинок?»

«Ніколи не підпишу. Не знаю».

«Цим ви їй не прислужитеся. Як вас звуть?»

«Нехай вона сама про це скаже. Кратідес».

«Підпишіть і ви побачите її. Звідки ви?»

«Тоді я ніколи її не побачу. З Афін».

Ще п’ять хвилин, містере Холмсе, і я був би вивідав усю цю історію просто з-під їхнього носа. З моїм наступним запитанням усе могло б остаточно з’ясуватися, аж тут несподівано відчинилися двері й до кімнати ввійшла жінка. Я не міг добре її розгледіти й помітив лише, що вона висока, струнка, чорнява і вбрана у широкий білий халат.

«Гарольде, — мовила вона по-англійському, але з акцентом. — Я більше не можу тут зоставатися. Так сумно, коли нема нікого, крім… Боже мій, це ж Павлос!»